Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 23

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

 

Література

1.  Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року за станом на 1 лютого 2011 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2.  Закон України «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 року за станом на 08.07.2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 51. — Ст. 577.

 

Науковий керівник: заступник начальника кафедри конституційного та міжнародного права НАВС, к.ю.н., доцент Калиновський Богда Валерійович.

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ СОЦІАЛЬНИЙ ДІАЛОГ ТА СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО

 

Даниліна Юлія Сергіївна

аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін, господарського та трудового права Харківського національного педагогічного університету

імені Г.С.Сковороди e-mail: yulya_danilina@ukr.net

 

Ключові слова: соціальний діалог, соціальне партнерство, сторони соціального діалогу (партнерства), система.

 

Становлення України як високорозвиненої європейської держави ставить перед українським суспільством важливу мету - забезпечення сталого економічного розвитку, досягнення європейських стандартів життя громадян, що неможливо без налагодженої співпраці між роботодавцями та працівниками. Концепція соціального партнерства в її сучасному розумінні бере свій початок у працях філософів та суспільних діячів кінця XIX -початку XX століть: Ле Пле, Дж. Мілля, Ж.-Б. Сея, Л. Дюгі, Е. Фрізе. Дослідження та розвиток їх думок призвели до поширення ідеї про мирне співіснування праці і капіталу, яка пройшла багато стадій, трансформувалася залежно від соціально-економічних та політичних умов країни і з часом оформилась у чітку доктрину соціального партнерства, основоположні принципи якої пізніше було викладено у працях таких вчених, як Л. Ерхард, А. Мюллер-Армак, Г. Бласко, С. ван Паридон, А. Кайзер, Р. Румпель, В. Албеда.

З метою вироблення та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин та забезпечення підвищення рівня і якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві, законом України «Про соціальний діалог в Україні» від 23 грудня 2010 року 2862-VI були визначені правові засади організації та порядку ведення соціального діалогу в Україні. У зв'язку із прийняттям законодавцем даного нормативно-правового акту вбачається необхідність проведення дослідження для співвідношення та розмежування понять «соціальний діалог» та «соціальне партнерство», їхніх принципів, сутності та форм здійснення.

Закон України «Про організації роботодавців» від 24.05.2001 року № 2436-III дає легальне визначення поняття «соціального партнерства». За статтею 1 цього Закону, соціальне партнерство - це система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів [1].

Виходячи з даної норми закону вбачається, що під соціальним партнерством законодавець передбачає систему взаємовідносин між сторонами соціального партнерства, що дозволяє враховувати взаємні інтереси сторін при всій їх протилежності та на цій основі досягати згоди з соціально-економічних питань. Соціальне партнерство спрямоване на забезпечення соціального миру в суспільстві, зменшення гостроти соціальних конфліктів, сприяння погодженню інтересів роботодавців і найманих працівників; забезпечення активної ролі держави у переговорному процесі з питань встановлення умов праці, забезпечення взаємної зацікавленості найманих працівників і роботодавців у поліпшенні економічного становища і сприяння взаєморозумінню між ними, забезпечення належних умов праці і достатнього життєвого рівня працівників.

Формами соціального партнерства є консультації, переговори, обмін інформацією, пошук компромісних рішень та контроль за їх виконанням [3, C. 43]. На даний час в Українізміст форм соціального партнерства розкривають такі нормативно-правові акти як Кодекс законів про працю від 10.12.1971 року 322-VIII, Господарський кодекс України від 16.01.2003 року № 436-IV, Закон України «Про організації роботодавців» від 24.05.2001 року, Закон України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 року № 3356-XII, Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03.03.1998 року 137/98-ВР, Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 року 1045-XIV тощо.

В законодавство України поняття «соціальний діалог» увійшло 23 грудня 2010 року з моменту набрання чинності Закону України «Про соціальний діалог в Україні», яким визначені правила ведення соціального діалогу між профспілками, роботодавцями і Урядом на національному, галузевому, територіальному та локальному (підприємства, організації, установи) рівнях на тристоронній або двосторонній основі. Стаття 1 даного Закону визначає соціальний діалог як «... процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин» [2].

Предметом соціального діалогу може бути будь-яке питання соціально-економічного змісту в суспільному житті, щодо якого учасники діалогу вважають за потрібне досягти згоди. Виходячи з правового аналізу статті 1 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» вбачається, що соціальний діалог є процесом, в ході якого сторони погоджують свої інтереси в соціально-економічній та/або трудовій сфері, зокрема, висловлюють думки щодо покращення якості роботи, нормування робочого часу, оплати праці тощо. Здійснення соціального діалогу неможливо без взаємоповаги сторонами одна одної, без урахування взаємних прав та інтересів.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» соціальний діалог здійснюється між сторонами соціального діалогу відповідного рівня у формах обміну інформацією, консультацій, узгоджувальних процедур, колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод. Кожна з форм соціального діалогу сприяє встановленню системи відносин між його сторонами, і при вдалому веденні соціального діалогу можливо говорити про досягнення компромісу.

Цікавим є той факт, що при проведенні порівняльного аналізу форм соціального партнерства та форм соціального діалогу вбачається, що вони є майже ідентичними. При цьому, як соціальне партнерство, так і соціальний діалог здійснюються на принципах законності та верховенства права, репрезентативності і правоможності сторін та їх представників, незалежності та рівноправності сторін, конструктивності та взаємодії, добровільності та прийняття реальних зобов'язань, взаємної поваги та пошуку компромісних рішень, обов'язковості розгляду пропозицій сторін тощо. Є очевидним, що соціальне партнерство та соціальний діалог містять схожі принципи, форми, мають однакову сутність та значення. Оскільки, як соціальний діалог, так і соціальне партнерство спрямовані на досягнення соціального миру та злагоди між сторонами соціального партнерства (діалогу), зокрема, між працівником та роботодавцем.

Враховуючи вищевикладене, вбачається, що соціальний діалог як процес зближення та досягнення домовленостей, є засобом для існування соціального партнерства. Адже, саме соціальний діалог спрямований на сформування системи між сторонами, тобто соціального партнерства. Вважаю, що можна визначити співвідношення понять «соціальний діалог» та «соціальне партнерство» як часткове та загальне поняття. Оскільки соціальний діалог є складовою системи відносин - соціального партнерства. Кінцевою метою здійсненнясоціального діалогу є соціальне партнерство, але й досягнення соціального партнерства неможливо без проведення соціального діалогу.

Але ж яку мету переслідував законодавець, приймаючи Закон України «Про соціальний діалог в Україні», враховуючи той факт, що на даний час в Україні навіть немає єдиного нормативно-правового акту, який би визначав правові засади соціального партнерства в Україні? Книга 6 проекту Трудового кодексу України, що має назву Колективні трудові відносини також визначає правові засади лише соціального діалогу. Звісно, що з урахуванням того, що соціальний діалог та соціальне партнерство є взаємозалежними поняттями, при визначенні правового регулювання соціального партнерства можливо користуватися законодавством, що регулює соціальний діалог. Але, на мій погляд, було б доречним прийняти єдиний нормативно-правовий акт, що визначав би поняття, принципи здійснення, форми, рівні соціального партнерства як системи, що складається між сторонами для реалізації їх прав та інтересів в трудовій та соціально-економічній сфері, а також правове регулювання соціального діалогу як процесу, в ході проведення якого сторони і досягають кінцевої мети - консенсусу між сторонами соціального діалогу та соціальної злагоди у суспільстві.

 

Література:

1. Закон України «Про організації роботодавців» від 24.05.2001 № 2436-III // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 32, ст. 171. 2. Закон України «Про соціальний діалог в Україні» від 23 грудня 2010 року № 2862-VI // Відомості Верховної Ради

України (ВВР), 2011, N 28, ст.255. 3. Дарченко Н.Д., Рижиков В.С., Єськов О.Л., Мікрюков

О.М. Економіка праці та соціально-трудові відносини. - К. - 2007. - 252 с.

 

Науковий керівник: доцент кафедри цивільно-правових дисциплін, господарського та трудового права юридичного факультету Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, к. ю. н., доцент Ждан Микола Дмитрович.

 

 

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ

 

Декарчук Юлія Олександрівна, Савицька Ксеныя Володимирывна

курсанти ІІ курсу юридичного факультету Академії митної служби України e-mail: Julaska@i.ua

 

Ключові слова : цивільне право, відповідальність, неповнолітні, правосуб 'єктність .

 

Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини [8] під поняттям «дитина» розуміють кожну людську істоту до досягнення вісімнадцятирічного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

Майже аналогічне визначення (з єдиним суттєвим винятком, за яким поняття «людська істота» було замінено на «особа») було екстрапольоване до національного законодавства (ст.1 Закону України «Про охорону дитинства», та ін). У Сімейному кодексі України вказано, що «правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття», і відповідно «неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років» [3, ст. 6]

Перш ніж перейти до поняття цивільної відповідальності неповнолітніх, необхідно визначити її роль у структурі правового статусу будь - якого учасника цивільних правовідносин, що зазвичай подається у вигляді таких елементів:права;

свободи; обов'язки;

 

відповідальність (має вторинний


система правових норм, що регулюють,

охороняють і захищають можливості людини і громадянина на певну модель поведінки з метою отримання соціальних благ суб'єктом права але не

вичерпується ними.характер  -  реалізується в

результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи). [9, С. 33]

правосуб'єктність означає здатність бути учасником правовідносин, і включає у себе цивільну: правоздатність- здатність особи набувати прав і обов'язків (бути їх носієм), дієздатність - реалізовувати набуті права і виконувати обов'язки (тут слід зупинитись на дієздатності саме неповнолітніх, які володіють нею у неповному обсязі до досягнення такими особами вісімнадцятирічного віку і пов'язується з наданням неповнолітнім меншої кількості прав та покладенням на них відповідно меншої кількості обов'язків), деліктоздатність - здатність особи усвідомлювати наслідки своїх дій та у разі їх неправомірності нести відповідне покарання (відповідальність).

Треба розпочати з того, що згідно ч.1 ст. 1 ЦКУ цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Нормальний перебіг цих відносин полягає у тім, що суб'єкти добросовісно здійснюють свої права,а також виконують покладені на них обов'язки. Як зазначає ст. 14 ЦКУ цивільні обов'язки виконуються у межах,встановлених договором або актом цивільного законодавства. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю,які встановлені договором або актом цивільного законодавства. Сама ж відповідальність являє собою засіб впливу на суб'єктів цивільних відносин.

У наш час найпошіренішим поглядом є визнання відповідальності як санкції за правопорушення, що обумовлює для порушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб'єктивних прав або покладення на нього нових або додаткових цивільно-правових обов'язків. Такий підхіл першим свого часу запропонував О.С. Йоффе [12, C. 97].

Важко не погодитись із таким визначенням відповідальності, оскільки воно у найширшому обсязі розкриває механізм регулювання неправомірних дій саме у цивільному праві.

На сьогоднішній день досить дискусійним є питання умов виникнення цивільно-правової відповідальності. У цивільній науці склалися різні наукові погляди щодо їх визначення. Так, В.В. Вітрянський зазначає, що умовою цивільно-правової відповідальності є порушення суб'єктивних цивільних прав, як майнових так і особистих немайнових [9]. В.С. Євтєєв, підтримуючи вказану концепцію, додає, що найбільш прийнятними є розуміння умови цивільної відповідальності як джерела її встановлення.

Традиційною та найпоширенішою є позиція Г.К. Матвєєва, сформульована в його роботі «Вина в радянському цивільному праві» 1955р. Він зазначає,що необхідною умовою цивільно-правової відповідальності є склад цивільного правопорушення, елементами якого є: протиправне діяння; шкода (у грошовому виразі-збитки); причинний зв'язок між протиправним діянням та шкодою; вина правопорушника [11].

Саме сукупність зазначених елементів є підставою притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Розпочнемо з протиправного діяння. Під цим поняттям розуміють дію чи бездіяльність особи, яка об'єктивно не відповідає вимогам правових норм або умовам договору. Протиправними в цивільному праві можуть бути дії (активна поведінка суб'єкта) та бездіяльність (пасивна поведінка).

Наступний елемент-шкода. Шкода це насамперед знецінення блага, що охороняється правом. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову та моральну (немайнову) шкоду.

Грошове вираження майнової шкоди називають збитками.

Як зазначає п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній собі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.[6]

Ще один елемент складу цивільного правопорушення - наявність вини. У цивільному законодавстві діє презумпція вини боржника, іншими словами він вважається винним доки не доведе протилежного. У ч.1 ст. 614 ЦКУ зазначається, що особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

І останнім елементом є причинний зв 'язок між протиправним діянням та шкодою. Він являє собою необхідну підставу цивільно-правової відповідальності, бо особа,яка порушила норми законодавства або умови договору, може нести відповідальність тільки за наслідки,спричинені цим порушенням [11].

Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є певні обставини, які передбачені законом чи договором, і за наявності яких особа звільняється від застосування санкції за невиконання зобов'язання. Цивільне законодавство прямо передбачає випадки, коли особа не несе відповідальності, навіть за наявністю ознак правопорушення. Згідно ст. 617 ЦКУ особа,яка порушила зобов'язання,звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання,якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

обставина, суб'єктивно невідворотна для конкретної особи в конкретному випадку; непереборна ж сила як обставина, невідворотність якої характерна для будь-якої особи, незважаючи на всі можливі запобіжні заходи та суб'єктивні зусилля. Непереборна сила-це подія,яку заподіювач шкоди не може передбачити та усунути на даному рівні техніки,незважаючи на всі прийняті міри попередження. [12]

Непереборна сила відноситься до категорії відносних понять, тому

заподіювач шкоди повністю звільняється від цивільно-правової відповідальності при наявності непереборної сили, тільки коли відсутня вина з його боку.

У листі ВГСУ від 09.09.01 р. № 01-2.2/279 зазначено, що поняття «форс-мажор» та
«непереборна сила» не є тотожними, оскільки категорія непереборної сили включає в себе
лише стихійні природні явища, у той час коли категорія форс-мажора охоплює лише
виключні події суспільного життя,                які    сторони    на    диспозитивних підставах

визначають в договорі як право на звільнення від подальшого виконання зобов'язань [7]. Спільним для цих двох понять є лише те, що ці обставини знаходяться поза контролем учасників правовідносин.

Щодо нормативного закріплення цивільної відповідальність неповнолітньої особи, насамперед слід користуватись положеннями Основного закону - Конституції України [1, ч. 2 ст. 61, ст. 68], Цивільного [2, ст. 33], Цивільного процесуального [3, ст. 14] і Сімейного кодексу України.

Систематизуючи вищеназвані акти законодавства, слід виокремити положення стосовно того, що неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, як укладеного нею самостійно відповідно до закону, так і укладеного за згодою батьків (усиновлювачів),

піклувальника (ст.33 ЦКУ відповідає нормі Конституції України про індивідуальний характер юридичної відповідальності).

Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник. А також за шкоду, завдану нею іншій особі [2, ст. 1179]

Повертаючись до правочинів як одних із основних майнових прав неповнолітніх, необхідно зазначити, що за ст. 222 ЦКУ, якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

Систематизуючи інформацію, викладену у роботі, щодо такого явища як цивільно-правова відповідальність неповнолітніх, можна зробити певні висновки.

На нашу думку інститут цивільно-правової відповідальності є важливою і невід'ємною складовою частиною галузі цивільного права. Положення щодо цього інституту відображені в нормах як безпосередньо Цивільного та Цивільного процесуального кодексу, та і Сімейного кодексу та в низці підзаконних нормативних (зокрема у ході роботи використовувались Постанова Пленуму Верховного Суду України та Лист Вищого господарського суду України).

Сама ж цивільна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, однією з форм державного примусу, що пов'язана із застосуванням до правопорушника санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав громадян, і полягає у стягненні неустойки, штрафу, пені тощо.

Цивільно-правова відповідальність має низку форм: відшкодування збитків, неустойка, завдаток, конфіскація. Серед них визначальне місце відводиться відшкодуванню збитків, бо саме ця форма цивільно-правової відповідальності застосовується завжди, якщо законом чи договором не передбачено інше. Неустойка,завдаток, конфіскація застосовуються у випадках, коли це прямо передбачено законом чи договором для конкретного правопорушення. Тому у випадку з цивільною відповідальністю неповнолітніх осіб, наділених неповною цивільною дієздатністю, відшкодування збитків мало місце майже у всіх випадках скоєння ними протиправних діянь або таких, що вчинені за межами їх відповідальності.

Проте, незважаючи на всю важливість інституту цивільно-правової відповідальності, визначення поняття та ознак цього явища відсутнє в українському законодавстві. Тобто, можна сказати, що визначення та структура, які існують на даний час є недопрацьованими. Починаючи від поняття і закінчуючи втіленням в життя, цивільна відповідальность є актуальною темою дискусій між науковцями. Це тягне за собою виникнення різного роду міркувань та думок в цивільному праві, і як наслідок, нечіткість меж цивільно-правової відповідальності неповнолітніх.

Але при опрацюванні теми помітні й позитивні моменти.

Протягом, здавалося б, невеликого проміжку часу відбулись значні зміни в кращу сторону щодо більш детального закріплення норм, пов'язаних з регламентацією юридичноїцивільної відповідальності - тобто процес вдосконалення нормативно-правових актів чинного законодавства. Це було проаналізовано на прикладі групи фізичних осіб -неповнолітніх.

Подальше дослідження, опрацювання та вдосконалення цієї теми, на нашу думку, допоможе позбутися вищезазначених недоліків.

 

Література:

1.Конституція України 254к/96-вр від 28.06.1996 [Текст] // ВВР. - 1996. - № 30

2.Цивільний кодекс України// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40­44, ст.356

3.Цивільний процесуальний кодекс України // ВВР, 2004, N 40-41, 42, ст.492

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа