Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 10

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Проблема взаємовідносин держави і громадянського суспільства безпосередньо стосується облаштованості та стабільності українського соціуму. Побудова основ громадянського суспільства нині визначається як стратегічний напрям побудови демократичної держави в Україні.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільство, тобто суспільство із достатньо розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від держави, але взаємодіючи із нею. Громадянське суспільство - це система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції й солідарності, поза безпосереднім втручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку. Жодне громадянське суспільство не може існувати та функціонувати без наявності високого ступеню національної правосвідомості.

Громадянське суспільство відрізняється від людського суспільства певними якісними відмінностями. Для суспільства властива спільна життєдіяльність людей, тоді як для громадянського суспільства визначальною є така система зв'язків та інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною її природних прав на життя, існування, родину, свободу будь-якої діяльності, власність, рівність перед законом тощо. Тобто громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства з огляду потреби кожної людини. Звідси випливає і саме поняття "громадянин" - не просто людина або індивід, особистість, а носій суб'єктивних прав та обов'язків, які встановлюються всім суспільством [1, с. 463].

У сучасній науці виділяють чотири етапи становлення громадянських суспільств розвинених країн світу, кожний із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин, суспільного й державного ладу, розвитком свідомості індивіда та суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної ідеології:

І - (ХУІ-ХУП ст.): процес визрівання передумов (економічних, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом;

II    - (кінець XVII - кінець XIX ст.): формування громадянського суспільства у найрозвиненіших буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності: з'являється громадянин як самостійний суб'єкт, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства. Він конституційно наділений певним комплексом прав, свобод і, водночас, несе відповідальність перед суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу, підкорюючи її закону. Відбувається становлення представницької демократії - постійно діючих представницьких загальнонаціональних установ парламентського типу із суворо визначеними повноваженнями затверджувати податки і приймати закони.

III - (рубіж ХІХ-ХХ ст.): розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організацією праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму; розширення і поглиблення рівноправності людей.

IV   - (кінець XX ст.): перехідний від одного державно-політичного устрою
(авторитарного) до іншого
- демократичного. Звісно, саме в цей період відбувався перехід
українського та інших пострадянських суспільств до громадянського [2, с. 77-81].

Ідеологічним обґрунтуванням історичного процесу становлення громадянського суспільства стають: 1) концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як першооснова суспільного та політичного устрою, а тому й як носій певних невід'ємних прав; 2) принцип непорушності приватної власності; 3) ліберальне розуміння свободи, що не зводить її лише до взаємовідносин між людиною та державою, натомість політична свобода розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи; 4) ідея місцевого самоврядування, що передбачає диференціацію й відносну автономію різних форм публічної влади.

На цих засадах стає можливим теоретично відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, котрий виконує певні службові функції щодо суспільства. На практиці такий підхід дає змогу визначити оптимальні напрями та можливості державно-владного впливу на суспільні відносини, ступінь його ефективності, забезпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається як орган управління соціумом, концентрована та організована сила суспільства, функціональне призначення котрої полягає у тому, щоб бути головним інструментом, за допомогою якого суспільство набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми. Таким чином, силовий потенціал держави як її іманентний атрибут ставиться на службу суспільству, має розглядатися під кутом зору ефективності його застосування.

Громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини одного явища - соціума, які не можуть у реальності існувати одна без одної. У сучасному суспільстві інститути громадянського суспільства і державно-владні структури розглядаються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини. Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного розуміння права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право розглядається як таке, що формується на теренах громадянського суспільства, але і не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, котрі виникли внаслідок обміну свободою учасників суспільних відносин, сумісне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх гарантування. Громадянське суспільство виступає й найбільш відповідним підґрунтям для практичногоздійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права. Таким чином, засновники концепції правової державності обґрунтовано бачили її підвалини в "правовому громадянському суспільстві", яке поєднує за посередництвом права його як громадські, так і державницькі засади [3, с. 74-76].

Громадянське суспільство є характеристикою суспільства з точки зору його самоорганізації, ступеня розвитку демократії, реалізації прав і свобод людини та громадянина, виконання громадянами своїх політичних обов'язків як носіїв суверенітету й політичної влади, як людей, відповідальних за наслідки своїх дій, за майбутнє всього суспільства [4, с. 3-6].

Концепція громадянського суспільства загалом фіксує рівень розвитку людини в контексті її соціально-політичної і правової діяльності. У зв'язку з цим важливо навести міркування П.М. Рабіновича щодо поняття громадянського суспільства. На його думку, одним з найбільш плідних підходів є інтерпретація поняття громадянського суспільства крізь призму прав людини. Вказаний термін стосується такого суспільства, в якому кожна людина офіційно визнається юридично рівноправною як щодо всіх інших членів суспільства, так і стосовно держави та різноманітних суспільних об'єднань [5, с. 32].

У сучасних доктринальних дослідженнях існують різні підходи до визначення громадянського суспільства. На основі аналізу наявних позицій з цього приводу є всі підстави стверджувати, що громадянське суспільство - суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних властивостей, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини. Сутність громадянського суспільства полягає в забезпеченні законних прав людини [6, с. 119].

Аналізуючи визначення громадянського суспільства, можна виокремити такі його ознаки: 1) свобода та ініціативність особистості; 2) розвиток суспільних відносин відповідно до принципу, за яким людина завжди повинна розглядатися як мета та інколи як засіб; 3) ліквідація відчуженості людини; 4) реальне забезпечення рівних можливостей; 5) постійний захист прав і свобод людини та громадянина; 6) плюралізм усіх форм власності; 7) існування в абсолютній більшості так званого середнього прошарку. Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і дуже бідних; 8) плюралізм духовного життя суспільства; 9) існування і функціонування розвиненої соціальної структури. Усі згадані вище ознаки можна узагальнити та звести до трьох найбільш важливих, а саме стверджувати, що громадянське суспільство характеризується: 1) демократичністю; 2) соціальною спрямованістю; 3) урегульованістю соціально справедливим правом [7, с. 12-13].

Фундаментальною цінністю громадянського суспільства є забезпечення свободи людини. Головною дійовою особою у громадянському суспільстві, його «душею» виступає людська особистість з комплексом притаманних їй особистих (громадянських), політичних, соціально-економічних прав і свобод, а також правовими гарантіями їх забезпечення [8, с. 641].

З набуттям незалежності України у країні розпочалися демократичні перетворення, спрямовані на формування громадянського суспільства, розбудову соціальної, правової держави, у якій, згідно з Конституцією, визначено головний зміст та спрямованість її діяльності -забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення належних гарантій їх реалізації. Реальний стан правового статусу людини в Україні у різних сферах соціального життя свідчить про недосконалість та розбалансованість механізму забезпечення прав і свобод особи, зокрема, про нерозвиненість такого складового елемента як правові гарантії.

На сучасному етапі розвитку Української держави та громадянського суспільства проблема забезпечення прав і свобод особи набуває особливого значення. Суть цієї проблеми полягає в недостатньому їх забезпеченні, що виявляється як у певних складнощах практичної реалізації прав та свобод, закріплених у Конституції України, так і в незадовільному стані їх захищеності. Існуючий розрив між проголошеними у Конституції правами і свободами особи, а також закріпленими в ній гарантіями цих прав і свобод, та повсякденною практикою

їх реалізації та захисту можна пояснити тим, що головні передумови ефективного забезпечення прав і свобод особи, якими є громадянське суспільство й демократична правова соціальна держава, ще не склалися.

Питання правових гарантій були опрацьовані такими відомими вченими як: С.С. Алексєєв, В.Д. Бабкін, С.В. Бобровник, С.Д. Гусарєв, М.М. Гуренко, К.Г. Волинка, Т.М. Заворотченко, С.Л. Лисенков, І.Й. Магновський, О.Ф. Фрицький, А.І. Хальота, Ю.С. Шемшученко та іншими дослідниками. Але, не зважаючи на наявність значної кількості досліджень щодо проблематики правових гарантій прав і свобод людини та громадянина, загальною їх рисою є певна фрагментарність та суперечливість. Тому, вважаємо доцільним розглянути визначену проблематику на новому теоретико-методологічному рівні із врахуванням досягнень юридичної науки.

У громадянському суспільстві реалізація прав і свобод забезпечується юридичними (правовими) гарантіями, що являють собою правові засоби, за допомоги яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, поновлюються їх порушені права ©9, с. 237Ф. Дотримання правових гарантій є однією з головних умов забезпечення законності та правопорядку у державі та в усіх сферах суспільного життя.

Ефективність правових гарантій прав і свобод людини залежить від Конституції та чинних нормативно-правових актів, розвитку правових принципів, здійснення конституційного контролю, а також від того, як виконують ці закони державні органи та громадські організації, які повинні створювати умови для реалізації прав і дотримання обов'язків громадянами. Правові гарантії прав і свобод особи, які формуються у громадянському суспільстві, залежать від інститутів демократії, економічного становища держави, рівня правового виховання і культури населення, ефективного функціонування і взаємодії гілок державної влади.

Правові гарантії - це правові умови, засоби та способи, що визначають юридичну процедуру, за допомогою якої особа може фактично здійснювати свої права і свободи у спосіб та форму, що закріплені національним законодавством країни й актами міжнародного права [10, с. 52]. Під юридичною процедурою необхідно розуміти самостійний різновид соціальної процедури, що регламентується відповідними процедурними нормами права, має офіційний характер, складається із певної послідовності дій суб'єктів юридичної процедури, в результаті чого досягається певний результат у формі зміни правової дійсності [11, с. 9].

За суттю правові гарантії - це умови, які повинна створити держава для здійснення громадянами своїх прав і свобод.

За змістом правові гарантії - це система засобів і способів, які спрямовані на реалізацію прав і свобод людини та громадянина.

Метою правових гарантій є:

1)  юридичне закріплення прав, свобод і обов'язків людини та громадянина;

2)  створення ефективної системи охорони й захисту державою прав і свобод людини, яка могла б забезпечити реалізацію цих прав та захистити від будь-яких посягань;

3)  формування у громадян правової свідомості та правової культури;

4)  здійснення державного і громадського контролю за станом забезпечення прав і свобод людини.

Роль і значення правових гарантій визначається тим, що вони створюють необхідні юридичні умови для перетворення закріплених у законодавстві прав і свобод людини та громадянина з можливостей на реальність.

Таким чином, дія правових гарантій прав і свобод людини спрямована, найперше, на створення відповідних умов для максимально повного і реального використання суспільних благ, які закріплені правами і свободами людини та громадянина, проте правові засоби забезпечення прав і свобод особи самі по собі не можуть створити реальні умови для повноговикористання кожним своїх прав і свобод. На нашу думку, потрібні реальні гарантії прав людини. При цьому повинні діяти не тільки правові гарантії, які закріплені нормами права, але й гарантії, які закріплені нормами громадянського суспільства: нормами моралі, релігійними нормами, корпоративними нормами, нормами-звичаями та інші. Правові гарантії не зможуть відірвано від інших суспільних норм створити достатньо сприятливі умови для повного забезпечення прав і свобод людини.

Потрібен певний час для того, щоб суспільні відносини стали моральними, відповідали вимогам етики і, поряд з тим, вимогам закону. Повинен існувати комплекс правових гарантій прав і свобод громадян, тобто створення можливості, за допомоги якої була б можлива реалізація кожною людиною і громадянином своїх конституційних прав та обов'язків.

Зважаючи на зазначене вище, можна стверджувати, що в Україні існує широке коло правових гарантій, які взаємодіють з іншими гарантіями прав і свобод людини та громадянина. Але, насправді реальне забезпечення реалізації прав і свобод людини на теренах України ще перебуває на досить низькому правовому рівні.

 

Література:

1.  Дмитренко М.А. Політична система України: розвиток в умовах глобалізації та інформаційної революції : [монографія] / М.А. Дмитренко ; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова, Ін-т оператив. діяльн. та держ. безпеки. - К. : Знання України, 2008. - 544 с.

2.  Костюк Т.О. Алгоритми розвитку української держави періоду після Помаранчевої революції : [монографія] / Т.О. Костюк. - К.: Кафедра, 2011. - 180 с.

3.  Конституційно-правові засади становлення української державності : [монографія] / За ред. акад. НАН України В.Я. Тація, акад. АПрН України Ю.М. Тодики. - Х. : Право, 2003.

- 328 с.

4.   Кресіна І. До питання про визначення поняття громадянського суспільства і української революції 2004 року / І. Кресіна // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6 (15). -

С. 3-6.

5.   Рабінович П.М. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування) / П.М. Рабінович // Українське право. - 1996. - № 3. - С. 30-34.

6.   Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. - 2-е вид., доп. і перероб. - К. : Генеза, 2004. - 736 с.

7.   Колодій А.М. Громадянське суспільство та правова держава: проблеми і шляхи розбудови / А.М. Колодій // Право України. - 2010. - № 7. - С. 12-17.

8.Червонюк В.И. Теория государства и права : [учебник] / В.И. Червонюк. - М. : ИНФРА-М, 2009. - 704 с.

9. Права і свободи людини та громадянина : [навч. посіб.] / О.Г. Кушніренко, Т.М.

Слінько. - Х. : "Факт", 2001. - 439 с.

10.   Білозьоров Є.В. Правові гарантії прав і свобод людини та громадянина у сфері діяльності міліції : [монографія]. - К. : ТОВ „Видавничий будинок „Аванпост-прим", 2009. - 190 с.

11.   Николина К.В. Юридична процедура: поняття, ознаки, види, місце в системі правових категорій : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спеціальність 12.00.01 "Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень" / К. В. Николина. - К., 2011. - 19 с.

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СИСТЕМИ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

 

Борисов Владислав Геннадійович

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: 90sov@list.ru

 

Ключові слова : "виконавча влада", "система виконавчої влади", "орган виконавчої влади", "центральний орган виконавчої влади", "державний комітет", "міністерство".

 

Органи державної влади України складова частина державного механізму, наділена владними повноваженнями, обсяг яких визначається Конституцією України та законами.

Відповідно до принципу розподілу влади Конституція України визначає три гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову. Систему органів виконавчої влади складають: вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Стаття 113 Конституції України встановлює, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.[1]

Конституція України закріплює правовий статус місцевих органів виконавчої влади. Зокрема, стаття 118 Конституції України зазначає, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. У цій же статті визначено, що місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. [1] Центральні органи виконавчої влади займають особливе місце в системі органів виконавчої влади.

Конституцією України правовий статус центральних органів виконавчої влади не визначено. Нормативною базою, яка визначає правовий статус центральних органів є Указ Президента України «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України» та Закон України «Про центральні органи виконавчої влади», Указ Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади».

У статті 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади»зазначається, що систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади, а система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України. [2] Недоліком даної системи є те, що в ній не зазначені центральні органи виконавчої влади,окрім міністерств, не має чіткого визначення, які саме органи відносяться до інших центральних органів. Також ця система не відокремлює центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом від державних комітетів та служб, державних агентств та державних інспекцій.

При цьому п. 1 Указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» дає трохи інше визначення системи центральних органів України: до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. [3] Недоліком цієї систематизації є те, що такі центральні органи виконавчої влади як державні агентства та державні інспекції взагалі не вказуються, хоча фактично вони також є центральними органами виконавчої влади.

Такі вчені як В.Б. Авер'янов, М.В. Цвік визначають систему центральних органів влади наступним чином майже однаково. Центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети та інші відомства. [4, с. 134] В.Б. Авер'янов визначає ієрархічні рівні органів виконавчої влади. Центральний рівень - міністерства, державні комітети та інші центральніоргани виконавчої влади. [5, с. 22] Такий підхід до розуміння системи центральних органів виконавчої влади також не дає чіткого визначення, які саме органи, окрім міністерств та державних комітетів входять до системи центральних органів виконавчої влади.

Сучасне українське законодавство, що встановлює систему центральних органів виконавчої влади та правові статуси її органів потребує удосконалення.

На нашу думку, є необхідним на законодавчому рівні встановити чітку та повну систему центральних органів виконавчої влади, з урахуванням особливостей органів, які входять до центральних.

 

Література :

1.  Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - № 30. -

Ст. 141.

2.  Про центральні органи виконавчої влади. Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2011. - № 38. - Ст. 385

3.  Про систему центральних органів виконавчої влади. Указ Президента України // Офіційний вісник України. - 1999 р.-№ 50. - 8 с.

4.  Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О.В. Петришина. - Харків: Право, 2010. — 584 с.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа