Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 19

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

2.    Адміністративне право України: Академічний курс: Підручник: У 2-х т. / [Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дяченко та ін.]; за ред. Ю.П. Битяка. - К.: Юрінком Інтер, 2005. -

Т. 1. - 584 с.

3.    Адміністративне право України: Підручник / [С.В. Ківалов, В.Б. Авер'янов, Є.В. Додін та ін.]; за заг. ред. С.В. Ківалова. - Одеса: Юридична література, 2003. - 896 с.

4.    Голосніченко І.П. Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права / І.П. Голосніченко. - К.: Вища школа, 1991. - 207 с.

5.    Тер-Акопов А.А. Ответственность за нарушение специальных правил поведения / А.А. Тер-Акопов. - М.: Юридическая литература, 1995. - 175 с.

6.    Електронний ресурс:

http://www.economics.kiev.ua/download/ZakonySSSR/data02/tex13618.htm

 

Науковий керівник: професор кафедри управління, адміністративного права і процесу та адміністративної відповідальності Національного університету Державної податкової служби України, к.ю.н., доцент Савчук Олександр Прохорович.

 

 

 

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПОДІЛУ ПРАВА НА ПУБЛІЧНЕ І ПРИВАТНЕ

 

Горожанкін Олег Валерійович

студент юридичного факультету Чорноморського державного університету імені Петра Могили

e - mail: Oleg7799@yandex.ru

 

Ключові слова: публічне, приватне, поділ, розмежування, юриспруденція, теорії.

 

Г.Ф Шершеневич зазначав, що незважаючи на всю повсякденність поділу права на приватне і публічне, з наукової сторони до цих пір залишається не цілком з'ясованим, де знаходиться межа між приватним правом і правом публічним і які їхні відмінні риси[1, c. 19].

Дихотомія права з його поділом на публічне і приватне теоретично була обґрунтована ще в Стародавньому Римі. Саме римські юристи вважали цей поділ природним, оскільки він відображає зрозумілі ще у ті часи особливості і відмінності відносин між державою і приватною особою. Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римськіюристи не бачили відмінності між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне -відбиває інтереси окремих осіб.

Через деякий час у Західній Європі відбулася рецепція римського права. Вона пройшла декілька етапів: вивчення, коментування та викладання римського права в європейських університетах; безпосереднє застосування римського права в юридичній практиці; реформування законодавства разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне після буржуазних революцій. І це було цілком закономірним, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об' єктивно викликали до життя ідею виокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.

Поділ права на приватне і публічне дістав теоретичної підтримки в працях мислителів Західної Європи (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л.Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. У той же час, якщо в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англосаксонської правової сім'ї вона не набула такого авторитету, підтримується не всіма юристами і тлумачиться по-іншому[2, c. 253].

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного права: «Ми нічого «приватного», - писав він, - не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси -розширити застосування державного втручання у «приватно-правові» відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість...». На думку таких вчених як М.В Цвік та В.Д Ткаченко ця ідеологія стала основою тотального одержавлення всієї правової системи[3, c. 262]

Також вважаємо, що заслуговує уваги думка Є.О. Харитонова, який у своїх працях зазначає, що поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції має важливе значення для класифікації та визначення юридичної природи правових явищ. Тому при відповіді на питання про природу виникнення суб'єктивних прав слід враховувати поділ права на приватне та публічне. Приватне право має основою, підґрунтям природне право людини, тому держава може обмежувати його лише тоді, коли необхідним є захист прав інших індивідів. Сфера публічно-правова враховує інтереси, насамперед, публічні, загальні, а отже - державні. Тому в цій сфері суб'єктивне право формується за нормативним, вольовим принципом, оскільки у випадках, коли йдеться про публічне право, держава визначає публічний інтерес. Він домінує у цих відносинах, і тут виражається воля держави і відбувається узгодження індивідуальних інтересів у інтересі публічному[4, c. 102].

Тобто доцільно сказати, що приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, котрі не є фігурантами держави, не знаходяться у взаєминах влади та підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.

Слід погодиться з висловом видатного цивіліста О.І Харитонової, яка в одній зі своїх наукових статей зазначає, що приватне і публічне право має свої специфічні риси. Так, на її думку, характерними рисами приватного права є рівність учасників відповідних відносин, їхня ініціативність при встановлені правовідносин, вільний розсуд при обрані правил поведінки, прямо не заборонених законодавством, позовний порядок захисту інтересів його суб'єктів у суді тощо. Значною мірою ці риси визначаються сутністю приватного права, яктакої частини об'єктивного права, де через відповідні інститути втілюється у зовнішніх відносинах природне "право свободи".

Щодо визначення публічного права, слід враховувати, що однією з визначальних його рис є імперативний метод регулювання відповідних відносин, складовими частинами якого є: жорстка окресленість поведінки суб'єктів, застосування так званого "позитивного зобов'язування", застосування заборони дій як методу формування поведінки громадян і організацій, використання таких стимулів, як примус і переконання.

Крім того, публічне право - це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальне переслідування правопорушників, кримінальна та адміністративна відповідальність тощо -інститути, що побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування, на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок, порядок "влади-підпорядкування", у відповідності з яким особи, що мають владу, вправі однобічно та безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших інстанцій, визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи - їм підкорятися. Звідси - і всі інші принципи публічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб, наявність власної, "відомчої" юрисдикції, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом. Публічно-правові відносини регулюються виключно веліннями, що надходять з одного єдиного центру, яким є державна влада. Регулюючи ці відносини з власної ініціативи і виключно своєю волею, державна влада принципово не може допустити в цих сферах поруч із собою жодної іншої волі, жодної іншої ініціативи. Тому норми, що видаються владою, мають виключно примусовий характер і це характерне для всіх галузей публічного права. Влада, що визначає характер, сутність публічно-правових відносин, є таким суб'єктно-об'єктним відношенням, яке сполучає єдність владного суб'єкту та підпорядкованого об'єкту. Втіленням цього відношення виступає саме суб'єкт влади, який в своїх рішеннях окреслює як свої дії, так і поведінку підвладних осіб, а також має матеріальні та духовні засоби, що гарантують здійснення запланованого процесу.

Публічна влада характеризується, по-перше, легальністю застосування сили у межах держави, по-друге, верховенством і обов'язковістю її рішень для будь-якої іншої влади, знеособленістю, загальністю, а також моноцентрічністю (тобто наявністю єдиного центру прийняття владних рішень), різноманітністю ресурсів тощо. Все це знаходить прояв у імперативному методі, який визначає характер відносин, одним із суб'єктів яких є суб'єкт публічної влади[5, c. 7-9].

О.А Банчук, досліджуючи питання розмежування публічного і приватного права, в одній зі своїх наукових праць наводить перелік теорій такого розмежування, які найчастіше використовуються сучасними авторами[6, c. 143-151]. До таких теорій він відносить:

-    теорія санкції Дюгі згідно з якою норми приватного права відрізняються від норм публічного права наявністю санкції, оскільки публічне право за своєю природою не може містити правових санкцій проти такого особливого суб'єкта, як держава. Розвиток права зумовив втрату цією теорією своєї актуальності. Тепер кожен має право вимагати компенсації за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю її органів;

теорія складу правовідносин Шершеневича згідно з якою публічне та приватне право різняться складом правовідносин. Зміст приватно-правових відносин складають суб'єкти, об'єкт, обов'язки і право вимоги, а публічно-правові відносини, на думку професора Г.Шершеневича, складаються лише з суб'єктів, об'єктів та обов'язків, тобто немістять права вимоги. Однак і цей підхід спростовує сучасна практика. Наприклад, відносини у сфері адміністративної чи кримінальної відповідальності не зведено лише до обов'язку винної особи зазнати певних обмежень згідно з санкціями, що накладені на особу. Державний орган також має обов'язки у відносинах, що пов'язані з притягненням до відповідальності, він зобов'язаний діяти лише відповідно до закону, не принижувати честі й гідності особи тощо, а особа має право вимагати виконання цих обов'язків;

-    теорія суб'єкта Бірлінга згідно з якою приватноправовими відносинами є лише ті, в яких беруть участь тільки приватні суб'єкти, а публічно-правовими, де хоча б один із учасників є публічним суб'єктом. Хибою цього підходу на сьогодні є те, що у приватні відносини можуть вступати державні органи, органи місцевого самоврядування;

-       нормативістська теорія за якою приватне право (норми, які регулюють приватноправові відносини) - це всі правові норми, що містяться в цивільному кодексі певної держави як єдиному кодифікованому акті приватного права та інших законах цивільного права. Всі інші норми права та відносини, що вони регулюють, слід уважати публічними. Недоліком цієї позиції можна вважати те, що положення цивільних кодексів багатьох країн, зокрема й України, стосуються регулювання також і публічних правовідносин, наприклад відносин, пов'язаних із реквізицією та конфіскацією майна. До того ж цю теорію також засновано на суто формальному критерії - законодавчому акті, який регулює певні відносини;

-       теорія юридичної централізації та децентралізації Покровського за якою існують два способи впливу на відносини: а) юридичної централізації, що притаманна публічному праву, б) юридичної децентралізації, яка є характерною для приватного права. Виходячи з цих способів публічне право є сферою субординації, влади і підкорення, а приватне право - системою координації, свободи і приватної ініціативи. Публічне право і метод централізації, характерний для нього, мають такі ознаки:

 

-    регулювання відносин відбувається з одного центру, яким є держава;

-    норми є конкретно-визначеними і вказують кожній особі її права та обов'язки щодо держави;

-    суб'єктивні права та обов'язки держави за змістом є рівнозначними, а нездійснення права визнається невиконанням обов'язку.

Ознаками приватного права і методу децентралізації, за професором Й. Покровським, є:

-    регулювання відносин із багатьох центрів, якими є окремі суб'єкти;

-    обмеження діяльності держави у цій сфері лише захистом того, що встановлено центрами;

-    додатковий характер норм права - їх застосовують лише в разі, якщо суб'єкти самі не врегулювали відносин;

-    нездійснення суб'єктивних прав не є правопорушенням.

На наш погляд найбільш вдалою є теорія юридичної централізації та децентралізації Покровського, так як вона найбільш вдало дає відповідь на проблему розмежування публічного та приватного права.

Отже, виходячи з вищесказаного можна зробити висновок, що питання поділу права на приватне і публічне пройшло довгий шлях від часів Римської імперії до сьогодення, але й на сьогоднішній день серед вчених немає єдиної точки зору щодо проблеми такого поділу. Не викликає сумніву те, що і приватне і публічне право має свої певні характерні риси, але також між ними є багато спільного, тому іноді дуже важко знайти межу.

 

Література:

І.Шершеневич Ф.Г. Учебник русского гражданского права. Т.1. - Москва: Статут, 2005. - 345 с.

2.  Цвік М. В., Петришин О. В., Авраменко Л. В. та ін. Загальна теорія держави і права. Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів. - Харків: Право, 2009. -584 с.

3.  Цвік М. В., Ткаченко В. Д.,. Петришин О. В. Загальна теорія держави і права. -Харків: Право, 2002. - 427 с.

4.  Харитонов Є. О., Старцев О. В. Цивільне право України. Підручник. - Київ: Істина,2007. - 816 с.

5.  Харитонова О.І. Поділ права на приватне та публічне: теоретичні питання // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. -2002. - № 2. - С. 7-9.

6.  Банчук О.А. Підстави розмежування публічного та приватного права в Україні // Публічне право. - 2011. - № 2. - С. 143 - 151.

 

Науковий керівник: заступник декана юридичного факультету Чорноморського державного університету імені Петра Могили, старший викладач кафедри конституційного та адміністративного права та процесу Панченко Сніжана Сергіївна.

 

 

ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ

 

Грабко Антон Олександрович, Прийменко Олег Віталійович

курсанти другого курсу юридичного факультету Академії митної служби України e-mail: ant.grabko@mail.ru

 

Ключові слова: шкода, втрати, відшкодування, власність, страждання.

 

Фізична особа наділена правами та обов'язками як майнового, так і особистого немайнового характеру. Зазвичай, обсяг прав особи визначається обсягом її дієздатності та правоздатності. Перелік основних прав особи закріплений в Загальній декларації прав людини 1948р., та відображений в більшості світових конституцій. Права, якими наділена людина, в більшості випадків є невідчужуваними і можуть бути обмежені лише законодавством або за рішенням суду. Та існує багато випадків, особливо при укладенні правочинів, коли як майнові, так і немайнові права особи порушуються.

Поруч з іншими засобами захисту цивільних прав, відшкодування моральної шкоди займає особливе місце. По-перше, слід звернути увагу на те, що, на жаль, чинне національне законодавство України не містить розгорнутого визначення терміна «моральна шкода». У пункті 3 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4 міститься більш чітке визначення моральної шкоди, але постанова Пленуму не є нормативно-правовим актом. Відповідно до цієї постанови: «...під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Згідно з чинним законодавством моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я; у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом; у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанніінших негативних наслідків». [3] Отже, моральну шкоду можна визначити як втрати немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких фізична особа зазнала у зв'язку з посяганням на її право власності у вигляді невиконання чи неналежного виконання обов'язків, що випливають з порушення договірного зобов'язання. В. П. Паліюк розглядає так звану «чисту» моральну шкоду, коли приниження ділової репутації зумовлено поширенням неправдивих відомостей, порушенням суміжних прав тощо, а також у вигляді «похідної» від спричиненої майнової шкоди, тобто коли порушення майнових прав господарюючого суб'єкта призводить до приниження його ділової репутації, що безпосередньо позначається на його подальшій діяльності [11, с.54]. На сьогодні, крім норм Цивільного кодексу України (далі ЦК), відшкодування моральної шкоди у разі порушення права власності передбачає також Закон України «Про захист прав споживачів». [2]

Ст. 611 ЦК зауважує, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, й відшкодування моральної шкоди. Вказане положення по-різному оцінюється фахівцями, проте більшість схиляються до думки [9, с.113], що відшкодування моральної шкоди в договірних правовідносинах може здійснюватись виключно у випадках, прямо передбачених законом, а також якщо відповідний обов'язок зумовлено для боржника договором. Проте часто суми відшкодування моральної шкоди, заявлені в позовних вимогах, не відповідають стражданням, яких зазнав позивач, і є невиправдано завищеними. Тому юристи-практики зазначають, що при оцінці розміру відшкодування моральної шкоди необхідно враховувати розмір матеріальної шкоди, якої зазнав потерпілий. Але в ст. 23 ЦК встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Згідно зі ст. 23 ЦК, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди (якщо вина є підставою для відшкодування), а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. [1] Характер фізичних і душевних страждань оцінюється судом із врахуванням фактичних обставин, за яких була завдана моральна шкода, та індивідуальних особливостей потерпілого. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. З огляду на це, необхідно розробити принципи мінімальної та максимальної межі визначення розміру оцінки моральної шкоди. Це дасть можливість судам реально оцінити та призначити потерпілому відшкодування моральної шкоди при порушенні його права власності. Так, відповідно до методичних рекомендацій «Відшкодування моральної шкоди» (лист Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 р.№ 35-13/797), моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового еквіваленту душевного болю, спокою, честі й гідності особи. Будь-яке відшкодування моральної шкоди не може бути адекватним дійсним стражданням, регулюється відповідно до принципів розумності і справедливості, а тому будь-який її розмір буде мати суто умовний вираз, тим більше якщо таке відшкодування стосується юридичної особи. [4]

На думку Г. В. Єрьоменко, розмір відшкодування встановлюється судом і не може визначатись умовами договору [10, с.388], однак ст. 23 ЦК, на яку посилається авторка цієї думки, не встановлює такого обмеження. На наш погляд, сторони в змозі, відповідно до принципу свободи договору, визначити для себе у договорі конкретний розмір відшкодування на випадок порушення права власності однієї із сторін або ж встановити його межі.

Відшкодування моральної шкоди не переслідує мети відновити попереднє становище потерпілого, окільки це неможливо, тому що зменшилась немайнова сфера громадянина. Проте й дотепер немає міри людських страждань, немає способів їх відшкодування, якщо вони вже мали місце. До того ж кожна людина - це індивідуальність, що має лише їй властивіемоції, переживання, радощі, страждання й інші психічні процеси. Грошова компенсація за спричинення моральної шкоди повинна викликати позитивні емоції, які були б у змозі максимально залагодити негативні зміни в психічній сфері особи», що сталися в результаті спричинення моральної шкоди, вважає А. М. Ерделевський [7, с.58], з чим ми і погоджуємось.

На думку Т. Будякової, використання критерію індивідуальних особливостей потерпілого при визначенні компенсації моральної шкоди буде адекватнішим, якщо в процесі оцінки міри фізичних і душевних страждань застосовувати спеціальні психологічні, медичні та інші знання [5, с.15-16]. Досить поширеним доказом у справах про відшкодування моральної шкоди є висновки експертів медиків (крім психологів) щодо стану здоров'я позивача і обумовленості погіршення стану здоров'я негативними переживаннями.

Насправді тільки експерт-психолог може встановити наявність або відсутність ознак заподіяння особі моральної шкоди. Однак не завжди позивач має змогу звернутися до відповідних фахівців. Це пов'язано, передусім, з неадекватним ставленням українського суспільства до фахівців-психологів. Відомості про те, що певна особа (позивач) звернулась до психолога для обстеження, а тим більше для проведення експертизи, будуть сприйняті більшістю оточення як свідчення про психіатричні проблеми цієї особи. Таким чином, особа, яка вже зазнала негативних емоційно-вольових переживань, знову піддається негативним переживанням. До того ж, у державних медичних установах, де передбачається безкоштовне надання медичної допомоги, важко знайти дійсно кваліфікованого фахівця в галузі психології у зв'язку з недостатнім матеріальним забезпеченням фахівців, а також відсутністю належної технічної бази. Послуги ж кваліфікованих фахівців-психологів у приватних медичних центрах коштують недешево, що унеможливлює звернення до них пересічного громадянина. Проте ми дотримуємось думки, що суд повинен з власної ініціативи призначати експертизу для встановлення суми відшкодування моральної шкоди у разі порушення права власності, а за наявності такої витрачені кошти включати в стягнення з відповідача. Це, на наш погляд, буде матеріально дорогим, проте ефективним для відповідача з огляду на можливість спроби повторити заподіяння шкоди такого роду. В іншому випадку, коли висновок експерта спростує наявність моральної шкоди у разі порушення права власності, зазначені кошти суд повинен стягнути з позивача - задля того, щоб в майбутньому він не зловживав гарантованим засобом захисту свого права власності, особливо за умов нинішньої відсутності визначення мінімальної та максимальної меж такого відшкодування [8, с214-215].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа