М І Гнатюк - Наукові записки - страница 27

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

-   528 с.

2. Лихачев Д.С. Историческая поэтика древнерусской литературы.

-   СПб.: Алетейя, 1997. - 508+LXXIII с.

3. Се повїсти временьныхъ лїіт...// Памятники литературы древ­ней Руси. ХІ - начало ХІІ века. - М.: Худ. Лит., 1978. - 413 с.

4. Фрезер Дж. Фольклор в Ветхом Завете. - М.: Политиздат, 1986.

510 с.УДК 82-13

Білоус П.

 

ТИП РЕНЕСАНСНОГО ЛИЦАРСТВА У ПОЕМІ "ПРО ОСТРОЗЬКУ ВІЙНУ" СИМОНА ПЕКАЛІДА

 

У статті на основі латиномовного твору Симона Пекалі-да простежуються ренесансні тенденції в українській літе­ратурі кінця XVI століття.

 

The article deals with the Rennaissance tendencies in Ukrainian literature at the end of the 16th century. The poem About Ostroh War by Symona Pekalyda was published in Latin.

 

У своїй праці "Эстетика Возрождения" О.Ф. Лосєв пропонує розрізняти "середньовічне лицарство" і "куртуазний побут" пост-середньовічного періоду. Лицарські ідеали ХІ-ХІІІ ст. "мали небу­валу художню обробку не тільки у вигляді вишуканої поведінки лицарів, а й у формі витонченої поезії", тоді як нова лицарська ес­тетика виражала себе у творах з елементами пригодництва та аван­тюризму [1:113; 117-119]. У середньовічній Україні лицарство пос­тало у двох формах - військово-героїчне (літописи, "Слово о полку Ігоревім") та релігійно-аскетичне (житія святих, Києво-Печерський патерик). З часу виникнення козацтва зароджується і тип рене­сансного лицарства, риси якого проявляються у нових літописних творах, історико-героїчній поезії. Один із таких яскравих творів - "Про Острозьку війну під П'яткою проти низових", написаний латинською мовою бакалавром мистецтв Симоном Пекалідом на­прикінці ХУІ ст. (вперше опубліковано у Кракові 1600 року). Цей твір не належить до панівної в тодішній українській літературі ві­зантійської традиції, його глибинна генеза - у новій європейській естетиці, що підтверджує тезу О. Савчук про те, що "новолатинська українська література пов'язана із західними, передусім польськи­ми культурними впливами, а також з притаманним творцям цієї літератури прагненням включитися в загальноєвропейський куль­турний контекст" [2:126]. Симон Пекалід за походженням є поля-

© Білоус П., 2008ком, освіту здобув у Краківському університеті, після чого, мабуть, прийняв православну віру ("став русином") та опинився при дворі князя Острозького. Зміст написаної ним поеми вказує на те, що ав­тор міг брати участь у військових походах князя.

Поема Симона Пекаліда, як і значна частина латиномовних тво­рів на українську тематику, досі була невідома, оскільки її ніхто і не перекладав. Вперше в перекладі українською мовою (В. Мас­люк) вона з'явилася тільки 1987 року в антології "Українська пое­зія ХУІ століття". Проте залишається не проаналізованою з літера­турознавчого погляду, відтак її місце, культурний контекст ще не окреслені.

Лицарський кодекс, відтворений у поемі, відрізняється від ко­дексу середньовічного лицаря, домінантами якого були благород­не походження, етикетні станові норми поведінки, ритуальність, мужність, помножена на кришталеву віру, відданість ідеалам; герой епічних творів, проте, був позбавлений індивідуальності [3:214-219]. Симон Пекалід змальовує новий тип героя, лицарський кодекс якого складається із таких цінностей, як подвиг ("героїчні діяння"), доброчесність, багатство, патріотизм, "сила душевна", мужність, доблесть. Характерно, що ці риси набувають індивіду­альної реалізації. Зокрема, Костянтин Острозький "захищав бать­ківщину свою", він - "воєнне світило", "серед великих багатств за­доволений жив собі скромно", "жертви великі приніс він ченцям за їх щирі молитви", "палко любив духовенство", "сприяв він всіляко всім добрим діянням", "великодушний", "щедрий" [4:53]. У тако­му ж дусі характеризується його син Януш: "ратні діяння", "славу ти роду свого захищав, і воєнну, і мирну", "ти шануєш мистецтво Мінерви", "сила душевна і мужність", "доброчесність і розуму сила", "сила твоя і в багатстві", "був переможцем, острозький свій герб захищаючи мужньо" [4:41]. Загальний портрет князя-лицаря обов'язково включає часово-просторові категорії: конкретизуєть­ся географія героїчних діянь, згадуються походи, битви, які випа­ли у різний час на долю героїв поеми, кульмінацією їх була саме битва під П'яткою із січовиками. Наскрізно через характеристику князів проходить мотив старовинного і благородного походження: задля цього автор твору заглиблюється у часи Данила Галицького (і його означено як лицарську постать), у генеалогію роду Ост­розьких (тут для певності Симон Пекалід розпочинає від леген­дарного Руса, спогадує Кия, Ольгу, Святослава, Володимира -власне, пов'язує рід Острозьких з найдавнішою історією України). Відзначено дві основні якості, що були в Острозьких, - військова доблесть і побожність, що символізуються мечем і хрестом, як це зображено і в Герасима Смотрицького в геральдичному вірші на честь Костянтина Острозького: "воин... меч бо обнажен в десницы имія острый обоюду, им же кріпціи на враги пріємлют побіду"; "на кресті руці прострі, всі к себі пріємля" [5:459-460].

У лицарському кодексі Острозьких є риса, що суттєво відрізня­ється від середньовічних культурних категорій, - просвіта, яка ху­дожньо реалізується в образі Острозької академії. Симон Пекалід називає її "прекрасним творінням, Острозького імені гідним". За­вдяки князю тут зібрана була бібліотека ("достойний плід спільної праці"), надрукована знаменита Біблія ("Біблія світ тут побачила"), тут процвітає будівництво, лікарство, астрономія. Та й сам князь Костянтин названий "Аполлоном прекрасним" - очевидно, за те, що не зневажав "ученими богинями, оцими музами", що сприяли розквіту "вільних мистецтв" [4:54].

Лицарство у поемі представлене не тільки образами князів Острозьких, а й образами козаків, зокрема їхнім ватажком Ко-синським. Правда, тут маємо антитезу княжому лицарству, і це зрозуміло з огляду на те, які соціальні симпатії чи антипатії мав сам Симон Пекалід. Як придворний поет Острозьких він вороже ставився до козаків, що посягнули на маєтності князя. Тому і наді­ляв їх відповідними означеннями: "ворог свавільний", "меч коза­ка низового шаліє в дерзаннях безмежних", "дика сила ворожа", "дідько зловіщий забрав у вас розум, і ви загордились", "злочин­ці", "дика жадоба", "здобич велика - це вам нагорода", "козак ни­зовий, лютістю гнаний, пожежам віжки попускає" тощо [4:56-58]. Лицарство козаків (у цьому їм автор поеми не відмовляє) позбав­лене благородства, отож воно розбійницьке, грабіжницьке, хиже, хоч і відважне, відчайдушне. Але якщо Острозькі захищають "свій дім", то козаки зазіхають на чуже, хочуть "навіть великих магна­тів вигнать із власних палаців". При цьому такий порив січовиків нагадує стихію, він збурює люд до бунту ("під час походу до них приєдналось чимало загонів"). М. Грушевський у свій час визна­чив, що це не була "дрібна зачіпка кн. Острозьких з козацьким ватажком Косинським", битва під П'яткою - то "вступний акт ве­ликої національної боротьби українського народу під традиційним прапором благочестивої віри" [6:181].

У поемі ж козацьке військо і сам Косинський змальовані як дика ватага п'яниць і розбишак: "Тож з них частина жила лиш сьогод­нішнім днем і , напившись, п'яна хропіла"; "призвідник походу Косинський швидко під'їхав і Вакху зробив узливання жертовне"

[4:64].

Таке протиставлення лицарських характеристик Симон Пекалід накладає і на перебіг головної битви - під П'яткою. Розлогі описи підготовки до битви, військових таборів, численні деталі проти­стояння військ, батальні сцени пронизані духом слави/неслави, перемоги/поразки, благородства/ницості, героїзму/приниження. Це - авторська інтерпретація не тільки самих подій, а й лицарства у конкретних соціально-історичних вимірах.

За своєю поетикою твір суттєво відрізняється від середньо­вічного героїчного епосу. З кінця ХУІ ст. в українській літерату­рі заявлено естетичні принципи із суто ренесансним характером, "оскільки провідною категорією художньої самосвідомості стала античність" [7:128]. Симон Пекалід щедро вдається до античної образності у змалюванні своїх героїв, військових сцен, у числен­них описах та ремарках. Для розповіді він обирає "вірш героїчний" (гекзаметр), часто апелює до Музи, прохаючи гідно відобразити ве­личні події, вдається до співвіднесення героїв поеми з античними персонажами: "Ви, півбоги, що вас доблесть від пращурів наших і предків аж до небес піднесла і чиї імена, скрізь відомі, вище стоять "Енеїди" преславного всюди поета" [4:40-41]. Вже у зачині поеми автор демонструє свою зорієнтованість на героїчний епос анти­чності, а відтак - на античний тип лицарства, якому надає у своєму творі відповідної історичної забарвленості у дусі Відродження.

1. Таким чином, поема Симона Пекаліда "Про Острозьку війну" виразно виявила ренесансний тип лицарства і всією своєю худож­ньою структурою відтінила нову тенденцію в українській літера­турі - на відміну од візантійської, середньовічної естетики і поети­ки, зображати світ оновленими художніми засобами.Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. - М.: Мысль, 1982.

2. Савчук О. Поет-гуманіст Павло Русин із Кросна // Європейське Відродження та українська література ХІУ-ХУШ ст. - К.: Наук. думка, 1993. - С. 126-150.

3. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. - М.: Искус­ство, 1984.

4. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія у 2 части­нах. - Ч. 2. - К.: Наук. думка; Основи. - 1995.

5. Українська література ХІУ-ХУІ ст. - К.: Наук. думка, 1988.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - Т. УІІ. -К.: Наук. думка, 1995.

Філософія Відродження на Україні. - К.: Наук. думка, 1990.УДК 82.09:091.33

Бурченя В. В.

 

"ВОГНЕННІ СТОВПИ" РОМАНА ІВАНИЧУКА

В КОНТЕКСТІ ПАЛІМПСЕСТНОГО ПИСЬМА

 

Активний розвиток жанру історичного роману в середині 60-хроків минулого століття є спробою розсунути межі істо­ричного канону в "совєтській" літературі і створити модель палімпсестної історії. Саме таку творчу модель обрав собі за основу і Роман Іваничук. Іваничук - один з тих майстрів слова, завдяки яким в українській літературі виник феномен палімпсестного роману. У такому творі автор переосмислює вітчизняну історію, готуючи для читача своєрідний сюрприз.

Чи не найяскравішим романом, написаним у контексті па­лімпсестного письма, є тетралогія "Вогненні стовпи" Рома­на Іваничука. Проте твір ще не був предметом дослідження літературознавців у згаданому аспекті. У "Вогненних стов­пах" Роман Іваничук відкрив перед читачами правдиву і три­валий час замовчувану, або ж "перекручену" сторінку героїч­ної боротьби українського народу проти двох імперій.

Автор творить нового героя через призму "історія - це людина, а людина - це історія". Концептуальний герой у тво­рі є двоплановий, виступає як реальний персонаж історії, і як постать, що виконує репрезентативну функцію.

Не лише події збройної боротьби УПА, а й міфи тисячо­літньої давності усвідомлюються в новому прочитанні Івани­чука. "Вогненні стовпи" є дуже складною спорудою, оскільки маємо тут елементи автобіографізму, еротизму, містики, публіцистизму, риси пригодницького, політичного та химер­ного роману.

Active development of genre of the historical novel in the middle 60-s of the previous century is the attempt to expand the limits of the historical canon in the "Soviet" literature and create a model of palimpsest history. This is the very creative model chosen as a basis by Roman Ivanychyk. The phenomenon of palimpsest novel was established in the Ukrainian literature owing to this writer. The brightest Roman Ivanychyk's work written in the context of palimpsest writing is the tetralogy "Fire Pillar".

 

© Бурченя В., 2008Потреба переосмислення трагічних і героїчних сторінок укра­їнської історії ставить нові завдання не лише перед вітчизняною історіографією, але й художньою літературою. Остання, виперед­жаючи історіографію, синтезуючи повстанську мемуаристику й епістолярій, пропонує власне бачення діяльності українського руху опору, зокрема Української Повстанської Армії.

Припущення, що отримавши з настанням незалежності України вільний доступ до історіографії, читач охочіше візьме до рук нау­кову працю, ніж літературний твір, підтвердилися лише частково. Закономірно, що історія неспроможна сповна замінити літературу, так само як і література - історію. Відомий український історич­ний романіст Роман Іваничук з цього приводу зазначив наступне: "З праць історіографів я можу довідатися тільки, як відбувалася битва, які полки у ній брали участь, яку зброю використовували, але аж ніяк не те, про що говорили між собою учасники війни. Саме письменник на підставі фактажу відтворює мислення часу, відкриває світ, який заслонений від сучасника караваном століть і десятиліть" [4, 8].

Нагадаємо, що історичні романи, у яких би переосмислювалися складні сторінки вітчизняної історії в українській літературі, поча­ли з'являтися ще в середині 60-х років минулого століття. Протя­гом двох наступних десятиліть кількість творів на історичну тему досягла небувалих меж. Це свідчить про те, що саме письменники-шістдесятники, до покоління яких належить і письменник Роман Іваничук, ставили собі за мету переписати історію та розставити в ній нові акценти. Таким чином, активний розвиток жанру істо­ричного роману в середині 60-х років, як нині видається, є спро­бою розсунути межі історичного канону в "совєтській" літературі і створити модель палімпсестної історії. Саме таку творчу модель обрав собі за основу і Роман Іваничук.

Палімпсест, як зазначено у Літературознавчій енциклопедії, означає рукопис на пергаменті, поверх змитого чи зіскобленого тексту. Перед тим, як написати новий текст, з нього зчищали ста­рий. А оскільки очистити повністю не вдавалося, то часто старий текст проступав. Термін в українській літературі не новий, хоча дотепер нечасто вживаний по відношенню до творчості більшостіукраїнських письменників, що працювали в жанрі історичного ро­ману в радянський період. Іваничук - один із тих майстрів слова, завдяки яким в українській літературі виник феномен палімпсест-ного роману. Тобто, йдеться про твір, у якому автор переосмислює вітчизняну історію, готуючи, таким чином, для зацікавленого чи­тача своєрідний сюрприз. Завдяки останньому читачі мали змогу ознайомитися з українською історією, яка була альтернативою іс­торичній науці, наскрізь скутій ідеологічними настановами.

Чи не найяскравішим романом, написаним у контексті палімсес-тного письма, є тетралогія "Вогненні стовпи" Романа Іваничука. Про різні художні аспекти цього роману йдеться у дослідженнях М. Ільницького "Містерія Йорданської ночі" [6], М. Дубини "Ос­мислюючи правду минулої війни: Про новий роман-легенду Р. Іва-ничука" [1], А. Сковронек "Найзухваліший Дон-Кіхот" [8], С. Пі-допригори "Художня рецепція комплексу Валенрода у романному триптиху "Вогненні стовпи" Романа Іваничука" [7], І. Яремчук "Але найбільша з них - любов: [Про прозаїка Р. Іваничука]" [10] та ін. Проте тетралогія ще не була предметом дослідження літера­турознавців в згаданому аспекті.

Виникає питання, яку методику обрав Іваничук для перепису­вання історії, як це переписування у його творчій робітні відбува­ється. Передовсім ідеться про творення нового героя через призму "історія - це людина, а людина - це історія". Концептуальний ге­рой є принципово важливою постаттю у творчості автора, з огля­ду на її ідеологічну значущість та багаті підтексти. У творчості Романа Іваничука радянського періоду такий герой, як правило, інтелектуал: Маркіян Шашкевич, Микола Гулак, Іван Франко. Головний герой обов'язково має пройти ініціацію, тобто модель випробування: владою, грішми, жінками. І наступна складова кон­цептуального героя - його двоплановість, коли герой виступає як реальний персонаж історії, і як постать, що виконує репрезента­тивну функцію. Зокрема у концептуалізації персонажів не можна не помітити поділ героїв на видатних людей, на пересічних осо­бистостей і епізодичних осіб. Останні дуже часто в Іваничука ви­конують важливу історичну місію і є якщо не творцями історії, то щонайменше її рушіями.

Циклічність, зв'язок кожного роману Р.Іваничука з наступнимнадає їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні події, й маловідомі; і визначні люди, і невідомі офіційній історії їхні од­нодумці, без кого й великі не стали б великими. Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі постаті - встановити спра­ведливість, "вирівняти" історію, яку упродовж багатьох десяти­літь висвітлювали упереджено. Цікаво, що ця тенденція не вичер­пується і в творах останнього часу, як-от в романі про драматичну й досі не відому історію УПА "Вогненні стовпи".

"Не шукайте, шановні читачі, у цьому романі прототипів, хоч мені деколи бракло сил відриватися від реалій, серед яких минули моє дитинство й молодість; не уникнув я, звичайно, художніх уза­гальнень, різноманітних химерій і найзухваліших домислів. Істо­ричні постаті стали в романі подекуди умовними, а видумані, на­впаки, зажили, як справжні; марно теж вивчати географію Покуття й Гуцульщини за моїм текстом, хоч я рідко вдавався до віртуаль­них топонімічних назв, - автор роману менше дбав про геополі-тичну адекватність, йому хотілося передусім відтворити настрій народу під час боротьби УПА за незалежність України" [2, 513]. А ще автор назвав свій роман спробою "художнього осмислення драматичної історії останніх наших збройних змагань за незалеж­ність" [4, 7].

Іваничук відкрив перед читачами правдиву і тривалий час за­мовчувану, або ж "перекручену" сторінку героїчної боротьби українського народу проти двох імперій. Та не лише події зброй­ної боротьби УПА на два фронти - з фашизмом і більшовизмом, прочитані у "Вогненних стовпах" заново. Навіть міфи тисячоліт­ньої давності усвідомлюються в новому прочитанні Іваничука. Йорданський святвечір, у який відбуваються події твору, тракту­ються автором як руйнування цієї традиції. "Тож не бралися вже в господинь руки до Святої Вечері, й замерзали на підвіконнях рум'яні пампухи в полумисках, затягувалися в баняках пісною осугою окропи над варениками і черствіла кутя в макітрах, бо зга­далася мешканцям Сакатури позавчорашня новина: хтось бачив, як на коломийській товарній станції пискляві "штовхачі" заганяли на запасні колії состави пак вагонів із зловісними коминками на

дахах" [2, 268].

Творячи новий міф історії на якісно новому історичному ма­теріалі, Іваничук-письменник розкривається перед нами в новій іпостасі. Водночас немає підстав остаточно стверджувати, що в цьому історичному міфі прозаїка виявляється посмертне життя со­ціалістичного реалізму. Так само, як і переконувати, що Іваничук повністю позбувся тих кліше, тих штампів соцреалізму, які мимо­волі тяжіли над ним у часи соцреалізму, як от "міф про своїх героїв і чужих ворогів", масовий характер боротьби проти ворога, ситу­ація компромісу зі злом. Попри все, не можна не зазначити, що і в цьому романі Іваничук залишається залежним від кон'юнктури. А бажання написати роман про повстанців можна водночас розці­нювати як реакцію на кон'юнктуру нашого часу. Адже писати про повстанців стало модно, так само як писати за радянської влади про дружбу і боротьбу братніх народів проти ворога.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16