Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 20

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Доведення факту завдання моральної шкоди та наявності причиново-наслідкового зв'язку є дуже специфічним, тому позивачеві непросто сформувати необхідну доказову базу на підтвердження наявності моральної шкоди та причиново-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та негативними наслідками для позивача у вигляді моральної шкоди. Однак серед правознавців є прибічники іншої точки зору: зокрема, В. П. Паліюк пропонує запровадити принцип «презумпції моральної шкоди», яка означає, що факт наявності такої шкоди не потребує доведення, оскільки будь-яке правопорушення завдає моральної шкоди потерпілому та є підставою для стягнення відшкодування за таку шкоду. Тому нема необхідності доводити в суді наявність такої шкоди, достатньо лише довести її розмір, який підлягає відшкодуванню [11, с.77].

За загальним правилом, зобов'язання відшкодувати моральну (немайнову) шкоду виникає з вини відповідача (боржника). У п. 5 Постанови № 4 від 31 березня 1995 р. « Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» підкреслюється, що особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності за моральну шкоду, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. До цих випадків мають застосовуватись положення ст. 614 ЦК, зокрема, й про те, що особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відповідальність за таку шкоду без вини може мати місце у випадках, коли це спеціально передбачено законодавством, яке регулюєконкретні види договірних зобов'язань, а також у разі, якщо це передбачено сторонами у договорі (відповідно до ч.1 ст. 614) [6, с.727-728].

Підсумовуючи вищевикладене та з огляду на те, що в законодавстві України поступово вдосконалюється інститут відшкодування моральної шкоди, доходимо висновку про необхідність прийняття таких нормативно-правових актів, які будуть чітко та прозоро визначати цей засіб захисту права власності в цивільному праві України. При порушенні права власності громадяни дуже рідко можуть правильно використати своє право на відшкодування моральної шкоди, оскільки не знають, яким нормативно-правовим актом воно врегульовано, та заздалегідь не впевнені в його реалізації. Також необхідно довести до громадськості, що свої права слід відстоювати кожному, проте ними не можна зловживати. Хочемо також наголосити, що через обмеженість обсягів статті ми охопили своїм дослідженням лише деякі питання, виокремлюючи основні проблеми відшкодування моральної шкоди й залишаючи тим самим перспективи для подальших досліджень у цьому напрямі.

 

Література:

I.          Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV, редакція від 13.03.12.
2.Закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 № 1023-XII.

3.Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4.

4.Методичні рекомендації «Відшкодування моральної шкоди» (лист Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 р.№ 35-13/797.

5.Будякова Т. Индивидуальные способности потерпевшего как критерий степени нравственных и физических страданий / Будякова Т. — Рос. юстиция. - 2003. - № 2. - С. 15­16.

6.Дзера О. В. Договірне право України. Загальна частина: Навч. посіб. / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова та ін.; за заг. ред. О. В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2008. — C.

896.

7.Эрделевский А. М. Моральный вред и компенсация за страдания. / Эрделевский А. М. — М., 1998. - С. 179.

8.Эрделевский А. М. Компенсация морального вреда: анализ и комментарий законодательства и судебной практики. — 3-е изд., испр. и доп. / Эрделевский А. М. — М.:

Волтерс Клувер, 2004. - С. 320.

З.Єрьоменко Г. В. Щодо деяких питань відшкодування немайнової шкоди // Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України: Тези доповідей інаукових повідомлень науково-практичної конференції. - К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 1993. - С. 112-116.

10.Єрьоменко Г. В. Відшкодування моральної шкоди / Цивільне право України. Академічний курс: Підруч. У 2 т./ За заг. ред. Я. М. Шевченко. - Т. 2. Особлива частина.К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - C. 408.

II. Палиюк В. П. Возмещение морального (неимущественного) вреда: Монография. -
Изд. 2-е, испр. и доп. / Палиюк В. П. - К.: Право, 2000. —
C. 232.

 

Науковий керівник: старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету Академії митної служби України, ст. викладач Валуєва Ніна Олександрівна.

ПРОБЛЕМИ ДОСТУПУ ГРОМАДЯН ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА

ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

 

Грабован Діана Василівна

студентка юридичного факультету Чорноморського державного університету імені П. Могили

e-mail: diwechka@mail.ru

 

Ключові слова: публічна інформація, доступ до публічної інформації, законодавство про свободу інформації.

 

Доступ до публічної інформації є важливим інститутом права, який регулює відносини між державою, громадянами та засобами масової інформації. Питання про доступ до інформації набрало актуальності серед українців після прийняття відповідного закону. Він має регулювати інформаційні відносини між суб'єктами, які надають інформацію та тими, хто бажає її отримати. Проте, не дивлячись на сприятливе законодавче поле, українська влада далека від відкритості та звітності перед громадянами. Аналіз даних, отриманих в результаті проведених моніторингів та досліджень показав, що відповіді на інформаційні запити надають не всі, не про все й не всім. Найперша причина - корупція, бо інформаційні запити ігнорують найчастіше там, де має місце це явище.

Проблема забезпечення прозорості в діяльності органів влади є однією з перешкод, які стоять на шляху розвитку демократичного суспільства. Для реалізації прав на участь в управлінні державними справами та інформацію, передбачених Конституцією України, прозорість влади є необхідною умовою.

Згідно із Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 p., публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом, і слово «законом» тут є ключовим, оскільки за чинною редакцією Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. відкритість або можливість обмеження доступу до інформації фактично повністю дається на відкуп органів державної влади, яким дозволено власними підзаконними актами обмежувати доступ до інформації. Проте, тепер встановлення обмежень на доступ до інформації регулюється виключно Законом України «Про доступ до інформації» та іншими законами, що регулюють правовий режим певних видів інформації з обмеженим доступом [1].

До проблемних питань доступу до публічної інформації в свій час неодноразово зверталися такі дослідники, як А. Марущак, О. Нестеренко, М. Демкова, М. Фігель, Р. Романов, О. Дем'янчук, О. Смоляк, З. Кукіна, Л. Кузенко, Т.Слінько, В. Речицький та інші. Проте дана проблематика не втратила своєї актуальності і навіть все більше викликає науковий інтерес серед дослідників.

Мета цієї статті - проаналізувати рівень законодавчого забезпечення права на доступ до публічної інформації в Україні, розглянути існуючі проблеми у цій сфері та запропонувати шляхи їх вирішення.

На сьогодні закон про доступ до публічної інформації не запрацював на повну. Про це 13 липня 2011 року у ході круглого столу «Організація доступу до публічної інформації в органі влади» заявив Максим Лациба, керівник програмУкраїнського незалежного центру політичних досліджень.

«Більш-менш запрацювала норма і стаття про інформаційні запити. Втім, поки залишаються проблеми і з організацією структурних підрозділів по доступу до інформації. Крім того, майже не працюють реєстри публічної інформації. Існують також проблеми з застосуванням грифу «Для службового користування». Перегляд попередніх актів, які закриті грифом ДСК, на відповідність новим критеріям, передбаченим законом «Про доступдо публічної інформації» [4].

Дійсно, на сьогодні, існує багато труднощів у сфері доступу громадян до публічної інформації. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування фактично безпідставно відмовляють у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим доступом, неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації "опублікуванню не підлягає", "не для друку", "для службового користування"; існують великі труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, не говорячи вже про проекти таких актів. До речі, найбільше проблем виникає з органами місцевого самоврядування. Вони хоч і ближче до людей, але найбільш закриті. Цікаво, що отримати наказ міністра легше, ніж рішення міської ради.

Наприклад, журналістка каналу СТБ, Наталя Соколенко, в листопаді 2011 року подала запит до Деснянської райдержадміністрації міста Києва з приводу позачергово наданих квартир працівникам РДА. Власне, вона запитувала рішення адміністрації про зміну порядку постановки на чергу, бо журналісти отримали інформацію, що в чергу несподівано «втрапило» новее керівництво району. В лютому 2012 року журналістка отримала відповідь: РДА відмовляється надати ці дані, пославшись на Закон «Про захист персональних даних». На думку журналістки, черга на квартири за бюджетний кошт не є персональними даними, а є саме публічною інформацією, адже йдеться про гроші платників податків. «Ми ж не вимагаємо адреси цих квартир, а лише список тих хто їх отримав. І РДА неправомірно відмовилась надавати цю інформацію.. .»[5].

Отже, наведена вище ситуація, явно виражений приклад неправомірної відмови органів влади, які мотивують свою відмову тим, ніби інформація, яка запитується, належить до персональних даних і не може бути розголошена. Й таких прикладів, на жаль, можна наводити дуже багато.

Ще однією важливою проблемою є неготовність українського державного аппарату працювати в режимі відкритої інформації.

Дійсно, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не повністю виконують вимогу оприлюднювати інформацію про свою діяльність (в тому числі через мережу Інтернет). Не всі внутрішньовідомчі акти публікуються в офіційних виданнях і, таким чином, державні органи стають подібними до власників інформації, які на власний розсуд приймають рішення про надання або відмову у наданні інформації. Важкодоступною для громадян є інформація, яка стосується структури будь-якого державного органу, витрати на його діяльність, майно, яке закріплене за ним. Отже, державна діяльність з питань надання інформації громадянам не відповідає стандартам демократичної держави.

У Законі України «Про доступ до публічної інформації» ретельно виписані обов'язки розпорядників щодо оприлюднення інформації, визначення структурних підрозділів або відповідальних з питань запитів на інформацію, процедура розгляду запитів. Для надання відповіді на запит передбачається лише 5 робочих днів, а не місяць, як було раніше. Більше того, Закон встановлює види інформації, щодо якої відповідь повинна надаватися ще швидше - протягом 48 годин (це інформація, необхідна для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян). Проте згідно з ч. 4 ст. 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» строк розгляду запиту може бути продовжений до 20 робочих днів, якщо запит стосується великого обсягу інформації або вимагає пошуку її серед значної кількості даних [8]. Знаючи практику відповідей на запити сьогодні, можна сміливо прогнозувати, що відповіді на запити будуть надходити, у кращому разі, протягом 20 робочих днів, а не 5.

Важливим елементом забезпечення прав громадян на доступ до публічної інформації

є контроль. Закон України «Про доступ до публічної інформації», зокрема ст. 17, визначає три види контролю за забезпеченням доступу до публічної інформації: парламентський контроль за дотриманням права людини на доступ до інформації, громадський контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до публічної інформації, державний контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до інформації [1, Ст. 17].

На нашу думку, наведені контрольні функції не забезпечують належної реалізації захисту прав громадян у сфері доступу до інформації. Враховуючи зарубіжний досвід старих демократичних країн, пропонуємо виділити у Кабінеті Міністрів України окрему посаду (Міністра із захисту прав у сфері інформації) та чітко визначити це в законі «Про доступ до публічної інформації». До функцій цієї посадової особи необхідно віднести розгляд скарг, які йому подаються, контроль за виконанням норм, зазначених цим законом, забезпечення ведення Реєстру із захисту інформації, контроль за діяльністю структурних органів у сфері інформації.

Однією з причин існування такої великої кількості проблем доступу до інформації є наявність достатньої кількості нормативних актів, які суперечать прийнятому Закону України «Про доступ до публічної інформації». Тому необхідно, як можна швидше, розпочати роботу по вдосконаленню існуючих правових норм у сфері інформації та доступу до неї.

Перелічені вище проблеми значно ускладнюють участь громадян у політичному житті держави. Тому, зважаючи на зарубіжний досвід і положення Рекомендації Ради ЄвропиR(2002)2 про доступ до офіційних документів, можна виділити певні ідеї, правила, дотримання якихсприятиме здійсненню права громадян на доступ до інформації в Україні:

-  По-перше, це максимальна відкритість органів влади. Тобто, будь-яка інформація, якою володіє орган влади, повинна бути відкрита і доступна, за винятком чітко визначеного переліку відомостей, доступ до яких обмежується на основі закону, а з боку органів влади повинна виходити ініціатива щодо підтримання відкритості своєї інформації та публікації основної інформації про діяльність органів влади.

-  По-друге, перелік відомостей, які відносяться до інформації з обмеженим доступом, має бути вичерпно визначений і оприлюднений. Рішення державного органу обмежити доступ до інформації є виправданим, якщо, інформація має відношення до легітимної мети, передбаченої законом і якщо її оприлюднення може дійсно загрожувати заподіянням шкоди легітимній меті або якщо шкода, що може бути завдана цій меті, є вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації.

З вищезазначеного можна зробити висновок, що прозорість механізмів доступу до публічної інформації та обмеження доступу до інформації є однією з основних ознак відкритого інформаційного суспільства. Належне правове врегулювання даних механізмів шляхом прийняття відповідних законодавчих актів, зокрема Закону України «Про доступ до публічної інформації» свідчить про те, що публічна влада розуміє необхідність регулювання доступу громадян до публічної інформації. Разом з тим, хоч цей закон і схожий на аналогічні нормативні акти зарубіжних країн, але він містить багато недоліків, які можна усунути, вивчаючи багатий досвід старих демократичних країн, які постійно намагаються вдосконалити рух інформації в суспільстві.

Підстави для відмови, строки, способи отримання інформації, механізм її регулювання мають більш відповідати інтересам пересічних громадян, аніж органам влади. Демократична держава має бути відкритою для своїх громадян, та позбуватися авторитарних ознак, які, на жаль, присутні в нашому суспільстві.

Органи влади часто зловживають поняттями «Не для друку», «Опублікуванню не підлягає», «Для службового користування». Для того, щоб якось вплинути на це явище, необхідно чітко визначити статус кожного грифа, встановити умови, при яких він накладається та знімається та підвищити контроль і відповідальність за подібні зловживання.

Для того, щоб забезпечити кращий захист реалізації прав доступу до інформації,автор пропонує запровадити таку посаду, як Міністр з захисту прав у сфері інформації, який буде здійснювати нагляд за дотриманням вимог законодавства та реалізацію прав доступу до інформації, мати доступ до будь-якого приміщення, де здійснюється обробка інформації, припиняти незаконну діяльність у цій сфері та приймати скарги усіх громадян, які бажають звернутися до нього.

 

Науковий керівник: старший викладач кафедри конституційного та адміністративного права та процесу юридичного факультету ЧДУ імені Петра Могили, старший викладач Панченко Сніжана Сергіївна.

 

 

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОТЕРПІЛОГО ЯК СТОРОНИ ОБВИНУВАЧЕННЯ: ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ТА СЬОГОДЕННЯ

 

Гребенюк Юлія Миколаївна

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: grebeniuk.iulia@yandex.ua

 

Ключові слова: потерпілий, обвинувачення, прокурор, держава, захист.

 

Відповідно до частин 3 і 5 ст. 161 та ст. 261 КПК потерпілий бере участь у судовому засіданні як сторона обвинувачення і користується рівними з іншими учасниками судочинства правами та свободою в наданні й дослідженні доказів, доведенні їх переконливості перед судом.

Такий термін як «обвинувачення» з'явився у кримінальному судочинстві ще з давніх часів. За часів Руської Правди кримінальний і цивільний процеси не відрізнялися, а будь-який позов вважався обвинуваченням, оскільки всіляке притягання мало деліктний характер. Сторони процесу називалися обвинувач і обвинувачений.

Розробники Судових Статутів 1864 року вказували, що окрім утворення суду на державі лежить обов'язок, у силу публічного характеру кримінальних справ, створити орган державного обвинувачення. Вони виходили з того, що оскільки право судити (відправляти правосуддя) належить судовій владі держави, то право кримінального переслідування має належати виконавчій владі. Але форми переслідування є різними. Найдавніша з них - це здійснення обвинувачення приватними особами. Так, І. Я. Фойницький пояснював необхідність збереження цієї форми: переслідуючи цей інтерес, потерпілий одночасно слугує і інтересам суспільства. Окрім того, така форма значно полегшує роботу виконавчої влади, і, одночасно, надає правове задоволення природному почуттю образи потерпілого внаслідок вчинення проти нього або його близьких злочину. Тому повне усунення від кримінального переслідування приватних осіб, потерпілих від караних діянь, аполітично і не справедливо. Але не по кожній справі є потерпілий, здатний порушити кримінальне переслідування і проваджувати його перед судом, тому йому необхідна допомога у формі державної організації обвинувачення [8, с. 80-81]. Отже, співвідношення приватного і державного обвинувачення за Судовими Статутами складалося не на користь потерпілих. На відміну від мирових судів, де потерпілий мав повноцінний статус обвинувача, в загальних судах йому належало лише право на порушення кримінальної справи. Обвинувачення повністю перекладалося на прокуратуру.

За Статутом кримінального судочинства потерпілий зовсім був позбавлений права брати участь в обвинуваченні, окрім справ, що розглядалися в порядку приватного обвинувачення. Стати поряд з обвинувачем потерпілий міг, але для цього його потрібно було визнати цивільним позивачем, а обсяг його обвинувачення здійснювався лише в межах, потрібних для обґрунтування цивільного позову.

Таким чином, потерпілий хоча і ставав стороною кримінального процесу, проте на практиці - це була, так би мовити, «сторона із значним переліком обмежень». Значна частина цих обмежень була обумовлена, насамперед, тим фактом, що визначаючи межі участі потерпілого в обвинуваченні, виходили не з примату прав та законних інтересів особи, а зі зручності підтримання обвинувачення однією особою, яка виконує цю функцію офіційно, а також скорочення терміну, що витрачається на розгляд справи.

Так, зі становленням держави, її інститутів порушення переслідування і підтримання обвинувачення стала брати на себе держава. Однак, визначаючи, що у підтримці правопорядку зацікавлено усе суспільство і кожен законослухняний його громадянин, ще у давній Греції, давньому Римі і середньовічній Англії таке право визнавалося за кожним громадянином (підданим). За Російськими Судовими Статутами, як вже зазначалося, заява потерпілого у механізмі порушення кримінальної справи дорівнювалася порушенню справи прокурором і була для слідчого обов'язковою. А законодавство Німеччини та Австрії стало на позиції французької концепції, тобто порушення кримінального переслідування і підтримання обвинувачення було зосереджено лише на прокуратурі, слідчий такого права не мав, а потерпілий взагалі був обмежений у функції обвинувачення.

Чи має право потерпілий сьогодні бути стороною обвинувачення в Україні? Чи гарантується це право державою?

Національні особливості регламентації статусу потерпілого та участі його у кримінальному процесі як сторони обвинувачення обумовлені на сьогодні, насамперед, ступенем взаємозв'язку і взаємовпливу діяльності судової і прокурорської влади. Адже функція обвинувачення в нашій державі передусім належить до компетенції прокурорських органів [1, с. 133]. На відміну від інших розвинених країн світу в нашій державі потерпілий у реальному сьогоденні по суті не виступає стороною обвинувачення, оскільки займає лише формальне місце у кримінальному провадженні. Законодавець не конкретизує участі потерпілого у кримінальному процесі як сторони обвинувачення, тим більше, не прописує конкретно його прав при виконанні функції обвинувачення. Так, наприклад, у Статуті кримінального судочинства Австрії 1873 року чітко прописаний статус потерпілого як сторони обвинувачення у кримінальному провадженні. Додаткове обвинувачення в Австрії полягало в тому, що потерпілий діяв поряд з прокурором, який здійснював посадове обвинувачення. Потерпілий мав право надавати докази, вивчати матеріали досудового розслідування, в стадії судового розгляду мав право задавати запитання обвинуваченому, свідкам, експертам, робити зауваження і брати участь у судових дебатах. Субсидіарне обвинувачення потерпілий міг здійснювати тоді, коли прокурор відмовлявся від обвинувачення. Якщо відмова від кримінального переслідування була на етапі попереднього слідства, потерпілий мав право пред'являти і підтримувати обвинувачення замість прокурора [2, с. 18-19]. Механізм реалізації цього права був досить простим: потерпілий звертався не до слідчого, а до обвинувальної камери із заявою. При судовому розгляді справи потерпілий мав усі права прокурора як посадового обвинувача, і міг приносити скаргу на судовий вирок.

Сьогодні ж, з впровадженням в Україні ідеї верховенства права, основна роль на нормативному рівні належить Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року. Державам-членам Ради Європи у законодавчій діяльності та правозастосовній практиці рекомендовано керуватися принципами, що в значній мірі мають гуманістичний, моральний зміст, враховують наявність прав і законних інтересів особи, якапотерпіла від злочину, і гарантують можливість їх захисту з урахуванням національних особливостей і правових традицій держав у здійсненні кримінального правосуддя [7, с. 69]. Традиційно вважається, що в сучасному кримінально-процесуальному праві існує три види обвинувачення: 1)публічне; 2) приватне (у справах про злочини, передбачені ч. 1 ст. 27 КПК України); 3) приватно-публічне (у справах про злочин, передбачений ч. 2 ст. 27 КПК України) [5, с. 36]. Усі зазначені види обвинувачень є усталеними в законодавстві і загальновизнаними в теорії кримінального процесу. Публічне обвинувачення здійснюється від імені всього суспільства прокурором у загально суспільних інтересах, для забезпечення яких волевиявлення окремого члена суспільства (потерпілого) не має вирішального значення. Приватне обвинувачення повною мірою надане потерпілому для самостійного вирішення питання про необхідність порушувати і підтримувати обвинувачення чи відмовитися від нього в будь-який момент провадження у кримінальній справі у власних інтересах. Але самостійність потерпілого у вирішенні цього питання не є безмежною [10, с. 8].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа