Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 18

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

На відміну від імперативного мандату депутатів місцевих рад народний депутат України має вільний мандат. До прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. народний депутат мав імперативний мандат, який зобов'язував його звітувати перед виборцями про свою роботу у Верховній Раді і про реалізацію своєї передвиборчої програми. Тепер народний депутат України має вільний мандат. Він не зобов'язаний звітуватися перед виборцями.

В суспільній свідомості поняття депутатської відповідальності пов'язане з відкликанням депутата. А саме, інститут відкликання робить відповідальність депутата практичною категорією. Слід зауважити, що закріплення інституту відкликання на законодавчому рівні спрямовано перш за все на підвищення рівня відповідальності депутата за свою діяльність та прийняті ним рішення. Депутат усвідомлює, що у випадку невиконання або неналежного ним виконання своїх обов'язків, він може достроково припинити свої повноваження. Відкликання депутата являється основною формою реалізації негативної юридичної відповідальності, яка наступає перед виборцями і несе в собі демократичне начало.

Відповідно до законодавства України депутатський мандат має імперативний характер, тобто депутат який не виправдав довіри виборців може бути ними відкликаний у встановленому законом порядку. На підставі ст. 10 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11 липня 2002 р. виборці можуть виразити своє ставлення до діяльності своїх представників у відповідній правовій формі. Депутат місцевої ради може бути відкликаний виборцями у встановленому законом порядку, а саме, розділ V 10 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11 липня 2002 р. встановлює правовий механізм притягнення депутата до відповідальності на підставі втрати довіри виборців. Питання про відкликання можуть порушувати виборці, прийнявши відповідне рішення на зборах виборців або на зборах (конференціях) об'єднань громадян у порядку, встановленому законом. Сукупність правових норм, що визначають процесуальний механізм реалізації права виборців по відкликанню депутатів місцевих рад, складають інститут відкликання. Інститут відкликання є важливим правовим засобом реалізації правових норм щодо юридичної відповідальності депутатів місцевих рад.

Закріплені на законодавчому рівні підстави для відкликання депутатів місцевих рад та встановлений процесуальний механізм реалізації права виборців щодо відкликання, вказують на те, що інститут відкликання є важливим засобом реалізації правових норм про відповідальність депутатів місцевих рад.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок що інститут відкликання, як сукупність правових норм є засобом вираження волі виборців та їх ставлення до депутатів місцевих рад.

Поряд з цим, слід відмітити, що із прийняттям Закону України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 10 липня 2010 р., який передбачає запровадження на місцевих виборах як мажоритарної, так і змішаної виборчої системи, має змінитися і процедура відкликання депутата місцевої ради. Відповідно до Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 10 липня 2010 р. депутати міських, районних у містах, районних та обласних рад обираються за змішаною виборчою системою. Тобто, виборець зможе обирати не лише конкретного депутата, а представників від тих чи інших політичних партій. При цьому, можна стверджувати, що виборець буде голосувати за майбутню програму діяльності політичної партії в разі її перемоги на виборах.

 

Список використаних джерел:

1.    Закон України «Про статус депутатів місцевих рад» від 31.07.2010.

2.    Андрій Мохник, експерт Фундації «Відкрите суспільство», журнал «Аналітика» від

2006.09.05.

3.  Електронний ресурс: http://www.poryadok.org.ua/369/1633.html

4.    Малько А., Синоков В. Право отзыва или императивных мандат. // Народный депутат. - 1992. - № 8

5.    Муніципальне право України - Погорілко В.Ф.

6.    Місцеве самоврядування в Україні. Посібник-порадник для депутатів місцевих рад. Авторський колектив: Лукша О.В., Федів І. О.

 

Науковий керівник: завідувач кафедри конституційного, муніципального і міжнародного права юридичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, к.ю.н., доцент Воронов Марк Миколайович.

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ ОХОРОНИ

 

Горбачик Ольга Анатоліївна

студентка юридичного факультету Чорноморського державного університету

імені Петра Могили e-mail: rozavetrov28@mail.ru

 

Ключові слова: охорона, договір охорони, замовник, охоронець.

 

Термін „охорона" в науковій літературі вживається в різних значеннях. В широкому значенні цей термін розуміють як правову охорону, що полягає в належному правовому регулюванні суспільних відносин та гарантованому захисті порушеного права суб'єктів цих відносин з боку держави [1, с.14]. При цьому охорона суб'єктивних прав здійснюється постійно і має за мету насамперед недопущення їх порушення. І як вірно зазначив В.О. Тархов, правова охорона має не стільки особистий, скільки суспільний інтерес [2, с.59]. З.В. Ромовська звертає увагу на взаємозумовленість категорій правового захисту та правової охорони, але не визнає їх тотожності [3, с.47-48]. Правова охорона включає в себе систему різних юридичних заходів з метою вберегти право від можливого порушення.

У більш вузькому значенні термін „охорона" застосовується для визначення одного із способів захисту майнових інтересів, який виражається в фактичних діях самої особи або в діях інших осіб, пов'язаних з цією особою певними відносинами, які здійснюються в її інтересах. Тобто мається на увазі, що ця система захисних заходів, пов'язаних з реалізацією особою права на захист, є водночас й складовою частиною загально-правового механізму захисту майнових прав. Саме в такому значенні цей термін використовується в нормативних актах, які регулюють відносини щодо надання послуг з охорони майна, водночас й визначаючи сутність самої послуги.

Також термін «охорона» вживається при практичному здійсненні охоронної діяльності на підставі договору охорони для позначення відповідної сторони в цих договірних відносинах.

Визначення договору охорони міститься в ст. 978 ЦК України, в якій законодавець закріплює, що за договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату [4].

Договір охорони завжди є консенсуальним, оскільки вважається укладеним з моменту, коли сторони дійшли згоди за всіма істотними умовами але його виконання характеризується певною періодичністю. Мається на увазі, що безпосереднє надання послуги пов'язується з моментом передачі майна під охорону, а точніше - з моментом установлення над майном контролю з боку охоронця. Тому в договорі має бути чітко регламентований момент передачі об'єкта під охорону, тобто здійснення передбаченої договором дії, з якою пов'язується момент установлення охорони над майном.

Договір охорони є двостороннім, відповідно до якого права та обов'язки, а також відплатним (охорона здійснюється за встановлену договором плату).

Договір охорони має бути оформлений в кількості не менше двох примірників. Таким чином, кожна сторона має у своєму розпорядженні засіб довести зміст договору, якщо він оспорюється іншою стороною, тому з метою контролю кількість примірників має бутизазначена на кожному оригіналі документа. Укладений договір охорони набуває чинності, як правило, з моменту, зазначеного в тексті договору.

Договір охорони слід віднести до договорів із триваючим виконанням. Як зазначає Довбій С. П. договори із триваючим виконанням передбачають виконання одного або декількох обов'язків протягом більш-менш тривалого періоду часу. Тому договори із триваючим виконанням більшою мірою зазнають впливу зовнішніх несприятливих обставин економічного й соціального характеру, що може викликати необхідність перегляду й зміни окремих умов договору, а також його припинення з ініціативи однієї із сторін [5, с. 211].

У договорі замовником може бути будь-яка фізична чи юридична особа, яка звертається за наданням охоронних послуг.

Охоронцем можуть виступати лише суб'єкти підприємницької діяльності: спеціально утворенні охоронні фірми, які мають відповідні дозволи на надання такого роду послуг, Державна служба охорони, що є рівноправним конкурентом на ринку охоронних послуг, відповідні підрозділи МВС України ("Титан", "Беркут" та ін.).

Договір охорони обов'язково повинен бути укладений у письмовій формі.

Різновидами договору охорони є договір про охорону об'єктів квартир, вантажів, готівки, фізичних осіб .

Договору охорони притаманні специфічні особливості, що дають підставу розглядати його не як різновид договору зберігання чи якогось іншого договору, а як самостійний цивільно-правовий договір:

1)  особливий суб'єктний склад;

2)  охоронна діяльність підлягає ліцензуванню, оскільки підприємницька діяльність з надання послуг по охороні пов'язана із благами, що мають істотне значення для людини: життям, здоров'ям, приватною власністю, а також значними майновими інтересами як фізичних, так і юридичних осіб. Юридичні особи, в засновницьких документах яких передбачено здійснення підприємницької діяльності з надання послуг по охороні, а також фізичні особи-підприємці звертаються до відповідного територіального управління Державної служби охорони за місцем державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності із заявою про видачу ліцензії по наданню послуг з обраного виду охоронної діяльності.

Суб'єкт підприємницької діяльності може бути позбавлений наданої ліцензії за грубе порушення правил та умов надання послуг по охороні (наприклад, за порушення податкового законодавства; здійснення охоронної діяльності не за договорами та за межами повноважень суб'єктів підприємництва; надання послуг по охороні вантажів, що вивозяться з України або ввозяться на її територію без наявності на них відповідних ліцензій);

3)  об'єкт приймається під охорону в місці його розташування, тобто майно залишається у володінні замовника. На відміну від цього, за договором зберігання майно передається у володіння зберігача;

4)  надання послуг може бути епізодичним (наприклад, по годинам, в нічний час, по мірі необхідності). Для порівняння: за договором зберігання зберігач надає послуги безперервно -протягом всього часу дії договору;

5)  обов'язки охоронця, як правило, обмежуються завданням, зокрема не допустити крадіжку, розбій, грабіж на об'єкті. У той же час професійний зберігач повинен ще вживати всіх необхідних заходів до забезпечення збереженості майна, навіть якщо про це безпосередньо в договорі не зазначено;

6)  передумовою укладання цього договору, як правило, є обстеження об'єкту охорони з метою узгодження, зокрема виду охорони; кількості постів; необхідності обладнання засобами сигналізації; технічного укріплення, виходячи з розмірів території об'єкту, його характеру, режиму роботи на ньому та інших умов забезпечення схоронності майна.

Результати обстеження оформлюються відповідним актом, у якому вказуються пропозиції замовнику щодо усунення виявлених недоліків по технічному укріпленню об'єкта (наприклад, укріпити паркан, забезпечити освітлення території, поставити ґрати на вікна, добудувати тамбур, поміняти двері, прикріпити сейфи до підлоги) та строки їх усунення. Про відмову замовника від обладнання технічними засобами охорони місць можливого проникнення на об'єкт спеціально зазначаються в договорі;

7) охоронець зобов 'язується виконати певну роботу в інтересах замовника , при належному виконанні роботи нових матеріальних цінностей не створюється, а лише забезпечується збереженість вже існуючого матеріального об'єкту. Наслідком же належного виконання своїх обов'язків підрядником є певний речовий результат - створення нової речі, якісне відновлення раніше існуючої тощо

Якщо послуги з охорони надаються Державною службою охорони або відповідним підрозділом МВС України, то правовідносини між охоронцем і замовником регламентуються спеціальними відомчими нормативними актами: Положенням про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 615; Наказом МВС України "Про організацію охорони Державною службою охорони при МВС України об'єктів, квартир та інших приміщень з особистим майном громадян за допомогою технічних засобів" від 25 листопада 2003 р. № 1429 тощо. У випадках, коли охоронна діяльність здійснюється відповідною підприємницькою структурою, то зміст договору формує охоронець за погодженням із замовником.

Оскільки охоронець виконує спеціальні завдання, підрозділи Державної служби охорони озброюються вогнепальною зброєю, а також оснащуються спеціальними засобами індивідуального захисту та активної оборони, пристроями для примусової зупинки автотранспорту тощо.

Охоронні підрозділи недержавних охоронних структур можуть мати на озброєнні вогнепальну спортивну і вогнепальну мисливську зброю, а також оснащуватися спеціальними засобами індивідуального захисту та активної оборони, а саме: гумовими кийками, пристроями для відстрілювання патронів, спорядженими гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, балончиками та пістолетами із сльозоточивими речовинами, пневматичною зброєю [6, с. 271].

Отже, можна зробити висновок, що ЦК дає лише загальне визначення договору охорони і не відображає всієї специфіки даного договору.

Залежно від суб'єктного складу договору права і обов'язки сторін визначаються або підзаконними нормативними актами Міністерства внутрішніх справ України, або безпосередньо в договорі, але важливість цих відносин, на нашу думку, вимагає включити відповідні положення до ЦК України.

На мою думку, договір охорони необхідно розмістити окремо від глави 66 ЦК України "Зберігання". Це сприятиме дослідженню таких цілей, як обов'язки сторін, відповідальність, відшкодування завданих збитків. Надати чіткого правового регулювання різновидам договору охорони - договір про охорону об'єктів квартир, вантажів, готівки, фізичних осіб , відобразивши їх правову природу та характерні особливості.

 

Література:

1.Гражданское право. Часть первая: Учебник/Под ред. А.Г.Калпина, А.И.Масляева.-Юристъ, 1997. - 472 с.

2.Тархов В.А.Гражданское право. Общая часть. Курс лекций, г. Чебоксары: Чув. кн. изд-во, 1997. - 331с.

3.Ромовська З.В.Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. - 1997. -№ 1 (6).- с. 47-60.

4.Цивільний кодекс України.- С.: ФОП Соколик Б.В., 2010 - 332 с.

5.Довбій С.П.Цивільно-правове регулювання діяльності з охорони майна громадян та організацій // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових

праць. - Донецьк, 2003 - №2 - с. 211-216.

6.Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов'язання. Підручник/ С.С. Бичкової. - К.: КНТ, 2008. - 498 с.

 

Науковий керівник: завідувач кафедри цивільного та кримінального права та процесу, к.ю.н., доцент Мамчур Людмила Володимирівна.

 

 

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОСТУПОК ЯК ПІДСТАВА АДМІНІСТРАТИВНОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

 

Горецька Аліна Олегівна

курсант факультету підготовки, пере­підготовки та підвищення кваліфікації працівників податкової міліції Національного університету Державної податкової служби України e-mail: karamel-93@mail.ru

 

Ключові слова: адміністративний проступок (правопорушення), адміністративна відповідальність, протиправність, стягнення.

 

Вступ. Як свідчить аналіз думок сучасних юристів - теоретиків і практиків з даного питання, підстави юридичної відповідальності - це необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Фактичною підставою юридичної відповідальності є саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), у якому присутні всі елементи складу правопорушення. Тому вказана відповідальність згідно з цими поглядами має місце лише за умови існування факту правопорушення. Так, важливе значення має саме адміністративна відповідальність як категорія юридичної відповідальності, її ознаки та підстави виникнення.

Вперше поняття адміністративного проступку було законодавчо закріплене у ст. 7 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення, і без змін було перенесено до кодексів про адміністративні правопорушення союзних республік, в тому числі й Української РСР [6]. Зокрема, ст. 9 КпАП України визначає: адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність [1].

Раніше вважалося, що адміністративне правопорушення посягає на правові норми, що регулюють організаційно-управлінську діяльність, а адміністративний проступок - на загальнообов'язкові правила, за порушення (невиконання) яких настає адміністративна відповідальність. Поняття адміністративного правопорушення, таким чином, пов'язувалося з поняттям   відповідальності   в   державному   управлінні,   хоча   далеко   не   всі подібніправопорушення пов'язані з настанням саме адміністративної (а не якихось інших видів юридичної) відповідальності [2, с.432].

Адміністративна відповідальність - це специвічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до винного у вчиненні правопорушення.

Як явище правової дійсності вона характеризується двома видами ознак. По-перше, це ознаки, властиві юридичній відповідальності в цілому (основні); по-друге, ознаки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні).

Основні ознаки адміністративної відповідальності полягають у тому, що вона: -є засобом охорони встановленого державою правопорядку;

-нормативне визначена і полягає в застосуванні (реалізації) санкцій правових норм; -є наслідком винного антигромадського діяння;

-супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння;

-пов'язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками (морального або матеріального характеру), яких він має зазнати;

-реалізується у відповідних процесуальних формах. Похідні ознаки адміністративної відповідальності визначаються її юридичною природою.

Аналіз правової літератури свідчить про відсутність єдиного визначення підстав юридичної відповідальності. У праві «підстава відповідальності» є фундаментальною категорією, на якій будуються законність та справедливість. Вона є точкою опори, що може за певних обставин стати підґрунтям законності або свавілля. З цього приводу А.А. Тер-Акопов виділяє найважливішу функцію підстав названої відповідальності - відмежування. У такому контексті підстава відмежовує певний вид відповідальності за сферою відносин, де вона застосовується, за колом осіб, котрі притягуються до відповідальності, за умовами, за яких вона реалізується, при цьому наповнюючи відповідальність конкретним змістом [5, с.15-26].

Адміністративний проступок не характеризується на законодавчому рівні такою ознакою, як суспільна небезпека. Дану ознаку в часто заміняють ознакою суспільної шкідливості [3, с.219]. Одним з перших на це у новітній історії українського адміністративного права звернувся І.П. Голосніченко. Свою увагу він зосередив на визначенні місця адміністративного проступку серед інших видів протиправної поведінки, розпочав дискусію щодо співвідношення суспільної небезпеки та шкідливості в ознаках адміністративного делікту, здійснив аналіз фактору небезпечності суб'єкта правопорушення як одного з критеріїв розмежування адміністративних проступків і злочинів. Поняття «шкідливість», на думку вченого, виступає в ролі родового щодо поняття «небезпечність». Проступки мають різний ступінь шкідливості, який може підвищуватись і сягати нової якості - суспільної небезпечності [4, с.3-5]. Отже, шкідливі наслідки адміністративного проступку -це ті негативні зміни, які настають, завдаються об'єкту посягання - суспільним відносинам, що охороняються.

Висновок. Отже, адміністративне правопорушення (проступок) - це перш за все діяння, поведінка, вчинок людини, дія чи бездіяльність, це акт зовнішнього виявлення ставлення особи до реальної дійсності, інших людей, держави, суспільства. Закону непідвладні переконання, думки людей, якщо вони не знайшли зовнішнього виявлення. Таке діяння має визнаватися адміністративним проступком за наявності певних ознак, до яких традиційно відносять суспільну шкідливість (небезпечність), протиправність, винність та адміністративну караність. Ознаки адміністративного правопорушення характеризують його як фактичну підставу адміністративної відповідальності, як явище реальної дійсності, тобтоскладають його матеріальне поняття; вони є найбільш характерними і суттєвими, властивими будь-якому адміністративному проступку. Матеріальне поняття правопорушення конкретизується в законодавстві про адміністративні правопорушення у формі конкретних складів проступку, в яких законом передбачено необхідні і специфічні ознаки того чи іншого конкретного діяння. Матеріальне поняття правопорушення відповідає на запитання, що спільного між всіма проступками (наприклад, між дрібним хуліганством і дрібним розкраданням), а поняття складу проступку - на запитання, в чому відмінність одних проступків від інших. Відрізняються адміністративні проступки за специфічними ознаками, які характеризують їх об'єктивні і суб'єктивні сторони. Таким чином, склад адміністративного правопорушення - це сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як адміністративний проступок.

 

Список використаних джерел:

1.    Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984. - Додаток до № 51. - Ст. 1122.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа