А Гурбанська - Внутрішній монолог у творах бориса харчука типи і функції - страница 1

Страницы:
1 

Антоніна Гурбанська, проф. (Київ)

УДК 821.161.2-31 ББК 83.3 (4 УКР)

Внутрішній монолог у творах Бориса Харчука (типи і функції)

У статті висвітлено особливості функціонування змістових і наративних типів внутрішнього монологу як основного засобу характеротворення у творчості Б.Харчука. Розкрито широкий спектр внутрішніх монологів ситуативно-психологічного змісту у зв'язку із світоглядною рефлексією героїв та автора.

Ключові слова: концепція характеру, внутрішній монолог, екзистенціалізм, психологізм, самоаналіз, наратив, ретроспекція.

In this article the functions of sense and narrative types of inner monologue as the main mean of character creation in artistic career of B. Kharchuk are highlighted. The wide spectrum of inner monologues of situational and psychological contents in connection with reflection of heroes and author is exposed.

Key words: conception of character, inner monologue, existentialism, psychologism, self-analysis, narration, retrospection.

Творчість Бориса Харчука як оригінальне явище в українській літературі 60 - 80-х років ХХ ст. репрезентує модернізацію національного письменства означеного періоду, його самобутність та інтегрованість у світове письменство. Певною мірою проаналізована у тих чи інших аспектах поетики (праці О.Василишина, С.Гречанюка, В.Дончика, В.Марка, І.Співак та ін.), вона як об'єкт наукової рецепції нині набуває особливої актуальності, що пов'язано, зокрема, з посиленою увагою сучасного літературознавства до проблем психологізму. Метою статті є з' ясування специфіки внутрішнього монологу у дискурсивній практиці митця, а завданням - розкриття його особливостей та функцій як основного засобу характеротворення.

Борис Харчук - духовний феномен з когорти письменників-шістдесятників, прозаїк-новатор, який своєю творчістю стверджував концепцію життєвого, незапрограмованого характеру - характеру, що саморозвивається, тобто розвивається не в аспекті настанови автора, а завдяки своїм внутрішнім потенціям. Це автор численних романів, повістей та оповідань, написаних у стиліоб'єктивного психологізму («Кревняки», «Палагна», «Панкрац і Юдка», «Шлях без зупинок», «Босі слова» та ін.), для яких характерний антропоцентричний тип сюжету і пов'язане з ним правдиво-реалістичне дослідження життя крізь виміри внутрішнього світу особистості та філософсько-аналітичне заглиблення в дійсність. Центром синтезованого уявою митця художнього світу в кожному із творів Б.Харчука є народний (національний) характер з його ментальністю, специфічним мисленням і світовідчуттям, протиставним ідеологічній заангажованості літератури соцреалізму.

Проза Б. Харчука репрезентує особливий тип художньої структури, в якому психологічний аспект зображення поєднується зі складною палітрою прийомів наративної стратегії та сюжетно-композиційних параметрів, що покликані відобразити психодуховний світ персонажа на філософсько-екзистенційному рівні відповідно до особливого типу концепції особистості -людини стражденної, рефлектуючої, що засвідчують, зокрема, повісті «Палагна» (1981) та «Панкрац і Юдка» (1981) - твори трагедійного змісту про страждання жінок у винятково напруженій кризовій ситуації періоду Другої світової війни, в основі яких художнє осмислення трагедії зруйнованого війною людського життя.

Звернувшись до трагічної історії України в окупаційний час, Б.Харчук у повісті «Палагна» змоделював екзистенційну «межову ситуацію» (К.Ясперс), на межі життя і смерті (сільські жінки, діти, літні чоловіки зачинені есесівцями у станційному пакгаузі перед розстрілом), що дало змогу глибоко осмислити трагедію зруйнованого війною людського життя, акцентувати дихотомію війни як джерела смерті та страждань і любові як найвищого вияву людяності в людині. На противагу творам, написаним у деталізованій оповідній манері, Б. Харчук створив повість внутрішнього монологу, що можна розглядати як своєрідний експеримент. Події твору письменник змоделював на основі індивідуальної свідомості і світоглядної рефлексії двох головних персонажів - літньої Палагни та її молодої сусідки Павлинки, які включив у міжособистісний зв' язок-пару, що сприяє рельєфному створенню їхніх портретів та визначає динамічну «аксіологічну переакцентацію героя»  (О.Ковальчук).  Виражаючи події крізьпризму сприймання кожної з героїнь, висвітлюючи їхнє сповідальне мислення через динаміку внутрішнього світу Павлинки й Палагни, митець розкрив «вічні» загальнолюдські проблеми добра і зла, правди і кривди, життя і смерті.

Зображення жінок-страдниць автор закоренив на принципі акцентуації характеру героя (К. Леонґард), в основу якого покладено відбір «сутнісних системотвірних якостей особистості» (Г. Клочек), котрі створюють ядро характеру персонажа. Об'єктом психологічного аналізу Б. Харчука є так званий ананкастичний або педантичний тип особистості (К.Леонґард): образ Палагни репрезентує розсудливо-ситуативну модель, а образ Павлинки -імпульсивну. Аналітичний підхід до дослідження характерів героїнь визначив систему характерокреаційної поетики, у якій виокремлюються два способи психологічного аналізу: 1) відтворення внутрішнього світу персонажа завдяки зовнішнім ознакам; 2) показ безпосереднього психічного процесу.

Характеротворення Павлинки й Палагни найповніше презентується через три основні змістові типи внутрішнього монологу - монолог-спогад, монолог-роздум, монолог-мрію (В. Фащенко), завдяки яким не тільки експлікуються ретроспекції та біографії персонажів, а й подається важлива когнітивна інформація для створення їхньої цілісної морально-психологічної характеристики. Водночас повістяр використав і три типи внутрішнього монологу, виділені Т.Цесліковською, в основу яких покладений наративний критерій - «міра участі монологізованої свідомості в розповідній тканині твору» (М. Ткачук): 1) внутрішній монолог, що виражає несвідомі, частково свідомі та свідомі процеси; 2) «потік свідомості»; 3) внутрішній монолог, контрольований і спрямований свідомістю (з його підвидом -автоаналітичним монологом) [Ткачук 2003: 128]. Усі типи монологу відбивають виразну тенденцію модерної української прози другої половини ХХ ст. до використання суб' єктивних форм психологічного аналізу, зокрема до засобів сповіді, самоаналізу, через які відбувається процеси осмислення персонажами минулого та мотивації їхньої поведінки і вчинків «тепер». За словами І. Страхова, «у внутрішніх монологах описаний процес підготовки вольових дій, різноманітні стадії прийняття рішень і боротьбамотивів, усвідомлення здійснюваних дій і стосунки з іншими людьми» [Страхов 1977: 33].

Внутрішній монолог як основний характерокреаційний засіб прозописьма Б. Харчука найбільш точно відтворює духовний світ жінок, відображаючи безпосередні психічні процеси в екстремальній ситуації екзистенційних переживань. Сюжетно-образну парадигматику повісті переважно складає монтаж паралельних внутрішніх монологів Павлинки та Палагни - вони, висвітлюючи душевні страждання та морально-етичну сутність героїнь в аспекті буття особистості у кореляції з соціумом, сприяють об' єктивнішому дослідженню світоглядної рефлексії та правди кожної з них.

Ситуативно-психологічний зміст внутрішніх монологів має широкий спектр розкриття. Психічний стан Павлинки й Палагни на зламі різних почуттів та їхню поведінку автор висвітлив переважно через монолог-спогад і прийом ретроспекції. Спогади жінок не становлять єдиної та осмисленої картини. Побудовані з використанням форм «потоку свідомості», вони є фрагментарними, нагадуючи «моментальні фотографії» (І.Франко) зовнішнього і внутрішнього буття героїнь.

Прийом ретроспекції - відтворення подій минулого у модусі спогаду - відбиває тяжіння Б. Харчука до ліризації оповіді. Такий прийом наративної стратегії, коли чергуються картини спогаду і дійсності, сприяє підсиленню психологічної насиченості повісті, відбиває асоціативність, контрастність думок героїнь: саме завдяки прийому ретроспекції здійснюється діагностика психіки персонажів, з' ясовуються їхні морально-етичні орієнтири. Ретроспекція у повісті Б. Харчука має тривекторний характер. Перший погляд у минуле належить третьособовому гетеродієгетичному нараторові, а другий і третій репрезентує фокуси спогадів Павлинки й Палагни. В усіх варіантах простежується ліричне орнаментування розповіді, що особливо стосується внутрішніх монологів героїнь.

У монолозі-спогаді Павлинки передається функціонування її думки на тлі життєвих і психологічних перепитій: «І нащо я йому кивнула? (Балябушці. - А. Г.). Чом я, дурна, не плюнула на нього. Поїзд свиснув, рушив. Я весь час чую, як він їде, колеса стук-стук, вагони хитаються,  а мене  обмітає вітер»  [Харчук   1982: 9].

Мисленнєва форма монологу-спогаду героїні ускладнена емоційним переживанням, яке, посилюючи динамізм та експресивність думки, сприяє розкриттю основної риси її характеру - совісливості. Як бачимо, прийом ретроспекції виконує і моралізуючу функцію: «частіше постає в пам' яті людини те, коли вона на висоті і може собою пишатися, чи те, за що соромно, що хотілось би переробити, прожити інакше... І ще одне виявляється і характеризує моральний план: вміє людина нести сама за все відповідальність чи перекидає її на обставини, систему, інших людей» [Фащенко 1983: 195 - 196].

При поглибленому відтворенні душевних страждань героїнь монолог-спогад трансформується в монолог-роздум і монолог-самоаналіз (автоаналітичний монолог). В органічній єдності всі види монологу з максимальною адекватністю й повнотою розкривають ідейно-тематичний зміст повісті та глибини внутрішнього буття людини. «Навіщо гналася додому через їхній город? Нащо мені було здибати Тимоша, перев' язувати йому рану? Чому людина не може бути сама?», - розмірковує Павлинка. У її монологах поєднуються елементи роздуму та переживання: «Я була розтоптана, знищена, а коли ми з Палагною несли його (Тимоша. - А. Г.) на плечах, я відродилася. Це була найдорожча для мене ноша, бо я відчула в собі людину» [Харчук 1982: 26]. Екзистенційні роздуми Павлинки передають її ліричне самовираження. Повтори й питальна інтонація підсилюють емоційну спрямованість образу, надають сугетивності художньому текстові твору, а емоційна градація увиразнює його психологізм.

Внутрішні монологи плавно чергуються з фрагментами художнього тексту, у яких психологічний аналіз здійснює наратор. Він аналітично простежує динаміку думок і почуттів героїнь: детально показує їхні роздуми, що супроводжуються відтворенням емоцій, споминів, сумнівів, бажань. У ситуації очікування фатального кінця, згадуючи трагічно померлих чоловіка та сина, які будували пакгауз, Палагна шепотіла: «Навіщо я ще живу? Чому серце не тріснуло ще тоді, давно?!» Вона, тулячись до муру, «стояла, обплутана думками, як колючим дротом, у якому гудів електрострум». Внутрішні монологи Палагни відтворюють її християнське ставлення до життя та зумовлюють мотиваційнуоснову поведінки: «Гріх заздрити мертвим, а ще більший гріх просити смерті...» [Харчук 1982: 7].

Внутрішній монолог дав змогу Б. Харчуку розгорнути поетику творення характерів жінок-страдниць розгорнув насамперед через поглиблений психологічний аналіз прихованих можливостей людини. Психологізм повісті «Палагна» розкриває своєрідну психологію особистості, закорінену у філософію серця Г.Сковороди та П.Юркевича, домінантою яких є ідея любові, народженої «із глибини духу». Письменник потрактував любов не лише як умову подолання людиною самотності, а насамперед як умову її самоочищення. Фатальна випадковість, яка наклала на Павлинку тавро зрадниці, стала початком її почуттів до Тимоша, а заодно й самоочищення як особистості.

В інтенції Б. Харчука життєва драма Павлинки стає стимулом процесу вдосконалення її особистості, що виражається через монолог-роздум та монолог-мрію. Відтворюючи еволюцію характеру героїні, автор наголосив: молода жінка змогла знайти такий шлях до своєї душі, який може зробити її повноцінною особистістю та матір' ю навіть за жахливих обставин. «Вона перестала шепотіти: «Ліпше б я була поїхала в Німеччину, на каторгу... » - й подумала: «Якщо не розстріляють, якщо визволять, не накладу на себе руки, народжу дитину, впаду на коліна і буду у всіх просити прощення - не за себе, за маленьке. Невже не повірять? Невже не зглянуться?.. Я піду в широкий світ. Я вигодую, я тебе вилелію, ти моя муко!..» [Харчук 1982: 14].

Крім категорії «серця», Б. Харчук звернувся і до моралі як основного регулятора людських стосунків. Втілюючи змістовний зв' язок «людина-мораль», художню парадигму жіночого характеру страждаючої жінки він змоделював в аспекті концепції позитивно-моральної особистості. Образ Палагни створений на засадах загальнолюдських цінностей у річищі естетичного ідеалу, що, за висловом В.Марка, є «верхнім щаблем» «на ієрархічній драбині складників художньої концепції людини» [Марко 1992: 16]: митець зекстраполював на нього такі морально-етичні ознаки народного характеру, як доброта, милосердя, людяність, софійність (мудрість).

У цьому зв' язку доречно навести думку Ю.Мариненка, який у дослідженні української прози 40 - 50-х років ХХ ст. наголосив: то був час, коли «художньою практикою актуалізуютьсяпарадигмальні ознаки ідеальної людини (виділення автора. - А.Г.) -гордої, сильної духом, національно свідомої особистості, якій належить «промовляти від імені цілого народу, що має гідно репрезентувати його як націю на суді історії, на яку автори покладають виконання місії свого народу» [Мариненко 2004: 320]. У новому історичному часі свою героїню Б. Харчук також зобразив людиною ідеальною: в умовах екстремальної ситуації Палагна виступає виразником народної моралі. Цей образ створений у світлі проблеми національної ідентичності, що, за твердженням Е. Сміта, розуміється як «колективний культурний феномен» [Сміт 1994: 6]. Це - жінка-матір, котра постає як берегиня і продовжувачка Павлинчиного роду. Більше того, вона символізує узагальнений образ матері-України й утверджує ідею незнищенності народу. Еволюція характеру Палагни виражається в осмисленому, совісливому й відповідальному ставленні до свого останнього вчинку, здатності його аналізувати, чесно говорити собі правду і діяти за її законом: «Мені що? Я стара. А їй, може, усміхнеться... Нехай усміхнеться. - І думала: - Кожна людина мусить жити за себе, як дерево в лісі, як травинка на лузі, як колосок у полі, бо кожне єдине дерево, кожна єдина травинка, кожен єдиний колосок не втримається, коли не буде ні лісу, ні лугу, ні поля» [Харчук 1982:

31].        . . .

Виділяючи при творенні характеру Палагни онтологічний компонент, письменник визначив ним народно-родовий зміст образу, а відтак - висвітлив родову патріархальну свідомість українців. У такий спосіб через цей образ Б.Харчук провів наскрізну для своєї творчості «тему роду й родоводу», яка, за висловом Л. Тарнашинської, «повертала до витоків, спонукала замислитися над долею народу й окремої «маленької людини [Тарнашинська 2003, 2: 13 - 14]. Така динаміка образу свідчить про «зсув» образного мислення Б.Харчука та ідейного звучання твору в антропологічну площину, де центральне місце належить людині як одній із парадигм, що творить автентичний національно ідентифікований спосіб життя.

Поетика внутрішнього монологу як основного засобу характеротворення визначається орієнтацією Б. Харчука на художню парадигму «песимізму розуму й оптимізму волі» (О. Пахльовська) - основу модерного світовідчуття письменників­шістдесятників. Екзистенційний вибір героїні, здійснений у дусі християнської заповіді «положи життя за брата свого», алогічний з погляду масової свідомості. Внутрішню відповідальність Палагни перед Богом Б.Харчук трансформував у суто особистісну площину

- її відповідальність перед собою, перед «свідомим богом людини

- совістю» (за В. Франклом). Звернувшись до асоціативного типу мислення і мікрообразів міфопоетичного забарвлення (тополя, верба, хата, мур, ліс, туман, хрест та ін.), прозаїк розкрив психічні реакції героїні перед смертю: Палагна «ні за що не хотіла лягати ниць», «вона не втримала рук, складених на грудях, і її руки розкинулись німим хрестом» [Харчук 1982: 31].

Завдяки своєрідній композиції (внутрішній монолог, прийоми ретроспекції, монтажу тощо) художня правда у творі, як слушно наголосив В.Марко, «не зводиться до, здавалось би, очевидних фактів. Не зводиться вона й до окремішньої правди будь-якого з персонажів...» [Марко 1984: 90]. Учений резонно відзначив, що в її гуманістичному світлі жертовний вчинок Палагни, яка свідомо йде на смерть замість Павлинки та її народженої у пакгаузі дитини, підноситься до рівня подвигу. Адже Палагна рятує не зрадницю, а жінку з дитям на руках, - вони символізують її продовження і вічність народної моралі. Художня правда в «Палагні» стоїть вище від правди кожної з героїнь, вона узгоджується з логікою життя та морально-етичним кодексом народу. Ідейно-смисловою константою звучить думка: кожен має нести спокуту за свою провину, але й не втрачати здатність до милосердя, до прощення, що є одною з вирішальних умов збереження людяності за найбезвихідніших обставин.

З цією істиною в унісон перегукується повість Б. Харчука «Панкрац і Юдка». Головна героїня твору - поневолена фашистською окупацією молода й красива дівчина Юдка, опинившись в екстремальній ситуації загрози розстрілу, прагне врятувати своє життя. За допомогою різних змістових та наративних типів внутрішнього монологу письменник змоделював у цьому образі складну внутрішню драму особи із роздвоєною свідомістю, відтворив динаміку внутрішніх змін її «я».

Художню структуру монологів повісті письменник органічно підпорядкував ефективному емоційному самовираженню характеру Юдки, етичну модель якої визначає концепт «за будь-яку цінувижити»: протягом сюжетного дійства дівчина виявляє у площині монологізованої свідомості глибинні психоемоційні - на рівні інтуїтивного, підсвідомого - імпульси-реакції на свої вчинки та на вчинки інших персонажів. Увівши героїню в екстремальну ситуацію гітлерівського трудового табору, автор поставив її перед проблемою морального вибору (смерть або коханка есесівського лейтенанта Панкраца). Зовнішні події письменник подав другим планом. Його увага сконцентрована на почуттях дівчини, викликаних ними, а отже, - на мінливості її складного духовного світу.

Специфіка сюжетно-композиційного вирішення Б.Харчуком образу персонажа характеризується використанням різних форм нарації: внутрішніх монологів, діалогів, полілогів, спогадів, сповідальних елементів що спричинила ліризацію та ускладнення сюжетно-композиційної парадигматики твору (ретроспекція, монтаж епізодів, фрагментарність викладу тексту). Розгортаючи об'єктивну розповідь про драматичне становище, у якому перебуває Юдка та висвітлюючи її роздуми і переживання, внутрішній світ дівчини автор розкрив переважно крізь призму сприймання дійсності та інших персонажів (Панкрац, батько, матір, поліцай Войтек) нею самою. Такий художній прийом дає підстави вважати цю повість моногеройною, а психологічний рівень героїні - її структуротвірним елементом, що ґрунтується на взаємодії внутрішньої і зовнішньої фокалізації.

Досліджуючи проблему психологізму в художніх творах, М. Кодак відзначив: «Катастрофічна ситуація збуджує психіку людини, активізує її думку. Пояснення становища для самого себе, пошук оптимального варіанта виходу з неї, чи, навпаки, вмотивування доцільності такої ситуації для особи відбувається у формах внутрішнього мовлення» [Кодак 1980: 117]. Внутрішні монологи увиразнюють суперечності, якими пронизана свідомість Юдки в межових ситуаціях, відтворюють процес пульсації думки на грані свідомого й підсвідомого - всю глибину її психодрами. Так, невротичні фізичні реакції героїні на підневільне становище есесівської прислуги повістяр екстраполював у площину її переживань: «Щоб я тут залишилася, щоб варила вечерю? Цього не буде! Ніколи цього не буде!» Проте дівчина тут же осмикує себе думкою, що передає контраст у її почуваннях, настроєві зміни:

 «життя - найдорожче» [Харчук 1982: 36]. Ця думка - як носій змісту та елемент форми - рефреном варіюється в аспекті категорії сумління у спогадах Юдки про поведінку та трагічну долю беззахисних земляків, у її морально-етичних міркуваннях про власну поведінку, створюючи при цьому певний темпоритм та сприяючи викінченості композиції образу. Монологи, відтворені автором чи вкладені в уста героїні, показують, як одні думки й почуття виникають з інших, поступово видозмінюючись і варіюючись, що є глибинним мотивуванням її вчинків.

Загострення межової ситуації, у якій перебуває Юдка, та замкнений, контрастний простір будинку сприяють інтенсифікації екзистенційного процесу, що веде до прийняття важливого рішення: «Навіщо, для кого вона себе рятує?... Мати, батько у бараці, голодні, а вона не сміє нічого їм віднести. Туди впустять, а звідти?» [Харчук 1982: 58]. Неоднозначність та суперечливість характеру Юдки репрезентує боротьбу свідомого та підсвідомого як головний композиційний прийом створення образу. Через складні життєві перипетії (розстріл батьків, обтяжливі стосунки з Панкратом та Войтеком, презирливе ставлення знайомих дівчат) і душевні муки автор підвів дівчину до самооцінки: «Я брудна, я гидка, - думала. - Я така брудна й така гидка, як остання повія... » [Харчук 1982: 36]. Смерть Юдки перед церквою від кулі Панкраца, звинуваченого у зв' язку, що компрометує арійця, - художньо вмотивоване завершення її складного, неоднозначного образу.

Як бачимо, текстовий простір прозописьма Б. Харчука психологічно-достовірно відтворює «смислове поле» (К.-Ґ. Юнґ) духовного буття особистості. Висвітлюючи його на основі використання широкого змістового та нараційного спектру внутрішнього монологу, письменник розгорнув студії над складним процесом духовної метаморфози героїв - висвітлив хід їхнього мислення, пульсацію думки та почувань в екстремальній ситуації, на межі життя і смерті, а отже, вивів персонажів у «просвіті буття» (М. Гайдеґґер) - у момент остаточного самозвершення, коли життя осягається в його універсальній сутності, що надало творам письменника виразного притчевого виміру. Перспективи подальшого дослідження творчості Б. Харчука   визначає   активне   культивування   прозаїком засобівпсихологізму, прийомів наративної стратегії та жанрових форм і модифікацій.

Література: Кодак 1980: Кодак М.П. Психологізм соціальної прози / Микола Кодак. - К.: Наук. думка, 1980. - 164 с.; Мариненко 2004: Мариненко Ю.В. Місія: проблеми національної ідентичності в українській прозі 40 - 50-х років ХХ століття / Юрій Мариненко. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2004. - 328 с.; Тарнашинська 2003: Тарнашинська Л. Ритм та система смислів як засіб організації художнього простору в прозі Бориса Харчука / Людмила Тарнашинська // Слово і Час. - 2003. - № 2. - С. 13 -14. ; Марко 1984: Марко В.П. У вимірах стилю: Літературно-критичний нарис / Василь Марко. - К.: Дніпро, 1984. - 118 с.; Марко 1992: Марко В.П. Художня концепція людини і стиль: закономірності взаємодії (на матеріалі сучасної української прози): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. філол. наук: 10.01.02; 10.01.08 / В.П. Марко. - К., 1992. - 44 с. Страхов 1977: Страхов И.В. Методика психологического анализа характеров в художественном произведении. Психологический анализ портретов-характеров в романе Л.Н. Толстого «Война и мир» / Иван Страхов. - Саратов: Сарат. пед. ин-т, 1977. - 237 с.; Сміт 1994: Сміт Е. Національна ідентичність / Ентоні Сміт. - К.: Основи, 1994. - 224 с.; Ткачук 2003: Ткачук М. Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції) / Микола Ткачук. -Тернопіль, 2003. - 384 с.; Фащенко 1983: Фащенко В.В. У глибинах людського буття: Етюди про психологізм літератури / Василь Фащенко. -К.: Дніпро, 1983. - 279 с.; Харчук 1982: Харчук Б.М. Шлях без зупинок: Повісті / Борис Харчук. - К.: Дніпро, 1982. - 160 с.

Гурбанская А. Внутренний монолог в творчестве Бориса Харчука (типы и функции)

В статье расскрыты особенности функционирования содержательных и нарративных типов внутреннего монолога как основного средства характера в творчестве Бориса Харчука. Освещается широкий спектр внутренних монологов ситуативно-психологического содержания в связи с мировозренческой рефлексией героев и автора.

Ключевые слова: концепция характера, внутренний монолог, экзистенциализм, психологизм, самоанализ, нарратив, ретроспекция.

Страницы:
1 


Похожие статьи

А Гурбанська - Внутрішній монолог у творах бориса харчука типи і функції