М І Гнатюк - Наукові записки - страница 48

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

Яковлева Л.М. Кич и паракич: Рождение искусства из прозы жизни. - Спб.: Алетейя, 2001. - С. 252-263 // http: // ec-dejavu.ru/k/ Kitsch.htm1.Томчук Л. В.

 

ЖІНОЧА МЕЛАНХОЛІЯ ЯК ТЕКСТ

 

У статті аналізується феномен жіночої меланхолії. Ав­торка аналізує проблему на прикладі художньої прози україн­ських письменниць періоду кінця ХІХ та початку ХХ століття - Ольги Кобилянської, Наталі Кобринської, Надії Кибальчич, Любові Яновської, Уляни Кравченко та ін.

 

The article deals with the specificity of the feminine discourse in the Ukrainian literature from the end of 19th century till the beginning of the 20th century by the example of works of Olga Kobylyans'ka, Natafya Kobryns'ka, Nadiya Kybalchych, Lyubov Yanovs'ka, Ulyana Kravchenko etc.

 

Сама історична доба кінця ХІХ - початку ХХ століття в Україні забезпечила унікальне поєднання різновекторних тенденцій. Цей час можна назвати періодом напруженого пошуку - своїх витоків, власної держави, себе, але водночас періодом "розщеплення" осо­бистості як творчої одиниці, знайдення внутрішніх, психологічних чинників, що викликають драматичні суперечності. Тобто, з од­ного боку, у творчості майстрів цього періоду відчувається без­умовний тиск суспільних чинників. Проте, з іншого, ця творчість прозраджує міцне акцентування на проблемах людського єства, морально-етичного вибору, двійництва, межового досвіду, екзис-тенційної ситуації, підсвідомого тощо.

Зазначена проблематика з особливою силою та напруженістю проявляється у творчості жінок-письменниць [11, 205-206]. Серед письменників-новаторів цієї переломної доби виступають жінки, зокрема Леся Українка та Ольга Кобилянська. Взагалі, роль жі­нок настільки значна, що це дає підстави дослідникам оцінювати ХХ століття як "вік жінок" (В. Вулф), а фемінізм вважати першою формою модернізму, як це робить Соломія Павличко [8, 68-77]. Мистецька доля названих майстрів слова безпосередньо пов'язана

 

© Томчук Л, 2008з відтворенням "межової" свідомості сучасників, зокрема жінки в дискримінаційних суспільно-звичаєвих реаліях межі ХІХ та ХХ століть. Ідеї жіночої емансипації та процеси, що служили реаліза­ції цих ідей, стають органічним елементом українського культур­ного дискурсу ХХ століття.

Ситуація загострення та кризи зумовлює також травматичний розвиток жіночої ідентичності. Адже обставини тендерної нерів­ності та утисків нерідко ставили жінку в складну ситуацію, змушу­вали згладжувати природні психофізіологічні особливості, які за вільних умов саморозвитку є дуже продуктивними в культурі. Про це на матеріалі фольклору добре писав ще Іван Франко [12]. Тим більше згадана проблема загострюється в період перелому. Розви­вається своєрідний комплекс, коли жінка прагнула відмовитися від власної ідентичності, уподібнитися чоловікові. Сучасні дослідни­ки називають це явище „втечею від жіночості" і пов'язують із дією пригноблюючих та сковуючих обставин [2, 21]. Середні верстви суспільства, які на Заході стали головним чинником культурного розвитку, у Російській імперії складалися з великими труднощами та суперечностями, а до активного голосу в соціумі жінки прихо­дять лише на межі ХІХ та ХХ століть, та й то з певними застере­женнями [10, 426-427; 9, 7-25].

Цікаво, що жінки сприймали перехідну ситуацію "настроєво", означуючи її дух та загальний тон. Вони спостерігали переважання смутних настроїв, що забарвлювало цю епоху й було своєрідним тлом для художньої творчості. Так, Віра Лебедєва у статті "Сум сучасної хвилі і єго відгомон в діточому світі", яка була опубліко­вана у "Промені", писала:

"Правдою є тільки, що характерним станом нашої епохи є сму­ток, чи радше настрій того рода, що суму наших щоденних радо­щів і милих станів душі обнижає до зера. [...] Сум нинішньої хвилі - то знамя, що лежить на чолах сучасних людей, і жре їх серце, і в'ялить духи людські, і точить суспільність. Довкола себе на всіх степенях поводження і достатку навіть добачаємо якийсь-то несу-покій, непевність, тривожне прочутє катастрофи, взріст самосвідо­мості, що хиткими є підстави особистого щастя. На той загальний стан душі звертають здавна увагу всі, котрим справи людськості лежать на серці, і кожний по-своєму їх розважає, по-своєму ста­вить діягнозу слабості. [...] І психіатрія стверджує і мотивує здо­гад, що прояви розденервовання суть тісно зв'язані з розвоєм ци­вілізації: вирафінована культура витворює тисячі нових потреб і бажань, котрі домагаються вдоволення. [...] Наче заблукані на ши­рокім океані, відплили ми далеко від одного берега, а другого годі доглянути - задержалися десь-то серед бурхаючих филь тривожні, знеохочені, нетерпеливі" [7, 7-8].

Подібним чином відчувала цей настрій і Ольга Кобилянська, яка виразила його кількома роками раніше в повістях "Людина" та "Царівна". Так, героїня другого твору сприймає світ крізь при­зму меланхолійного настрою, що водночас відображає і загальний стан світу, й самопочуття індивіда в ньому. Вона говорить: "По­нура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого. Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось . не знаю ясно, чого . що мене вдовольняло би або що мене зробило би сильною, могучою!" [5, 116].

Почуття меланхолії та апатії були зумовлені усвідомленням неможливості будь-що змінити у світі, який ставав некерованим та підлягав якимось іншим, надлюдським законам, даючи зловіс­ні знаки на майбутнє. У такій атмосфері варто було сподіватися не на об'єктивну реальність, а радше на реальність символічну, втаємничену, душевну, котра "працювала" на рівні снів, марень, гри уяви. У жіночій літературі цей пласт важко переоцінити, бо він займає принципово важливу роль. Нерідко бачимо, як життєві перипетії героїв ведуть їх до визнання більшої цінності внутрішніх переживань, ніж тенденцій дійсності. Так, жіночі персонажі бага­тьох творів, як-от пані Шумінська з "Духу часу" Н. Кобринської, Олена Ляуфлер з "Людини" О. Кобилянської, бабуня з оповідання Є. Ярошинської "Адресатка померла" ілюструють одну й ту ж про­блему - зіткнення людини з навколишнім світом, оптична справ­жність якого постійно ставиться під сумнів, а закономірні процеси, які у ньому відбуваються (зачаття, народження, прояви фізіологіч­них потреб, різні потяги, кохання, специфіка людських стосунків, смерть), спричиняють внутрішні конфлікти, несподівані емоції, вихід на поверхню до певного часу прихованих сторін особистос­ті. У результаті виявляється зовнішня парадоксальність поведінкилюдини (наприклад, панночки з "Природи" О. Кобилянської).

Т. Гундорова, аналізуючи меланхолійну жінку як один із літе­ратурних типів жіночого образу, стверджує, що цей персонаж має у своєму настрої не лише ментальну, а й національну прикмету. "Сумовитий настрій українців, меланхолійність українських пі­сень, зараженість жінки "безсиллям" у житті суспільному та пси­хічному та гостре відчуття кризи статі (зокрема, маскулінної)" [3, 146], на її переконання, обмежують духовний простір жіночих персонажів Кобилянської. Можна погодитися з тим, що витоки національної культури містять чимало таких елементів, які наві­юють смуток, - причому вони проявлені не лише у фольклорі, а й у романтичній творчості, яка мала великий вплив на письменників наступних поколінь.

Жіноча меланхолія передбачає наближення до культового на той час образу художника-богеміста, котрий почувається чужим у суспільстві і волею-неволею приречений на самотність та відо­собленість, в умовах яких йому доводиться реалізувати свою іден­тичність. Про самотність як перманентний стан майстрів слова кінця ХІХ - початку ХХ століття добре сказав Микола Євшан: "Реалізувати вищі задуми в творчости тепер можуть вже тільки одиниці. Тільки одиниці уміють використати життя як матеріал для естетичних можливостей, видобути з нього джерело надії, дати йому порив. І се становить всю трагедію сучасної творчості, сучасного мистецтва. Творець - значить самотній [...]. Самотність - се неначе огнева проба кожного дійсного творця сучасного, ви­хідна точка його діяльності. Супроти того розлад між творцем і окруженням його стає чимсь неминучим, невідкличним. Одиниця творча мусить виділяти себе з-поміж загалу і займати неприхильну для його позицію. Се не котурни, кажу, не фальшивий аристокра­тизм, не утеча від життя і від його страждань - але неминучість; і се не улегшення собі життя, а навпаки, утруднення, вибрання собі такого становища, на котрому чоловік стає око в око зі сліпими силами природи, чує кожної хвилі весь тягар одвічальности перед самим собою" [4, 22].

Для героїнь О. Кобилянської туга - "це усвідомлене бажання чо­гось потужного, сильного". Можна вважати такий стан своєрідним інстинктом, який запобігає коритися інерції загальної норми, світу.Наприклад, у героїні новели "Час" "збудилась знов туга за тим сві­том", тобто за світом гір, природи, на відміну від збаналізованого людського простору. О. Кобилянська свідомо протиставляла при­роду як втілення цілісного, гармонійного світу, в якому людина пе­ребуває сам на сам із довершеністю, суспільному досвіду. Для ме­ланхолійної жінки, як і для романтичного героя, природа становить один із культів, що втілює утопічну мрію про абсолютну гармонію.

У Н. Кобринської ж зазначений мотив представлений тугою жін­ки, яка втратила кохану людину: цей стан переростає у безпорадність - до егоцентрично-екзистенційних переживань і відчуттів ("Блуд­ний метеор"), або обертається самотністю людини, яка відчула на собі руйнування усього звичного, пережила втрату ілюзій ("Дух часу", "Судія"). Натомість Л. Яновська наголошує на розчаруванні світськими, матеріальними інтересами її героїнь ("Історія її серця", "Крила", "Лист до господарки", "Жертви"), а також зосереджується на душевних переживаннях звичайної людини, незвичайність якої відкривається через пізнання внутрішнього світу. Меланхолійний стан героїнь оповідань Н. Кибальчич прочитується як своєрідна проекція їхньої особистої кризи, що виявляється в самотності, над­ломленості, нерозділеності життєвих страждань та марному по-щукові смислу існування в абсурдних умовах соціуму ("З життя", "На хуторі", "Те, чого не видно"). У Є. Ярошинської мотив смутку трансформований у своєрідну маргінальність персонажів, зумов­лену нерозумінням, несприйняттям оточенням, а також у почуття жінки-інтелектуалки, приреченої на самотність через неможливість знайти людину, з якою можна було б становити духовну єдність. Зрештою, як найвищий вияв цього мотиву можемо розцінювати той, коли виражається туга за гармонією у світі людей, причому вона переростає в онтологічно-екзистенційну проблематику.

Тип меланхолійної жінки добре представлений в автобіогра­фічних шкіцах 70-80-х років ХІХ століття Уляни Кравченко, що пізніше увійшли до автодокументальної книги цієї авторки "За­мість автобіографії" (1934). Це легка, пружна форма, яка добре ви­являє модуляцію психологічних станів та настроїв авторки. Жінка в афористичній прозі У. Кравченко - це не лише вибух почуття, але й значна доза саморефлексії. Вона доскіпливо аналізує власністани, зіставляючи багатий досвід європейського мистецтва та на­укової літератури свого часу.

Меланхолійний стан навівають багато причин. Це переважно чинники зовнішнього світу, але вони майже непомітно переходять у внутрішній стан ліричної героїні Уляни Кравченко:

"Я плакала би, плакала...

Душу залягли здержані зітхання, бурі притишені, сльози неви­плакані, пісні невиспівані.   я ж усе і всюди і для всіх спокійна.

Я плакала б. Плач був би мені ліком. Я плакала б, коли б на­йшлася щира душа. Та нема її. Сумнів залягає душу: не вірю їм - братам по думці. І вони - душі не щирі.

Я плакала б. Сердечний плач, утома дитинячим риданням принесли б б мені пільгу. Я б уснула, втомлена, щоб у сні усе пережите забути, щоб устати сильною до діла!

Ціле життя - млистий день, у якім на мить через хмарини про-блисло сонейко, щоб знову за хмарами погаснути.

Горе обіймало мене, коли пізнала я те почування, яке дівчатам являється зорею щастя.

Саможертва.   Та чи могла я інакше?.. " [6, 24].

Тут переплітається одразу кілька настроїв, але над усіма бере гору характерна меланхолія й ностальгія за чимось високим, справжнім та недосяжним, що спонукає до трохи відсторонено­го споглядання світу, зневіри в щасті, про яке мріє кожна жінка. Угадується і розчарування обраною життєвою дорогою ("ділом"), і особиста самотність, неприкаяність, але найбільше - драма ко­хання, котра особливо загострює почуття героїні. Через те жіноча меланхолія - це цілий комплекс настроїв та переживань, кольорів і відтінків, півтонів.

Реалізація меланхолії як літературної теми великою мірою става­ла можливою завдяки біографічному досвіду жінок-письменниць. Жіночі біографії багато в чому схожі поміж собою - у зображенні умов формування, внутрішньої боротьби, перемоги над суспільни­ми стереотипами та пересудами. Не випадково В. Агеєва схильна оцінювати їх як суцільний текст. Вона пише: "Попри різні жанрові й стильові орієнтації, у цих текстах відчитуються інваріанти од­ного, сказати б, життєвого чи особистісного сюжету: ідеться про історію формування нової жінки, про болісне виламування з па­тріархальних структур і віднайдення власної самототожності. Ін­телігентні молоді жінки починали боротьбу з генієм домашнього вогнища - і їхні автобіографічні записки були переважно нариса­ми такої боротьби" [1, 157].

Меланхолія як тема і естетична якість жіночої прози кінця ХІХ та початку ХХ століть є прикметним явищем. Вона виявляє праг­нення жінки-письменниці стати культурним героєм свого часу, освоїти ті культурні норми, які панують у світі чоловіків. Заявлені в цій літературі творчі амбіції жінок підтверджують їхню високу самооцінку, але разом із тим доводять відповідальність за долю рідної культури в умовах її дискримінації та загумінковості. Твор­чість представниць жіночої літератури межі століть, сприйнята у перехресних перспективах віддзеркалень, дає можливість просте­жити становлення ідей звільнення жінки, а також рух поетики від зовнішніх розповідних до внутрішніх сповідальних форм характе­ристики людини.

 

Література

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українсько­го модернізму: Монографія - К.: Факт, 2003. - 320 с.

2. Гундорова Т. Femina Melancholica: Стать і культура в тендерній утопії Ольги Кобилянської. - К.: Критика, 2002. - 272 с.

3. Горні Карен. Втеча від жіночості. Комплекс чоловічості у жінок очима чоловіків і жінок // І. Незалежний культурологічний часопис.

- 2003. - Ч. 27.

4. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика / Упор., пе­редмова та примітки Н. Шумило. - К.: Основи, 1998. - 658 с.

5. Кобилянська Ольга. Твори: У 5 т. - К.: Держлітвидав України, 1963. - Т. 1. - 492 с.

6. Кравченко Уляна. Розгублені листочки / Вст. ст. І. Денисюка. -

Львів: Каменяр, 1990. - 80 с.

7. Лебедова Віра. Сум сучасної хвилі в діточому світі // Промінь. -1904. - №№ 1 і 2. - С. 7 - 9.

8. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Мо­нографія. 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 447 с.

9.    Погребная В. Проблемы эмансипации женской личности в рус­ской критике и романах Н. Д. Хвощинской (60-80-е годы ХІХ столе­тия). - Запорожье: Изд-во ЗГУ, 2003. - 344 с.Попович Мирослав. Нарис історії культури України. - Київ: АртЕк, 2001. - 728 с.

10.Тарнавський М. Фемінізм, модернізм і українське жіноцтво // Ґендерна перспектива / Упор. В. Агеєва. - К.: Факт, 2004. - С. 204­217.

11.Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Фран­ко Іван. Зібр. творів: У 50 т. - Т. 26. - К.: Наукова думка, 1980. -

С. 210-253.Ходюк О. С.

 

СЕЦЕСІЯ ЯК СТИЛЬ ПЕРЕХІДНОЇ ДОБИ У ПОЕТИЧНОМУ ЦИКЛІ ГАЛИНИ КОМАРІВНИ "НАД ЧОРНИМ МОРЕМ"

 

У статті розглядається створений у 1900році цикл Гали­ни Комарівни "Над Чорним морем" у ракурсі стильових осо­бливостей перехідної доби кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Парадоксальність епохи, яку собою відображає сецесія, не завадила поетесі зберегти гармонію світовідчуття і витво­рити власний канон Краси, близький українській душі.

 

The article deals with Halyna Komarivna's series of poetry "Above the Blek Sea" created in 1900. in foreshortened peculiarities of style during the transition period of the end of the 19 th and the beginning of the 20 th centuries.

Paradoxicalness of the epoch, which the secession reflects, didn't hinder the author to preserve the harmony of world feeling and to create her own canon of Beauty, which is rather close and familiar to the Ukrainian soul.

 

Сецесія як стиль відображає художню свідомість перехідної доби кінця ХІХ - початку ХХ ст. В основі його - бунт як запе­речення усталених цінностей суспільства; пошук нових істин, що базується на парадоксальності; відхід від застиглих форм, надання переваги хвилинному враженню, наближенню до природи як до ві­чного начала. Предмет розгляду можна трактувати як процес тво­рення ранньомодерної поетики. Тому ми погоджуємось із думкою професора Я. Поліщука, що сецесійний стиль не коректно поши­рювати на мистецтво нашого часу [ 1, 198 ]. Будучи оригінальним, сецесійний стиль увібрав у себе "еклектичне поєднання елементів різних художніх стилів" [1, 196 ]. Найбільший вплив мали роман­тизм і класицизм.

Сецесійний стиль, що мав місце саме наприкінці ХІХ - початку

 

© Ходюк О., 2008ХХ століть, слугував обраному читачеві, який умів би розшифру­вати коди і натяки новоствореної мови.

У літературу сецесія приходить від візуальних видів мистецтва, зокрема малярства. А згодом вона стає всезагальною модою, про­никаючи майже в усі сфери життя суспільства. У побут ефективно впроваджується декоруванням тканин тощо. Переважають химер­ні орнаменти рослинного характеру. Таким чином матеріалізуєть­ся суперечлива тогочасна свідомість.

Термін "сецесія" має німецько-австрійське походження. Пер­шими містами, в яких митці зорганізувались у так звані Сецесіо-ни (на зразок французьких Салонів), стали: Мюнхен (1892, Ганс Трюбнер, Фріц Уде, Франц Штука ), через кілька років - Берлін (Макс Ліберман), а в 1897 - Відень ( Густав Клімт ), де сецесія здо­буває статус канону, "синтетичного мистецького стилю" [ 1, 196 ], адже увібрала в себе всю палітру мистецького авангарду.

Щоб хоч якось компенсувати духовну прірву суспільства, яка утворилась на ґрунті матеріальних пріоритетів епохи, сецесія прагне "до естетизації життєвого середовища людини" [2, 38], що переростає в культ Краси і культ Надлюдини. Витоки цих явищ ся­гають Бодлерових "Квітів зла" і філософії Ніцше та його послідов­ників. Відбувається підміна понять: краса займає місце істини й піднімається над добром і злом. А це знову ж таки веде до прірви: творіння в гріху підносить себе вище Творця. Мистецтво і життя, взаємовпливаючи, збурюють епоху, що призводить до світової де­пресії, апокаліптичних страхів, а в результаті - революцій та світо­вих воєн, які ще більше поглиблюють кризу людського духу.

Передчуття кінецьсвіття, стан розгубленості відобразились на­строєво і тематично у сецесійному стилі. Але водночас, як заува­жує Я. Поліщук, попри всі катаклізми, що утворюють хаос, відчу­вається життєстверджуючий пафос відродження. Звідси й інтерес до вічних першообразів (архетипів): морської стихії та гір, екзо­тичної природи, в лоні якої створюється життя наново, адже саме цього прагнули модерністи - бруд цивілізації змити морськими хвилями і почати з краси первородної. Кожен митець намагався бути одним із творців нового світу в міру своїх духовних сил та життєвих обставин. Нові теми, нові образи, нові методи зображен­ня. Популярними стають твори, об'єднані у цикли, адже вони "на­бувають додаткової естетичної вартості" [ 3, 734 ]. Можливо, саметому українські поети кінця ХІХ - початку ХХ ст. широко вико­ристовували таку композиційну конструкцію.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16