М І Гнатюк - Наукові записки - страница 38
І ще багато дурниць говорив. (Слухаю Ліду. Жалко. Він тупа
людина)" [2, 40].
Динаміка різних точок зору самого Тичини, Ліди Папарчук, а через неї ще й Т.Осьмачки, представлена в нотатках українського поета, дозволяє, то спостерігати за подіями зовні, то проникати у внутрішній світ героїв, то бачити їх ніби збоку, то, навпаки, наближатися до героя, аналізуючи його реакцію до самих найменших дрібниць.
Нотатки тяжіють до лаконічності записів. За їх межами часто залишаються не лише докладні узагальнення чи підсумкові оцінки, а й різного характеру замовчування, що дозволяють читачеві домислити невисловлене з певних причин автором, активізувати його інтерес до записів. У Павла Тичини ці замовчування пов'язані з пропуском у тексті прізвищ та імен реальних особистостей, що їх стосується ті чи інші записи, вони позначаються квадратними дужками.
Аналіз нотаток автора свідчить, що це замовчування стосується тих діячів української культури, які пізніше або зазнали репресій, або були оголошені буржуазними націоналістами чи ворогами радянської влади. Ось приклад такого замовчування: "Увечері був у[...]. Замкнулася в символи. На життя й дивитися не хоче. Довго розмовляли про мистецтво - буржуазне, пролетарське. по інерції ще йде. Яка ж велика інерція у буржуазного мистецтва! Мускулів треба, щоб зупинити, не інакше. А в інтелігенції мускулів немає" [2, 18]. Дане замовчування стосується імені якоїсь жінки, діячки національної літератури. Це, скоріше, може бути або Олена Пчіл-ка, або Марія Загірня, або Людмила Старицька-Черняхівська. У всякому разі кожне з цих імен могло в радянську добу становити певну небезпеку для автора нотаток, тому він перевів їх у фігуру замовчування.
На думку В.Халізєва, "в побудові твору чи не визначальну роль відіграє зіставлення предметно-речових одиниць" [3, 274]. Для П.Тичини такі зіставлення часто досить лаконічні: "Сніг заметушивсь. На вулиці жінка для хворого на хліб попросила" [2, 16], або "Тумани зранку. Павутиння на деревах, на стерні.
Побачив Лялю в березі. В Межгір'я йшла. Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не може буть, не знаю" [2, 16].
Поет у своїх нотатках зіставляє помічене ним у природі з внутрішнім станом душі. Крайня бідність. Він не може навіть на хворого подати милостиню - "живемо на картоплі без жирів" [2, 16]. У другому випадку зіставлення з пізнім серпневим пейзажем викликав у П.Тичини роздуми про любов, чи є для нього Ляля тією людиною, з якою б він міг поєднати своє життя. У ряді випадків у нотатках картини природи дисгармоніюють з настроєм героя: "Було прокинешся у Гаграх і чуєш: щось велике-велике ворушиться за берегом у темних просторах. То - море. І жалкими видаються вогники побіля пристави та далеких санаторіїв. Бо вони є придатком до отого великого. Тут же гора Ельбрус, що нас магнетизує аж надто далеко від буднів наших і думок. Тому Кисловодськ не хоче бути до неї придатком. А в той же час і на роль величезного чогось нема в нього сили. Отже, блимає вогнями, та й годі. Тиша-бо стоїть кругом, як мовчазний ідол! І тільки небо відіграє тут роль моря -вічно воно міняється, переходить з ясного в хмарне, вічно чоло його в думках, у зморшках. (Печія була вночі в мене. Я прокинувся і випив "Єсентуків", а потім ніяк не міг заснути аж до ранку)" [2, 84]. Дисгармонія природи та настроя врешті-решт формує його стан душі у певний момент, який автор хоче передати до нащадків.Відсутність формальних обмежень щодо втілень змісту дає можливість автору нотаток застосовувати весь арсенал композиційних прийомів, починаючи з повторів і варіацій, закінчуючи замовчуваннями й зіставленнями. Досить часто композиційні прийоми, які Павло Тичина використовував у своїх нотатках, органічно вписувалися в їх естетичну систему, вироблену в його основній письменницькій діяльності.
Література
1. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К.: ВЦ "Академія", 1997. - 752 с.
2. Тичина П.Г. Зібрання творів: У 12 т. - Т.11. - Щоденникові і літературно-мистецькі записи. Підготовчі матеріали / Упоряд. та при-міт. Ю.І. Коваліва; Ред. тому Л.М. Новиченко. - К.: Наукова думка, 1988. - 552 с.
3. Хализев В.Е. Теория литературы. - М.: Высшая школа, 1999. -
398 с.УДК 82-1:82-94
Крикавська О.
ЖАНРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ВИВЧЕННЯ БІОГРАФІЧНОГО ПИСЬМА
У статті проводиться аналіз жанрових особливостей біографічної літератури, досліджуються фактори, які мали вплив на її розвиток. Окреслюються спільні та відмінні риси літературної біографії й біографічного роману з точки зору специфіки їх наративної організації. Аналіз історичних ресурсів біографічної традиції в англійській літературі виступає необхідним контекстом дослідження.
The article deals with genre peculiarities of the biographical literature. The factors that influenced its development are under consideration. Common and distinctive features of the literary biography and biographical novel are outlined from the viewpoint of their narrative organization. Analysis of historical resources of the English biographical tradition serves as a context of the research.
Упродовж усієї історії світової художньої літератури, починаючи від античності і до початку ХХІ ст., біографія і біографічний роман належали до найпопулярніших жанрів. Осмислення їхніх особливостей на сучасному етапі літературного розвитку потребує чіткого усвідомлення тих гострих жанрологічних проблем та суперечностей, які поставали у літературознавстві в ХХ ст. і які на сьогодні залишаються не менш актуальними. Насамперед, це жанрові визначення літературної біографії і біографічного роману та їх співвідношення, а також вплив новітніх поетологічних інновацій на біографічне письмо.
Вихідними положеннями у вивченні біографічної літератури будемо вважати розуміння перманентності розвитку літературних жанрів, а також наявність у будь-якому жанрі сталих і змінних складових. На ці властивості неодноразово вказували і російські, і українські вчені, зокрема, М. Бахтін, Г. Поспєлов, Ю. Лотман, Р.
© Крикавська О., 2008Гром'як, Н. Копистянська та інші. В сучасних жанрових теоріях західних учених також наголошується необхідність враховувати крім класичних принципів класифікації жанрів трансформаційні процеси у їхньому розвитку (Ж. Дерріда, Цв. Тодоров). Один з провідних сучасних літературознавців Аластер Фовлер, зокрема, вважає, що в жанрологічних уявленнях повинні вивчатись принципи трансформативності і комбінаторики жанрів, ефекти плинності, хаосмосу, непередбачуваності [11].
В історії літературних жанрів біографічні жанри належать до найдавніших. їхньому становленню сприяв інтерес до психології індивідуума, увага до характеру людини та її дій, що з'являються в пізньоантичний період світової історії, найвидатнішими представниками якого були Плутарх і Гай Светоній Транквіл. Від того часу бере свої початки і проблема класифікації біографічних жанрів. Одне з перших визначень жанру біографії належить Плутарху. В першій частині книги про Олександра Македонського в "Порівняльних життєписах" він, усвідомлюючи себе біографом, описує цей жанр наступним чином: "Ми пишемо не історію, а життєписи, і не завжди в найславетніших діяннях є очевидною доброчинність чи розпусність, але часто якийсь незначний вчинок, слово чи жарт краще виявляють характер людини, ніж битви, в яких гинуть десятки тисяч. хай нам буде дозволено заглибитись у вивчення ознак, що відображають душу людини, і на основі цього складати кожний життєпис..." [10: 361-362].
Російський літературознавець і культуролог С. Аверінцев, аналізуючи роль Плутарха, творча діяльність якого припадає на період "породження відцентрових, антимонументалістських тенденцій культури" [1: 642] у становленні біографічного письма, зазначає, що "перед Плутархом постало завдання розробити біографію як моралістично-психологічний етюд" [1: 653]. Саме тому в життєписах грецького мислителя простежується оціночний принцип у виборі персоналій, а також платонівська категорія "великої натури". Плутарх обирає тих видатних діячів, які, на його думку, по-перше, були непересічними особистостями, і по-друге, відповідали його настанові на моральні приклади та міркування. "В основу збірника, - пише С. Аверінцев, - покладено не цікавість - а пієтет, не морально байдужу ідею "знаменитості" - а нормативну концепцію"видатної людини" [1: 653]. Відтак, саме грецький біограф Плутарх вперше окреслив один з найважливіших параметрів біографії - необхідність відтворювати багатство людської особистості, великої натури, яка утаємничує великі чесноти або великі пороки.
Отож, починаючи від античності, триває плідна історія біографії, жанровою основою якої є опис життя конкретної людини з акцентом на психологічний аналіз її особистості. Неминуча популярність біографій, як влучно показує Ю. Лотман, полягає у тому, що "особистість людини є складною психологічною та інтелектуальною структурою, що виникає на перетині епохальних, класових, групових та індивідуально-унікальних моделей свідомості і поведінки, і будь-які історичні і соціальні процеси реалізують себе через цей механізм, а не поза ним (через думки і поведінку людини)" [9: 230-231].
Інтерес до життя видатних особистостей залишався питомим упродовж усієї історії людства. Питання "Чому людей цікавить особисте життя митця?", на нашу думку, належить сфері психології. Очевидно, в героях біографій читач шукає відповіді на власні екзистенційні питання, формулює принципи власного життя, тобто, за словами М. Бахтіна, бачить "того можливого іншого, яким ми найлегше буваємо захоплені в житті, який з нами, коли ми дивимось на себе у дзеркало, коли мріємо про славу, будуємо життєві плани; який увійшов у нашу свідомість і часто керує нашими вчинками, оцінками і баченням себе" [2: 133]. Суголосну думку про потребу читачів побачити красиву і багату людську особистість висловлює Л. Гінзбург, а Ю. Лотман наголошує, що специфіка естетичних переживань читача пов'язана зі злиттям у біографії художнього і документального елементів: "Перед читачем не актор, який падає зі смертельною раною, а потім піднімається і кланяється під аплодисменти публіки, - мова йде, за Пастернаком, "о полной гибели всерьез" [9: 229].
Психологічний аналіз особистості в біографії невід'ємний від її історичного ракурсу. Кожна видатна особистість персоніфікує історію, і остання практично не може обійтися без індивідуальних біографій. Безумовно, важливим аспектом біографічного та історичного твору виступає зорієнтованість на відтворення історичних, задокументованих фактів і подій, а також спроба письменника наблизити минуле до сучасності, знайти такі історичні паралелі та аналогії, які б допомогли відповісти на питання, що постають перед сучасниками. Однак багатство історичного фону не повинно заступати ті індивідуальні риси персонажа біографії, які роблять його життя видатним. Як зазначає Ю. Лотман, особливості особистості відступають на другий план, якщо об'єкт біографії цікавий лише як син свого часу, представник своєї епохи, середовища, класу, в той же час перед автором біографії стоїть складне завдання поєднати у своєму персонажі такі особистісні риси, які одночасно дозволяють показати його і як людину свого часу і людину, яка обганяє історію [9: 230].
Взаємозалежність історії і біографії дозволяє також простежити, як своєрідність історико-культурної доби витворює власний тип біографічного письма, тобто іншими словами, реалізується в сюжетному наративі певного типу. Зберігаючи сталою загальну оповідну схему "народження - навчання, перший успіх/перша невдача - великий успіх - визнання/вигнання/крах - смерть", біографії різняться характером конфлікту зі світом, життєвих і творчих суперечностей, вкорінених не лише в індивідуальних рисах митців, а й в самій добі, якій вони належать. Так, канонічними для романтизму можна назвати біографії Байрона і Шеллі (зокрема, "Спогади про останні дні Байрона і Шеллі" Едварда Трелані, "Байрон" А. Моруа), в яких зафіксований певний стиль життя романтиків. Зразком ві-кторіанської біографії слугують біографії "Життя Шарлоти Брон-те" (1857) Е. Гаскел та "Джордж Еліот" (1902) Л. Стівена (а також "Автобіографія" (1883) Ентоні Троллопа). Це означає, що у біографічному письмі, по-перше, відчитується стиль життя тієї чи іншої доби, особливості ментальності, вірувань, чутливості, і, по-друге, відшукується те спільне у житті та творчості, яке дає дослідникам можливість стверджувати, що "стилістичні форми художньої літератури містять стилістичні форми особистого життя" [6].
На сьогодні в науці про літературу добре усвідомлено, що у кожну культурну добу біографія відтворювала певну концепцію людини, певний ракурс життя видатної особистості. Натомість складність визначення жанрів біографічної літератури також пов'язана з тим, що біографія, автобіографія, мемуари, щоденники та інші жанрові різновиди містять у своїй основі два взаємозаперечуючих чинники: вони, по-перше, спираються на фактичний матеріал, документальне начало, а по-друге, створюються за законами художньої творчості. Відтак, науковий елемент поєднується у них з художньою оповіддю. На цю особливість біографічного письма вказано практично в усіх визначеннях біографічних жанрів, зокрема, в роботах С. Аверінцева, Л. Гінзбург, Б. Дубіна, О. Кривцуна, Т. Потніцевої та інших учених.
Для літературознавчих досліджень важливо розрізняти поняття "біографія" як видове поняття, яке охоплює такі жанрові форми як літературна біографія, біографічний роман, автобіографія тощо, і як жанрове поняття, яке знаходиться на одному рівні з іншими жанрами (наприклад, з біографічним романом).
В історії літератури біографією називають жанр, в основі якого лежить опис життя конкретної людини. її основою виступають закони художньої словесної творчості, що відповідають історико-лі-тературній добі та естетичним уподобанням автора. Однак цей опис є невід'ємним від документальної основи. "Документ у біографії більше ніж доказ, його перша функція - керувати уявою", - слушно зауважує українська дослідниця Т. Потніцева. Вона також вказує на те, що літературна біографія має "самостійну поетологічну форму, яка не розчиняється ні в історіографії, ні в романній творчості" і що "цей жанр існує як своєрідний вид літературної діяльності, як повноправний учасник літературного процесу" [7: 299-300], а складність його вивчення зумовлена своєрідністю та парадоксальністю поєднання факту і вигадки.
Виходячи із співвідношення факту і вигадки вчені розрізняють документальні біографії (біографії наукового типу, офіційні) і літературні (художні або белетризовані) біографії. Біографії першого типу зосереджують увагу на документальних відомостях, виступають своєрідним документальним монтажем і важливим науковим джерелом знання про видатних особистостей. Відіграючи позитивну роль в історії культури, вони, все ж, не відтворюють живий і цілісний образ людини і тому не привертають інтерес широких кіл читачів. Таке завдання виконують літературні біографії. Саме у них відновлюється безперервність життя людини, єдність її особистості. Літературна біографія в художній формі опрацьовує факти життя обраної особистості, її досягнення та ідеї. Фікціональний елемент такого твору не спотворює фактів дійсності, натомість допомагає структурувати його художній простір, надати завершеності його наративу.
За ідейно-тематичним навантаженням серед літературних біографій виділяють інтелектуальні, наукові, письменницькі, в яких, на наш погляд, акцентуються різні аспекти життя людини, наприклад, роль особистості в історії ідей, в історії країни або в історії літератури. Наприклад, наукову літературну біографію в англійській літературі можна проілюструвати автобіографічними творами Чарльза Дарвіна - "Подорож натураліста навколо світу на кораблі "Бігль", "Автобіографія", його дорожніми щоденниками. У передмові до "Походження видів" і в "Автобіографії" вчений зазначав, що подорож на "Біглі" відіграла величезну роль у формуванні його еволюційних поглядів і визначила подальшу наукову діяльність. Зразком реконструкції інтелектуального розвитку вченого, етапів його наукового і духовного становлення можна вважати "Інтелектуальну автобіографію" сучасного французького філософа Поля Рікера, який зосереджується на етапах власної роботи і подає події приватного життя лише, якщо вони допомагають висвітлити цю тему.
Квінтесенцією жанру літературної біографії вважають письменницьку біографію, оскільки в ній найяскравіше проявляються "художні та естетичні параметри, відбувається сплав літературності (філологічності у сучасному розумінні та художності)" [7: 300]. Саме поняття "літературна біографія" містить певний парадокс, актуалізований Семюелем Кольріджем у його творі "Biographia Literaria" ("Літературна біографія"). Англійський романтик, долучаючись до формування понятійного апарату біографічного письма, наголошує невід'ємний від життєвої історії творчої особистості аспект, а саме історію творчого шляху, духовних і естетичних шукань. Таким чином, у С. Кольріджа літературна біографія набуває значення письменницької. Однак варто зазначити, що хоч життя і творчість невід'ємно пов'язані між собою, але повного збігу між ними також немає. Особисте життя митця виступає своєрідною сферою творчості, коли неможливо роз'єднати самореалізацію видатної особистості в житті і мистецтві. Прикладом може слугувати життя і творчість Дж. Байрона, чиї особистісні світоглядні уявлення знайшли вияв в обох сферах, що зафіксовано в поняттях "байронічний настрій","байронічний герой", "байронічна поема". З іншого боку, в історії культури існує багато прикладів, коли біографія митця залишалась загадкою, і це приводило до численних версій та інтерпретацій. Наприклад, дослідники по-різному трактують біографію В. Шекспіра, але це не заважає розуміти його твори. Самі намагання цілісно відтворити життя творчої особистості засвідчують невід'ємний зв'язок між власне літературною і життєвою біографією людини.
Отже, знання життя письменника не можна вважати єдиним джерелом розуміння його творчості та чіткішого усвідомлення того надособистісного, що містить у собі художня література. Однак, знання подій та обставин життя дозволяє глибше відчути митця як людину. Як казав один із творців жанру літературної біографії Шарль де Сент-Бев: "У видатній особистості мене цікавить навіть те, як він зав'язує краватку". Історія життя часто допомагає зрозуміти ритм творчості письменника, її еволюцію, проблематику, образи.
Письменницька біографія набуває поширення в сучасній англійській літературі, стає сферою найбільшого інтересу та експериментування. Цьому сприяє усвідомлення вкоріненої в літературу інтертекстуальності та ідея сприйняття літератури як єдиного текстуального простору, адже літературна біографія - це не лише звичайна сукупність біографічних фактів, вона містить також їхні трактування, у яких відбиті соціокультурні та естетичні уявлення того часу, в якому живе інтерпретатор, а також і його індивідуальні особистісні риси. На цей подвійний смисл біографії звертає увагу російський дослідник Б. Дубін. ".це схема впорядкування власного досвіду, авторегулятивна конструкція і в цьому сенсі компонент системи орієнтацій самого дійового індивіда, - пише він. - З іншого боку, це побічне, так чи інакше гіпотетичне відтворення (дублювання) схеми саморозуміння і самопредставлення індивіда тепер уже іншою діючою особою в процесі її смислової дії - в ситуації та акті біографування, біографічних реконструкцій, "зовнішнього" розуміння..." [5: 99-100]. Отже, в будь-якій біографії відбувається зустріч двох особистостей та двох епох - тієї, в якій живе герой твору, і тієї, в якій написана біографія. Неможливо не враховувати і читача літературної біографії, який може належати зовсім іншому часові.Не менш важливим аспектом побутування літературної біографії виступає її вплив на розвиток інших жанрів, зокрема, біографічного роману. С. Аверінцев, підсумовуючи значення життєписів Плутарха, говорить про їхні довготривалі історико-культурні наслідки для Нового часу: "Концепція канону видатних людей була сприйнята народженою у XVII-ХІХ ст. історичною свідомістю європейських націй ... без моралістично-біографічного імпульсу неможливо таке центральне явище новоєвропейської культури, як роман: від "Принцеси Клевської", "Манон Леско", "Тома Джонса", через "Вертера", "Девіда Коперфілда", "Анну Кареніну", до "Жана Крістофа" і "Доктора Живаго". . В самих основах європейської класики закладено ставлення біографічного шляху індивіда до найцікавішого з сюжетів" [1: 653]. Російський вчений Є. Мелетин-ський також вважає, що література щоденниково-дослідницьких жанрів є одним з головних витоків роману взагалі [7: 301].
Оскільки поняття біографічного насамперед пов'язане з відповідністю реальним особам і подіям, відомим з інших документальних джерел, у зв'язку з біографічним романом постає питання про конфігурацію співвідношення істинного й уявного у ньому. Як наголошує Ґадамер, у художньому тексті "немає нічого, що гарантувало б істинність, - немає тієї орієнтації на "дійсність", яку звикли називати "референцією". . Витвір мистецтва має власну автономію." І тому "питання про істинне і неістинне видаються безнадійно нероздільними і заплутаними" [4: 153-154]. Біографічний, а також автобіографічний роман, таким чином, є більше чи менше наближеним до правдивого відтворення життя, але його художні параметри все ж зорієнтовані не на документ, а на художню уяву автора. Дослідники цього жанру наголошують на тому, що у біографічному романі значна роль відводиться художньому вимислу, який "белетризує твір, нерідко заповнює прогалини у біографічних даних" [8: 607]. Те, що автор науково-популярного жанру отримує ціною аналізу, письменнику, автору біографічного роману дається художньою інтуїцією, зазначає Ю. Лотман [9: 230].
Вже для перших зразків біографічного роману, які, як і літературні біографії, слід шукати у пізній античності, характерна відсутність зазіхань на статус правдивої історії. Роман "Життя Аполлонія Тіанського" Флавія Філострата (ІІІ ст. н.е.) вважають першим справжнім зразком біографічного роману в європейськихлітературах. У цьому творі давньогрецький автор вперше окреслює і параметри жанру, наголошуючи, на тому, що його твір не претендує на правдиву оповідь: ".Про що тут йтиметься окрім наслідування? - Про уяву! Усе це - ще й робота уяви, адже вона набагато майстерніша від наслідування, бо наслідування відтворює лише те, що є очевидним, тоді як уява іде далі, до того, що залишається прихованим, витворюючи можливі, хоча й небувалі образи. Наслідуванню часто заважає подив, а ось уява, не знаючи перешкод, часто піднімається до висоти власного ідеалу" [5: 208].
У XVIII-XX століттях ґенеза біографічного роману була доволі складною. Його специфічні риси закладалися в процесі становлення роману як жанру. Вчені і донині по-різному оцінюють цей жанровий різновид. М. Бахтін, який заклав теоретичні основи для його вивчення, вважає, що біографічного роману як романного різновиду не існує: "...чистої форми біографічного роману, по суті, ніколи не існувало. Снував принцип біографічного (автобіографічного) оформлення героя в романі, відповідного оформлення деяких інших моментів роману" [2: 195]. Подібної думки дотримуються і українські літературознавці. Ю. Попов, наприклад, доводить спорідненість біографічного роману і роману виховання, наголошуючи на часовому чиннику, а саме: домінуванні біографічного часу, його циклічності, прискореності або сповільненості залежно від етапів життєвого шляху в романі виховання [7: 493]. Проблематичність розрізнення біографічного роману з романом виховання, а також з іншими різновидами роману, пояснює, таким чином, відсутність його як окремого поняття в більшості літературознавчих енциклопедій та словників.
Похожие статьи
М І Гнатюк - Наукові записки в 11
М І Гнатюк - Наукові записки в 14
М І Гнатюк - Наукові записки в 15
М І Гнатюк - Наукові записки в 16