Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 11

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

5.  Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер'янова - К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. - 668 с.

 

Науковий керівник: доцент кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н., доцент Слинько Дмитро Вікторович.

 

 

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ДОГОВОРІВ ЩОДО РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОВИМИ ПРАВАМИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

Буханцов Євгеній Андрійович

студент-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна e-mail: buhancov_evgenij@mail.ru

 

Ключові слова: інтелектуальна власність, договір у сфері інтелектуальної власності, ліцензія, ліцензійний договір.

 

З проголошенням незалежності, Україна взяла курс на європейську інтеграцію, і уклала з Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами Угоду про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994р., в якій взяла на себе обов'язок наблизити національне законодавство у певних галузях до законодавства ЄС. Тоді ж і розпочався процес створення та функціонування національної системи охорони авторського права та суміжних прав. Україна зробила багато кроків до гармонізації вітчизняного законодавства з авторського права та суміжних прав із нормами Європейського Союзу, були прийняті нові закони та підзаконні акти, які свідчать про спроможність України, своєчасно реагувати на процеси, які відбуваються у сфері правового регулювання інтелектуальної власності у світі.

Створюючи умови для творчої праці, забезпечуючи охорону авторських прав, захищаючи права авторів на використання створених ними результатів творчої праці, а також отримання прибутків від їх використання, право інтелектуальної власності створює умови для використання інтелектуальної праці в інтересах держави. Належна охорона авторських прав сприяє та стимулює творчу діяльність, що в свою чергу підвищує інтелектуальний розвиток суспільства в цілому, науковий та культурний прогрес, дає нові можливості для винахідництва.

У сфері правового регулювання інтелектуальної, творчої діяльності цивільно -правовий договір виступає необхідною умовою реалізації майнових прав та інтересів творця, засобом задоволення його духовних потреб у самореалізації. Крім того, за рахунок договірної форми регулювання правовідносин суспільства в цілому, та окремі його члени мають змогу ознайомитись з результатами творчої діяльності, оцінити їх, забезпечити їх використання чи відтворення у власних цілях. [3, с. 158]

Цивільний кодекс України забезпечує правове оформлення договірних відносин по використанню та цивільному обігу об'єктів права інтелектуальної власності.

Різниця між правовим режимом власності та правом інтелектуальної власності, що проявляється в характері об'єктів, територіальній та часовій обмеженості, у змісті та способах захисту суб'єктивних прав спричинила створення законодавцем спеціальних договірних конструкцій розпорядження правами на нематеріальних благ, сформульованих у главі 75 ЦК України.[ 1, ст 1107]

Глава 75 Цивільного кодексу України у ст. 1107 наводить невичерпний перелік видів договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. До них належать:

1)  ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2)  ліцензійний договір;

3)  договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;

4)  договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5)  інші договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

На договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності поширюються положення ст. 32 ЦК України, відповідно до якої фізична особа у віці від 14 до 18 років (неповнолітня особа) має право, зокрема, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що включає в себе і право розпоряджатися такими правами. У ч. 2 ст. 1107 ЦК України закріплено спеціальні положення про форму договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Такі договори повинні укладатися в письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним. Загалом, договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності не підлягають обов'язковій державній реєстрації. Їх державна реєстрація здійснюється на вимогу ліцензіара або ліцензіата в порядку, встановленому законом. Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права. [ 4, c. 93]

Договори у сфері інтелектуальної власності за об'єктом звичайно поділяють на дві групи. Перша група це: договори, що забезпечують розпорядження об'єктами авторського права та суміжних прав. Друга група це: договірні конструкції у сфері розпорядження правами промислової власності.

Законом закріплено ряд універсальних договірних моделей, які застосовуються незалежно від характеру об'єкта інтелектуальної власності, та враховують, перш за все, особливості відповідної форми розпорядження майновими правами на результати творчості.

Не беручи до уваги існування у спеціальному законодавстві таких видів договорів, як авторські, ліцензійні та інші види договорів, маємо справу з поширенням правил глави 75 ЦК України на всі випадки розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Тому модель ліцензійного договору, яка в старому ЦК України застосовувалася, перш за все, у сфері надання прав на використання об'єктів промислової власності, на даний час придатна для надання прав інтелектуальної власності, в тому числі щодо об'єктів авторського права та суміжних прав.

Вважаю за потрібне акцентувати увагу на тому, що правова охорона інтелектуальної власності розповсюджується і на об'єкти, які взагалі не допускають розпорядження чи можливість реалізації. За зазначеними договорами ми й розглянемо особливості ліцензійного договору.

Ліцензія (лат. «litentia» право, дозвіл) - надання за визначену винагороду (у встановленому порядку і на визначених умовах) прав на використання винаходів, промислових зразків, товарних знаків, захищених охоронними документами в Україні і /або за кордоном юридичним чи фізичним особам (громадянам).

Ліцензійний договір - це договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог законодавства (ч. 1 ст. 1109 ЦК).

Ліцензіар (продавець) - юридична або фізична особа, яка продає ліцензію, фактично надає дозвіл на використання об'єкту.

Ліцензіат - держава, юридична або фізична особа, якій надається певне коло прав та обов'язків, стосовно здобутої ліцензії.

Обіг ліцензій має велике значення для обох сторін, це такі переваги як: отримання гарантованих прибутків, обмеження кількості конкуренції, компенсація витрат на наукові розробки и т.і.

Ліцензія як термін розповсюджена в законодавстві. Тому варто розрізняти ліцензії на використання об'єктів права інтелектуальної власності, та ліцензії, що видаються державою на здійснення певних видів господарської діяльності.

Сфера використання об'єкта визначається: певними видами майнових прав, що надаються ліцензіату, й способами використання; територією, на яку поширюються надані права; строком дії ліцензії. Відповідно до ч. 2 ст. 1108 ЦК України ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена: як окремий документ; як складова частина ліцензійного договору. Відповідно до ч. 3 ст. 1109 ЦК України в ліцензійному договорі визначаються: вид ліцензії; сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності; розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності; інші умови, які сторони вважають за доцільне включити в договір.

Чинне законодавство України досить детально регламентує питання укладення та виконання ліцензійних договорів на такі об'єкти промислової власності: винаходи та корисні моделі - Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (п. 2, п. 7 ст. 28), Наказ МОН "Про затвердження Інструкції про надання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу прав власності на винахід (корисну модель) та видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі)" від 16 липня 2001 р. № 521; сорти рослин - Закон України "Про охорону прав на сорти рослин" (ст. 4, п. 3 ст. 9), Наказ МОН "Про затвердження Інструкції про розгляд та реєстрацію договору про передачу права на патент на сорт та ліцензійного договору про використання сорту" від 16 січня 2002 р. № 24; знаки (міжнародні знаки) для товарів і послуг - Закон України "Про охорону прав на знакидля товарів і послуг"від 15 грудня 1993 р. № 3689-12, Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, затверджена наказом МОН від 3 серпня 2001 р. № 576.

Окрім зазначених вище, до законодавчих актів з питань укладення ліцензійних договорів про передачу прав на використання товарних знаків, національне законодавство включає й міжнародні договори та конвенції.

Основні міжнародно-правові акти, які регулюють відносини в даній сфері. Договір про закони щодо товарних знаків від 27 жовтня 1994 р. (чинний на території України з 1 серпня 1996 р.); Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. (Україна є учасницею з 25 грудня 1991 р.); Протокол до неї від 28 червня 1989 р. (ратифікований 29 грудня 2000 р.); Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. (ратифікована 17 листопада 1999 р.).

 

Література:

1.    Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар за заг. ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої, К.: Правова єдність., 2007. - 1140 с.

2.    Крижна. В. Загальна характеристика договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності / Право України - 2004. №9 - с.70

3.    Матеріали ІІ всеукраїнської науково - практичної конференції «Актуальні проблеми права інтелектуальної власності» (11 червня 2011р., м. Одеса) -Одеса, 2011. - 190с.

4.    Кубах А.І. Право інтелектуальної власності: Навч. посібник - Харків: ХНАМГ, 2008.

- 149 с.

 

Науковий керівник: доцент кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н., суддя Харківського апеляційного господарського суду Пушай Володимир Іванович.

 

 

ЗАОЧНОЕ ПРОИЗВОДСТВО КАК СПОСОБ РЕШЕНИЯ ПРОБЛЕМЫ НЕЯВКИ СТОРОН В СУДЕБНОЕ ЗАСЕДАНИЕ

 

Вареник Дарья Владимировна Клочкова Юлия Васильевна

Студентки 4-го курса факультета права Белорусского государственного экономического университета

e-mail: Varenik_darya@mail.ru Jule4ka_KV@mail .ru

 

Ключевые слова: заочное производство, гражданский процесс, неявка сторон, судебное разбирательство

 

Конституционное право граждан на судебную защиту реализуется путем предоставления каждому возможности беспрепятственно обратиться в суд за защитой прав и законных интересов. Для проведения всестороннего, объективного и состязательного судебного разбирательства необходимо присутствие в зале суда обеих сторон процесса.

В настоящее время одним из наиболее актуальных является вопрос совершенствования норм, направленных на обеспечение явки участников судебного процесса,   а также  непрерывности  судебных  заседаний,   которые  содействовали быреализации конституционного права на судебную защиту, правильному и своевременному рассмотрению поступающих в суды гражданских дел.

Следует отметить, что п. 1, 2, 3 ст. 161 Гражданского процессуального кодекса (далее - ГПК) Республики Беларусь управомочивают суд приостановить производство по делу при наличии у стороны объективной причины неявки в судебное заседание. В свою очередь ч. 3 ст. 282 ГПК Республики Беларусь предоставляет суду право отложить разбирательство дела, если обстоятельства, послужившие основанием отсутствия юридически заинтересованных в исходе дела лиц, извещенных должным образом, являются уважительными. Таким образом, суд решает вопрос о приостановлении или отложении производства по делу в зависимости от предполагаемой продолжительности действия уважительных причин непоявления стороны на процессе. Это, в свою очередь, ведет к затягиванию судебного процесса, увеличению судебных расходов по гражданскому делу, несвоевременной защите прав и законных интересов участников судопроизводства[1, с. 56].

В гражданском процессуальном законодательстве Великобритании, Германии, Индии, Польши, Франции, Швеции и законодательстве ряда других

государств вопрос о последствиях неявки сторон в судебное заседание по гражданскому делу решается с помощью института заочного производства, сущность которого заключается в рассмотрении дела судом в отсутствии истца и (или) ответчика.

Следует отметить, что по зарубежному процессуальному законодательству предпосылкой заочного судопроизводства выступает факт неявки стороны в судебное заседание. Вместе с тем в юридической литературе и законодательстве зарубежных стран по-разному решается вопрос о том, отсутствие какой стороны будет являться предпосылкой заочного рассмотрения дела. По мнению некоторых российских ученых-процессуалистов, заочное производство возможно лишь при отсутствии ответчика. Так, И. И. Черных полагает, что заочное производство возможно лишь при отсутствии ответчика по гражданскому делу, поскольку заочное рассмотрение дела по причине неявки истца противоречит принципу диспозитивности в гражданском процессе.

Так согласно ч. 1 ст. 233 ГПК РФ проведение заочного судебного разбирательства и вынесение заочного решения возможно лишь в случае отсутствия уведомленного о времени и месте судебного заседания ответчика, не сообщившего об уважительных причинах неявки и не заявившего просьбу о рассмотрении дела без его участия, если истец согласен на заочный процесс.

Аналогичная норма содержится и в ГПК Украины.

Вместе с тем, по мнению И. В. Уткиной, рассмотрение дела в порядке заочного производства возможно в случае неявки как ответчика, так и истца. Законодательно заочное разрешение дела при неявке как истца, так и ответчика закрепляется в гражданском процессуальном законодательстве Грузии, Германии и Марокко[2, с. 249].

В соответствии с ч. 1 ст 70 ГПК граждане вправе вести свои дела в суде лично или через представителей, реализуя тем самым свое конституционное право на судебную защиту. Следует отметить, что в такой ситуации возникает вопрос о необходимости личного присутствия стороны,

имеющей представителя, для проведения состязательного судебного заседания и предотвращения вынесения заочного решения.

Не вызывает сомнений, что представитель, не являясь стороной по делу, обладает полномочиями на ведение этого дела в суде, действует от имени и исключительно в интересах истца или ответчика. Полагаем, что тем самым он обеспечивает им возможность не являться в судебное заседание. Следовательно, для проведения судебного разбирательства достаточно присутствия представителя стороны, поскольку в этом случае происходит правомерное замещение ее личного участия.

Необходимо отметить, что при решении вопроса о возможности рассмотрения дела в порядке заочного производства дискуссионным является процессуальный аспект, заключающийся в том, приравнивается ли пассивное поведение стороны на судебном разбирательстве к ее неявке в суд.

Относительно данной проблемы в науке гражданского процессуального права существуют две концепции. Основателем одной из них выступает

К. Анненков, который считал, что безмолвное присутствие стороны на судебном процессе следует отождествлять с ее неявкой, поскольку оно порождает аналогичные последствия: неучастие стороны в обсуждении обстоятельств дела и отказ от защиты своей позиции. Данный подход закреплен в законодательстве некоторых зарубежных стран.

Так, в Германии и Грузии последствия молчания стороны в судебном заседании приравниваются к последствиям ее отсутствия, т.е. по итогам рассмотрения спора выносится заочное решение.

С одной стороны, пассивное поведение и неявка влекут одинаковые процессуальные последствия: отсутствие в суде устных дискуссий и борьбы словом. С другой стороны, представители второй концепции (Е.В. Васьковский, А.М. Румянцев, П.А. Муллов, К. И. Малышев) утверждали, что отказ от участия в словесном состязании свидетельствует о добровольном выборе такой линии поведения. Личное присутствие создает физическую возможность дать объяснения суду, знать содержание предъявленных требований, изучить позицию противоположной стороны, т.е. молчание является своеобразной формой состязания, способом поведения ответчика относительно требований истца

Такой подход к решению поставленного вопроса закреплен в гражданском процессуальном законодательстве Марокко. Так, согласно ГПК Марокко, если представшая перед судом сторона не принимает участия в судебном заседании, судья выносит решение как по итогам состязательного разбирательства, то есть считается, что обе стороны выступили на судебном слушании. Таким образом, присутствие стороны в суде и отказ отвечать на вопросы расценивается лишь как уклонение от участия в процессе или молчаливое признание позиции оппонента, но не может служить основанием для постановления заочного решения.

Последний подход представляется наиболее правильным. Неявившаяся сторона и сторона, пассивно присутствующая в суде, обладают разным объемом процессуальных возможностей, т.к. в случае неявки сторона физически не способна защищать свои права и интересы. Исходя из вышеизложенного, полагаем, что заочное решение может быть вынесено только по причине личного отсутствия стороны в суде.

Обычно суд рассматривает одно или несколько требований одного истца к одному ответчику.

Однако в гражданском судопроизводстве допускается процессуальное соучастие, предполагающее многосубъектность на одной или обеих сторонах гражданского процессуального правоотношения.

В связи с указанным возникает вопрос о возможности рассмотрения дела в порядке заочного производства при неявке одного или нескольких соучастников.

Согласно ч. 2 ст. 233 ГПК Российской Федерации при участии в деле нескольких ответчиков рассмотрение дела в порядке заочного производства возможно в случае неявки в судебное заседание всех ответчиков. Ч. 2ст. 224 ГПК Украины имеет аналогичное содержание.

А. М. Румянцев придерживался теории двойного решения. Автор обосновывал свою точку зрения тем, что явка одних и неявка других соучастников представляют собой их самостоятельные действия, совершение которых должно влечь различные процессуальные последствия. Аналогичное мнение высказывает и белорусский ученый Тихиня А. Г. По егомнению в отношении присутствующих соответчиков суд должен принимать состязательное решение, а в отношении неявившихся - заочное.

На наш взгляд, наиболее верным с практической точки зрения представляется закрепление в ГПК Республики Беларусь возможности рассмотрения дела в порядке заочного производства только в случае неявки всех ответчиков (истцов) по делу. Это объясняется тем, что система двойственных решений порождает ряд проблем, связанных с увеличением судебных расходов, замедлением производства по делу и вынесением противоречивых судебных постановлений.

При рассмотрении дела по существу председательствующий выясняет, поддерживает ли истец свои требования и в каком объеме, признает ли иск ответчик и не желают ли стороны заключить мировое соглашение. В случае проведения заочного судебного разбирательства возможность достижения мирового соглашения исключается, поскольку его заключение зависит от положительного волеизъявления обеих сторон. Следовательно, в данной ситуации суд не вправе прекратить производство по делу по п. 4 ч. 1 ст. 164 ГПК (стороны заключили мировое соглашение и оно утверждено судом).

Исходя из содержания ст. 159 ГПК, судебное разбирательство может быть отложено по причине возникновения обстоятельств, препятствующих окончательному разрешению дела, а именно: при необходимости истребовать дополнительные доказательства, привлечь соучастников, третьих лиц, заменить ненадлежащую сторону и т.п. При проведении нескольких судебных заседаний возникает вопрос о возможности постановления заочного решения. Следует отметить, что после отложения судебного разбирательства повторное рассмотрение дела начинается с самого начала. В связи с этим полагаем, что явка стороны на последующие слушания исключает вынесение заочного решения, поскольку она будет иметь возможность давать объяснения, представлять доказательства, отстаивать свои интересы, что обусловливает состязательность процесса. Аналогично должен решаться вопрос в случае приостановления производства по делу.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа