Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 30

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду, є шкода, незаконні дії, причинний зв'язок між незаконними діями та шкодою. При цьому наявність вини не є обов'язковою, бо відповідно до законодавства шкода відшкодовується незалежно від вини службових осіб органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду [5, 4].

В Законі чітко визначені дії, внаслідок яких громадянинові завдана шкода, яка підлягає відшкодуванню:

1)         незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2)         незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами
України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства (ст.1 Закону).

При чому завдана шкода з причин, вказаних у положеннях ст.1 Закону, відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

Реабілітація здійснюється в певному порядку після прийняття реабілітаційного рішення

[3].

Відповідно до ст.2 Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

-встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і триман -ня під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, неза­конного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

-закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

-відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті;

-закриття справи про адміністративне правопорушення [6].

Згідно зі ст. 3 Закону незаконно та несправедливо притянутому до відповідальності відшкодовуються:

-заробітна плата, пенсія та інші грошові прибутки, які він втратив внаслідок незаконних

дій;

-майно (у тому числі грошові вклади та проценти по них, цінні папери та прибутки по них, частка у статутному фонді організації, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав з причини притягнення до відповідальності, інші цінності), звернене вприбуток держави, конфісковане або вилучене майно, а також майно, на яке накладено арешт;

-штрафи, утримані в порядку виконання вироку або іншого рішення суду, судові витрати та інші витрати, оплачені громадянином;

-грошові суми, сплачені громадянином адвокату для надання юридичної допомоги; -моральна шкода.

До того ж шкода відшкодовується за рахунок коштів державного бюджету, крім повернення майна[3].

Відповідно до п. 6 Положення громадянинові, а у разі його смерті - його спадкоємцям відповідний орган, зазначений у п.11 цього Положення (органи досудового розслідування, прокуратура, суд), одночасно з повідомленням про закриття справи в стадії дізнання і попереднього слідства або з копією виправдувального вироку, що набрав законної сили, або постановою (ухвалою) суду (судді) направляє повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав [7].

Схожу норму містить і Кримінально-процесуальний кодекс України, зокрема в ст. 53-1, що має назву «Обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо вжиття заходів до відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями», передбачено, що у разі закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину або за недоведеністю участі особи у вчиненні злочину, а також у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди. Також у цій статі вказується, що підстави і порядок відшкодування шкоди визначаються законодавством України [2, 256].

Якщо відомості про засудження або притягнення громадянина до кримінальної відповідальності, застосування до нього як запобіжного заходу взяття під варту чи накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт були поширені в засобах масової інформації, то на вимогу цього громадянина, а в разі його смерті на вимогу його родичів чи органу дізнання, слідчого, прокурора або суду засоби масової інформації протягом одного місяця повинні повідомити про рішення, що реабілітує громадянина [5, 18].

Відшкодування людині шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду в умовах побудови правової держави стає одним із найважливіших конституційних принципів кримінального процесу. Цей принцип діє у всіх стадіях процесу і має беззаперечно виконуватись та застосовуватись при тлумаченні правових норм щодо підстав і умов застосування примусових заходів та провадження слідчих і інших процесуальних дій, з тим щоб були повністю виключені факти незаконних дій і рішень, порушень прав і свобод людини [3].

Отже, інститут реабілітації в кримінально-процесуальному праві має велике значення, оскільки виконую ряд функцій, необхідних для нормального розвитку як суспільства, так і держави. Серед цих функцій мають місце - захисна функція, політична, моральна, компенсаційна, виховна та ряд інших.

Подальший розвиток цього інституту матиме позитивний вплив на розвиток відносин суспільства з державою, ефективність застосування норм, що стосуються відновлення порушених прав та свобод внаслідок незаконного та необгрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності, застосування до неї запобіжних заходів, конфіскації майна, проведення обшуку, виїмки тощо.

 

Література

1.    Конституція   України   від   28.06.1996р.   -   [Електронний   ресурс].   - Режим
доступу
: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi7nregr254%EA%2F96%2D%E2%F0.
Станом на 13.04.2012р.

2.  Мазур М. Р. Захист прав та законних інтересів осіб, які зазнали незаконного кримінального переслідування чи (та) засудження в кримінальному процесі: законодавче регулювання і практика застосування // Часопис Київського університету права. - 2011. -№2. -с. 255-260.

3.  Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу     України.     -     2007.     -     [Електронний     ресурс].     Режим доступу: http://apelyacia.org.ua/content/naukovo-praktichniy-komentar-kriminalno-procesualnogo-kodeksu-ukrayini-tertishnik-vm-2007.

4.  Суховіліні А. О. Реабілітація як самостійний процесуально-правовий інститут. - 2011.
-            [Електронний                                    ресурс].                        Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pib/2011_4/PB-4/PB-4_31.pdf.

 

5.      Л.М.Горбунова, С.В.Богачов, І.Ф.Іванчук, Ю.В.Трало. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю // М-во юстиції України.- К.: [ТОВ "Поліграф-Експрес"], - 2006. - 58с.

6.      Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від
01.12.1994р.           
-             [Електронний           ресурс].            -             Режим доступу:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/266/94-%D0%B2%D1%80. Станом на 14.04.2012р.

7. Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди,
завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства,
прокуратури і суду» від від 04.03.1996р. [Електронний ресурс].
- Режим доступу:
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z0106-96. Станом на 14.04.2012р.

 

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, декан юридичного факультету Херсонського державного університету, заслужений юрист України Стратонов Василь Миколайович.

 

 

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ЗАСТОСУВАННЯ ч 5 ст 61 СІМЕЙНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

Захарова Юлія Олександрівна

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: juliya114@yandex. ru

 

Ключові слова: правовий статус, нерухоме майно, спільна сумісна власність подружжя, приватизація, житло, земельні ділянки.

 

Внесення змін до Сімейного Кодексу України (далі - СК України) щодо режиму житла та земельних ділянок не було процедурно пов'язане із внесенням змін до будь-яких інших нормативних актів. Передбачалося, що новели СК України мають логічно «вписатися» в систему норм чинного земельного законодавства, доповнити та уточнити їх. Чи справдісталося саме так7 Чи оновлення сімейного законодавства допомогло вдосконалити процесуально-правове забезпечення здійснення права власності подружжя7 Відповідь на це питання неоднозначна [1].

До набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до ст 61 СК України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя» 2913-VI нерухоме майно (квартира, земельна ділянка), набуте одним із подружжя внаслідок реалізації права громадян на безоплатну приватизацію, вважалося особистою власністю того з подружжя, ким воно було отримано у власність.

Загалом варто нагадати, що приватизація - це процес зміни власника шляхом передачі об'єктів державної власності у приватну власність. Ідея приватизаційного процесу полягала в тому, що держава передає безоплатно своїм громадянам у власність частку державного майна (виробничих фондів, житлового та земельного фонду). Отже, приватизація - це правовідносини між державою Україна та її громадянами, котрі відповідно до закону мають право на одержання у власність частки державного майна.

Внаслідок змін, внесених зазначеним ЗУ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя», змінюється правовий статус нерухомого майна, набутого у власність одним із подружжя в процесі реалізації права на безоплатну приватизацію. Так у відповідності до ч. 5 ст. 61 СК України «об'єктом спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута наслідок безоплатної передачі її одному із подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації» [2].

Зауважимо, що новели стосуються двох видів майна - житлових приміщень та земельних ділянок, які переходять у власність громадян.

Особливе значення нині має питання про отримання громадянами у приватну власність земельних ділянок, передусім їх безоплатна приватизація, оскільки процес приватизації землі навіть не досяг свого піку.

Отже, в ч. 5 ст. 61 СК України встановлено правило: земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності (зокрема в результаті приватизації), стає об'єктом права спільної сумісної власності подружжя [1].

Як нам відомо, сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження У зв'язку з тим, що в праві сумісної власності подружжя на майно частки подружжя не визначені, вони мають координувати свої дії щодо цього майна і не можуть розпоряджатися своєю часткою в праві, як це має місце у відносинах спільної часткової власності.

Невизначеність часток у праві власності подружжя на майно спричинює два важливих наслідки. По-перше, за загальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та розпорядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода іншого з подружжя передбачається до того часу, коли не буде доведено протилежне. По-друге, у випадках, передбачених законом, для здійснення певних юридичних дій потрібна воля подружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки.

Тому, при звернені до нотаріальної контори для посвідчення правочину щодо розпорядження нерухомим (рухомим) майном, яке належить стороні правочину на праві спільної сумісної власності, слід бути готовим до того, що нотаріус буде витребовувати згоду іншого із подружжя для вчинення такого відчуження. Так, наприклад, при посвідченнідоговору купівлі-продажу квартири, яка належала продавцям на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого Агентством по приватизації державного житлового фонду, нотаріусом буде встановлюватися той факт, чи така приватизація відбулася продавцями в період зареєстрованого шлюбу. Якщо такий факт мав місце - то таке майно буде визначатися як спільне сумісне майно подружжя і тому на відчуження потрібно буде надати заяву про згоду іншого з подружжя на вчинення такого правочину. Ця ж норма закону стосуватиметься і спадщини. За аналогією при спадкуванні частки у спільному сумісному майні після її виділу в судовому порядку не слід забувати про те, що інший із подружжя матиме право на отримання Свідоцтва власності на частку як такий, що є живим. При видачі такого свідоцтва нотаріус вимагатиме документ, який посвідчує шлюбні відносини [3].

За час існування приватизаційних відносин між Державою та громадянами України склалася нотаріальна та судова практика, яка визнає майно, набуте одним із подружжя шляхом реалізації права на безоплатну приватизацію, - особистим приватним майном.

Слід зазначити, що приватизацію житла та земельних ділянок необхідно розглядати як правові відносини між Українською державою і громадянином України. Ці відносини персоніфіковані і виникають не з приводу спільно «набутого» чи «нажитого» майна. ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» визначає правові основи приватизації житла як один зі способів набуття його у власність.

Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення особистого права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Відповідно до зазначеного ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється шляхом його відчуження на користь громадян України у спосіб безоплатної передачі їм квартир (будинків), кімнат у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім»ю, а також продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають у них або перебувають у черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Щодо земельних ділянок, набутих громадянами України внаслідок безоплатної приватизації, то Верховний Суд України у постанові Пленуму «Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 19.03.2010 р. № 2 узагальнив судову практику та постановив, що відповідно до положень ст. 81, 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду (п. 18-2).

Приватизація земель державної та комунальної власності є правом громадян України (ст. 116 ЗК України) у межах норм та видів використання, встановлених ЗК України. Громадяни інших держав та особи без громадянства не мають такого права. Вони можуть тільки набувати землі у власність шляхом укладання цивільно-правових договорів і виключно окремо визначених категорій земель.

«Право на приватизацію земельної ділянки» слід розглядати ні як суб'єктивне право, в т.ч., скажімо, майнового характеру, а більше як елемент самого статусу, правосуб'єктності громадянина Україна. Закон буде застосовуватися до правовідносин розділу майна якщо право безоплатної приватизації було використано одним із подружжя після набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до ст 61 Сімейного кодексу України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя» чинності.

Спільна сумісна власність подружжя передбачає спільне володіння, користування та розпорядження таким майном. Співвласники (подружжя) мають право на поділ спільного сумісного майна подружжя, а також на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності.

Відповідно до ч 3 ст 81 ЗК України: «Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до чистини другої цієї статті (тобто на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини».

Враховуючи, що право приватизації є Конституційним правом лише громадян України, яке не поширюється на громадян інших держав та осіб без громадянства, з метою посилення захисту інтересів громадян України на особисте приватне майно та недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод громадян України, задекларованих Державою, закріплення на законодавчому рівні нотаріальної та судової практики, доцільно встановити, що житло та земельна ділянка, набуті одним із подружжя за час шлюбу на підставі безоплатної приватизації в межах санітарних норм (щодо житла) та в межах норм та видів використання (щодо земельних ділянок), - є об'єктом особистої приватної власності дружини чоловіка.

Неоформлене право власності на земельні ділянки переданої в приватну власність для ІЖБ одному із подружжя, після смерті його не переходить нікому, якщо не виготовлений на його ім'я державний акт на право власності на земельні ділянки. Земельна ділянка надається для ІЖБ власнику нерухомого майна на ній і Закон буде діяти лише при поділі нерухомого майна між ними, набутого під час шлюбу. А перехід права власності на земельні ділянки за ст. 120 ЗК України був і раніше вже встановлений з зв'язку з відчуженням будинку чи його частини та набуттям прав на будинок чи його частину.

Стосовно підстави придбання у власність земельної ділянки, то вони мають бути узгоджені з підставами для безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадян, визначеними у ст 116 ЗК України.

Верховний Суд України раніше в листі № 19-3767/0/8-08 від 29.10.2008 р. дотримувався точки зору, що: «Земельна ділянка, право власності на яку набуто шляхом приватизації, є особистою приватною власністю того із подружжя, кому вона безоплатно передана у власність, та не є спільною сумісною власністю подружжя».

Насамперед, слід звернути увагу на те, що у новій частині, якою доповнюється ст. 61 СК України, доцільніше розглядати питання визнання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя лише того житла та земельних ділянок, які набуті одним з подружжя саме внаслідок приватизації. Це пояснюється тим, що інше житло та земельні ділянки є таким об'єктом згідно з частиною 1 цієї статті за умов, якщо воно не є особистою приватною власністю дружини, чоловіка згідно з ст 57 СК України.

Приватизоване з 08.02.2011 р. майно є спільною сумісною власністю подружжя. «Відкритим» залишається питання щодо статусу житла та земельних ділянок, приватизованих до цієї дати. З цього приводу існують протилежні точки зору.

Положення ч 5 ст 61 СК України не застосовуються до відносин, які виникли до набрання чинності вказаним Законом, адже він зворотної сили не має. Отже, базуючись на загальному аналізі положень нормативно-правових актів, майно, приватизоване до 08.02.2011 р. одним із подружжя є його особистою приватною власністю.

Положення 5 ст 61 СК України застосовуються до приватизованого житла та земельних ділянок незалежно від дати здійснення приватизації. Тобто приватизоване одниміз подружжя майно завжди є спільною сумісною власністю подружжя. Така позиція міститься в листі Міністерства юстиції України від 13.05.2011 р. № 4208-0-33-11-31.

Отже, завдяки змінам в ч. 5 СК України, питання законодавчо вирішене таким чином: право власності на приватизоване житло виникає у другого з подружжя автоматично. Тому, якщо у приватизаційному процесі бере участь один з подружжя - другий стає співвласником завдяки своєму подружньому статусу.

Зміну норм відносно цих об'єктів права власності після вступу в силу ЗУ «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя» слід розглянути через судову практику. Оскільки коли в законодавстві існують «прогалини», то їх «заповнює» правозастосовча практика. Так, наприклад, суд вважає, що до виниклих правовідносин не може бути застосована ч 5 ст 61 СК України, зважаючи на такі встановлені судом обставини. Оскільки земельні ділянки набуті подружжям в порядку приватизації до набрання законної сили указаною нормою, яка вступила в дію з 08.02.2011 року. В цій частині закон зворотної сили не має, оскільки земельні ділянки подружжям набуті в 2008 році [4].

Проте за загальним правилом нормативно-правовий акт не має зворотної дії в часі, а це означає, що до кожної події, факту чи відносин повинен застосовуватись нормативно-правовий акт, що був чинним на момент, коли вказана подія, факт чи відносини мали місце. Заборона зворотної дії нормативно-правового акту в часі є однією із змістовних характеристик більш широкого за змістом принципу правової визначеності. Принцип незворотності дії нормативно-правового акту в часі закріплений в статті 58 Конституції України, в якій зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа