захід» на україну - Вплив векторів розвитку «схід - страница 1

Страницы:
1  2 

Культурологія

УДК 177.1.005.44

Л.А. Ороховська

ВПЛИВ ВЕКТОРІВ РОЗВИТКУ «СХІД - ЗАХІД» НА УКРАЇНУ

Гуманітарний інститут Національного авіаційного університету

На основі аналізу особливостей розвитку України, яка знаходиться на перехресті векторів "Схід - Захід", в статті досліджуються особливості впливу глобалізації на її соціокультурний розвиток.

Вступ

Протягом тисячолітньої історії України вісь "Схід -Захід" була й залишається фактором напруги та ви­бору всередині української спільноти, оскільки геог­рафічне розташування її на шляху між Європою та Азією - це існування на межі культур та локальних цивілізацій. Україна завжди була своєрідним буфе­ром у відносинах між Заходом і Сходом, і тому особ­ливостями розвитку її культури є поєднання східного та західного менталітету, світовідчуття, способу жит­тя та його осмислення в соціальних теоріях.

Аналіз досліджень і публікацій

Поява перших публікацій щодо проблеми Схід -Захід спостерігається в Україні після Люблінської (1569) та Брестської уній (1596). У полемічній літе­ратурі того часу (Г. Смотрицький "Ключ царства не­бесного", С. Зизаній "Казання св. Кирила", З. Копис-тенський "Книга про правдиву єдність православних християн") автори захищають православну віру та обстоюють право українського народу на свою цер­кву та мову.

На приналежність України до культур Заходу і Сходу та на своєрідний синтез їх у нашому суспіль­стві вказував І. Лисяк-Рудницький. Він зазначав, що етос і естетичне буття українського народу вкорінені в духовній традиції східного християнства. Але оскі­льки країна одночасно була у своїй соціальній і по­літичній структурі частиною європейського світу, українці прагнули до синтези між Сходом і Заходом. На цю ж специфіку культури України вказують О. Кульчицький, автор "Основ філософських та філо­софічних наук" та Ю.В. Павленко, автор "Передісто­рії давніх русів у світовому контексті".

Постановка завдання

У статті ставиться завдання узагальнити, вивчи­вши і проаналізувавши, особливості розвитку Украї­ни на перехресті векторів розвитку "Схід - Захід" та дослідити як процеси глобалізації позначилися на консолідації української спільноти.

Основна частина

Історично так склалася доля України, що на фо­рмування її культури позначився вплив як Заходу, так і Сходу. "За всіма своїми істотними ознаками праслов'янство органічно належало до сім'ї євро­пейських етносів середньої смуги Європи", що дає підстави вважати праслов'янство європейським су­спільством, але, водночас, розміщення на незначній відстані від цивілізації Сходу обумовило причетність його до азіатського кола культур і цим зумовило "подвійність історичного буття праслов'янства" [1, с. 330]. На культуру народів, які заселяли територію України в І тис. до н.е., значний вплив мала грецька культура. У скіфській міфології є розповідь про по­ходження скіфів від Геракла, сина Зевса, і Гестії, доньки Борисфена-Дніпра. Існування на сучасних теренах України давньогрецьких міст, а пізніше ві­зантійських, римських, генуезьких, венеціанських та турецьких колоній, їх торговельні зв'язки із слов'янськими племенами позначилися на її культу­рі й духовності народу. Завдяки Великому шовково­му шляху, Олов'яному шляху, "шляху із варяг у гре­ки" населення мало можливість налагоджувати зв'язки як з країнами Заходу, так і Сходу. Безпосе­редні зв'язки предки українців мали з народами Ка­вказу, Межиріччя, Персії, Візантії, Османської імпе­рії, країнами Балкан та ін. На території сучасної України існували утворення східних і західних готів, авар, гунів, хозар, печенігів, кримських татар. Тобто вже початок формування української спільноти здійснювався на перехрестях східної і західної циві-лізаційних осей.

Зв'язки зі Сходом і Заходом поглиблюються за часів Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.). "Вирішальні момен­ти еволюції Київської Русі збігаються з двома всеп-ланетарними процесами: вивищенням Візантії і Ри­му як репрезентантів однієї із світових релігій - хри­стиянства, та непереборною експансією татаро-монгольських орд в Європу" [2, с. 27]. Історія Украї­ни знає й двохсотрічний період (перш ніж стати час­тиною Російської імперії) входження до Литовської держави, що також сприяло впливу на неї європей­ської культури. А після Переяславської ради 1654 р. одним із вирішальних чинників розвитку більшості українських земель стає факт входження до складу Російської імперії. І хоча з початком епохи Петра І починається європеїзація Росії, у тому числі й укра­їнських земель, проте вона була досить поверхо­вою. Тільки освічені люди, до кола яких належала й верхівка українського козацтва, опановує західно­європейську культуру. Одним із таких осередків знайомства з науковими досягненнями Заходу стає Києво-Могилянська академія, практика навчання та виховання якої відображала як специфіку українсь­кої національної культури, що було пов'язано з вла­сним корінням, давньослов'янським світосприйнят­тям, специфікою давньослов'янської міфології, а з іншої сторони - безпосередньо зв'язана з загально­європейським культурним процесом, що був зорієн­тований на теоретичні та практичні пошуки науки Нового часу.

Як відомо, з кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. розпоча­лася цілеспрямована політика русифікації українсь­кого народу. 1720 р. Указом Петра І було заборонено книгодрукування українською мовою (крім богослуж­бових видань). Продовженням цієї політики стало видання царського указу про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії (1753 р.), заборона Синодом Російської православної цер­кви друкування українського букваря (1769 р.), ви­дання Валуєвського циркуляра про заборону книг "малоруською" мовою духовного змісту, навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу (1863 р.). Русифікації України сприяв також запрова­джений у 1874 р. Статут про початкові народні шко­ли, в якому визначалося навчання учнів цих шкіл ли­ше російською мовою та Емський указ 1876 р. щодо заборони ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійською говіркою", заборону теат­ральних вистав, співу, читання та друкування текстів українською мовою. Після захоплення в 1914 р. Га­личини російська військова адміністрація заборонила всю українську пресу, українські народні заклади та відповідні громадські організації. Така ситуація існу­вала протягом кількох століть і не сприяла свобод­ному розвитку української літературної мови. Лише в перші десятиліття ХХ ст. формується покоління вла­сне української інтелігенції, але й воно проіснувало недовго. Наприкінці 20-х років унаслідок репресій з боку сталінського режиму, було знищено кращих представників української інтелігенції. Була продов­жена політика денаціоналізації значної частини насе­лення України, що викликало глибокі деформації в його духовно-культурному розвитку, викривлення в етносоціальній структурі суспільства, розпорошення української еліти.

Здійснена рефлексія стосовно становлення укра­їнської спільноти як рівноправного суб'єкта загаль-ноцивілізаційного процесу дозволяє зробити висно­вок, що це стало можливим за умови консолідації різних політичних, релігійних, громадських рухів пе­ред загрозами іноземної навали. Упродовж багатьох віків на соціально-культурне буття українства рішу­че впливала християнська культура Візантії, через що Київська Русь, на відміну від Заходу, будувалася на ідеях колективізму. Колективістську свідомість пізніше формували такі національно-релігійні гро­мадські організації міщан і селян, як братства (ХУІ-ХУІІ ст.). На їх зібраннях обговорювалися спільні справи, чинився суд, робилися благодійні внески, влаштовувалися колективні обіди тощо. У ХІХ ст. -на початку ХХ ст. ще існував цілий комплекс звичаїв та обрядів, які були пов'язані з долученням дитини до громади, або виражали общинне санкціонування тих чи інших дій селян Але такий спосіб життя мав і негативні наслідки, серед яких можна виокремити настрої пасивності та утриманства, примітивні уяв­лення про зрівняльну справедливість тощо. Ці осо­бливості ментальності, ціннісних настанов, культур­них традицій ще більше посилилися за радянських часів і зберігаються певною мірою до сьогоднішньо­го дня. Для основної маси мешканців України, особ­ливо її східних та південних, а значною мірою й центральних областей такі цінності, як мінімальний соціальний захист, скромний, але гарантований до­бробут, можливість працювати за колись обраним фахом, є значно важливішими, ніж висунуті етнона-ціональні, мовні (ставка на українізацію) та держа­вотворчі цілі, яким особливо віддане населення за­хідних областей.

Західне українство протягом тривалого історич­ного періоду входило до Польського королівства, до якого Східна Галичина увійшла ще в ХіУ ст., а піз­ніше перебувало в межах Речі Посполитої та Авст­ро-Угорської імперії. На цій території діяло магдебу­рзьке право, існували незалежні від світської і цер­ковної влади суди, багато українців мали можли­вість навчатися в університетах Європи. Все це, безумовно, вплинуло на менталітет і культуру насе­лення Західної України. Представники освічених верств населення цього регіону часто приймали унію чи переходили в католицизм та ідентифікували себе з західнохристиянською цивілізацією в її поль­сько-католицькій формі. Загалом на території Захід­ної України відбувалося формування своєрідного соціокультурного середовища перехідного типу, коли Західнохристиянська цивілізація стикається із Східнохристиянською.

Особливостями позначена й територія Криму. Починаючи з ХІІІ-ХІУ ст. він був залучений до Мусу­льманської цивілізації, став улусом Золотої орди, хоча в давні часи перебував у складі Античної, Ві-зантійсько-Східнохристиянської та Західнохристи-янської (Генуезькі володіння) цивілізацій. Як самос­тійна держава Кримське ханство було створене в 1433 р. на теренах Північного Причорномор'я. Про­те реальним суверенітетом Кримське ханство воло­діло лише до 1475 р. - до встановлення над ним протекторату Османської імперії. Формальне прого­лошення Кримського ханства незалежним у 1774 р. було вимушеним компромісом між Туреччиною та Росією, який у 1783 р. завершився включенням хан­ства до складу Російської імперії. Далі історія крим­ських татар пов'язана з історією Російської імперії. Більшість кримських татар і сьогодні у побутовому спілкуванні користується російською мовою. Депор­тація кримських татар 1944 р., здійснена радянсь­кою владою, спричинила на даний час проблему їх повернення, облаштування та інтеграції в українсь­ке суспільство.

Поєднання на території України різних культур та цивілізацій спричинило особливості становлення і розвитку сучасної української спільноти, її стосунки із сучасним Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, а також власну цивілізаційну ідентифікацію. Ще в ХІХ ст. спроби ідентифікувати себе закінчилися розко­лом української спільноти на "західників" та "слов'янофілів", який певною мірою існує й дотепер.

К. Ясперс, говорячи про долю народів в "осьовий час", відносить слов'ян до цивілізації Заходу: "Так, в орбіту осьового часу були втягнуті на Заході гер­манські та слов'янські народи, на Сході - японці, малайці і сіамці" [3, с. 38]. Але вже А. Тойнбі серед основних не називає єдиної Західної чи Християн­ської цивілізації. Серед 21 цивілізації у нього є й православне християнське суспільство, яке вважає "близнюком ... західного суспільства". Причиною поділу "християнської людності на два окремі угру-пування - західне й православне" він вважає розкол єдиної церкви "на два тіла, римо-католицьку церкву і православну" [4, с. 27]. Тобто, слов'янська спільно­та у нього опиняється на перехресті Сходу і Заходу.

Схожу позицію висловлює й Ю.В. Павленко, ви­ходячи з того, що "Київська Русь, яка водночас була і субцивілізаційною структурою Візантійсько-Східнохристиянського світу, і макроетнічною східнос­лов'янською спільністю, стає основою подальшого розвитку Східнослов'ясько-Православної цивілізації"

 [5, с. 224]. Разом з тим він заперечує існування окре­мої Слов'янської цивілізації, оскільки слов'янство є "етномовною спільністю народів, що у цивілізаційно-му відношенні чітко розподіляються між Західнохрис-тиянським (поляки, чехи, хорвати тощо) і Східнохрис-тиянським (росіяни, болгари, серби тощо) світами. Показово, що при органічній причетності українців до Православного світу, на західноукраїнських землях утвердилася перехідна в конфесійному і цивілізацій-ному відношеннях форма християнства - уніатство або греко-католицизм" [5, с. 224-225].

Приналежність населення України й до правос­лавної і до греко-католицької та католицької церков дало підставу С. Гантингтону вважати Україну тери­торією, якою проходить лінія розмежування між ци­вілізаціями. Критеріями поділу він бачить не тільки релігійний, а й мовний фактор: "Україна поділена на уніатський націоналістичний захід, що розмовляє українською, та православний російськомовний схід" [6, с. 208]. З цим не погоджується український дослідник В. Р. Сіденко. Визначаючи місце України в загальній картині цивілізаційного поділу світової спільноти, він зазначає: "Вона, поза сумнівом, не "транзитна" чи "межова", а в своїй основі є органіч­ною, західною частиною Східнослов'янсько-Православної цивілізації, з корекцією на те, що вна­слідок відомих історичних обставин її західні облас­ті, що тривалий час входили до складу центрально­європейських держав, є стиковою зоною Східнос­лов'янсько-Православної та Західноєвропейсько-Північноатлантичної цивілізацій" [7, с. 52]. На його думку, Україна, як і Росія та Білорусь, належить до Макрохристиянського світу (хоча на своєму півдні у вигляді Криму має стикову зону з Мусульманським світом), але в його межах відноситься не до Приат-лантичної, а (разом з Росією та Білоруссю) до Схід­нослов'янсько-Православної цивілізації. її західними областями проходить перехідна смуга між цими двома основними цивілізаційними компонентами Макрохристиянського світу [7, с. 52].

Взаємовплив Сходу та Заходу на формування особливостей культури східних слов'ян глибоко роз­крито у фундаментальних працях "Росія та Європа" М.Я. Данилевського та "Доля Росії" М.О. Бердяєва. Ці автори виходили із спільних світоглядних устано­вок, які базуються на протиставленні Європи (мате­рія) та Азії (дух). Зокрема, М.Я. Данилевський пи­сав: "Захід і Схід, Європа й Азія постають перед нашим розумом якимись протилежностями, поляр­ностями. Захід, Європа складають полюс прогресу, безупинного вдосконалення, безперервного руху вперед; Схід, Азія - полюс застою й закостеніння... І все це - повна нісенітниця, до того зверхній погляд, що навіть заперечувати совісно" [8, с. 71]. Оскільки в культурі Росії (а також і України) поєднуються елементи як Заходу, так і Сходу, то це дозволяє розкрити потенціал, який закладений у двох істотно різних цивілізаціях та поєднати їх кращі елементи. М.О. Бердяєв зазначав: "На Заході ще не відчули, що духовні сили Росії можуть визначати та змінюва­ти духовне життя Заходу, що Толстой та Достоєвсь-кий ідуть на зміну володарям дум Заходу для само­го Заходу та всередині нього. Світло зі Сходу бачи­ли лише нечисленні вибрані індивідуальності" [9, с.

11]. Отже, на його думку, перехрестя векторів "Захід - Схід" дає унікальну можливість оновлення людст­ва через одухотворення Заходу Сходом.

Інакше тлумачили місце України в світовій спіль­ноті М.І. Костомаров, М.С. Грушевський, В. Липинсь-кий, які вели пошук моделі її суспільного розвитку через пошук міри в поєднанні цивілізаційної специфі­ки культури та соціальної практики. М.С. Грушевський, розглядаючи зв'язок козаччини з православ'ям, бачив у тому й трагічний момент на­шої історії, який полягав, на його думку, у відсутності власного українського цивілізаційного ритму після того, як висохли джерела її візантійської культури, і вона, через свою належність до східноєвропейського культурного світу, не знаходила опори в якомусь но­вому цивілізаційному циклі: ні в католицькому, ні в протестантському [10, с. 1507]. На причину цього вказав М.І. Костомаров, який, говорячи про близь­кість вдачі та характеру українців та поляків, все ж вважав, що "є безодня, що розділяє ці два народи й притому безодня, через яку побудувати міст не видно можливості. Поляки і Південноруси - це як дві близь­кі гілки, що розвинулися зовсім протилежно: одні ви­ховали в собі й утвердили початок панства, інші -мужицтва, чи, висловлюючись словами загальноп­рийнятими, один народ - глибоко аристократичний, інший - глибоко демократичний" [11, с. 77-78].

В. Липинський бачив самовизначення України не у виборі альтернативи "Схід" чи "Захід", а в пошуках власного шляху. Відмінність України від Росії крила­ся, на його думку, в політичному факторі. "Основ­ною різницею України від Москви є не мова, не плем'я, не віра. а інший, витворений віками устрій політичний, інший. метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, дер­жави й громадянства - тих, що правлять, до тих, ким правлять. І тільки опираючись на цю різницю політичну, тільки під політичними, а не під культур­но-національними чи соціальними гаслами, можна від Москви відділити Київ і можна в окремій Державі Українській перетворити малоруське плем'я в украї­нську Націю" [12, с. ХХУ]. Він вважав, що "українст­во як рух державно-національний є дитиною культу­ри європейської, не азіатської, то щоб зреалізува­тись, народитись, воно мусить перш за все одрізати пуповиння од своєї матері: Заходу і Польщі. Без політичної сепарації від Польщі не може бути Украї­ни. Одсепаруватися від Польщі, але так, щоб не утопитися в руськім морі - ось проблема, остаточ­ного розв'язання якої не знайшло українство на протязі тисячі літ" [12, с. ХХУ]. Отже, він був прибіч­ником формування України як особливої спільноти.

Звичайно, те, що Західна Україна була тривалий час під владою спочатку Польщі, а потім Речі Пос­политої та Австро-Угорщини, Центральна та Східна Україна - під владою Росії, позначилося на культурі, традиціях, релігійній приналежності населення. На­селення Західної України є переважно україномов­ним, дотримується греко-католицизму та досить націоналістично налаштоване. Населення Центру та Сходу України переважно дотримується правос­лав'я (принаймні відносить себе до православної цивілізації), значна його частина вважає рідною ро­сійську мову. Це дає підстави говорити, що черезтерени України проходить цивілізаційне розмежу­вання між Західнохристиянським і Східнос­лов'янсько-православним світами. На питання: "Де закінчується Європа?" С. Гантингтон дає відповідь: "Європа закінчується там, де закінчується західне християнство та починаються іслам і православ'я". Відповідно до цього С. Гантингтон вважає, що "Україна - це розколота країна з двома різними ку­льтурами. Лінія розлому між цивілізаціями, що від­діляють Захід від православ'я, проходить прямо по її центру ось уже декілька століть" [6, с. 255]. Така специфіка України позначається як на двовекторно-сті орієнтації національної еліти та світоглядних установок мас, так і на двовекторності орієнтації держави у зовнішній політиці.

Українському соціуму притаманне існування гли­боких, але значною мірою пригнічених рис "євро-пейськості". На відміну від колишніх радянських ре­спублік Прибалтики, в нашій країні не було підґрун­тя для швидкої й беззастережної самоідентифікації спільноти як європейської. Після здобуття Україною незалежності дилема "Схід - Захід", як зазначив В.Г. Кремень, "стала проглядатися у протистоянні ідеологем "західного лібералізму" і "євразійської соборності" в суспільно-політичній думці нашої краї­ни після 1991 р. За цим вибором простежується і досить рельєфна історична ретроспектива, і чіткі контури ймовірного цивілізаційного синтезу "Схід -Захід" у рамках культурно-політичної парадигми на просторі "Великої Європи" [13, с. 447]. Причому по­няття "Захід" в українців асоціюється насамперед з Європейським Союзом, з еталоном дотримання де­мократичних цінностей у поєднанні з високим еко­номічним розвитком. Здобувши політичну незалеж­ність, Україна обрала саме ЄС як основний орієнтир для свого становлення.

Важливим чинником здійснення євроінтеграцій-ної політики України є співробітництво з країнами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Чехією, Словаччиною та Угорщиною. Близькість культурної спадщини наших народів, іс­торичних традицій та цивілізаційних цінностей зу­мовлює можливість і необхідність їхнього подаль­шого зближення. Враховуючи, що ці країни широко представлені в Європейському парламенті та інших керівних інституціях Євросоюзу, їх проукраїнська політика має реальну перспективу стати позитивним фактором впливу на процес прийняття політичних рішень ЄС щодо України.

Одночасно в Україні визнається, що й Росія є нашим партнером політично, географічно й історич­но. Дружні, добросусідські стосунки з нею аж ніяк не суперечать ідеї євроатлантичної інтеграції, а лише доповнюють її. Українську та російську спільноти поєднує тривалий історичний шлях, на якому була не тільки експансія та гноблення, але і взаємодопо­мога та спільно пережиті драматичні події.

Серед українських науковців немає єдиної думки щодо перспектив і доцільності інтеграції України у західноєвропейські структури. Одні наполягають на безальтернативності орієнтації на Євросоюз, проти-поставляючи Україну й Росію. Так, А.С. Гальчинсь­кий, прихильник європейського вибору для України, пише: "Коли Україна ставить питання про стратегію євроінтеграції, то для нас - це шлях відтворення національної ідентичності українського народу. Для Росії - це інше, це зміна цивілізаційного коду росій­ської спільноти" [14, с. 92]. Інші науковці вказують на реальну небезпеку підпорядкування української економіки інтересам західних транснаціональних компаній та міжнародних фінансових організацій. Зокрема О.Г. Білорус підкреслює, що "для України особливе значення має інтеграція з Росією, Індією, Китаєм та країнами Центральної Азії", а найбільшою загрозою він вважає перетворення мільйонів грома­дян колишнього СРСР на наймитів глобального сві­ту "золотого мільярда", які будуть відкинуті в соціа­льному розвитку і працюватимуть як некваліфікова-на робоча сила не за середньосвітову зарплату, а за прожитковий мінімум [15, c. 723].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

захід» на україну - Вплив векторів розвитку «схід