М І Гнатюк - Наукові записки - страница 7

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

Уперше заперечила "закон подвоєння префікса/прийменника" М. Д. Лєсник. Пов'язуючи сильне/слабке керування з відповід­ністю/невідповідністю префікса та прийменника, дослідниця пе­реконливо доводить, що залежність прийменниково-відмінкової форми від дієслова виявляється не завжди, а прийменник у прийменниково-субстантивній формі визначається не префіксом, а значенням іменника [12, 17-18]. О. С. Скоблікова, порівнюючи сполучувальні можливості префіксальних та безпрефіксних дієслів руху, диференціює такі вербативи на чотири групи за ступенем вільної сполучуваності з формами, що позначають напрямок: 1) дієслова, що позначають рух або переміщення об'єкта незалежно від його конкретного напряму, 2) дієслова, що конкретизують на­прям руху в загальних рисах, 3) дієслова, у лексичному значенні яких за допомогою префікса виражається не лише загальний на­прям, але й конкретне співвідношення з предметом, 4) дієслова, у лексичному значенні яких увага фокусується на переміщенні з одного пункту в інший. "Залежна прийменниково-іменникова кон­струкція, - робить далі вона висновок, - обирається не на основі формального дублювання префікса, а залежно від того, яке про­сторове відношення з предметом треба показати ..." [16, 62-65].

В українській та російській лінгвістиці з'являються спроби"примирити" "закон" В. В. Виноградова з усвідомленням існу­вання багатоманітних суперечливих мовних фактів, які фіксують невідповідність семантики префікса та прийменника в реченнях із просторовими відношеннями. Так, В. Г. Войцехівська при­пускає, що спочатку кожен префікс міг керувати лише однією прийменниково-відмінковою формою, оскільки він мав у складі дієслів руху лише первинне просторове значення, не ускладнене іншими, нелокальними, значеннями. Унаслідок десемантизації багатьох префіксів, послаблення їхнього первинного локального значення, а згодом загальної мовної категорізації та глибинного осмислення концептів часу, кількості, мети тощо втрачається су­вора відповідність між префіксом та прийменником у складі пре­фіксально-прийменникової форми. Семантичне узгодження/неуз­годження префікса та прийменника В. Г. Войцехівська пояснює наявністю в дієслові характерного/нехарактерного префікса [6]. Цю концепцію розвиває й Г. А. Брусенська, визначаючи префікси відповідні/невідповідні значенню дієслова [3]. "Розмитість" прин­ципів, за якими поділені префікси у В. Г. Войцехівської та Г. А. Бру-сенської, знайшли критику в дисертаційній роботі Л. В. Ємельяно-вої, яка доводить, що в префіксального дієслова не завжди можна констатувати превалювання лише одного прийменника [9, 21-22].

Серйозну спробу проаналізувати явище прийменниково-префіксальної залежності здійснено В. М. Григоряном. Він нама­гається дати відповідь на питання, чи може морфемна будова слова вплинути на його здатність керувати іншими словами: "Семантика префіксів є головною перешкодою для того, щоб був зреалізова­ний повний спектр компонентів, залежних від дієслова руху. Се­мантика префікса зосереджує увагу на одному з основних компо­нентів тріади: початок, кінець, шлях" [8, 175]. Між морфемною організацією вербатива та його можливістю керувати, - стверджує В. М. Григорян, - існує зв'язок, точніше "детермінізм", вияв якого залежить від "сили" префікса.

Отже, лінгвісти, які вивчали питання сполучуваності та ППК, орієнтувалися здебільшого на традиційний підхід. Лише деякі з них або категоричні у своїх висновках, або допускають відхилен­ня від "закону подвоєння префікса/прийменника". Поступово оче­видним ставало те, що абсолютної відповідності між префіксом таприйменником не існує.

Із середини ХХ століття мовні факти аналізують не лише з власне-лінгвального, а й з екстралінгвального погляду. У 1947 році С. Д. Кацнельсоном уведено поняття валентності, що по­значає наявність у слова актантних позицій, які заповнюються на логічному, семантичному та синтаксичному рівнях. На тлі теорії валентності досліджується кореляція префікса та прийменника в реченнях, що описують ситуацію переміщення. Логіка відношень між елементами такої ситуації взаємодіє зі семантикою просторо­вого іменника, що позначає локативний орієнтир, унаслідок чого створюється основа для семантико-синтаксичного втілення тих або тих просторово-директивних і просторово-транзитивних кон­струкцій у мові. Розгляд семантичної структури речення з опорою на валентний потенціал дієслівного предиката, що має префіксаль­ну будову, уможливлює вирізнення ядра семантичної структури речення та дає змогу зробити певні висновки, важливі для дослі­дження ППК. Окреслимо деякі з них.

Префікс, сполучаючись із вербативом, виражає різні локативні значення разом із семантикою руху, тому префіксальне дієслово, яке виконує в реченні роль предиката, містить сему "рух" (дійсний чи уявний), що є умовою для формування локативно-директивного плану змісту. Префікси, які репрезентують різні параметри лока-тивної семантики, формують дієслівні структури здебільшого з предикатами дії. Як зазначають О. К. Безпояско і К. Г. Городен-ська, така особливість їх комбінаторики дає підстави зробити ви­сновок про однотипність семантичної структури префіксальних ді­єслів [2, 15]. Префіксальні акціональні предикати руху реалізують свій лінеарний потенціал так. їх валентні позиції не відрізняються від валентних позицій простих дієслів: вони заповнюються імен­никовими компонентами зі значенням суб'єкта - істоти, що вико­нує дію, інструментальності - засобу, за допомогою якого дія здій­снюється, а також двома локативними синтаксемами - вихідним та кінцевим пунктами руху (двома вимірами напрямку, оскільки значення дієслова безпосередньо пов'язане з просторовою орга­нізацією світу). М. В. Мірченко стверджує загальну шестикомпо-нентність і п'ятивалентність таких предикатів, до валентної рамки яких уходить і локативна синтаксема із значенням шляху руху [12,100-101]. Однак предикати дії не є однорідними. З-поміж префік­сальних дієслів вирізняються такі, які отримують сему "рух" лише за умови префіксації. За дослідженнями Л. Ферм, вони стають но­сіями тільки однієї валентності напрямку, залежно від того, яким префіксом - аблативним чи лативним - відбулася префіксація [19, 47]. Звідси стає зрозумілим, чому префікс до-, уживаючись із ді­єсловами руху, корелює в реченні з прийменниками, наприклад, з, від, а поєднуючись із дієсловами конкретної фізичної дії, спів­відноситься лише з однойменним прийменником до: ... він добрів з Подолу до приміщення (Ю. Покальчук), Від ... столу... долинув... передзвін (В. Малик), але ... /Всеслав/ до престолу ... доторкнувся (Н. Забіла), Це треба теж до справи долучить (Л. Костенко) .

Облігаторність прийменниково-відмінкової форми при префік­сальному дієслові детермінується автосемантією/синсемантією слова. М. І. Степаненко, зокрема, зауважує, що префікс може пе­реводити дієслово із розряду автосемантичної лексики до розряду синсемантичної, виступати сигналом обов'язкової присутності в придієслівній позиції обставинного конкретизатора [17, 153]. Ці­кавою є думка про те, що типовою функцією дієслівних префіксів української мови є функція заміщення: префікси субститують у формально-граматичній структурі дієслів локатив і корелюють із локативним аргументом [2, 165-174]. Л. Ферм вважає валентність префіксального дієслова, яка збігається зі значенням префікса, центральною, сильною, на відміну від слабкої, периферійної ва­лентності, яка не відповідає семантиці префікса [19, 43-44]. Без­посередню кореляцію пов'язують із центральною, обов'язковою валентністю префіксального дієслова, тоді як периферійна, фа­культативна валентність зумовлює її опосередкований різновид.

Концептуальні засади теорії валентного аналізу з розвитком лінгвістичної науки змінюються. Еволюціонували погляди мо­вознавців і на проблему ППК. Уже В. Г. Войцехівська конста­тує, що прийменник у ланцюгу pref—prep "перебуває у подвійній співвідносності - з дієсловом і з іменником: префікс дієслова ви­значає загальне коло можливих прийменників-корелятів, а лек­сична природа іменника та основи дієслова зумовлює вживання певного прийменника у кожному конкретному випадку" [6, 54]. Таку думку розвивав М. І. Степаненко, описуючи взаємодіюформально-граматичної та семантичної валентності у формуванні й вираженні локативно-директивних та локативно-транзитивних відношень і поставивши в центрі прийменник [18]. Цікавою є кон­цепція Л. Ферм. Посилаючись на Г. О. Золотову, вона зазначає, що прийменниково-відмінкова форма самостійно, без дієслова, може виражати напрямок і ніби потребує дієслова із семантикою руху та з певним маркером додаткової директивної характеристи­ки [19, 60], тобто лише прийменник диктує вибір префікса, а між прийменником та префіксом не встановлюється кореляція, а спо­стерігається детермінізм.

У другій половині ХХ століття дослідники ППК, погоджуючись із тим, що при діахронічному підході первинні прийменники пе­реважно співвідносяться з префіксами, намагаються "вийти з-під гіпнозу" історичного фактора, адекватно оцінити мовні явища і ці­кавляться передусім причинами відсутності семантичної схожості в співвідношенні pref—prep. Серед цікавих висновків варто визна­чити такі. Ю. Д. Апресян помічає, що сполучуваність префікса з прийменником визначається не стільки "фізичною подібністю" чи спільною генетичною похідністю, скільки тотожністю просторо­вих відношень, які вони виражають [1, 53-54]. Наприклад, префікс в- та прийменник під позначають знаходження всередині просто­рового орієнтира, тому можуть корелювати між собою: ... скуль­птор увійшов під склепіння (Із газети); Вони ... влетіли ... під міст (Б. Волошин). Ю. П. Князєв радить звертати увагу на геометричні властивості об'єкта, який репрезентує сполучення "прийменник + ім'я", оскільки вони можуть впливати на сполучуваність [11, 104-106]. Відсутність семантичної тотожності між префіксом та прийменником Л. В. Ємельянова вбачає в тому, що префікси ви­ражають у дієслові директивне значення, а прийменники можуть використовуватися і для позначення місцерозташування. Норми використання прийменниково-відмінкових форм, що описують ста­тичну ситуацію, автоматично можуть переноситися для позначення ситуації руху. Під час позначення руху допускається менша дифе­ренціація локативних значень, ніж при позначенні місцерозташу-вання в ситуації спокою, що проявляється як можливість уживання при префіксальному дієслові руху різних, а іноді й усіх можливих прийменниково-відмінкових форм із просторовим значенням [9,23]. Л. Ферм пояснює причини відсутності "детермінізму" між при­йменниками та префіксами такими чинниками: 1) прийменниково-директивними відношеннями, які необхідно позначити, 2) семанти­кою іменника в прийменниково-відмінковій формі, 3) сумісністю значень орієнтацій, закладених у прийменниково-відмінковій формі та в префіксі, 4) перспективою спостерігача, 5) переважанням пев­них форм у мові [19, 61-67]. Поширеною стає думка про те, що ви­раження просторових відношень, зокрема й тих, які встановлюють­ся між префіксами та прийменниками, може варіюватися залежно від індивіда, його сприйняття та тлумачення реальної дійсності.

Новий етап у вивченні ППК розпочався з інтенсивним розвитком синтаксичної семантики в кінці ХХ століття, основні тенденції якої "пов'язані з розглядом об'єктивно-смислового змісту речення як відображення чи зображення певного явища об'єктивної дійсності" [10, 270]. Цей етап викликав неабиякий інтерес до денотативного ас­пекту речення (В. В. Богданов, І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський та ін.). Денотативна структура висловлювання розглядається як така, що відображає конкретну, унікальну типову ситуацію. Цікавими для нас є думки різних мовознавців щодо структури локативної типової ситуації (Є. Ю. Владимирський, М. В. Всеволодова, В. Г. Гак, Б. Ландау, Л. Талмі та ін.).

Як бачимо, чинники та закономірності, які впливають на спів­відношення префіксів та прийменників, залишаються до кінця не з'ясованими, а спроби проаналізувати кореляцію pref-prep і на­далі будуть актуальними. Такі дослідження стануть перспективни­ми, якщо врахувати, на нашу думку, останні здобутки синтаксич­ної науки, з-поміж яких найважливішими є такі.

ППК дієслівного предиката має розглядатися на тлі семантико-синтаксичних відношень у реченні. Слід узяти до уваги, що ППК може регулярно фіксуватися в реченнях і з темпоральними відно­шеннями (про це зазначав у своїх дослідженнях М. І. Степаненко), а аналітичні морфеми-постфікси (І. Р. Вихованець) створюють пе­редумови для фіксації об'єктних відношень. Опис ППК має ґрун­туватися на висновках спільного відкритого міжнародного проек­ту "Слов'янські прийменники в синхронії і діахронії: морфологія і синтаксис", автором та організатором якого є М. В. Всеволодова, а активним учасником - кафедра української мови ДонНУ під керів­ництвом А. П. Загнітка; здобутках І. Р. Вихованця, А. П. Загнітка, М. В. Мірченка та ін. у вивченні підкатегорії локативного преди­ката та ролі аналітичних морфем-постфіксів у формуванні синкре­тичних предикатів; останніх студіях префіксального словотвору українських дієслів та способів орієнтації дії за допомогою пре­фіксів (С. О. Соколова та ін.). Означена проблема перетинається з ідеями дослідників топологічних характеристик локативних син-таксем (Ю. М. Болотіна, В. В. Коломийцева та ін.), класифікацій просторових орієнтирів (А. Д. Великорецький, О. Ю. Сльозкіна), теорії комунікативних рангів (О.В. Падучева та ін.) тощо.

 

Література

1. Апресян Ю. Д. Опыт описания значений глаголов по их син­таксическим признакам (типам управления) // Вопросы языкознания.

 

-   1965. - № 5. - С. 51-66.

2. Безпояско О. К., Городенська К. Г. Морфеміка української мови.

-   К.: Наук. думка, 1987. - 212 с.

3. Брусенская Г. А. Особенности сочетаемости глаголов движения в современном русском языке // Вопросы грамматического строя со­временного русского языка. Сборник статей / Н. Н. Прокопович и др..

-   М., 1972. - С. 120-126.

4. Виноградов В. В. Русский язык: Грамматическое учение о слове.

-   М.-Л.: Учпедгиз, 1947. - 784 с.

5. Вихованець І. Р. Прийменникова система української мови. - К.: Наук. думка, 1980. - 286 с.

6. Войцехівська В. Г. Придієслівне керування в сучасній україн­ській мові (Словосполучення з префіксально-прийменниковою коре­ляцією): Дис. ... канд. філол. наук. - К., 1969. - 342 с.

7. Войцехівська В. Г. Прийменникове керування дієслів з префік­сом ви- // Синтаксична будова української мови (Синтаксичні катего­рії і зв'язки). - К., 1968. - С. 57-66.

8. Галкина-Федорук Е. М. Синтаксис современного русского языка / Е. М. Галкина-Федорук и др. - М.: Учпедгиз, 1957. - 265 с.

9. Григорян В. М. Префиксальные глаголы и их управляющие свойства в современном русском языке. - Ереван, 1984. - 202 с.

10.       Емельянова Л. В. Семантико-синтаксический и логический ас-
пекты сочетаемости приставочных глаголов перемещения с предлож-но-падежными конструкциями направления: Дисс. на соиск....канд. филол. наук. - Великий Новгород, 2003. - 166 с.

11.Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Син­таксис. - Донецьк: ДонНУ, 2001. - 662 с.

12.Князев Ю. П. Обозначение направленного движения в русском языке: средства выражения, семантика и прагматика. - Дубна, 1999.

 

-   302 с.

13.Лесник М. Д. Сильное управление глаголов с приставкой в- // Учёные записки ЛГУ. Серия филологических наук 322. - Вып. 68. -Л., 1963. - С. 46-63.

14.Мірченко М. В. Структура синтаксичних категорій: Моногра­фія. - Вид. 2-ге, перероблене. - Луцьк: Ред. вид. відд. "Вежа" Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2004. - 394 с.

15.Прокопович Н. Н. Именное и глагольное управление в совре­менном русском языке. - М.: Просвещение, 1981. - 333 с.

16.Скобликова Е. С. Согласование и управление в русском языке.

-   М.: Просвещение, 1971. - 239 с.

17.Степаненко М. І. Морфемна будова предиката й структурно-значеннєва завершеність речення // Актуальні проблеми граматики: Збірник наукових праць/ Ред. кол.: В. Ожоган та ін.: Наукові записки Кіровогр. держ. пед. ун-ту ім. В. Винниченка. - Кіровоград, 1997. -

Вип. 2. - 210 с.

18.Степаненко М. І. Просторові поширювачі у структурі простого речення: Монографія. - Полтава: АСМІ, 2004. - 464 с.

Ферм Л. Выражение направления при приставочных глаголах перемещения в современном русском языке. К вопросу префиксально-предложного детерминизма. - Stockholm: Uppsala, 1990. - 188 с.ГрицикН.

 

КЛЮЧОВІ ОБРАЗИ У ПОЕЗІЇ ВІРИ ВОВК

 

У статті здійснено розгляд ключових словесних образів, які формують основу індивідуального поетичного словника Віри Вовк. Розглянуто особливості авторської репрезентації образу Україна, концепту час, назв природних стихій та най-частотніше вживаної колоративної лексики.

 

This article deals with the problem of dominant verbal signs of V. Vovk's individual poetic vocabulary. The peculiarities of author's representation of Ukraine, the concept time (час), nominations of natural elements and colours are investigated.

 

У сучасній українській лінгвостилістиці дослідження мовот­ворчості Віри Вовк здійснюється у контексті вивчення мовности­лістичних систем авторів української діаспори. На сьогодні вже набутий достатньо продуктивний досвід з'ясування фоностиліс-тичних (Г. Сюта), лексико-семантичних (Н. Грицик, О. Бірюкова), структурно-граматичних рис її індивідуальної поетики. Завданням цієї розвідки стане визначення найвиразніших словесних образів, семантичне навантаження та функціональна активність яких дозво­ляє визнати їх ключовими для поетичного словника цієї авторки. До таких зараховуємо передусім макрообраз Україна, концептуальний образ час, а також складники лексико-тематичних груп „назви при­родних стихій" та „назви кольорів", які у поезії Віри Вовк формують показові, семантично й кількісно репрезентативні мікропарадигми.

Семантичне розгортання образу Україна традиційно пов'язане з текстовою актуалізацією художнього топонімікону. У мовости-лі В. Вовк він репрезентований ключовою лексемою Україна та її топонімічними конкретизаторами Київ, Львів, Дніпро, Карпати, тобто власними назвами, які не тільки об'єктивно маркують націо­нальний географічний простір, але й мають виразне етнокультурне навантаження, пор.: (Розплющаться зіниці України (І.У, 26); Тут

 

© Грицик Н, 2008стане Київ золотоголовий (І.У, 24); Мій призначений / кинув тінь хрестів та бань ворожбитних / на хвилі Дніпра (Ч. ак., 6); Небесні дзеркала пливли в Дніпрових водах (М., б/с); Уночі іскристо свя­тили зорі свій відвічний Львів (П., 18).

Однак у розбудові ключового образу Україна беруть участь не тільки найвідоміші топонімічні асоціати. Семантичні проміжки між названими концептуальними топонімами авторка заповнює есте­тично модифікованими регіональними назвами Почаїв, Іржавець, Самбір, Гошів, Кути, Тюдів, Підзамчя, Прут, Вижниця, Глибокі Доли тощо. В авторських поетичних контекстах вони оформлю­ються як мовні знаки "малої вітчизни": Ти [Богородиця] з Почаєва і з Іржавця, з Самбора, з Зарваниці і з Готова (П., 183); Міст на Вижницю/Високо вигнув хребет (Ч. ак, 53); Старе Підзамчя оси­пало рожі (П., 41). Цілий ряд таких слововживань підпорядковані стилістичній реалізації типових доля діаспорної поезії загалом та ідіопоетики В. Вовк зокрема мотивів туги за втраченою батьківщи­ною, спогадів про дитинство тощо. Про це свідчать їх загальне нос­тальгійне забарвлення, насичення інтимізувальними елементами (епітетирідний, далекий, забутий), інтенсивність текстового розви­тку асоціативного ланцюжка Україна спогад, спомин, сон, привид тощо. Пор.: Рідний Тюдів біля Кут (П., 41); Лине до мене в години пізні / Все, що далеке, давнє, забуте, / Все, що в глибокий спомин закуте, / Привид чи Тюдів, з'ява чи Кути (Зел. в., 24); Відпливли до Прута / Твої повір'я й надії (Ч. ак, 53); Глибокі Доли, ясне поле / У тиші й волошковім сні (П., 18). Ці образи, на думку М. Коцюбин­ської, забезпечують впізнаваність поетичної стихії Віри Вовк, яка реалізується "в усьому: в образній сфері, стихії природи, в геогра-фізмах, подієвих та історичних реаліях" [3, 5].

У ролі контекстуальних синонімів до назви Україна функціо­нують також вислови рідний край, моя земля: за далями далекими .. лишилася моя земля (Зел. в., 23); Бачу обриси лиць, чую запах ялиць в ріднім краю (П., 76.).

Безпосередню семантичну причетність до ключового образу Україна виявляє образ мова. Він розгортається за рахунок лексем мова, говір, слово, епітетна сполучуваність яких із прикметниками рідний, сопілковий, золотоустий засвідчує однозначно позитивну їх оцінність: Люди їх слухали в рідній мові, / в слов'янськім говорісопілковім (І.У, 25); Зішли йому співати стиха / Слова від мене сопілкові (П., 59); Ти передав нам вартості нетлінні / В обряді та золотоустій мові (І.У, 31).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16