Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 21

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Радянські доктрина і законодавець , позбавляючи потерпілого права підтримувати обвинувачення у справах публічного та приватно-публічного обвинувачення виходили із вчення про те, що у радянській державі не може бути нічого приватного. Радянська тоталітарна держава перебрала на себе «турботу» про всіх членів суспільства і в усіх сферах суспільного життя, в тому числі і у кримінальному судочинстві. Для такої держави не мала значення позиція потерпілого щодо вирішення кримінальної справи. Прикладом цього може слугувати відсутність у потерпілого права під час судового розгляду підтримувати обвинувачення у разі відмови від нього прокурора. Проте, на думку переважної більшості вчених, українське кримінально-процесуальне законодавство має позбутися радянських традицій у сфері підтримання обвинувачення. Тут не можна ігнорувати і право потерпілого на власну позицію у справі щодо розпорядження обвинуваченням. Після відмови прокурора від державного (публічного) обвинувачення потерпілий як один із членів суспільства, до того ж один з найбільш зацікавлених у результатах вирішення справи, має право підтримувати обвинувачення. Така позиція підтримана українським законодавцем у 2001 році. Законом України від 21 червня 2001 року потерпілому надане право у разі відмови прокурора від обвинувачення вимагати продовження розгляду справи і підтримувати в цьому випадку обвинувачення. Внесення цих змін до Кримінально-процесуального кодексу є першим кроком до розуміння кримінального процесу як способу вирішення кримінально-правових конфліктів. Про це свідчить запровадження в закон поняття сторони, якого не знало «радянське» кримінально-процесуальне право. Цінність цього підходу полягає в тому, що потерпілий нарешті стає повноцінним суб'єктом права, що було неможливим у «радянському праві», передумовою формування якого була ідея боротьби зі злочинністю до повного її викоренення. Звичайно, вести мову про суттєве розширення прав потерпілого в кримінальному процесі поки що зарано, але тенденція до цього є очевидною. Саме на користь такого твердження і свідчить те, що потерпілому надані права підтримувати обвинувачення у суді у разі відмови від цього прокурора, виступати в судових дебатах. Після відмови прокурора від обвинувачення останнє не зникає, а лише втрачає характер публічного (державного) [6, с. 38].

Процесуальний статус потерпілого у судовому засіданні вчені-процесуалісти характеризують по-різному: «обвинувач», «субсидіарний обвинувач», «приватний спів обвинувач (обвинувач)» тощо [2, с. 157]. У процесуальній літературі останніх років питанню визначення виду обвинувачення, здійснюваного потерпілим після відмови прокурора від обвинувачення, приділяється певна увага. Так, М. Ю. Черкова на підставі узагальнення теоретичних розробок щодо сутності і визначення виду обвинувачення, що його продовжує підтримувати потерпілий після відмови прокурора від обвинувачення, доходить висновку про існування у вітчизняному кримінальному процесі такого виду обвинувачення яксубсидіарне [9, с. 15]. На думку автора субсидіарне обвинувачення вже сприйняте російською наукою і є цілком прийнятним для кримінального процесу України. Така позиція є не зовсім правильною, бо субсидіарним є обвинувачення, яке співвідноситься як парна категорія лише з основним обвинуваченням. Прокурор (державний обвинувач) здійснює основне обвинувачення. А потерпілий у тому разі, якщо він діє як обвинувач разом з прокурором, - додаткове. Після відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення потерпілий стає основним обвинувачем. Обвинувачення потерпілого в цьому разі рухає кримінальний процес, який раніше (до відмови прокурора від обвинувачення) рухався головним чином завдяки державному обвинуваченню. Отже, субсидіарним є обвинувачення, здійснюване іншою, ніж прокурор і потерпілий, особою, яка раніше не брала участі у кримінальній справі, але є не байдужою до суспільного зла (приватною особою), або громадським обвинувачем.

Власну позицію з приводу обвинувальної функції потерпілого у судовому процесі має і Пленум Верховного Суду України, який у своїй постанові № 13 зазначив, що у разі відмови прокурора від обвинувачення суд роз'яснює потерпілому, його законному представнику, та представнику їхнє право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення, про що робиться відповідний запис у протоколі судового засідання. За таких обставин думка потерпілого є пріоритетною для суду, оскільки: при незгоді з прокурором потерпілий бере функцію обвинувачення на себе і розгляд справи продовжується. Пленум Верховного Суду України залишив відкритим питання про те, чи «бере потерпілий на себе» функцію державного обвинувачення, чи обвинувачення здійснюване приватною особою -потерпілим, стає у зв'язку з цим приватним. Дане питання має бути вирішене в теорії кримінального процесу.

Під час його вирішення слід виходити з того, що реалізація мети діяльності потерпілого у кримінальному процесі можлива єдиним способом, - шляхом обвинувачення. У цьому сенсі саме потерпілий є єдино можливим суб'єктом кримінального процесу протягом його історії, який може і повинен мати право на обвинувачення, як принцип, що пояснює його участь у сучасній кримінально-процесуальній діяльності. Отже, потерпілий, незалежно від того, чи бере участь у кримінальній справі державний обвинувач, повинен мати право обвинувачувати особу, яку встановили органи досудового розслідування під наглядом прокурора. Потерпілий не має і не повинен мати права здійснювати розслідування вчиненого щодо нього злочину і карати злочинця. Ці права перейшли від нього в той час, коли з'явилися відповідні державні органи. А от право на здійснення обвинувачення забирати у потерпілого не слід. Український законодавець вчинив дуже мудро, «повернувши» потерпілому відібране у нього в радянський час право підтримувати обвинувачення.

Проте тут виникає наступне питання: якщо потерпілий продовжує без прокурора підтримувати державне обвинувачення, яким же тоді є це «обвинувачення». Таке обвинувачення не може бути державним, адже потерпілий не є представником державних органів. У кримінальній справі є лише власний, тобто приватний, інтерес. Тому цілком справедливо говорити про те, що в разі прийняття потерпілим на себе обвинувачення, воно з державного трансформується у приватне і продовжує існувати протягом подальшого провадження саме як приватне обвинувачення. Так, на думку В. Т. Маляренка, обвинувачення після відмови від нього прокурора «перестає бути державним, оскільки держава в особі прокурора відмовилась від нього. Воно стає приватним» [3, с. 316].

Виконуючи обвинувальну функцію разом із прокурором до моменту відмови останнього від обвинувачення, потерпілий для її ефективного виконання має права такі ж як і у прокурора: заявляти клопотання, подавати докази, ставити запитання свідкам, експертові, спеціалістові, підсудним, брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів,документів, тобто брати участь у дослідженні доказів. Важливим є те, що й після відмови прокурора від обвинувачення всі ці права у потерпілого залишаються.

Таким чином, на перший погляд, потерпілому як стороні обвинувачення у кримінальному судочинстві, надаються доволі суттєві права, як-то підтримувати обвинувачення самостійно, відмовитися від обвинувачення, змінювати його обсяг та зміст. Проте процедура їх реалізації вказує на те, що потерпілий, не залежно на таку собі формальну самостійність, залишається фактично «зв'язаний» висновками прокурора. Крім того, наприклад, при реалізації свого права на зміну змісту чи-то обсягу обвинувачення потерпілий стикається з рядом труднощів, обумовлених, в переважній більшості, тим, що він не є фахівцем у вирішенні правових питань. Тому для повноцінної реалізації права на зміну обвинувачення у суді потерпілий, як правило, вимушений звертатися за правовою допомогою до представника (але не до захисника, бо, як вже зазначалося, потерпілий обмежений у праві мати власного захисника). Ці та інші труднощі лише ускладнюють ситуацію потерпілого, який вже й так зазнав шкоди від злочинних діянь підсудного, обвинуваченого у вчиненні злочину [9, с. 123].

Таким чином, підводячи підсумки базових засад участі потерпілого як сторони обвинувачення у кримінальному процесі, можна узагальнити, що роль потерпілого як обвинувача є досить обмеженою та недосконалою. Це зумовлено, насамперед, прогалинами на законодавчому рівні у цій сфері; «злиденним» становищем потерпілого, який має стати центральною фігурою кримінального процесу з широким спектром прав, що мають гарантуватися та забезпечуватися йому державою; потерпілим хоча й має певні права, проте вони по суті не мають вирішального значення у кримінальному провадженні.

 

Список використаної літератури:

1.Баулін Ю. В., Борисов В. І. Потерпілий від злочину (міждисциплінарне правове дослідження (монографія). - Х.: Видавництво Кроссроуд, 2008. - 364 с.

2.Зеленецький В.С. Державне обвинувачення в системі кримінально процесуальних стадій // Вісник Академії правових Наук України. - Харків 1995р. - с. 18-23.

3.Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: стан та перспективи розвитку: навч. посіб: вибрані наукові праці. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - 600 с.

4.Півненко В. П. Про підвищення процесуального статусу потерпілого у кримінальному судочинстві України // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право». - 2009. - № 841. - с. 123.

5.Присяжнюк Т. Правовий статус потерпілого: проблеми та перспективи // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - № 8. - с. 36-38.

6.Савицкий В.М., Потеружа И.И. Потерпевший в советском уголовном процессе. -М., Госюриздат, 1963. - 171 с.

7.Тертишнік В., Тертишнік О. Концептуальні проблеми зміцнення гарантій захисту честі, гідності, прав і законних інтересів потерпілого у кримінальному процесі // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - № 11. - с. 67-76.

8.         Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — 1996. - Т. 1. - с. 80-81.
9.Черкова М. Ю.
Зміна обвинувачення в кримінально-процесуальному праві України:

Автореф. дис. ..канд. юрид. наук / Академія адвокатури України. - К., 2006. - с. 15-16.

10.Юрчишин В. М. Проблеми державного та приватного обвинувачення в судах України: Автореф. дис. .канд..юрид.наук. - К.: Академія адвокатури України, 2004. - с. 7 - 9.

 

Науковий керівник: доцент кафедри правосуддя юридичного факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна, к.ю.н, професор Півненко Валентин Павлович.

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ НЕПРАВОМІРНИМИ ДІЯМИ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

 

Григорян Мері Рубенівни

студентки III курсу юридичного факультету Харківського національного університету

ім.В.Н.Каразіна e-mail: mary215@rambler.ru

 

Ключові слова: матеріальна шкода, моральна шкода, відповідальність, делікт, відшкодування.

 

Потерпілим від зловживань і помилок правоохоронних органів, факт виправдування чи закриття кримінальної справи у зв'язку з обставинами такого характеру сам по собі є дуже важливим: їх репутація повністю поновлюється, вони знову набувають статусу чесних і законослухняних громадян. Але це далеко не все, на що мають право розраховувати потерпілі. Для повного поновлення їх прав і законних інтересів потрібна не тільки відміна незаконних рішень, що зганьбили добре ім'я, потрібно також усунути, по можливості, будь-які негативні наслідки рішень такого характеру. Це потрібно тому, кого реабілітовують, правосуддю, а також іншим правоохоронним органам, оскільки це є не тільки виразом справедливості, а й повинно послужити підтриманню престижу судових та правоохоронних органів на необхідному рівні.

Обов'язковою підставою для відшкодування заподіяної шкоди є наявність взаємозв'язку між протиправною поведінкою того, хто заподіяв шкоду, і шкодою, що настала. Для його встановлення слід довести, що: 1) протиправна поведінка передувала настанню шкідливих наслідків; 2) шкідливі наслідки є результатом протиправної поведінки.

Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" майже дублює статтю 1176 Цивільного кодексу України, хоча більш її деталізує. Зокрема у статті 1 вказано, що відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1)   незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2)   незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3)   незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства. До них належать незаконне затримання і незаконне застосування підписки про невиїзд. Ця нормативна новела створює нові гарантії захисту прав фізичних осіб від незаконної діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду.

До підстав для відшкодування шкоди відносяться:

1)   постановлення виправдувального вироку суду;

встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою,незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

3)      відмова в порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

4)      закриття справи про адміністративне правопорушення. Крім того, право на відшкодування заподіяної шкоди виникає у випадках заподіяння шкоди оперативно-розшуковими заходами до порушення кримінальної справи.

Право на відшкодування шкоди виникає у громадянина у випадках:

-  постановления судом виправдувального вироку;

-  скасування судом незаконного вироку суду;

-  закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, за відсутністю у діяннях складу злочину або недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

-  закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Відповідно до ст. З Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" громадянину відшкодовуються:

1)  заробіток та інші доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій;

2)  майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3)  штрафи, стягнуті на виконання рішення суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином;

4)  суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги;

5)  моральна шкода.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії правоохоронних органів завдали моральних втрат громадянину, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Проблема відшкодування моральної та майнової шкоди заподіяної особі є однією з найважливіших у цивілістиці. Кожна особа у правовій державі має відчувати свою правову та соціальну захищеність, а повага до захисту особистості повинна бути в такому суспільстві нормою повсякденного життя. Наче і не забуваємо ми, що особисті та майнові права людини, її здоров'я та життя нерозривно пов'язані з такими поняттями, як рівність, свобода, справедливість, недоторканість особи тощо, однак дедалі частіше ми стаємо свідками того, що наче і захищена людина, і права її відновлено, а все ж залишається гіркий присмак чогось такого, що обов'язково треба доробити.

Науковий керівник: доцент кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н. Лісніча Тетяна Володимирівна

 

 

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ГРОМАДЯН УКРАЇНИ БРАТИ УЧАСТЬ В УПРАВЛІННІ ДЕРЖАВНИМИ СПРАВАМИ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

 

Гриценко Інна Валентинівна,студент-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

ім. В.Н. Каразіна, e-mail: inna.gricenko8@mail.ru

 

Ключові слова: політичні права громадян, управління державними справами, вибори, референдум

 

Одним із основоположних політичних прав громадян України є право брати участь в управлінні державними справами. Воно закріплено у ст. 38 Конституції України, яка встановлює, що громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування [6].

Право громадян в управлінні державними справами визнається узагальненим конституційним правом, інтегруючим інші політичні права та свободи, і визначається як гарантована громадянам України можливість безпосередньо і через своїх представників здійснювати всю повноту влади [5, с.265].

Слід констатувати, що, як у вітчизняних, так і зарубіжних вчених, нема єдності у визначенні його структурного складу, хоча у цьому питанні вони в основному орієнтуються на зміст статей конституцій, що безпосередньо закріплюють дане право. Так, Н.Я. Мяловицька, А.М. Колодій та А.Ю. Олійник вказують, що його конкретний зміст складають ті права, що передбачені ст. 38 Конституції України [5, с.265; 9, с. 193]. М.І. Малишко крім цих прав допускає наявність й інших [4, с.135]. На думку В.В. Копейчикова право брати участь в управлінні державними справами потребує розширеного тлумачення, оскільки воно передбачає також участь громадян у формуванні та діяльності деяких громадських структур, наприклад, органів місцевого самоврядування. Одним із різновидів здійснення цього конституційного права є також перебування на державній службі відповідного профілю [8, с.48]. П.М. Рабінович і М.І. Хавронюк відзначають, що змістом даного права є права, передбачені у ст. 38 Конституції України, але разом з тим до форм участі громадян в управлінні державними справами також відносять місцеве самоврядування і право брати участь у здійсненні правосуддя [10, с.203, 205, 206]. Російські вчені пов'язують його склад з політичними правами, закріпленими у ст. 32 Конституції Російської Федерації [3, с.204; 1, с.211]. Є.А. Лукашева, С.А. Авакьян і Л.М. Колодкін зазначають, що право на участь в управлінні справами держави в ряді демократичних конституцій (наприклад, Іспанії, Російської Федерації, Монголії, Словаччини, Узбекистану) - узагальнена назва комплексу політичних прав і свобод, що включає право обирати та обиратися в органи державної влади і місцевого самоврядування, право участі у референдумі, право на рівний доступ до державної служби і право на участь у відправленні правосуддя [11, с.153; 7, с.747]. Схожу позицію відносно загального характеру досліджуваного права висловлює М.В. Баглай, але, на відміну від вищеназваних науковців, він ширше розуміє його структуру і включає до нього також право громадян звертатися у державні органи і органи місцевого самоврядування [9, с.211]. Окремі автори зводять його зміст лише до участі у виборах і референдумах [12, с.241] або тільки у виборах [2, с.52].

На нашу думку найбільш переконливою є позиція вчених, які до складу конституційного права громадян брати участь в управлінні державними справами відносять: право брати участь у референдумах; право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право рівного доступу до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування; право брати участь у здійсненні правосуддя.

Основними критеріями віднесення їх до складу цього узагальненого права є: 1) визначені законодавством державні справи: формування шляхом виборів виборних органів держави; прийняття законів та інших загальнозначущих державних рішень на референдумах; формування апарату державних службовців через реалізацію права доступу до державної служби; здійснення правосуддя; 2) безпосередня участь громадян у вирішенні цих державних справ, де прояв їх волі є особистим і вирішальним. Такий підхід повністю відповідає принципу участі народу України у здійсненні народовладдя.

Наведене переконливо доводить, що однією з ознак права, що досліджується, є його узагальнений, комплексний характер. Разом з тим, аналіз конструкції ст. 38 Конституції України дає підстави для висновку, що право громадян брати участь в управлінні державними справами зазначено не як загальне, комплексне право, а як самостійне і рівнозначне іншим зазначеним в ній правам: брати участь у всеукраїнському і місцевих референдумах; обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (у тексті статті вони розділені комами).

Таким чином, право громадян брати участь в управлінні державними справами є за своєю структурою складним, є усі підстави для визнання його самостійним конституційно-правовим інститутом в системі політичних прав громадян України як функціонально відокремленої, взаємопов'язаної і взаємообумовленої сукупності правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини у сфері здійснення належної народу влади шляхом реалізації кожним громадянином свого права участі у виборах, референдумах, рівного доступу до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування, участі у відправленні правосуддя.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа