М І Гнатюк - Наукові записки - страница 28

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

І все ж, на наш погляд, автору "Вогненних стовпів" вдалося до­сягти певної мети у зображенні історичних реалій Другої світової війни. За спостереженням Ірини Яремчук, у романі відсутній чіт­кий поділ героїв на позитивних і негативних [10, 52]. Роман Івани-чук руйнує той канон, якого завжди чітко дотримувався, навіть не­зважаючи на те, що матеріал давав змогу здійснити згаданий поділ героїв з погляду ідеологічного та морального. Звісно, протистав­лення героїв є, але це, скоріше всього, з погляду національно-дер­жавницьких позицій. Бійці УПА, українські селяни протиставлені чекістам Моліну, Болідові, Шкрупилі, зраднику Йосипу Кобацько-му. Нерідко у романі спостерігаємо ситуацію, коли пропащі герої здатні зробити добро, а зло притаманне позитивним персонажам. Тому то, як вважає Ірина Яремчук, "важко "розпарцелювати" по­між добром і злом усіх мешканців твору" [10, 52.] На перший по­гляд, на цілковитий моральний осуд заслуговує офіцерська повія Агнєшка. Проте саме вона розповідає Фросині про Йосипа Кобаць-кого, що зрадив її чоловіка, не підставляє зв'язкових УПА Сало­мею і Руфіну, хоч як її до цього змушували її радянські "клієнти".

У "Вогненних стовпах" не знаходимо притаманних творчості Іваничука платонічних стосунків між закоханими, за що автора неодноразово критикували його колеги по перу. Навпаки, герої не відмовляються від тілесної насолоди: Юлія Шинкарук та Іван Захарчук-Буркут, Петро Вакалюк і Ганна, Василь Андрусяк і Ліда. Відтак можна стверджувати, що химерне поєднання еросу з герої­кою в тетралогії є сміливим експериментом Романа Іваничука.

Автор у романі спростовує міф про своїх героїв і чужих воро­гів, який широко використовувався у радянській історичній рома­ністиці. У цій страшній війні усе було набагато складніше. "... Що ж це діється, що люди враз аж так спідліли: продають своїх же за грейцар, а може, ті, котрих убили, зовсім і невинні..." [2, 158]. Ті, кого ми ще донедавна вважали героями, такими насправді не були. Лейтенант радянської армії Шпола був зненацька наляканий бан­дерівцями в сільської молодиці. Тікав звідти не як хоробрий визво­литель, а як гуляка, якого раптом сполохали. Цілою низкою яскра­вих епізодів автор руйнує міф радянських істориків про червоних воїнів-визволителів, коли НКВС засилав у стан УПА провокаторів, які чинили по селах неймовірні звірства, сіяли в людей недовіру і розчарування. Більшість українців про звірства червоних визво­лителів дізнаються аж після остаточного падіння більшовицької імперії. "А в центрі людського виру на подвір'ї біля будинку ко­лишнього НКВД, створилася до неба величезна квадратова яма, на дні якої одна попри одну лежали сімдесят відкритих домовин з людськими костями та черепами й посередині - найширша труна з двома зрослими скелетами" [2, 497].

Чимало колишніх українців після завершення Другої світової війни опинилися в еміграції. Автор "Вогненних стовпів" вустами Мирона розмірковує над тією проблемою, яка десятиліттями му­чила не одного українського емігранта. "І чи треба, думав Мирон, щоб Потурай доконче повертався в Україну, якщо він устиг при­рости до чужої землі й почувається в ній натурально: природність побуту, напевне, сприяє ефективності його діяльності, й ніколи він не вживеться з новими законами, які сформувалися за півстоліття в невідомих для нього умовах життя на рідній землі..." [2, 500].

У розмові з Йосафатом, який докоряє своєму другу і письмен­нику Мирону, мовляв, про що писатимеш ти, який звик до вуалей, підтекстів великих дуль у кишені тепер, "коли Муза нарешті зірве з обличчя паранджу, як та визволена мусульманка", автор, оче­видно, у першу чергу собі самому собі відповідає: "А нині треба писати прямим текстом про те, що пережив наш народ, щоб наші нащадки не подумали колись, бува, що вільна Україна народилася, немов Афродіта з морської піни" [2, 501]. Глибокі роздуми РоманаІваничука про мистецтво, національну ідею, призначення пись­менника, які він по черзі вкладає в уста своїх героїв, зустрічаємо в романі достатньо часто. Для прикладу: "Мистецтво рятує свята перспектива: воно завжди стоїть на шляху до Храму..." [2, 501]. "Національна ідея. Вона для нас - що для юдеїв віра. Ці категорії врятували обидва народи від загибелі... " [2, 502]. "Якщо письмен­ники не зафіксують того, що діялось на нашій землі під час бо­ротьби за незалежність, то далекий нащадок не складе їй належної ціни..." [2, 503].

Важко не погодитися з Іриною Яремчук в тому, що "Вогненні стовпи" є дуже складною, скомплікованою спорудою [10, 53]. Ма­ємо ж бо тут елементи автобіографізму, еротизму, містики, публі-цистизму, риси пригодницького, політичного, химерного роману. А ще, як помітила авторка, він генетично споріднений із середньо­вічним та ренесансним зразками західноєвропейського письмен­ства, з романістикою Івана Франка та Володимира Винниченка та сучасними мистецькими тенденціями.

Водночас, за припущенням Миколи Дубини, у процесі роботи над твором Роман Іваничук зіткнувся з великими труднощами сю-жетоскладання через те, що опрацював багатоплановий життєвий матеріал. "Твір не скрізь читається легко, заважають великі періо­ди, вив'язки складних речень, дещо рихлувата композиція" [1, 2].

Отже, у тетралогії "Вогненні стовпи" Романа Іваничука спосте­рігаємо ознаки палімпсестного письма, подані через переосмис­лення історичних подій та фактів або ж нове їх прочитання, розві­ювання міфів та стереотипів у літературі. Це твір, де стираються грані між реальним та ірреальним. Роман генетично споріднений з попередньою традицією творення історичного роману та сучас­ними мистецькими тенденціями в літературі. А поєднання високо­го з низьким, масового з елітарним демонструє нову постмодерну іпостась майстра сучасності.

 

Література

1. Дубина М. Осмислюючи правду минулої війни: Про новий ро­ман-легенду Р. Іваничука // Літ. Україна. - 2000. - 6 листопада. - С. 2.

Іваничук Р. Вогненні стовпи: Тетралогія. Видання друге, допо­внене. - Львів: Літопис, 2006. - 516 с.

3. Іваничук Р. Дороги вольні і невольні: Спогади. - К.: Укр. Пись­менник, 1996. - 166 с.

4. Іваничук Р. Заклинання мольфара // СІТІ ЛАЙФ. - 2007. -№ 2. - С. 7 - 10.

5. Іваничук Р. Не щоденний щоденник. - Львів, "Літопис", 2006. - 216 с.

6. Ільницький М. Містерія Йорданської ночі: [Про повість Р. Іва­ничука "Вогненні стовпи"] // Слово і час. - 2003. - № 6. - С. 37-43.

7. Підопригора С. Художня рецепція комплексу Валенрода у ро­манному триптиху "Вогненні стовпи" Романа Іваничука // Українська література в загальноосвітній школі: Науково-методичний журнал. -Київ, 2005. - № 10. - С. 7-10.

8. Сковронек А. Найзухваліший Дон Кіхот: [Про роман-легенду "Рев оленів нарозвидні" Р. Іваничука] // Київ. - 2001. - № 5-6. -

С. 149-152.

9. Яковенко Н. Одна Кліо, дві історії // Критика. - 2002. - № 12. -

С. 12-14.

10.       Яремчук І. Але найбільша з них - любов: [Про прозаїка Р. Іва-
ничука]
// Дивослово. - 2004. - № 5. - С. 46-54.УДК 82-95

Гнатюк М.І.

 

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА, ЇЇ ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ

 

У статті автор розглядає літературну критику як одну з галузей літературознавства. Основна увага звернута на Франкове трактування літературної критики, його орієн­тацію на найголовніші європейські теоретичні засади літе­ратурної критики, які мали вирішальний вплив на позиції І. Франка-критика.

 

The author analyzes literary criticsm as one of the branches of the literary studies. Particular attention is paid to Franko's views of literary criticism, his orientation on the modern European theoretical tendencies in the literary criticism and their influence on I. Franko's critical point of view.

 

На зорі існування мистецтва як форми суспільної діяльності постало питання про первісну оцінку будь-якого мистецького по­лотна. Така оцінка, яка висловлювала критичну думку про той чи інший мистецький твір, була важливим фактором не тільки аксіо-логічного буття твору, але й стимулювала дальший розвиток ху­дожньої літератури, як і інших видів мистецтва. Літературна кри­тика з самого свого виникнення є самоусвідомлення літератури як явища суспільного життя. "Вона виявляється як соціальна діяль­ність, бо критики стежать за літературним процесом, читають нові твори, відбирають найкращі з їх погляду для передруку, органі­зовують дискусії, пишуть власні різножанрові праці, публікуючи їх у загальній і спеціальній пресі, ведуть навколо таких творів по­леміку тощо"1.

1 Гром'як Р. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ століття) // Тернопіль: підручники й посібники, 1999. - С. 7.


© Гнатюк М.І.


Сьогодні існують різні думки щодо початків літературної кри­тики як однієї з важливих галузей літературознавства. Дослідникивважають, що першим літературним критиком був Аристотель, інші дотримуються думки, що перші професійні літературно-критичні судження належіть французькому теоретикові літератури Нікола Буало, автору всесвітньо відомого твору "Lar роеис"(1674). Саме від цього твору дослідники починають літочислення професійного заняття критикою, завданням якої є давати первісну оцінку творам літератури і мистецтва. Так чи інакше, літературними критиками вважали себе також Г.-Е.Лессінґ, Гегель, Гердер. Тільки у ХІХ ст. відбувся поділ науки про літературу на три основні галузі: історію літератури, теорію літератури та літературну критику. Зв'язок цих літературознавчих дисциплін між собою був настільки очевид­ним, що важко вирізнити суть кожної із них. Теорія літератури, яка встановлювала загальні закономірності розвитку цієї галузі літературознавства, виникала на основі літературно-критичного прочитання твору. Вона давала також інструментарій для літе­ратурного критика чи історика літератури, завданням якого було дати аксіологічний висновок про той чи інший мистецький твір. Таким чином, зв'язок кожної з цих галузей науки про літературу був очевидним.

Специфіка літературної критики як окремої галузі літературоз­навства почала вивчатися у ХІХ ст. Від Буало, Лессінґа, Гегеля до російських дослідників літератури (В.Бєлінський, О.Герцен, М.Добролюбов, М.Чернишевський, Д.Писарєв) ця проблема стала основою не тільки критичної практики про літературні твори, але і самооцінки свого іманентного існування.

Уже у другій половині ХІХ ст. предметом вивчення науки про літературу стає не тільки теорія критики, але і її історія. У Німеч­чині, Росії дослідники намагаються вивчати літературну критику як історію її напрямів, шкіл,течій, зміну оцінок та інтерпретації лі­тератури, а вже пізніше - подати історію творчого шляху видатних літературних критиків.

В українському літературознавстві проблемитеорії та історіїкри-тики так чи інакше розглядалися у працях М.Костомарова("Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке" - 1843-44), П.Куліша ("Характер и задачи украинской критики" - 1860) та ін. Саме П.Куліш, якого С.Єфремов вважав першим професійним літературним критиком в Україні, звертав увагу на взаємозв'язокта близькість літератури та критики. П. Куліш, за словами М. Зе-рова, - центральна засада у вивченні українського письменства 40-60-х років. Поет і прозаїк, етнограф і критик, видавець, літе­ратурний ініціатор - він причетний до всіх помітних літературно-громадських заходів 40-х рр. і відіграє головну роль наприкінці 50-х - на початку 60-х"2. У статті "Характер и задачи украинской критики" П.Куліш вперше поставив завдання осмислення засо­бів аналізу літературного твору, методів полеміки у літературно-критичній статті. У літературній критиці П.Куліша зустрічаємо такі синтетичні жанрові форми - трактат, передмова, післямова, критика у формі художнього твору. У 60-х роках ХІХ ст. від­бувається формування загальноприйнятих жанрів літературної критики - рецензії, літературного портрета, проблемної статті, літературно-критичного листа. Літературно-критична діяльність І. Білика, М. Драгоманова, О. Терлецького - наступний етап у розви­тку літературної критики в Україні. Як справедливо зазначає І. До­рошенко, "критична діяльність Білика, Драгоманова, Терлецького готувала ґрунт для появи Франкової реальної критики, що відпо­відала потребам громадського і літературного життя"3.

Один із глибоких дослідників літературно-критичних поглядів І. Франка, І. Дорошенко стверджував, що уже з 80-их рр. ХІХ ст. І. Франко заперечував теоретичні основи власне галицької літера­турної критики, її догматизм, естетичну схоластику, суб'єктивізм і безпринципність. Свої міркування автор монографічного дослі­дження ("Іван Франко - літературний критик" - М. Г.) підтвер­джував аналізом праць О. Партицького, О. Огоновського, М. По-долинського, Г. Цеглинського, а також П. Куліша"4.

2 Зеров М. Українське письменство ХІХ ст. // Зеров М. Твори: У 2 т. - Т. 2. - К.: Дніпро, 1990. - С. 185.

3 Дорошенко І. Іван Франко - літературний критик. - Львів: ЛДУ 1966. - С. 25.

4 Корнійчук В. Мов органи у величному храмі: Львів: ЛНУ ім. І.

Франка, 2007. - С. 256.


Найвищим досягненням літературознавчої думки в Україні стали теоретико-літературні та літературно-критичні праці Івана Франка. У працях вченого питання літературної критики у кінці ХІХ ст. починає розглядатися під кутом зору її теорії. Специфіка критки аналізується ним як галузь суспільної діяльності, завданнямякої є формування естетичних смаків читачів. Наукову діяльність, поетичну та літературно-критичну творчість І. Франко розуміє як намагання сугестувати, навіювати свої думки іншим. Літератур­ний критик на відміну від науковця чи письменника сугестує свої думки іншим, даючи первісну оцінку твору і мистецтва. Найефек­тивнішою з точки зору навіювання своїх думок вчений вважає по­етичну творчість: "Поет для доконання сугестії мусить розвору­шити цілу свою духову істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тільки в дійсності, але ще й другий раз, репродуктивно, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичнім творі, пережити і найінтенсивніше, щоб пережите могло вилитися в слова, якнайбільше відповідні дійсно­му переживанню..."5

Для вченого, який користується набутками людської думки, основною метою діяльності є розширення діапазону знань. Його метою є поглибити "розуміння механізму, яким сплітаються і до-конуються явища"6. Натомість діяльність критика має параліте-ратурний характер, тобто критик своїм інтелектом пояснює хід думок творців мистецьких явищ. І.Франко вперше в українській науці про літературу звернув увагу на специфіку критики, яка з одного боку має риси наукової студії, а з іншого - своїми спосте­реженнями наближається до художнього узагальнення, тобто має риси чисто мистецького явища. І. Франко на рубежі ХІХ-ХХ ст. розумів критику як прикладну естетику, яка стала особливо у ІІ пол. ХІХ ст. поетичною критикою (І. Тен, Г. Брандес). Критика стає поетичним аналізом, аналізом з поетичними зацікавленнями не стільки філософією, скільки поетикою художнього мислення. Франкова критика, значну увагу приділяючи естетичним пробле­мам, все настійніше проводить аналіз структури художнього мис­лення як факту національної свідомості. Саме І. Франко аналізує літературні факти як процес цілісного явища культури, мисленнє-вої діяльності на естетичному рівні.

5      Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - Т. 31. - С. 45-46.

6      Талт тліг\  Aft


Специфіка критики ґрунтовно на той час розроблялася фран­цузькими дослідниками. Ж.Леметр писав: "Зовсім очевидно, що,як і всякий писатель, критик мусить вкладати в свої твори свій темперамент і свої погляди на життя, бо він своїм розумом описує

розум інших       Значить, криткиа є так само особистою, так само

релятивною і через те (?) так само цікавою, як і всі інші роди літе­ратури". Таким чином, франзузький дочлідник, а за ним і І.Франко вважають, що літературна критика з одного боку є науковою дис­ципліною, яка використовує засоби чисто наукового аналізу, а з ін­шого - подібно до прози, поезії, драматургії є галуззю літературної творчочсті. Проте І.Франко, на відміну від Ж.Леметра, акцентує увагу саме на науковому характерові критики. На думку україн­ського вченого, чим більше науковими будуть аргументи критика, тим ліпшими будуть остаточні наслідки його діяльності. Що ж до Леметрових слів про суб'єктивний характер критики, то згідно з позицією І.Франка все залежить від його (критика) критичного та­ланту. Суперечливість поглядів Ж.Леметра на критичну діяльність вчений побачив у його словах "як доктрина - вона несолідна, як наука недокладна і, мабуть, іде попросту до того, щоби зробитися штукою, користуватися книжками для збагачення і ублагородню-вання своїх вражень"7. Таке твердження про суб'єктивний характер критики веде до нівелювання її основних висновків. Так, критична думка у Франції кінця ХІХ ст. дуже часто замість утверджування здорових суспільних ідеалів проголошувала суб'єктивні вражен­ня (Ж.Леметр), безідейно-догматичні думки (Ф.Брюнетьєр). При цьому блискуча мистецька форма цих критичних виступів прихо­вувала їх ненауковий характер. Такі підходи до критики вели до її нещирості. І.Франко приводить обурливий приклад віденського літературного критика Германа Бара, який у часописі "Die Zeit" високо підносить французького поета Поля Верлена, а у приват­них розмовах називає його нікчемою.

7 Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - Т. 31. - С. 48.


Аналітичний характер літературної критики пов'язаний із по­требою іти не від готових літературних догм до твору, а навпа­ки, на основі конкретного аналізу окремих частин твору та син­тетичних висновків вибудовувати свої теоретичні постулати. До цієї думки спонукає І.Франка досвід давньогрецького філософа та "першого літературного критика"(І.Франко) Аристотеля: "...Арис­тотелева поетика була не догматична, а індуктивна: до сформу-лювання правил критик доходив, простудіювавши багато творів даної категорії. Що пізніші віки брали Аристотелеві правила як догми і прикроювали до них пізніші твори, зложені серед інших обставин, се ще не робить Леметрового висказу правдивішим"8.

Специфічні особливості критики значною мірою відрізняють її від історії літератури. У французьких критиків змішування цих двох галузей літературознавства стало правилом літературного життя. Але історія літератури, на відміну від літературної крит-ки, враховує ряд тих факторів суспільного та літературного життя, які не може враховувати літературна критика. Історик літератури мусить чекати "аж критикований автор умре, аж будуть видані всі його твори, листи, документи про його життя, спомини його зна­йомих і ворогів"9.

Думки Леметра про суб'єктивізм у критиці вели до появи такого специфічного жанру, як імпресіоністичний портрет письменника. В цьому випадку критик міг вигукнути зовсім догматичні і немоти­вовані слова: "Sic mihi placet". Проблема розрізнювання літератур­ної критики та теорії літератури у працях І. Франка набула широ­кого трактування. Історію літератури І. Франко розуміє як галузь літературознавства, яку витворила культурно-історична школа. При цьому на відміну від літературної критики історія літератури своїм завданням має стати історією духового життя певного народу.

8 Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - Т. 31. - С. 50.

9 Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - Т. 31. - С. 51.


Історико-літературні студії використовують літературно-критичний матеріал, намагаючись синтезувати різні підходи до критичних студій. В російській критиці це проявилося досить своєрідно: так один із найоригінальніших російських критиків В. Бєлінський підходив до оцінки літературних творів, виходячи з філософічних та естетичних принципів, Ф. Буслаєв вносив етно­графічний елемент до студій над історією літератури, Тихонравов і Пипін звернули увагу на міжнародні елементи в старій літера­турі і дали почин до порівняльних історико-літературних студій, тоді як Достоєвський, Чернишевський і Писарєв найосновнішимставили принцип суспільної утилітарності при оцінюванні лі­тературних творів. При цьому у візантійській традиції першими історико-літературними оглядами були індекси книг "правдивих і заказаних", які були перенесені на Русь з Болгарії. Як і російський літературознавець О. Пипін, І. Франко вважав, що такі індекси книг до Болгарії прийшли з Візантії, а на Русі вони (індекси - М. Г. ) значною мірою перероблювані та доповнювані не з науковою метою, а для справ церковно-канонічних. Так, вважає І. Франко, "Історія російської літератури" О. Пипіна "огріта теплим чуттям любові до рідного народу і його духовного розвою, збудована на широкій основі, се не так історія літератури в тіснім значенні сього слова, як радше історія російського духовного розвою, ілюстрована в першім ряді пам'ятками російського письменства"10. І. Франко надзвичайно високо ставив О. Пипіна як дослідника. Водночас він бачив хиби історико-літературних праць цього дослідника. Окремі хаотичні уступи його (Пипінової - М. Г. ) "Історії російської літе­ратури" І. Франко пояснює тим, що книга О. Пипіна "зложена зі статей, що були писані й опубліковані в "Вестнике Европы" ще від 1875 року з великими перервами і при різних нагодах, а зводячи їх разом в одну цілість, автор не мав часу вирівняти нерівності ви­кладу, повикидати повторення і позаповнювати люки"11.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16