Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 12

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Относительно данной ситуации мы разделяем позицию, закрепленную в ст. 254 ГПК Хелласа (Греция), согласно которой суд не вправе постановить заочное решение в отношении стороны, которая, изначально не явившись на судебное заседание, надлежащим образом участвует в его продолжении.

Не менее важным представляется рассмотреть ситуацию, когда истец или ответчик является на судебное разбирательство после вынесения судом определения о рассмотрении дела в порядке заочного производства. В данном случае мы так-же солидарны с законодателем Хелласа. Так, в соответствии с § 1 ст. 280 ГПК Хелласа, личное присутствие стороны на одной из стадий судебного заседания препятствует постановлению заочного решения. Кроме того, если сторона отсутствовала на подготовительной части судебного слушания, но принимала участие в его последующих стадиях, то суд рассматривает ее в качестве полноправного участника процесса и извещает о процессуальных действиях, совершенных в ее отсутствие[3, с. 7-8].

Таким образом, на наш взгляд, явка прежде отсутствовавшего истца или ответчика в суд до вынесения решения исключает заочное производство.

Следует отметить, что в Концепции совершенствования законодательства Республики Беларусь, утвержденной Указом Президента Республики Беларусь от 10 апреля 2002 г. № 205 (далее - Концепция), содержатся нормы, предусматривающие разработку института вынесения судом заочного решения.

Также разрабатывается проект внесения изменений в ГПК Республики Беларусь касательно заочного производства.

На наш взгляд, введение в недалеком будущем института заочного производства направлено в первую очередь на повышение ответственности сторон и предотвращениенедобросовестного поведения ответчика. Кроме этого, данный институт позволит сократить число дел, подлежащих рассмотрению в обычном процессуальном порядке.

 

Литература:

1.  Бодакова, О. Заочное производство в гражданском процессе / О. Бодакова // Судовы весшк. - 2011. - № 1. - С. 75-79.

2.  Бодакова, О. Проблема неявки сторон на судебное разбирательство в гражданском процессе / О. Бодакова // Проблемы управления. - 2009. - № 4 (33). - С. 247-252.

3.   Тихиня, В.Г. Институтут заочного производствав белорусском гражданском
процессе: актуальные проблемы правотворчества / В.Г. Тихиня // Социально-экономические
и правовые исследования. - 2010. - № 3. - С. 4-12.

 

Научный руководитель: заведующая кафедрой гражданско-правовых дисциплин факультета права Белорусского государственного экономического университета, к.ю.н., доцент Таранова Татьяна Сергеевна.

 

 

ВИМОГИ, ЩО ВИСУВАЮТЬСЯ ДО ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

 

Вартанян Ніна Норіківна

студент-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: ninok6990@mail.ru

 

Ключові слова: державна служба, вимоги, професійна діяльність.

 

Специфіка професійної діяльності державного службовця, чіткі вимоги, які висуває ця діяльність до особистості, критерії її професійної придатності чи непридатності до роботи на посадах різного рівня і категорії сьогодення недостатньо досліджено та розроблено. Лише правова основа надасть можливість створити корпус державних службовців нового типу, заснований на їхньому професіоналізмі, високому рівні загальнокультурної освіченості та володіння сучасними інформаційними технологіями.

Як показує світовий досвід, підвищенню ефективності діяльності всієї системи державної служби значною мірою сприяє розроблення на нових концептуальних засадах та прийняття кодексів честі, етики, типових правил поведінки різних категорій державних службовців, нормативних актів, що регулюватимуть професійну діяльність і характер поведінки державних службовців. На сьогодні актуальною проблемою є вдосконалення професійно-кваліфікаційних характеристик [3, с. 364-365].

Чинний Закон України «Про державну службу» не містить чіткого переліку вимог, що висуваються до особи під час прийняття її на державну службу. У ньому це питання розв'язується шляхом вказівки на обмеження, пов'язані з прийняттям її на державну службу (ст. 12). У свою чергу підтвердження доцільності розв'язання питання щодо встановлення певного мінімуму основних вимог, що висуваються до особи, яка претендує на вступ на державну службу, є ст. 21 проекту Закону України «Про державну службу», яка має назву «Загальні вимоги до осіб, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посади державної служби». Вона висуває більш жорсткі вимоги до майбутніх держслужбовців. Якщо за нормами чинного Закону не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які визнані увстановленому порядку недієздатними чи мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади або у випадку прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками, то законопроект містить додатковий перелік вимог до держслужбовців.

Особи, котрі вступають на державну службу і претендують на посади державної служби, повинні мати повну вищу освіту, знати Конституцію, закони України та інші акти законодавства України, необхідні для виконання службових обов'язків, вільно володіти державною мовою (в проекті, навіть, закріплено обов'язок державного службовця користуватися державною мовою під час виконання службових обов'язків) та мати стан здоров'я, достатній для виконання службових обов'язків за висновком медичної комісії, наданим у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України [4].

Але на нашу думку, окрім вимог, що висуваються до осіб, які претендують на вступ на державну службу, також законодавчо необхідно закріпити вимоги, що мають ставитися до особи, яку вже прийнято на державну службу та призначено на певну посаду. Це мають бути вимоги до процесу і результатів виконання службово-трудових обов'язків особою як державним службовцем.

Такі вимоги повинні або безпосередньо міститися, або виходити зі змісту принципів державної служби, що мають місце у чинному Законі України «Про державну службу» (ст. 3) та його проекті (ст. 3). На підставі їх узагальнення можна виокремити такий комплекс вимог, що висуваються до персоналу органів державного управління: служіння народу України та патріотизм; верховенство права як основа діяльності з реалізації функцій державного управління; демократизм; політична нейтральність та об'єктивність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування, прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян; професіоналізм та компетентність; прозорість, ініціативність; доброчесність; відданість справі; гласність та відкритість; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків; дисциплінованість [2].

Встановлення таких вимог для цієї категорії осіб обумовлене тим, що державницькі функції здійснюють люди, що мають як позитивні (фахова підготовка, прагнення у повному обсязі виконувати покладені на них обовязки), так і негативні риси (кар'єризм, егоїзм, лінощі, гордощі, переважання матеріальних інтересів над духовними, недостатня виконавча дисципліна тощо) [1, с. 27].

Встановлення таких вимог дасть підстави вести мову про появу додаткових гарантій, які будуть спрямовані як на забезпечення стабільності розвитку державної служби та ефективності діяльності державного службовця, так і на захист державного службовця від необгрунтованого звільнення чи застосування заходів впливу.

Отже, у питанні щодо вимог, які висуваються до персоналу органів державного управління, можна дійти такого висновку: якісна характеристика кадрового потенціалу державної служби в Україні та здатність корпусу державних службовців до виконання покладених на них завдань безпосередньо залежить від тих параметрів діяльності державних службовців, що встановлюються вимогами, які до них ставляться, а тому вимоги, що висуваються до персоналу органів державного управління є фактором, який безпосередньо впливає на можливість нормального функціонування держави, якість та ефективність усього державного управління й забезпечення прав, свобод та законних інтересів особи.

 

Література:

1. Зінченко О. Погляд на підвищення ефективності державного апарату в Україні [Текст] /О. Зінченко // Вісник державної служби управління України. - 2005. - № 3. - 27.

2.  Кагановська Т. Є. Характеристика вимог, що висуваються до персоналу органів державного управління [Текст] / Т. Кагановська // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://justinian.com.ua/article.php?id=3047.

3.  Клімушин П.С. Кваліфікаційні вимоги до інформаційної компетентності державних службовців [Текст] / П. Клімушин // Теорія та практика державного управління : зб. наук. праць. - Х. : Магістр, 2011 - Вип. 2 (33). - С. 364-365.

4.  Шевченко Д. Нові правила державної служби [Текст] / Д. Шевченко [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.legalweekly.com.ua/article/?uid=123.

 

 

Науковий керівник: завідувач кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н, доцент Кагановська Тетяна Євгеніївна

 

 

ІНСТИТУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В СФЕРІ ПРАВООХОРОНИ

 

Ващенко Іван Миколайович

курсант 4-го курсу факультету міліції громадської безпеки Дніпропетровського державногоуніверситету

внутрішніх справ е-mail: vaschenkoivan@ukr.net

 

Ключові слова: громадянське суспільство, держава, інститут громадянського суспільства, охорона громадського порядку, правоохоронна функція.

 

Перехід України від суспільної системи тоталітарного типу до відкритого демократичного суспільства, функціональні показники якого відповідали б сучасним цивілізованим стандартам, означає входження її в русло природного суспільного розвитку, в якому держава виділяється з суспільства на певному ступені його зрілості і залежить від розвиненості останнього.

В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода, свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає правовою [1, с. 57].

За роки незалежності нашої держави вказану тематику досліджують такі науковці, як В.В Головченко, М.І. Козюбра, В.В. Копейчиков, А.Ф. Крижанівський, М.М. Онищенко, П.М. Рабінович, О.Ф. Скакун та інші вчені України й країн СНД.

Громадянське суспільство визначається як суспільство з розвиненими економічними, соціальними, політичними і моральними взаємовідносинами, котре, функціонуючи незалежно від держави, взаємодіє з нею, створює правові відносини, умови зростання матеріального добробуту та духовної культури, сприяє розвиткові соціальної активності громадян, форм їх саморегуляції.

В реальних суспільних умовах найбільш доцільною та пристосованою є концепція, за якою правова держава і громадянське суспільство виступають одним цілим, а відносини між ними будуються на основі ідеї суспільного договору, за яким держава зобов'язується забезпечувати основні права, свободи та інтереси членів суспільства, а вони, у свою чергу, повинні виконувати покладені на них обов'язки. На основі такої взаємодії правова держава повинна сприяти становленню та розвитку інститутів громадянського суспільства [2, с. 14]. Тобто стає очевидним те, що становлення демократичної, соціальної, правової державинеможливе без створення, формування та функціонування громадянського суспільства, яке у свою чергу виступає певним фундатором даної держави [3, с. 25].

За таких умов можливо впевнено твердити, що між правовою державою і громадянським суспільством існує постійний тісний взаємозв'язок, тому що, як слушно підкреслив П. Рабінович, «всі члени громадянського суспільства беруть згідно із Конституцією участь у формуванні держави, її органів, отже, держава - представник інтересів домінуючої частини громадянського суспільства» [4, с. 29].

Скакун О.Ф. наголошує що для функціонування громадянського суспільства роль цивілізованої держави виражається в тому, що вона встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватись громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку [5, с. 61].

З теорії держави відомо, що однією із функцій держави є правоохоронна. Дана функція створена для забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин. Але функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави,і відбиваються у компетенції, у предметі відання, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Якщо взяти міліцію то відомо, що одним із основних завдань міліції є охорона і забезпечення громадського порядку ст. 2 Закону України «Про міліцію» [6]. Де громадський порядок - це сукупність суспільних відносин що забезпечують спокійні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності. До цього ж останній, зазвичай, при виконанні певних завдань не в змозі самостійно їх виконати, тому відомо, що об'єднання громадян не просто існують, а тією чи іншою мірою взаємодіють з певним органом.

Разом з тим, є приклади, що органи місцевого самоврядування, громади на місцевому рівні за допомогою певних сил, громадян створюють формування, які допомагають міліції здійснювати охорону громадського порядку і виступають як окремі інститути громадянського суспільства.

Тому в сучасних умовах для забезпечення успішного просування держави існує необхідність дати певну класифікацію інститутів громадянського суспільства які здійснюють охорону громадського порядку та розмежувати з державними органами за певним критерієм.

Розглядаючи дане питання, на нашу думку, можливо виділити наступну класифікацію інститутів громадянського суспільства.

За змістом діяльності щодо охорони громадського порядку:

1.   Інститути, що виконують контрольну функцію (певну допомогу в реалізації цього напряму надають незалежні засоби масової інформації);

2.   Інститути, що допомагають у виконанні завдань з охорони порядку (наприклад, організація футбольних волонтерів так званних «фан секюрити»).

Зрозуміло, що охорону громадського порядку здійснюють не тільки державні органи, а й інститути громадянського суспільства, до цього ж останні функціонують разом з державою для задоволення потреб та інтересів громадянина.

Отже, можна з впевненістю стверджувати, що при реформуванні правоохоронної системи України необхідно враховувати існування інститутів громадянського суспільства; надати широкі можливості до самоорганізації останніх; розмежувати повноваження, і максимально передати повноваження інститутам громадянського суспільства, окрім репресивних.

 

Література:

1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. / Пер. з рос - Харків: Консум, 2008. - 656 с.

2.   Строган А. Взаємозалежність і взаємообумовленість громадянського суспільства і правової держави // Право України - 2007. - № 10. - С. 14-17.

3.      Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України - 2005. - № 17. - С. 25-29.

4.   Рабінович П.М. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування) // Українське право - 1996. - № 3. - С. 22-35.

5.   Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. / Пер. з рос - Харків: Консум, 2008. - 656 с.

6.   Про міліцію. Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради

України. - 1991. - № 4. - Ст. 20.

 

Науковий керівник: доцент кафедри теорії держави і права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент Кучук Андрій Миколайович.

 

 

ПРАВОВИЙ СТАТУС ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ТРИМАННЯ В ДИСЦИПЛІНАРНОМУ БАТАЛЬЙОНІ.

 

Верхоланцев Артур Віталійович

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail :baronj ohn@mail.r

 

Ключові слова: кримінально-виконавче право, правовий статус, покарання, дисциплінарний батальйон, військовослужбовці.

 

Норми кримінально-виконавчого права регламентують правовий статус засудженого до позбавлення волі не досить чітко. Окремі з них безпосередньо обмежують його загальні громадянські і інші - вносять до них певні зміни, деякі - встановлюють спеціальні права та обов'язки. І все ж норми кримінально-виконавчого права далеко не повністю визначають правовий статус засудженого до позбавлення волі. Так, наприклад, норми кримінально-виконавчого права майже не стосуються питання про основні права та обов'язки громадян, закріплені в Конституції України, стосовно осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Тому, визначаючи правовий статус засудженого до позбавлення волі, необхідно передусім виходити із сутності даного виду покарання.

До змісту правового статусу осіб, які відбувають покарання, входять права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Вони виникають і реалізуються в рамках, як правило, кримінально-виконавчих правовідносин. Права, законні інтереси і обов'язки засуджених можуть виникати у відносинах, які регулюються нормами конституційного, державного, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

Права, законні інтереси і обов'язки засуджених являють собою самостійні елементи змісту правового статусу, які можуть бути охарактеризовані з точки зору їх соціального призначення, сутності та змісту.

Соціально-правове призначення прав засуджених полягає у зміцненні режиму законності при виконанні покарання, оскільки міра свободи засудженого, у свою чергу, означає міру несвободи держави стосовно нього, притримуватися якої -важливий обов'язок їїпредставників, тобто - персоналу установ та органів виконання покарань. Права засуджених, якщо вони гарантовані матеріально, політично, ідеологічно й організаційно, сприяють розвитку особи засудженого, в кінцевому підсумку - його ресоціалізації. Права ж засуджених, проголошені формально, поглиблюють існуючий антагонізм між ними і суспільством, суттєво віддаляють виконання поставлених перед покаранням цілей.

Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які відбувають покарання, останнім часом не охоплюється вирішенням лише завдань у сфері правоохоронної діяльності. Україна як правонаступниця СРСР є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насамперед ООН, з питань дотримання прав засуджених. До числа таких документів належать: Європейська конвенція про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24.01.97 р.); Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (1955); Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку (1979); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965) та інші.

Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян України, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її громадянства України і, відповідно, - загального правового статусу громадян нашої держави.

Збереження громадянства стосовно осіб, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи поводження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму у сфері виконання покарань. Крім цього, його значення полягає в тому, що воно, по-перше, сприяє забезпеченню законності при виконанні покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з ущемленням (ураженням, обмеженням) прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Конкретне вираження положення, що його ми розглядаємо, дістає у вимозі виключного закріплення законом обмежень загальноцивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.

По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава переслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскільки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади і сьогодні.

По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засуджений до кримінального покарання користується загальноцивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких суттєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загальноцивільними правами і мають юридичні обов'язки.

Суспільство зацікавлене в тому, щоб установи, котрі виконують кримінальні покарання, вирішували проблеми виконання покарання як можливо ефективніше. Така зацікавленість основним чином проявляється при виконанні покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, так як через нього проходять військовослужбовці, у яких після відбування покарання повинні бути сформовано поважне ставлення до правил та традицій людського суспільства, прагнення до ведення здорового способу життя з неухильним дотриманням встановлених правил.

Особи, котрі потрапляють в сферу регулювання відносин які виникають при виконанні покарання, набувають певного правового статусу.

Відповідно до інтересів громадян і з метою закріплення державного ладу Конституція України гарантує громадянам свободу слова, свободу друку, свободу зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Природно, що із сутності даного виду покарання випливає, що засуджені позбавлені таких свобод. Надання їх несумісне з режимними вимогами, бо це могло б використовуватися з антисуспільною метою, що істотно перешкоджало б виправленню засуджених. Звичайно, засуджені до тримання в дисциплінарному батальйоні можуть виступати на зборах і дописувати в багатотиражні і стінні газети. Але всі збори і друк засуджених зорганізується і контролюється командуванням дисциплінарного батальйону.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа