М І Гнатюк - Наукові записки - страница 35

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

У статті доводиться існування герменевтичного підходу до вивчення літературно-мистецьких явищ у працях М. Бах-тіна на теоретичному та методологічному рівнях. Ідеться про з'ясування таких найголовніших аспектів герменевтичної систематики, як діалогізм, герменевтика індивіда, герменев-тична природа мови, антидогматизм, тлумачне начало тощо. Зазначені питання висвітлюються у взаємозв'язку із найго­ловнішими герменевтичними та теоретико-літературними концепціями.

 

In this article the existence of hermeneutical approach to the study ofthe literary - artistic phenomena in the works of Bakhtin on the theoretical and methodological level is being proved. It implies the elucidation of such main aspects of hermeneutical system as dialogism, hermeneutics of an individual, hermeneutical nature of language, antidogmatism, explication, etc. The mentionedproblems are being elucidated in correlation with the main hermeneutical and theoretical - literary conceptions.

 

Наукове осмислення герменевтичної проблематики займає вагоме місце в сучасних теоретико-літературних концепціях, що засвідчують роботи таких учених, як З.Лановик [14], М.Лановик [15], Л.Врубель [6], Ю.Борєв [5], Д.Наливайко [18], М.Зубрицька [9], Ю.Ковалів [13], Р.Мних [17] та ін. У цьому ж ключі сприй­мається актуалізація уваги до герменевтитчних питань, пов'язана з виданням в Україні робіт М.Гайдеґґера [8] та Г.-Ґ. Ґадамера [7] й донесення їх до наукової громадськості, що дає змогу по-новому збагнути їхні положення з урахуванням національного інтелектуально-культурного досвіду.

Діалогічну співдію герменевтики та теорії літератури засвідчу­ють наукові концепції М.Бахтіна, на сьогодні абсолютно справед-

 

© Кир'янчук Б., 2008ливо потрактовані провідними вченими-бахтінознавцями як гер-меневтичні [4, 32 - 42]. Принагідно зауважимо, що не позбавлені сенсу також погляди З.Мітосек [16, 279 - 306], М.Зубрицької [10, 404 - 405] та Е.Чаплеєвича [20, 176 - 197], які, по суті, трактують діалогічне мислення М.Бахтіна як особливий, унікальний і одинич­ний аспект світової теоретико-літературної думки. Хоча найбільш виправданим, на наше переконання, є все ж таки підхід В.Халізєва, який вважає діалогізм ученого герменевтичним у своїй основі та вміщує розгляд зазначеного питання в розділі про герменевтику в синтетичній праці "Теорія літератури" [19, 110 - 111]. Найголо­внішим, на наш погляд, є те, що діалогізм органічно вписується в площину герменевтики якраз у тому разі, коли остання трактуєть­ся не просто як тлумачення, що є звуженим розумінням і що зазви­чай дуже часто культивують наші довідкові теоретико-літературні джерела, а саме як специфічний тип проблеми, котра має систем­ний характер. Втім, навіть у розумінні лише гуманітарного пізнан­ня діалог потрактований Бахтіним у герменевтичному ключі [2, 409], на що справедливо вказує Н.Бонецька [4, 37]. Метою нашої статті є встановлення специфіки тих герменевтичних аспектів ці­лісної герменевтичної систематики М.Бахтіна, які з певних причин не коментувалися в працях названих учених, - найперше це стосу­ється мовно-герменевтичного феномену та внутрішньо-текстового діалогізму, з ним пов'язаного. При цьому спостереження базують­ся найперше на таких роботах мислителя, як "Слово в романі", "До методології гуманітарних наук" та записках із 1970 - 1971 років.

М.Бахтін цілком у герменевтичному плані трактує інтерпрета­цію, пов'язуючи її розуміння з природою тлумачення символічно­го первня в літературі. Символ у цьому контексті займає вихідну позицію, що виправдано з точки зору герменевтичного підходу, оскільки йдеться про центральність того, що представлене влас­не текстом. Інтерпретаційний розгляд має особливу закоріненість у творі. Більше того, вчений встановлює, по суті, ефект діалогіч­ної взаємодії твору та інтерпретації, їхню взаємообумовленість та взаємоперехід, що не виключає осібного існування, а є одним із способів його вияву: "Будь-яка інтерпретація символу сама зали­шається символом, але дещо раціоналізованим, тобто дещо набли­женим до поняття" [2, 361]. Зі сказаного можна зробити висновокпро те, що справді герменевтична інтерпретація, а звідси - й дієво-герменевтичний розгляд твору загалом, в усіх його найголовніших аспектах, завжди має первісне закорінення в тексті. Саме в його середовищі відбувається найперша інтерпретація, що досягається шляхом внутрішнього продумування, встановлення закладеного в ньому смислу або ж множинності смислів. Це відбувається завдя­ки синхронізації з проекцією назовні, оскільки кожен внутрішній діалог здійснюється в процесі сприйняття того чи іншого мистець­кого явища реципієнтом.

Учений абсолютно виправдано кваліфікує співвідношення гер-меневтичного та семіотичного підходів до розгляду художнього тексту, що визначається їхньою специфікою. Він, щоправда, не використовує саме названої термінології, але змістове наповнення найголовніших положень аргументує наявність власне такого під­ходу. Йдеться про трактування понять значення і смислу. Перше з них пов'язується зі семіотикою, друге - з герменевтикою (прина­гідно зауважимо, що якраз із онтологічним її варіантом). Семіоти­ка має на меті, насамперед, встановити "...механічний контакт... між абстрактними елементами (знаками всередині тексту) й необ­хідний тільки на першому етапі розуміння (розуміння значення, а не смислу)" [2, 364]. Натомість з'ясування смислу, герменевтично-го в своїй основі, базується на глибинному проникненні в сутність явища. Це досягається через усвідомлення герменевтики індивіда як своєрідної методологічної цінності: "За цим контактом (меха­нічним, знаковим, семіотичним. - Б.К.) контакт особистостей, а не речей..." [2, 364]. Отже, простежується взаємодоповнювальний характер обох дисциплін, плідність їхнього паралельного застосу­вання, хоча й з певною перевагою герменевтики, її більшою смис­ловою площинністю (остання констатація не є звужено догма­тичною, від чого, по суті, справедливо застерігав свого часу Г.-Ґ. Ґадамер, стверджуючи про налаштованість кожного справжнього герменевта на діалог).

М.Бахтін виявляє феноменально організовану систематику науково-філософського мислення, що забезпечує унікальне трак­тування найголовніших межових моментів у розумінні, з одного боку, природи онтологічної герменевтики, з іншого - семіотики та структуралізму. "Якщо ми перетворимо діалог в один суцільнийтекст, тобто зітремо розподіл голосів (зміни суб'єктів, які гово­рять), що в певних межах можливо (монологічна діалектика Геге­ля), то глибинний (безкінечний) смисл зникне..." [2, 364].

Проблема розуміння тлумачиться вченим у герменевтично-му контексті. При цьому застосовується оригінальна морфологія розгляду, яка включає декілька аспектів. Характерно, що просте­жується своєрідна градація від семіотичного плану до власне гер-меневтичного рівня, де перший, по суті, включається в останній, підпорядкований (у справді позитивному сенсі, що не виключає діалогізму) йому: "1. Психофізіологічне сприйняття фізичного знака (слова, кольору, просторової форми). 2. Упізнання його... Розуміння його... (загального) значення в мові. 3. Розуміння його значення в даному контексті (найближчому та більш далекому). 4. Активно-діалогічне розуміння... Включення в діалогічний кон­текст" [2, 361]. Простежується справді глибинне розуміння зазна­чених процесів, що виявляється в констатуванні їхнього синхрон­ного розгортання (думається, що в цьому зв'язку є всі підстави говорити про тлумачення явищ діалогізму на мікроаналітичному рівні, що включає найбільш витончені моменти нюансування).

М.Бахтін бездоганно володів теорією принципу герменевтич-ного кола - одного з найголовніших у герменевтиці, при якому окреме постійно зіставляється із загальним і навпаки, - та по­всюдно застосовував її у наукових працях. Зокрема - й при об­ґрунтуванні герменевтичної специфіки гуманітарних наук, яка базується на мовному первні. "Гуманітарні науки - науки про дух - філологічні науки (як частина і в той же час загальне для всіх них - слово)" [2, 363]. Спостерігається унікальність мовної партії вченого з приводу артикуляції проблеми, яка була в епіцентрі ува­ги багатьох мислителів (В.Гумбольдта, М.Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґада-мера та ін.): універсальний характер герменевтики забезпечується з допомогою відповідного структурування мови, через діалогічну взаємодію одного слова з іншими, через здобуття щораз більшого контексту функціонування тощо (звідси - твердження про немож­ливість існування будь-якого першого, лише одного слова, бо як таке воно вимагає наявності інших слів, у середовищі яких матиме змогу екзистувати).

Герменевтичну природу має загальнометодологічне тлумачен­ня власне гуманітарної специфіки науки про літературу. При цьо­му йдеться знову ж таки про ефект внутрішньо-герменевтичного наповнення, котрий, безсумнівно, постає наслідком глибинної обі­знаності з кращими світовими зразками, з по-герменевтичному та­ємничими механізмами їхнього художнього творення: "Справжнє розуміння в літературі та літературознавстві завжди історичне й персоніфіковане" [2, 365]. Персоніфікованість у зазначеному ключі мислиться як домінанта аспекту герменевтики індивіда в загальній герменевтичній системі та її проекція в площину методології. Однак найголовнішим чинником, на наш погляд, є вказівка на те, що вну­трішня герменевтика забезпечує власне функціонування завдяки тлумачно-інтерпретаційному збагненню людської специфіки, при якому продумування та художнє вирішення проблеми особистості в герменевтичному ключі здобуває особливу закцентованість.

Характерною особливістю герменевтичної організації, яка про­ектується в загальну літературознавчу площину, або й ширше - в систему сприйняття літератури як мистецтва слова на будь-якому рівні - від найпростішого до найбільш витонченого, - є невід­дільність від потреби продумування. Причому навіть тоді, коли, в окремих випадках, це не помічається, перебуваючи в прихова­ному, чи, як сказав би М.Гайдеґґер, тимчасово потаємному стані. М.Бахтін блискуче розумів цю специфіку, однак найбільшою мі­рою виводив її якраз із романного жанру, із особливої проблема­тики романного типу, з її відкритості до реципієнта, а, отже, - в напрямку до утвердження його методологічної цінності саме як гуманістичного чинника. "На противагу категорії літературності (в її вузько монологічному, догматичному, формалістичному сен­сі. - Б.К.) роман... висуває критику літературного слова як такого, причому насамперед - романного слова. Ця самокритика слова -суттєва особливість романного жанру" [3, 223].

Момент внутрішнього продумування художньої системи з до­помогою мовного діалогізму (він завжди є таким, але в окремих ви­падках постає особливо закцентованим ) трактується М.Бахтіним як герменевтичний, оскільки абсолютно виправдано спроектова­ний у площину розуміння: "Різноріччя-в-собі стає в романі й за­вдяки романові різноріччям-для-себе: мови діалогічно співвідно­сяться та починають існувати одна для одної (подібно до реплікдіалогу). Саме завдяки романові мови взаємонасвітлюються, літе­ратурна мова стає діалогом мов, які знають одна одну й розуміють одна одну" [3, 211].

Діалогічна взаємодія мов призводить до утворення нового син­тетичного начала, яке удосконалює площину зображення, мак­симально спрямовує його до загального смислового тла, хоча й без застосування процесів спрощеного сумування: "Мови різно-річчя, як наведені одне на одне дзеркала, кожне з яких по-своєму відображає кусочок, куточок світу, примушують відгадувати та вловлювати за їхніми взаємовідображеними аспектами світ більш широкий, багатоплановий (...), ніж це було доступно одній мові, одному дзеркалу" [3, 226].

М.Бахтін оригінальним чином стверджує ту особливість, яка органічно випливає з внутрішньо-діалогічного наповнення літера­тури, - постійну сучасність мистецтва слова. При цьому конкре­тизує свої міркування на жанровій специфіці історичного роману, котрий, на перший погляд, відзначається найбільшою віддаленіс­тю від теперішності: "Для історичного роману характерна пози­тивна модернізація, стирання граней часів, упізнання в минуло­му вічного теперішнього" [3, 177]. Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок про те, що геніальний мислитель, можливо й не ставлячи собі цього аж надто спеціально за мету, здійснив спро­бу пояснити один з найголовніших і воднораз найбільш загадко­вих феноменів літератури - її всюдисущу теперішність. І вирішив його якраз у ключі тієї теоретико-літературної проблематики, яку безпосередньо розглядав, хоча найперше завдяки діалогізмові. (У цьому зв'язку доконче необхідно згадати роботи Г.-Ґ. Ґадамера, який упродовж всієї діяльності працював над вирішенням зазна­ченого питання, надаючи йому виняткової ваги).

Герменевтична природа художньої літератури, спричинена внутрішнім діалогізмом, визначає специфіку побутування того чи іншого твору в різні епохи, тобто, його історико-функціональне значення. При цьому йдеться про тлумачення, яке має виразно системну організацію. Вона діє відповідно до власних сутнісних законів реалізації: якийсь один із аспектів, котрий воднораз може вважатися своєрідною підсистемою в її складі, активізує свій вияв, інший, навпаки, сповільнює. Такий підхід абсолютно виправданий,тому що органічно випливає з конфігурації тих явищ, що коменту­ються. "У зміненому діалозі мов епохи мова образу починає звуча­ти по-іншому, оскільки він по-іншому висвітлюється, оскільки він по-іншому сприймається на іншому діалогізуючому його фоні" [3, 231]. Це призводить до зміни в розумінні художньо-змістового на­повнення окремих творів, яке вчений у місткому узагальненому плані означує як переакцентуацію.

М.Бахтін виявляє вражаючої глибини проникливість, герме-невтичну в своїй основі, коли первинність функціонування твору вбачає саме в його внутрішньому єстві: "Можна сказати, що цей процес відбувається в самому образі, а не тільки в змінених умовах сприйняття. Ці умови тільки актуалізували в образі вже наявні в ньому потенції..." [3, 231]. Слід зазначити, що з допомогою діало-гізму, а точніше - особливостей його розгортання на діахронному рівні (мається на увазі врахування співдії синхронії та діахронії як конститутивних моментів, оскільки перша характеризує специфі­ку діалогу як такого, а друга - наявну відмінність у певні періоди, часто досить віддалені), учений виходить на тлумачення проблеми того смислу, який безпосередньо доступний для розгляду, й того, що перебуває в потаємності. Вказана риса має герменевтичну сутність, її аргументованість досягається системним характером коментування: "У будь-якому разі, певне нерозуміння тут поєд­нується з новим і поглибленим розумінням" [3, 231]. Принагідно маємо зауважити, що аналогічне гайдеґґерівське положення, ба­зоване на онтологічній основі, типологічно суголосне за змістом і дещо відмінне за структурою (два великі мислителі доходили до одного формулювання різними шляхами).

Надзвичайно продуктивним у герменевтичних концепціях М.Бахтіна є звернення належної уваги на проблему герменевтики індивіда. Вона, як відомо, закономірно постає однією з центральних в усій філософсько-естетичній, а отже, й теоретико-літературній системі, інтенсифікуючи своїм впливом всі її складники. У на­шому випадку найголовнішою є її співдія з мовним аспектом та ширше (згідно з поглядами автора) - сферою діалогізму. "Саме ін­дивідуальність того, хто говорить, і визнається тим стилетворчим фактором, котрий перетворює мовне, лінгвістичне явище в стиліс­тичну єдність" [3, 77]. Хоча йдеться, насамперед, про мову поезії,більшою мірою монологічну, як це маємо в мові (або ж системі мов) роману, для нас надзвичайно важливим є фактичне визнання своєрідного діалогу між людиною та мовою, що є ключем до гер-меневтичного розуміння багатьох положень ученого, котрі потре­бують скрупульозного коментування: "Єдність стилю... передба­чає... з одного боку - єдність мови в розумінні системи загальних нормативних форм і з другого боку - єдність індивідуальності, яка реалізує себе в цій мові" [3, 77].

Суголосні міркування в герменевтичному ключі виголошував М.Гайдеґґер, твердячи, по суті, про наявність діалогу людини й мови. Він, як відомо, обстоював думку про мову як основу всьо­го сущого, як домівку буття. У процесі промовляння першість на­лежить мові: "Мова мовить" [8, 39]. Однак, не зважаючи на таку всезагальну домінанту в системі діалогу, роль людини є все ж таки надзвичайно вагомою: мовна реалізація без неї не може відбутися. Наявність діалогічної взаємодії мови та індивіда постає більш ніж очевидною: "Людина мовить, бо мові відповідає" [8, 39]. Такий діа­лог органічно переплітається з герменевтичним взаємопроникнен­ням. Він пов'язується із рецептивною дією стосовно мови: "Від-повідання - це слухання" [8, 39] (звідси - можливість твердження про те, що кожен справжній митець є насамперед реципієнтом і як такий програмує подальше сприйняття власного твору, що відпо­відним чином закладено на всіх рівнях художньої системи). Кон­статується певний ретардаційний ефект у проникнення мовних явищ, доконечно необхідний для герменевтичної специфіки: "Кож­не справжнє слухання затримується у вслуховуванні..." [8, 39].

М.Бахтін, виходячи з ідей діалогізму, розвивав герменевтичні концепції Ф.Шляйєрмахера, зокрема - основоположну тезу німець­кого герменевта про те, що інтерпретатор повинен виявляти глиб­ше проникнення в художній твір, ніж це здійснював сам його автор: "Розуміти текст так, як його розумів сам автор цього тексту. Але розуміння може бути й повинно бути кращим" [1, 346]. При цьому простежується продовження феноменологічних традицій, найпер­ше - Р.Інгардена. Розуміння заповнює ті лакуни, недомовленості, які закладені в тексті. Якщо в польського феноменолога це відбу­вається завдяки конкретизації твору [12, 72 - 91], то в М.Бахтіна - з допомогою акцентування на сфері міжособистісної взаємодії,котру можна трактувати як один із аспектів герменевтики індивіда: "Творче розуміння продовжує творчість, помножує художнє багат­ство людства. Співтворчість тих, які розуміють" [1, 346].

Момент герменевтики індивіда, який більшою чи меншою мірою визначає все гуманітарне знання, не може існувати окремо від поці­нування певних літературно-мистецьких явищ: "Розуміння та оцін­ка. Безоцінне розуміння неможливе" [1, 346]. У цьому положенні погляд М.Бахтіна протистоїть феноменологічним концепціям.

Антидогматизм є одним з найголовніших аспектів герменев-тичної систематики. Проте, не зважаючи на його виняткову ваго­мість, він не може бути доведений до абсолютної скрайності (про що твердили феноменологи, зокрема - Е.Гусерль). Інтерпретатор підходить до розуміння твору із продуктивним застосуванням власного читацького досвіду, із виправданим нашаруванням тих смислових аспектів, які в ньому наявні. У процесі сприйняття та тлмучення відбувається справжній герменевтичний діалог, з при­воду чого М.Бахтін зазначає: "Той, хто розуміє, підходить до тво­ру зі своїм, уже сформованим світоглядом, зі своєї точки зору, зі своїх позицій. Ці позиції відповідною мірою визначають його оцінку, але самі вони при цьому не залишаються незмінними: вони зазнають впливу твору, який завжди вносить щось нове " [1, 346]. (Слід зазначити, що аналогічного погляду дотримується, по суті, Г.-Ґ. Ґадамер [7, 10]; це засвідчує органічне вписування поглядів М.Бахтіна в контекст саме онтологічної герменевтики). Учасник герменевтичного діалогу повинен брати до уваги те, що наслідки його розгортання можуть бути непередбачуваними (зазвичай це й трапляється в процесі належного тлумачення): "Той, хто розуміє, не повинен виключати можливості зміни або навіть відмови від своїх вже готових точок зору й позицій. В акті розуміння відбу­вається боротьба, в результаті якої відбувається взаємна зміна та збагачення" [1, 346 -347]. Догматичний підхід, який є діаметраль­но протилежним за своїм сутнісним наповненням до онтологічної герменевтики, якраз із позицій останньої трактується мислителем: "Тільки за догматичної інертності позиції нічого нового в творі не розкривається (догматик залишається при тому, що в нього вже було, він не може збагатитися)" [1, 346].

М.Бахтін, виступаючи з позицій антидогматизму як герменев­тичного чинника, обстоював воднораз момент відносної та вкрай необхідної твердості позиції того, хто пізнає, її ґрунтовності, котра, з одного боку, гарантує певну віддаленість від того, що пізнається, з другого - слугує запорукою належного дотримання співвідно­шення динамічних та статичних елементів: "Не можна розуміти розуміння як вчування та розташування себе на чуже місце (втрата свого місця). Це вимагається лише для периферійних моментів ро­зуміння" [1, 346]. Як бачимо зі сказаного, вчений знаходить ори­гінальну мовну партію в історико-функціональному діалозі з по­ложенням Ф.Шляйєрмахера про необхідність цілком адекватного вживання інтерпретатора в ту історичну епоху, в яку творив автор або ж яка зображена в творі.

М.Бахтін, виходячи з результатів продумування окремих аспек­тів творчості М.Гоголя (герменевтичних у своїй основі, що зумов­лено особливостями поетики романтизму), формулює герменев-тичну концепцію функціонування мови, яка суголосна аналогічним положенням М.Гайдеґґера та Г.-Ґ. Ґадамера, котрі, як відомо, з'явилися внаслідок спостереження та належного коментування обома мислителями того відкриття внутрішньо-герменевтичного характеру, що його здійснив С. Ґеорґе у вірші "Слово". М.Бахтін влучно підмітив, що саме такий мовно-герменевтичний феномен постає центральним у системі художнього творення: "Не від речі до слова, а від слова до речі, слово породжує річ" [1, 358]. Отже, наведене трактування є оригінальним смисловим аспектом, який насвітлює діалогічну співдію онтологічної герменевтики та фено­менології, представленої Р.Інгарденом, зокрема - твердженнями вченого про інтенційний характер художньої літератури, про те, що слово, яке не має первісної референції, забезпечує існування художньої реальності, досягаючи цього шляхом побільшеної кон­центрації уваги реципієнта.

Мова в герменевтичному ключі тісно переплітається з приро­дою людської індивідуальності. Діалогізм пов'язаний із зростан­ням особистості: мова інтенсифікує розвиток людини. Причому йдеться про розвиток якраз у позитивному сенсі, в плані розгор­тання закладених духовно-інтелектуальних потенцій, а не штучно твореної прогресивності. Це становить справжню сутність люд­ської екзистенції: "Пошуки власного слова насправді є пошукисаме не власного, а слова, котре більше за мене самого..." [1, 354]. Таким чином, маємо діалогічну взаємодію аспекту герменевтики мови з аспектом герменевтики індивіда, що забезпечує функціону­вання герменевтичної систематики, визначає її динаміку.

Теоретико-літературні концепції М.Бахтіна пройняті високою мірою герменевтичної інтенсивності. Особливо суттєвим є їхнє ор­ганічне вписування в контекст онтологічної герменевтики. Це уви­разнює й своєрідним чином дисциплінує як проблематику, котра піддається осмисленню, так і унікальну своєрідність наукової сти­лістики. Весь комплекс різноаспектного наповнення робіт учено­го визначається специфікою герменевтичної організації. У цьому ж зв'язку можна говорити про особливу глибину та витонченість культури думки вченого. Привнесена із зовнішнього світу непо­вторність літературно-мистецького філософування, базована на діалогічній співдії з положеннями діалогізму М.Бубера, точніше -їхньому плідному розвиткові з виходом у літературознавчу науку та естетику, вона становить собою неповторне оприсутнення гер-меневтичного чинника, його "дієво-історичну свідомість" (вислів Г.-Ґ. Ґадамера). Однією з найбільш загадкових рис робіт ученого, яка може бути пояснена з допомогою включення в ієрархію герме-невтичного структурування, є постійно присутня сучасність (а звід­си - й актуальність) [16]. (Принагідно зауважимо, що Д.Лихачов вважав чи не найпершою рисою наукових концептуальних положеь їхнє "старіння". У випадку із М.Бахтіним маємо цілком протилеж­ний ефект). Універсальний характер герменевтики аргументується тим, що вчення про діалогізм само є повсякчасно діалогічним (або ж діалогізуючим, як зазначав у таких випадках мислитель), тобто відкритим до включення у співтворчість з реципієнтом.

Перспективи подальших метадосліджень убачаються в по­глибленому з'ясуванні найголовніших аспектів герменевтичної систематики шляхом скрупульозного коментування праць уче­ного та застосування їхніх результатів як для розвитку безпосе­редньо теоретико-методологічних моделей, так і для проведення аналітико-інтерпретаційного розгляду окремих художніх систем, що є особливо суттєвим у стосунку до української літератури кін­ця ХІХ - перших десятиріч ХХ століть, позначеної впливом гли­бинного внутрішнього діалогізму.Література:

1. Бахтин М. Из записей 1970-1971 годов // Бахтин М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979. - С. 336 - 360.

2. Бахтин М. К методологии гуманитарных наук // Бахтин М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979. - С. 361 -373; 409 - 412.

3. Бахтин М. Слово в романе // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. - М.: Художественная литература, 1975. - С. 72 - 233.

4. Бонецкая Н. М.Бахтин и идеи герменевтики // Бахтинология: Исследования, переводы, публикации. - Санкт-Петербург: Алетей, 1995. - С. 32 - 42.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16