М І Гнатюк - Наукові записки - страница 47

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

Субверсія формульної схеми про одурену й покинуту дівчину/ жінку, створена М. Старицьким, виявилася малопотужною, щоб перетворити і чоловіка у жертву. Хоча назва твору, отримана ме­тонімічним скороченням вислову, вимагає шукати відповіді на за­пит: кому не судилося і що не судилося. Традиційна відповідь - не судилося дівці вийти заміж за коханого - змушує навспак підко-ригувати текстові структури (скинути з уваги конфлікти Михайло-Зізі, Михайло-Бєлохвостов), мінімалізувати авторську сюжетну тему до стереотипу (осердям вважати образ і почуття дівчини Катрі, хоча й обсяг сторінок, їй присвячених, менший), а в цьому випадку зредукувати субверсійні смисли. Інші назви - "Щербатадоля", "Не до пари", "Не так склалось, як жадалось" - несміливо додають штрихи до коригування читацькиої стратегії вибору го­ловного героя, але надто ощадно і недостатньо. Адже "щербатою" може бути доля лише того, хто лишився живим у кінцевій точці сюжетної історії і ще може її змінити. Недарма існує повір'я не ставити на стіл щербатого посуду, дбаючи про щастя своїх гостей та рідних (і вимога замінити його на цілий).

Остання, як свідчить анотація Христі Алчевської на "Хазяїна" І.Тобілевича, вважається на 1903 р. нормативною темою ідеологіч­ного героя серед компетентних читачів: "Пьеса Карпенки-Карого не уступить, пожалуй любой изъ русскихъ пьесъ новшйшаго ре­пертуара. Въ ней фигурируютъ положительные типы молодого поколшнія и отживающій типъ стараго кулака-помшщика /.../ Са­мый любопытный молодой типъ олицетворяетъ собою окончившая гимназію Соня, дочь хозяина, на которую пахнули новыя вШянія; рядомъ съ нею стоитъ не менШе симпатичный типъ вліяющаго на нее учителя" [11, 490]. Чимало сторінок твору і деякі яви драми не задіюються при узагальненні теми, "скидаються" з уваги ради увиразнення актуальності. Наразі комедійна структура виявляєть­ся провідником теми. У драмі з народного життя "Не судилось" "провідний" характер комедійної структури притлумлений, адже розв'язка змушує ідентифікувати текст із сюжетною історією про безталанну покинуту жінку, відтак шукати стереотип легковаж­ного кривдника. Відчитувати зміст крізь сентиментальну книжну літературу може саме освічений читач / глядач, який знає шевчен­ківську "Катерину". Однак слід додати, що ця поетова тема - суб-версія усталеної фольклорної архетипної теми, не завжди її дотри­мується і сам Т. Шевченко. Тому, на мою думку, для селянського глядача теза про "фальшиве народолюбство" Михайла Ляшенка - ледь чи примітний фон. Та вона набуває значення, коли драму "Не судилось" відчитувати в жанрі сатири (іронічної драми; або романсу) із домінантами критично-викривального аналізу побуту й норовів тогочасного суспільства.

Михайло Старицький, як на мене, навспак намагається скорис­татися добре відомою йому та апробованою уже в переробках структурою комедії дель'арте із нероздільною ідилічною групою аморозо (закоханих). Він її подвоює, усамотнюючи кожного із за­коханих, і проводить їх через обмови і перешкоди старших. Слід звернути увагу на те, що "перешкоди", як і в "літературній" для України італійській комедії масок, співвідносні із родичами й близькими. Причиною може ставати й невідповідність обраного жанру: помилка парубка (мотив захитаної довіри) улягає під коме­дійну матрицю, а не мелодраматичну. Надавати їй значення - стра­тегія освічених (книжних) авторів; їм же притаманна її сентимен-талізація, що, як на мене, спонукає до заміщення комедії (фарсу) на мелодраму (трагедію). Схожим шляхом йшов і Б. Грінченко у "Неймовірному". Зверніть увагу на оцінки рецензента О.Ж. 1903 року: "Сюжетом для драми, як почасти можна здогадатися за на­звою, стала недовіра чоловіка й дружини і породжені нею ревно­щі. Юрко Тирсенко, молодий селянин, ревнує свою жінку Докію до свого товариша і до писаря водночас. Сусідські чутки ще біль­ше розпалюють у ньому почуття, і Юрко врешті-решт доходить до того, що він рішає до писаря, щоб убити його. Туди ж прибігає його жінка, випадково заглядає товариш і одна із кумась, і справа до за­гальної злагоди розв'язується: виявляєтья, що Докія була геть ні в чому не винна. Драма закінчується зворушливим покаянням Юрка та милими запевненнями чоловіка й жінки. /./ більшість діючих осіб - шаблонні типи. /.../" [11, 504]. Архетипний тематичний цикл вимагає у центр ставити дівчину/жінку. Авторський варіант - від­луння книжної дель'артівської та рідної водевільної структур (із писарем-пономарем-залицяльником). Рецензент визначає сюжет­ну тему за "новими" смислами, а не усталеними. І додам: за тими, що відбивають "книжну" (звичну для рецензента) схему.

Розглянемо, як інтерпретують сенс драми критики (читачі). До уваги береться той факт, що йдеться про поінформованого читача та ще й із групи освічених спільнот. Почнемо із крайніх "каноніч­них" ідеологічно-соціологічних поглядів середини ХХ сторічя.

"М. Старицький своїми п'єсами порушував актуальні питання життя села ("Не судилось" /.../), життя інтелігенції (/.../), гостро за­суджував "панське болото", жорстоких поміщиків (Іван Ляшенко, Ганна Петрівна, Бєлохвостов з драми "Не судилось", /.../), викривав псевдонародолюбців (Михайло Ляшенко), представників "темного царства" (/.../) Хоча пружиною розвитку дії в п'єсах "Не судилось" і "Ой, не ходи, Грицю..." є кохання, проте в них виразно звучать ісоціальні мотиви. Позитивні герої - представники трудящого села (Катря, /.../) - страждають від підступності і жорстокості панів, сільських дуків, мстять за страждання (Дмитро в драмі "Не суди­лось"). Аналіз позитивних образів, що несуть головне ідейне на­вантаження в ряді п'єс М. Старицького (Павло Чубань, /.../), свід­чить про настирливе прагнення письменника знайти справжнього виразника народних інтересів. Павло Чубань ("Не судилось", 1881)

-    культурник, він бачить нелюдське поводження поміщиків, але сподівається помирити пана і селянина, він ще вірить у совість екс­плуататора, /./. В умовах царизму названі образи мали прогресив­не значення" [підкреслення моє. - Р.Т.; 10, 113].

У рамках моєї таксономії тематичних циклів (навіть із враху­ванням взаємозапозичень і "переходів" формулок) драма "Не су­дилось" перебуває у першому, однак складає авторський варіант із неповною стилізацією. А.Халімончук, зокрема, відзначає основну сюжетну тему ("кохання", любовну історію із намовою), та для ана­лізу обирає елементи іншої сюжетної структури - про народного захисника. Любовна історія в її усталеному клішованому вигляді вимагає легковажного чоловіка, без урахування його соціальних чи психологічних особливостей, - адже це історія про мінливість людської природи, чуттєвості і про зраду. Вона неуникна. Викри­вальний аспект притаманний просто іншому жанру - корелятив­ному з мелодрамою фарсу й комедії. "Врощення" елементів теми ідеологічного героя (народного заступника) здійснюється за підхо­дами, характерними водевілю й дель'артівській комедії (без тема-тичногї історії, за рахунок комічних чи ідилічних ситуацій). Тому, як на мене, тема заступника-месника цілком відсутня у драмі "Не судилось", як і в мелодрамі "Глитай" М. Кропивницького. Дмитро у структурі любовної мелодрами не інакше, як нещасливий коха­нець, а Павло Чубань - родом із "вченої" комедії, резонер, тому теж лишиться не помітним для "масового" читача. А. Халімончук "знімає" для інтерпретації вигідні з уваги на класовий підхід дета­лі, та ігнорує основну персонажно-сюжетну структуру. Кількома сторінками вище він задав норму аналізу: "Основну роль в сюже­тах творів представників критичного реалізму відіграє зіткнення позитивного героя з соціальними умовами, з владою" [10, 49],

колізія, яка стосовно Павла Чубаня, як бачимо у драмі "Не су­дилось", і не розгортається. Натомість маємо водевільно-фарсове залицяння молодиці поважного віку до молодика (Анна Петровна Ляшенко і Павло Чубань). Такі рецептивні результати подвійної структури - зрощення романсу про позитивного героя та мелодра­ми про покинуту дівчину - і стратегії культурного керівництва. Причому в інтерпретаціях історій літератури здебільшого ігнору­ється і стилізована тема любовно-сімейної мелодрами, й авторська тема обдуреного чоловіка і боротьби молодого покоління із заско-рузлими і зверхніми батьками (комедійна структура, корелятивна мелодрамі). Відзначу, що цей автор не ігнорує змістової складової любовно-сімейної мелодрами, що відбиває читацькі стратегії тра­диційної селянської спільноти. І це, як побачимо далі, неабияка.

У 1922 році М. Сулима відзначає "невисоку літературну вартість п'єс Старицького" (напевно, йдеться про оригінальність, значущу чесноту високої літератури з часів романтизму) [9, 21]. "Драма "Не судилось" - найкращий між оригінальнии творами Старицького; стосунки між інтелігенцією й народом; ілюстрація до Шевченко-вого "Якби ви знали, паничі"..." [9, 21] По суті, це конспект із "Іс­торії українського письменства" С. Єфремова [4, 473-4]. Сучасник М. Старицького центральною у п'єсі виводить тему "мальованого" й "справжнього" народолюбства, тобто, уводить драму у контекст прозових іделогічних романів того часу. Закиди письменникові у прищепленні "поверхового етнографізму" надумані: "Старицький не мав сили визволитися з-під шаблону й рутини в драмі; тради­ційних аксесуарів старої української драми, як співи, танці, горіл­ка", - останній складник узагалі ледь примітний у цього автора, у порівнянні, зокрема, із М. Кропивницьким (пригадати хоча б воде­вільні "Пісні в лицях"). С. Єфремов надто упереджений до М. Ста-рицького, видається, що це один із способів виокремити так званих корифеїв, а, можливо, і відлуння давньої конкурентної антерпре-тенерської боротьби, яку засвідчила участь М. Кропивницького у судовій справі Старицький-Александровський на боці останнього, а також усунення із репертуару трупи братів Тобілевичів вистав за п'єсами М. Старицького. Врешті закиди у застарілому етногра­фізмові будуть надалі повторені, і навіть ляжуть в основу класифі­кації драматургії із прийнятим поділом на побутово-етнографічну та соціально-побутову драми. До накинутих С. Єфремовим "грі­хів" слід зарахувати й те, що "невисокі з літературного боку, п'єси Старицького були репертуарні, принаджували своєю сценічністю до театру публіку". Адже щоб мати успіх у масового глядача, тре­ба насамперед вловити тематичну потребу публіки, апелювати до формульного. С. Єфремов, певно, має на увазі видовищність, коли пише про сценічність. Принаймні він не намагається шукати від­гадки репертуарності як цінності, що має важливе значення. Йдеть­ся про усталену тезу майбутньої критики: "Драма "Не судилось" (або "Панське болото") має спільну фабулу з драмою Кропивниць-кого "Доки сонце зійде - роса очі виїсть". Встановити зараз, хто в кого її запозичив, дуже важко. /./ Старицький-драматург був мало оригінальний у створенні сюжетів своїх п'єс. Фабули пере­важної більшості їх запозичені, але автор цих переробок добре розумів умови сцени, знав секрети сценічності, і тому п'єси його мали великий успх" Є. Кирилюк [8, 183] Сюжетну тему найкращої п'єси "Не судилось" С. Єфремов навіть не вказує, зосереджуючись на "ідеологічно" важливій колізії та структурі.

О. Дорошкевич (1929) називає драму "Не судилось" найкра­щою серед побутових, загострюючи увагу на "зовнішньому етно­графізмові" М. Старицького [3, 176]. "Сюжет п'єси "Не судилось" (/.../) взято з життя української маєткової інтелігенції 60-х років, що прийняла "покаянні" ідеї народництва не в його демократич­ному єстві, з усіма логичними соціяльними висновками, а лише поверхово, формально. Так, в особах студентів Михайла Ляшенка та його товариша Павла Чубаня ніби дається образ до певної міри "нового чоловіка", який під впливом визвольних ідей звертає ува­гу на інтереси народу. /./ Михайло /./ змагання до "народнього щастя" обмежує трагедією з Катрею і таким чином цілком знижу­ється до Шевченкових малюнків панського "єднання" з народом ще за часів кріпацтва. Павло Чубань, хоч і походить з дрібнобур­жуазної верстви шостидесятників-різночинців, своєю невиразною діяльністю на селі і риторичною ролею в п'єсі мало чим одходить від типового поміщика-ліберала Михайла" [3, 175]. Відчувається розгортання тих же єфремівських тез. Однак визначальною по­статтю мелодрами названий Михайло, відчитується образ у пара­метрах ідеологічної теми народника у її викривальному аспекті (сатира). Цікавими стають відсилання на авторитет Т. Шевченка,що посилюються з кожною наступною спробою інтерпретації. В О. Дорошкевича цілком не поміченою лишається змістова складо­ва сюжетної історії, що важить при жанровій ідентифікації масової (і фольклорної) літератури.

У цьому ж річищі відчитування насамперед ідеологічного коду, зупиняючись ширше, правда, на характеристиках не-прогресивної, застарілої поетики (?), будує інтерпретацію В. Коряк: "Водевіль ["Як ковбаса та чарка, то минеться і сварка"] мав поспіх, і Ста-рицький починає ретельно працювати для театру, переробляючи різні чужі п'єси. Здобутий таким чином досвід дає йому нарешті можливість написати п'єсу "Не судилось" (на сцені вона йшла під назвою "Не так сталось, як жадалось"). Це є типова мелодрама з застарілими засобами клясичної драми: мовою "на бік", ніби не­чутною для присутніх на кону, з наперсниками, що їм герої ка-жутьпро свої наміри й які скеровують вчинки героїв. /.../ В цій п'єсі та ж таки ідеологія дворянської спокути й "хлопоманська" ідеалізація селянства" [Підкреслення моє. - Р.Т.; 7, 220]. Причому автор підручника наголошує на пародійному відчуженні манери й теми, здійсненому В. Винниченком у драмі "Молода кров". Зігно­рованим лишається питання про запозичення М. Кропивницьким у М. Старицького чи навпаки; провокування пародійного спротиву покладається лише на автора драми "Не судилось". Ця теза поволі втрачає силу в історіях української літератури й театру другої по­ловини ХХ сторіччя.

В інтерпретаціях цього часу здебільшого повторюються тези про ідеологічну тему (викривально-сатиричний аспект змісту), значно приглушенні порівняльні акценти на кшталт "застаріла етногра­фічна манера" М. Старицького / соціальні теми М. Кропивницько-го й І. Тобілевича; спосіб інтерпретування дає підстави твердити про повернення до прочитання в координатах стратегій селянської читацької спільноти з увагою до формульних мотивів та архетип-них образів. У двотомній історії літератури 1955 року читаємо: "реалістичні картини паразитичного життя", "мерзенні вчинки і аморальність цих персонажів", "манірна поміщиця Ляшенко вияв­ляється вкрай розбещеною, гоноровитою, деспотичною", "Бєлох-востов - втілення підлоти", "з вовчою мораллю панського світу" (З. Мороз) [5, 418]. Це характеристики "ідеологічно-сатиричного"прочитання. Особливо поетично описаний Михайло Ляшенко: "під маскою "народолюбства" ховається кар'єрист, лицемір, мер­зотник, панич"; у цьому ряду дивна нейтральна назва "панич", хоча автор певно і її перетворює на ярлик. В інтерпретації, що при­вертає увагу, домінує пообразна характеристика, що узагальнює яви-картини і відбиває, ймовірно, формульні стереотипи: старий Ляшенко - "скнара", поміщиця - розбещена стара, панич - кру­тій і лицемір, Катря - жертва-інженю, Чубань - резонер. Висновок відповідає опису сатиричної структури: "Сила твору - у викритті жорстокості поміщиків, фальшивого народолюбства, в правди­вому показі безправного становища селянства" [5, 419], - звісно, якщо врахувати алегоризм дискурсу критика. Автор персоналії по­слідовний, адже у визначенні теми наголошує на любовній істо­рії Катрі Дзвонарівни (відзначу: стратегія відчитування повертає архетипно центральне місце жіночого персонажа) та правдоподіб­них картинах життя поміщиків і селян. Епітети "паразитичне" і "під'яремне" життя увиразнюють провідчуті фонові сатиричні ін-тенції та схильність критика З. Мороза схематизувати й узагаль­нювати (моралізувати на "фольклорний" штиб).

Цілком несподіваним видається компаративний підхід, запро­понований О. Ставицьким у восьмитомній історії літератури 1969 року, та очікуваний в силу дії тенденції повертати легітимність очікуванням селянської спільноти: "Ряд п'єс к.70-поч. 80-х рр. і сюжетними ситуаціями, і способами характеристики персонажів ще помітно тяжіє до давніх зразків, зокрема до "Наталки Полтав­ки" й "Назара Стодолі" ("Дай серцю волю." М. Кропивницького, "Не судилось" М. Старицького, "Гнат Приблуда", "Убога Марта" С.Воробкевича та ін.")" [6, 288] Традиція, що впливає на форму­вання горизонту очікувань в розумінні О. Ставицького, основою матриці має сюжетну історію. її для мелодрами "Не судилось" чіт­ко сформулює Л. Стеценко: "Ліберально настроєний студент Мих. Ляшенко залицявся до красуні Катерини Дзвонарівни, клявся їй у щирості своїх почуттів, збезчестив, одвернувся від неї і призвів до самогубства" [6, 337], - засвідчивши "тягар" інтерпретацій книж­ної спільноти та, наголошу, авторську тему, що полягала в інверсії у головній персонажній групі жінка/чоловік архетипно-варіантної структури. У цитаті із персоналії М. Старицького підкреслюютлумачення-припущення на противагу позначенням сюжетних ситуацій в інших випадках. Сатирично-ідеологічні акценти змісту домінують у характеристиках, як у переважній більшості випад­ків: "присвячена показу взаємин між поміщиками і селянами в по­реформенному українському селі, зокрема розвінчанню панського лібералізму", "тип фальшивого базіки-народолюбця", "історія ко­хання панича з селянською дівчиною" [6, 336-7].

1.У статті намагалась відстежити, як впливала на автора драми "Не судилось" усталена структура історії кохання, вироблена у фольклорі та підтримана у масовій драматургії другої половини ХІХ сторіччя. Постать легковажного чоловіка у ній надто бліда на тлі страждань жінки, яка здебільшого зображалася покинутою матір'ю. М. Старицький, максимально стилізуючи усталену схему, все ж творить варіант із домінантою чоловічого персонажа у зміс­ті та сюжетних ситуаціях (авторська тема). На мою думку, його мелодрама цілком витримана у любовній темі; сатиричні сцени зображення панського побуту і ситуації напучувань недосвідчено­го панича усіма іншими із його оточення цілком підпорядковані стрижневій сюжетній історії (це змалювання причин спротиву ро­дини). Основні акценти у відгуках сучасників та наступні інтер­претації в історіях літератури задані С. Єфремовим, який зосеред­жується насамперед на ідеологічному зрізі змісту: нового героя та його оточення. Тема "батьків та дітей" здебільшого тлумачилася на той час у координатах конфлікту старшого й молодшого поко­ління, який відчитувався як світоглядний, політичний (І. Тургенєв, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний). Традиційне селянське сус­пільство надавало більшої ваги аспекту не соціальному й політич­ному, а нехтуванню любовної пристрасті людини (онтологічному виміру). З цього погляду Михайло Старицький трактує панича як традиційну жертву прагматичного суспільства, аналогічну до фольклорної дівчини. Цей підхід значно підсилений і більш ви­разний у "пародії" В.Винниченка, отож, має місце у творі, що, ймовірно, спровокував його появу. Та очікування освічених чи­тачів, - книжної спільноти, - формуються романами того часу та ігнорують усталені фольклоризовані канали рецепції, на які, смію припускати, покладався автор мелодрами "Не судилось".Abrahams R.D. Zlozone relacje prostych form // Pamietnik Literacki. - 1979. - Z. 2. - S. 321-342.

2.Грицинський Д. Брат на брата: Драма на 5 дій. - К., 1911. - 48 с.

3.Дорошкевич О. Підручник історії української літератури: Пере­друк. - Мюнхен, 1991. - 352+8с.

4.  Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Femina, 1995. - 688 с.

5.  Історія української літератури: В 2-х т. - К.: АН УРСР, 1955. -Т.1: Дожовтнева література. - 732 с.

6.  Історія української літератури: У 8-ми т. - К.: Наукова думка, 1969. - Т.4: Література 70-90-х років ХІХ ст. - Кн. 2. - С. 246-359.

7.  Коряк В. Українська література: Конспект. - Харків: Пролетар, 1931. - 408 с.

8.  Нарис історії української літератури / За ред. С.І.Маслова і Є.П.Кирилюка. - К.: В-во АН УРСР, 1945. - 280 с.

9.  Сулима М. Історія українського письменства: Конспект. - Хар­ків: Державне видавництво України, 1922. - 38 с.

 

10.Халімончук А. Нарис української літератури ХІХ ст. - Львів: Видавництво Львівського університету, 1958. - 152 с.

11.Что читать народу?: Критическій указатель книгъ для народна-го и діітскаго чтенія. - М.: Изд-іе Сытина, 1906. - 506 с.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16