М І Гнатюк - Наукові записки - страница 44

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

-   герой знаходить спосіб перехитрити свого опонента і, за сприят­ливих обставин, виходить переможцем із фатального двобою.

Боротьба з Системою перетворюється для протагоніста в екзис-тенційне протистояння. Це постійний опір спробам накинути стан узалежнення, відвойовування найменшого закутку, який дозволяв би самореалізуватися, втішання такими собі невинними "симуля-крами", що дають враження звільнення, як-от подорожі, алкоголь, спілкування тощо. Серед них чи не найосновніший - власне, ху­дожня творчість, поезія, яка обдаровує ілюзією свободи. Але що­денне існування назагал жорстко нагадує про владний дискурс Системи з її незаперечним правом контролювати все, майже по-орвелівськи, включно з приватним життям індивіда. "Система, -зауважує Андрухович, - диспонувала цілим набором пасток і пас-точок на нас: прописка, стаж, військова повинність, тисяча й один облік, перший відділ, другий відділ, третій шмідділ. Скидалося на те, що методи боротьби за власне Я мусять бути ще більш пар­тизанськими, ніж це уявлялося спочатку. Тобто окопатися проти Системи можна не у заздалегідь вибраному тобою місці, а винят­ково там, куди вона сама тебе пожбурить" [2, 139].

Історія звільнення Андруховичевого персонажа від влади Сис­теми досить повчальна. Сам він, пригадуючи минуле, прагне вибу­дувати з окремих вражень та спостережень ланцюжок послідовної концепції. Від дитячих спогадів Праги через відкривання Львова та рідного Івано-Франківська (Франика) герой приходить до пізнан­ня європейських міст, зокрема Берліна, який становить зовнішнє сюжетне тло роману. До речі, це символічне здобування Берліну своєрідно кореспондує з Жадановою тезою про "Берлін, який ми втратили" (див. однойменний есей [5, 17]). Звільняючись від об­межень та реґламентів, протагоніст Андруховича почувається як людина перехідної епохи й межової свідомості, бо завжди шукає компромісів, відповідаючи на жорсткі дилеми свого часу. Подо­лавши культурну загумінковість, на яку свого часу його фатально прирікала Система, він утверджує свою європейськість - з при­таманними їй зовнішніми ознаками респектабельного побуту (цей імідж вдало підтверджує фото Сузанни Шлеєр на обкладинці ви­дання) та психологічною розкованістю й природною поведінкою досвідченого мандрівника-інтелектуала. При цьому герой Юрія Андруховича не упускає нагоди, аби підкреслити слушність сво­єї, вже добре знаної читачеві цього автора, апології Центрально-Східної Європи, невід'ємною часткою якої є Україна, принаймні її Захід, Галичина з напівзабутими спогадами-снами про Австро-Угорщину та європейські потяги без кордонів.

У сучасній українській прозі все ще нечасто можна натрапити на порахунки з недавньою історією, цебто з її совєтським різно­видом. Припускаємо, що ця тема залишається досить-таки драж­ливою. Для когось екскурс у недалеку історію обертається прига­дуванням неприємних речей - колаборації з тогочасним режимом, плазування перед ним, зради - власних поглядів та, що значно гір­ше, більш принципових товаришів. Для інших він асоціюється з моральною деґрадацією, з упослідженням і неприкаяністю, як це маємо з молодими персонажами "Депеш Мод" С. Жадана. У кож­ному разі, сьогодні дуже бракує образу совєтської історії, побаче­ного та сприйнятого з сучасної критичної перспективи. Це мало би визволити нас з-під влади недавнього минулого, яка все ще сильно відчутна в українському суспільстві, зокрема в масовій культурі. Бо досі в Україні доводиться констатувати високий "рівень гро­мадянської несвободи і загальмованості" [1, 194], як це робить в одному з недавніх есеїв відомий письменник.

"Історія навиворіт" може водночас як бавити читача, так і дава­ти йому незайві уроки пам'яті, по-своєму перекодовувати узвичає­ні історичні міфи. І Кожелянкові квазіісторичні "фентезі", й поза-історична художня візія Тараса Прохаська, і "центрально-східна ревізія" Юрія Андруховича, й тотальні кпини над спрофанованим минулим Жадана в "Депеш Мод" та "Біґ Маку" - усе це маски та проекції образу недавньої історії, з характерною для кожної свів­віднесеністю зі світом сучасності. Ці художні візії минулого за­свідчують сучасну аберацію самого поняття історичного знання як монументального чи директивного дискурсу. Вони утверджу­ють множинну картину пам'яті, в якій поквитання з совєтською дійсністю оформлюються в індивідуальні, суб'єктивні проекції, дуже відмінні між собою. У художній літературі, таким чином, затрачається тоталітарний образ минулого, поступаючись чис­ленним автономним творчим візіям, - і це обнадійлива ознака дистанціювання від минулого, визволення з-під влади його трав­матичної пам'яті.

Потрібно заново віднаходити в совєтській історії те, що може бути верифіковане як вартість сучасної культури. "Ми ставимо запитання до минулого, так ніби воно все ще відбувається, маючи на меті допомогти здійснитися тому, що було в ньому значущим. Вимога нейтрального ставлення з боку історичного спостеріга­ча підривається і вірою в те, що минуле накладає певні мораль­ні зобов'язання на сучасне" [4, 177]. Інтерес сучасної української літератури до совєтського минулого - з усім притаманним їй па­фосом звільнення од зужитих стереотипів та колоніальних комп­лексів - прозраджує бунт вічного повернення, що є однією з нео­дмінних ознак культурного процесу, тяглості, традиції.

 

Література

1.Андрухович Юрій. Диявол ховається в сирі: Вибрані спроби 1999 - 2005 років. - К.: Критика, 2006. - 318 с.

2.Андрухович Юрій. Таємниця: Замість роману. - Харків: Фоліо, 2007. - 478 с.

3.Гундорова Тамара. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. - К.: Критика, 2005. - 263 с.

4.Енциклопедія постмодернізму / За ред. Чарлза Е. Вінквіста та Віктора Е. Тейлора; Пер. з англ. Віктор Шовкун. - К.: Основи, 2003.

- 503 с.

5.Жадан Сергій. Біґ Мак2: Проза, поезія. - К.: Критика, 2006. -

232 с.

6.Жадан Сергій. Депеш Мод: Роман / Післямова Павла Загребель-ного. - Харків: Фоліо, 2004. - 229 с.

Кожелянко Василь. Дефіляда: Роман, новели. - Львів: Кальва­рія, 2001. - 196 с.

8. Левченко О. Текст культури в пошуках автора: Масова свідо­мість і художня культура у тексті радянської культури (за матеріала­ми театру і кіно). - К.: ДЦТМ ім. Леся Курбаса, 2006. - 302 с.

9. Матіос Марія. Нація: Проза. - Львів: Кальварія, 2001. - 216 с.

 

10.Нариси української популярної культури / За ред. О. Гриценка. - К.: УЦКД, 1998. - 760 с.

11.Покальчук Юрій. Заборонені ігри: Повісті. - Харків: Фоліо, 2005. - 222 с.

12.Приватна колекція. Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття / Упоряд., вступне слово, бібліограф. відомості та прим. Василя Ґабора. - Львів: ЛА "Піраміда", 2002. - 628 с.

Прохасько Тарас. Непрості. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. - 140 с.Саковець С.

 

МІФОПОЕТИКА ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТУСА

 

Статтю присвячено дослідженню міфопоетики твор­чості В. Стуса на основі збірки "Палімпсести", яка засвід­чує дуалізм як принцип творчої парадигми поета. У статті проаналізовано основні бінарні опозиції, що характеризують поетичний світ В. Стуса.

 

The article is devoted to the research of mithopoetics of the works by V. Stus based on the anthology 'The Palimpsests', which reflects dualism as a principle of poetical paradigm. The main binary oppositions which characterize poetical world of V. Stus are analyzed in the article.

 

У контексті нової парадигми вітчизняного літературознавства актуальною є потреба всебічного аналізу літератури XX ст., у тому числі літератури шістдесятників. Останнім часом серед літерату­рознавців зростає увага до питання структуруючої функції міфу та його поетики. Відтворення та осмислення міфопоетичної традиції у нових формах, що стало важливим естетичним принципом літе­ратурної думки ще початку XX ст., є актуальною і щодо творчос­ті Василя Стуса. Відтак для того, щоб виявити специфічні моделі міфологізування у художньому мисленні поета, варто застосувати міфопоетичний аналіз до його творчості.

Метою статті є осмислити принцип дуальності, що становить основу тлумачення Стусової міфосвідомості та дослідити систему смислоутворювальних бінарних опозицій у творах В. Стуса.

За словами Є. Мелетинського, міфологізм і як художній при­йом, і як пов'язане з ним світовідчування - характерне явище лі­тератури XX ст.

В основі поетичної моделі світу В. Стуса, як і в більшості поетів цього часу, лежить міфопоетична парадигма. Як особливе світовід­чуття, міф служить глибинною підвалиною літературної творчос-

 

© Саковець С., 2008ті, що, у свою чергу, є виразником міфологічного світогляду. Міф органічно входить у творчий процес і часто розглядається як один із засобів поетики. Сутність художнього світобачення виявляється через сталі структури - міфологеми, тобто запозичення з міфу теми чи його частин у пізніших фольклорних та літературних творах, та архетипи, що відбивають ступінь міфоосвоєння людиною світу.

Міфологічні уявлення українців характеризуються міцною за-коріненістю їх у народних звичаях, обрядах, віруваннях, які, хоч і дещо трансформувались під впливом християнської релігії, але збереглися і до сьогодні. В українському фольклорі і художній літературі міфологізм виявляється в образах, сюжетах, мотивах тощо. Міфологічний зміст часом проступає і в мовних засобах (ме­тафорах, порівняннях, епітетах). Часто цей міфологічний зміст ні читач, ні автор не усвідомлюють, однак він існує.

Міфологічні уявлення, поєднуючись із сучасним мисленням, набувають нових властивостей, по-новому розгортаються і вира­жаються. Василь Стус іноді використовує фольклорні символи, мотиви, постійні епітети. Часом поет опрацьовує міфопоетичний символ з огляду на асоціативність сучасного мислення. Та часто використовує значеннєвий стрижень символу і творить власні об­рази з підтекстами, привносить нові смислові відтінки до значен­нєвого поля вживаного символу.

З усього творчого доробку В. Стуса ми обрали для аналізу збір­ку "Палімпсести", оскільки саме в ній виявляється найвищий сту­пінь взаємодії хронологічно різних шарів літературної творчості: від міфу через призму фольклору до сучасності. У "Палімпсестах" взаємонакладаються і перегукуються різні тексти, що засвідчують відмінні світогляди (наприклад, подвійний світогляд української особистості - християнський з домішкою язичництва).

"Палімпсести" також яскраво засвідчують дуалізм як принцип творчої парадигми В. Стуса. Весь Стусів поетичний світ побудо­ваний на опозиційних парах (антиноміях, бінарних опозиціях), ви­токи яких сягають міфології. Як відомо, принцип контрасту влас­тивий кожному мистецтву з початку його виникнення, бо первісна людина саме так бачила світ і так відображала його у міфологіч­них уявленнях. З міфології опозиції проникли до фольклору, а далі й до літератури, набуваючи нових смислових відтінків, але збе­рігаючи основне значення протиставлення. У творчій лабораторії письменника авторським індивідуальним сприйняттям світу.

Бінарні опозиції належать до особливостей поетичного світу В. Стуса. Наприклад, Ю. Шерех означує Стусову поезію як "наскрізь людську і людяну, повну піднесень і падінь, одчаїв і спалахів ра­дости, прокльонів і прощень, криків болю і скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежности світу" [374; 11]. Саме така поезія і складає основу "Палімпсестів". Показовими у цьому плані є вірші "Через смерть вертай до існування", "Ще буде все - і довгі дні і ночі", "Душа переболіла - ні жалю, ні страху", "Трагічна радість. Радість ще й трагічна", "Занурююсь у чорну зимну воду", "Жорстока стелиться дорога", "Вітчизно вір, вітчиз­но сподівань", "Ій-бо, не знаю, чи люблю" та ін.

Міфопоетичним мисленням, організованим у фольклорній фор­мі, проникнутий вірш "Два вогні горять". У ньому відчувається дуалістичне сприйняття світу первісною людиною:

Два вогні горять,

з вітром гомонять,

а в високім небі

два сонця стоять.

А що перше - день,

а що друге - ніч,

а між ними синім цвітом

вже зацвів тирлич.

Уперед піду -

вогню не мину,

а назад піду -

загину [209; 8].

Творчий світ В. Стуса характеризують міфологемні опозиції "гуси - ворони", "зорі - калюжа", "море - багно", "радість - горе", "воля - неволя", "життя - смерть", "жива вода - мертва вода", на­явні у таких рядках: "І не море ставкове багно то, і не гуси -ворони важкі, на одній пречисто чорній ноті вивіряють радісні віки" [118; 10], "Трагічнарадість. Радість ще й трагічна"[(121; 9], "Жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і прокльони - одвіку не буде із мене раба, душа поневажить поло­ни" [158; 10], "Жорстока стелиться дорога, нема ні чорта ані Бога" [38; 10], "Одна гора - зима, а друга - літо, а я стою, мов осінь, - посеред" [300; 8], "Скипілись разом падь і висота. Тут паверх, паниз, пажиття і паскін, переступай шипуче лезо меж" [112; 10], "І щастя й біль. І день і тьма. І спека і мороз. О Боже, кращого нема за сто твоїх погроз..." [173; 8], "Одна - червона. Друга - золотава. Одна - солодка. Друга - аж терпка. Одна тяж­ка біда. А друга слава. І губиться розгублена рука. І я вже рвусь - від себе і до себе" [158; 8], "Значи справжні межі між смертю і життям, між днем і ніччю, між правдою й брехнею" [332; 8], "Життя -повище зір, життя -понижче пекла" [72; 10], "Труна й колиска рікою споминів кудись пливуть - не знаючи зупину" [162; 8], "Це горе - пагорб мій і терикон - моє новонародження і скон, неначе домовина і колиска..." [47; 9], "В країні мертвих є той су­ходіл, з якого б'є жива вода. По неї летить із України вороння, але не повертається додому" [91; 10], "І так над плесом мертвої води - вона живіша од живої - висне на шелепочку сподівання ко­рінь і дотліває спогадами" [162; 8], "Укожного вельможний свій політ, колиска і труна, котрі з народжень собі на зріст обрати може кожен" [160; 8].

Як наслідок антитетичного сприйняття дійсності, автор вияв­ляє дуалістичне ставлення до України. Образ України є енантіо-семічним, тобто поєднує у собі протилежні, антонімічні значення. Ще Б. Рубчак помітив у творчості В. Стуса "розщеплення України на "рідну" і "чужу" [337; 5]:

Яка нестерпна рідна чужина,

цей погар раю, храм, зазналий скверни! [189; 8]

Бо вже ослонився безкрай чужинний, бо вже чужинець кий ощирився край. Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай [251; 8].

Образ "чужої" України поєднується із негативними характерис­тиками: "божевільна Україна", ошукана, оспала, навісна", "відтя­та, стята, нежива, відторгнута, чужа, сумна, ворожа". Тоді як образ "рідної" України зустрічається лише у сполученні із позитивними епітетами, образами:Зелені села, білі городи

і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна... [319; 8]

Опозиція "рідна" Україна" - "чужа" Україна" постала на тлі опозиції ширшого плану, на тлі "наскрізної антитези краю і чужи­ни" [27; 7]. Основою протиставлення "рідного краю" і "чужини" є антитеза просторових відношень "близький - далекий", харак­терна для міфологічної свідомості. Ця антиномія вказує на струк­туру простору по горизонталі. "Не-Україну" В. Стус називає "чу­жиною". Та згодом, коли "чужина" стає географічно ближчою за "рідний край", полюси опозиції міняються місцями. Україна стає "чужою" і "вичужілою", оскільки вона займає полюс "далекий": "Рідна Вкраїна далеко - не чує" [265; 8], "Такий ти близький, краю мій, і безнадійно так далекий" [249; 8], "... десь Україна -там, уся в антоновім огні, на докір всім світам" [239; 8], "А де Україна? Все далі, все далі, все далі" [207; 8], "І даленіє дальня Україна... " [205; 8], "Там - Україна. За межею. Там" [88; 8], "... за край світу - Україна" [123; 9].

Поділ простору на "свій - чужий" (одним із варіантів якого є протиставлення "близький - далекий") і його вияви, притаманні українській культурній традиції, пов'язані з давніми віруваннями, котрі сягають того часу, коли світогляд і фольклор іще не розчлено­вувались [115; 4]. Полюс "свій" опозиції вбирає у себе позитивні образи, а також ті, що пов'язані з людською цивілізацією ("зеле­ні села", "білі городи", "сині ниви" - просторові об'єкти, "гуси" - зооморфна міфологема, "троянди пуп'янки духмяні", "вишні", "яблуні" - флороніми; усе це знаки окультуреної природи (якщо не брати до уваги архетипні символи України - тополю, вербу, ка­лину, а також "сакральні точки українського світу": Дніпро і Софі-ївський собор [40; 12]). Натомість простір "чужини" - це "невідь-простір горбів, і урвищ, і багнюк" [135; 9], це "хащі й шпичаки", "болото", "баюра" [354; 8]. В українській міфологічній свідо­мості ці місця були дескрипторами демонологічного, нижчого сві­ту, позначали місця існування нечисті та асоціювались із хаосом.

Бінарна опозиція "свій - чужий" не обмежується варіантом "близький - далекий" як характеристики лінійного простору. Ця дихотомія передбачає відповідність "свого" - цьому світові, са­кральному світові живих, і "чужого" - потойбічному світові. За давніми віруваннями, світи відокремлювалися кордоном, яким у різні часи або й одночасно у різних об'єднаннях наших предків уявлялися річка (вода) і вогонь. Смерть - це перехід до іншого світу через річку. Тому тіло померлого клали в домовину, яка ото­тожнювалась із човном, і пускали за водою. Міфологічний образ човна, корабля властивий найрізноманітнішим етнічним традиці­ям. У В. Стуса цей образ доповнений індивідуальними тонами:

Яке блаженство - радісно себе пуститися, неначе човен берега [129; 8].

Червона барка в чорноводді доль загубиться. І фенікс довгоногий перенесе тебе в ясні чертоги від гамувань, покори і сваволь [220; 8].

Ковчег твій - це похмурий саркофаг, якому ти до скону вже стерничий [381; 8].

Вогонь, як і вода, символізував очищення духу і сприяв пере­ходу до потойбічного світу. Наші предки спалювали померлих, намагаючись розпалити якнайбільше вогнище, яке обносили са­кральним колом. Вогонь і стовп диму, спрямовані вгору, допома­гали душі померлого здійснити перехід:

Попереду ясна лопоче ватра.

Крізь неї, мов крізь себе, треба йти [90; 10].

Моя душа, запрагла неба, всерозкриленна держить путь на стовп високого вогню... [138; 8]

... судилося згоріти на вогні

на власному - залишиться лиш тінь

та дим від попелища зрине вгору [157; 8].

Якщо перенести ситуацію переходу межі на життя і художній світ В. Стуса, то бачимо перехід зі "свого" (простір батьківщи­ни) до "чужого" (заслання), що можна тлумачити як символічну смерть. Поет сам вказує на це:Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав, ані недолюбив. І не жив. І не жаль [104; 9].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16