Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 32

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

При цьому, зауважимо, що функції та повноваження дитячого омбудсмана у різних країнах різні, проте, за будь-яких умов, як за О.В. Марцеляком, він повинен вимагати справедливого ставлення до дітей з боку різноманітних органів влади, допомагати дітям користуватись вже існуючими правами, а також сприяти визнанню за дітьми тих прав, які ще не знайшли свого законодавчого закріплення [8, с.283]. Відповідно до цього трансформація інституту Уповноваженого Президента України з прав дитини у дитячого омбудсмана вимагає істотного розширення його компетенції, поєднання принципів самостійності роботи із підконтрольністю главі держави, а також встановлення дієвих механізмів взаємодії з органами публічної влади, у тому числі щодо припинення та усунення виявлених порушень прав дитини. Підкреслимо, що саме відсутність означених елементів свого часу й зумовило здебільшого лише формальний характер інституту Повноважного Представника Президента України з питань додержання прав і свобод людини і громадянина. А відтак, вирішення вказаних питань інституалізації Уповноваженого Президента України з прав дитини потребує вже законодавчого регулювання діяльності, що, на нашу думку, серед іншого сприятиме реальності й стабільності даного інституту, його повноцінній інтеграції в державний механізм.

Отже, діяльність Уповноваженого Президента України з прав дитини охоплює окремий сегмент забезпечення діяльності глави держави як гаранта додержання прав і свобод людини і громадянина. Перспективним напрямком вдосконалення організації та діяльності Уповноваженого Президента України з прав дитини є його виокремлення в окремий спеціалізований допоміжний орган глави держави президентського контролю з прав дитини, законодавче закріплення статусу, встановлення повноважень з усунення виявлених порушень прав дитини та механізмів їх практичної реалізації.

 

Література:

1. Указ Президента України «Питання Уповноваженого Президента України з прав дитини» : від 11.08.2011 р., № 811/2011 // Офіційний вісник України. - 2011. - № 63. - Ст.

2.      Указ Президента України «Про Положення про Адміністрацію Президента України» : від 02.04.2010 р., № 504/2010 // Офіційний вісник України. - 2010. - № 25. - Ст.

978.

3.   Хаманева Н. Ю. Необходимость и пути создания института Уполномоченного по правам ребенка в Российской Федерации / Н. Ю. Хаманева // Права ребенка. Институт Уполномоченного по правам ребенка в Российской Федерации: опыт, проблемы, теоретические модели, нормативно-правовая база / под общ. и науч. ред. Г. Н. Кареловой. -М. : Благотворительный фонд «Альтернативное образование», 2001. - С. 37.

4.   Указ Президента України «Про Повноважного Представника Президента України з питань додержання прав і свобод людини і громадянина» : від 05.04.2007 р., № 276/2007 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 27. - Ст. 1083.

5.      Марцеляк О. В. Повноважний Представник Президента України з питань додержання прав і свобод людини і громадянина: проблеми регулювання статусу / О. В. Марцеляк, О. І. Зозуля // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2008. - Вип. 9. - С. 154-160.

6.  Закон України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» : від 02.03.2000 р., № 1524-III // Офіційний вісник України. - 2000. - № 14. - Ст. 552.

7.  Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» : від 23.12.1997 р., № 776/97-ВР // Офіційний вісник України. - 1998. - № 1. - Ст. 5.

8.  Марцеляк О. В. Інститут омбудсмана: теорія і практика / О. В. Марцеляк ; Національний ун-т внутрішніх справ. - Х. : Видавництво НУВС, 2004. - 448 с.

 

Науковий керівник: Начальник ННІ підготовки фахівців кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ, д.ю.н., професор Марцеляк Олег Володимирович

 

 

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ УЧАСТІ РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ В УДОСКОНАЛЕННІ БЮДЖЕТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

 

Зубенко Ганна Вікторівна

доцент кафедри конституційного, муніципального і міжнародного права юридичного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, кандидат юридичних наук e-mail: zubenkoav@mail.ru

 

Ключові слова: Рахункова палата, вищій орган фінансового контролю, контроль, бюджет, удосконалення законодавства.

 

Ефективне вирішення основного завдання, покладеного на Рахункову палату ст. 98 Конституції України - здійснювати контроль за використанням коштів Державного бюджету України - досягається завдяки здійсненню нею певних функцій, що визначають основні напрямки діяльності цього державного органу. Серед таких функцій важливу роль відіграє реформаторський напрямок діяльності Рахункової палати, який полягає в удосконаленнібюджетного законодавства та спрямований на ініціювання проведення конституційної та адміністративної реформи.

З огляду на це актуальним є питання дослідження нормативно-правового регулювання участі Рахункової палати в удосконаленні бюджетного законодавства України.

Слід зазначити, що у більшості країн світу даний напрямок діяльності вищого органу фінансового контролю закріплений на законодавчому рівні та, як правило, реалізується шляхом наділення його правом звернення з рекомендацією удосконалення чинного законодавства до відповідних повноважних органів: парламенту, глави держави, уряду та інших органів виконавчої влади, органу конституційного контроль (нагляду) тощо.

Так, Голова Вищої контрольної палати Польщі відповідно до ст. 11 Закону Польщі „Про Вищу контрольну палату" має право звернутися до Конституційного Трибуналу з пропозицією щодо встановлення відповідності даного законодавчого акта Конституції або іншого нормативного акта - Конституції чи законодавчому акту. Рахунковий комітет Республіки Казахстан відповідно до п. 11 ч. 4 ст. 8 Закону Республіки Казахстан „Про контроль за виконанням республіканського та місцевих бюджетів" має право розробляти та вносити рекомендації щодо дії нормативно-правових актів, які впливають на виконання республіканського бюджету. Державна рахункова палата Угорщини слідкує за проведенням державного бухгалтерського обліку, висловлював думку щодо пропозицій про його зміну, а також вносить власні пропозиції (п. 8 параграфу 2 Закону Угорської республіки „Про Державну рахункову палату"). Палата контролю Грузії уповноважена надавати Парламенту пропозиції щодо вдосконалення податкового законодавства (ст. 62 Закону Грузії „Про Палату контролю Грузії"). Рахункова палата Російської Федерації, здійснюючи аналіз порушень і відхилень бюджетного процесу має право вносити до парламенту пропозиції щодо удосконалення бюджетного законодавства в цілому (п. 4 ст. 9 Федерального закону „Про Рахункову палату Російської Федерації").

Такі повноваження вищих органів фінансового контролю зарубіжних країн повністю відповідають ч. 1 ст. 12 Лімській Декларації керівних принципів контролю, згідно з якою у важливих випадках вищий контрольний орган може надати в розпорядження парламенту і адміністрації свої професійні знання та досвід у формі експертного висновку, включаючи зауваження щодо проектів законів та інших постанов, які стосуються фінансових питань [1].

Конкретизуючи даний напрямок діяльності Рахункової палати, слід зазначити, що у відповідність вищезазначеним положенням Лімської Декларації керівних принципів контролю, як і більшість відповідних органів зарубіжних країн, вона також наділена повноваженнями щодо удосконалення бюджетного законодавства. Так, відповідно до п. 5 ст. 6, п. 9 ст. 7 Закону України „Про Рахункову палату" Рахункова палата має право: в ході проведення перевірок і аналізу стану економіки розробляти заходи щодо вишукування можливостей і нових джерел залучення додаткових надходжень до Державного бюджету України і вносити відповідні пропозиції Міністерству фінансів України; здійснювати аналіз і дослідження порушень і відхилень бюджетного процесу, підготовку і внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо їх усунення, а також удосконалення бюджетного законодавства в цілому [2].

Важливість цього напрямку діяльності Рахункової палати підтверджується й практикою її функціонування. Так, згідно зі Звітом Рахункової палати за 2010 рік, у новій редакції Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 № 2456/VI та Податковому кодексі України від 02.12.2010 № 2755/VI враховано ряд конкретних пропозицій щодо вдосконалення бюджетної політики, наданих Рахунковою палатою, зокрема: у Бюджетному кодексі України передбачено встановлення окремих видів плати за ліцензії та сертифікати; реєстраційний збір за проведення державної реєстрації; плату за надані в оренду ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення; у Податковому кодексі Українивдосконалено порядок адміністрування окремих податків, зокрема податку на прибуток, на додану вартість, акцизного збору, порядок застосування спрощеної системи оподаткування з метою унеможливлення її використання іншими платниками для мінімізації своїх податкових зобов'язань тощо [3]. Крім того, пропозиції Рахункової палати були враховані Верховною Радою України у Законі України від 08.07.2010 р. 2464/VI „Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" Законі України від 09.09.2010 р. 2519/VI „Про внесення змін до Закону України „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" Законом України від 09.07.2010 р. 2479/VI „Про Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг України" та ін.

Слід зазначити, що не вважаючи на докладне нормативно-правове регламентування можливостей Рахункової палати щодо участі в удосконаленні бюджетного законодавства, її повноваження в цій сфері мають бути розширені. По-перше, вважаємо за доцільне наділити Рахункову плату можливістю вносити пропозиції щодо удосконалення бюджетного законодавства в цілому не тільки до Верховної Ради України, але й інших органів державної влади, зокрема, Президента України та Кабінету Міністрів України. По-друге, враховуючи досвід діяльності вищих органів фінансового контролю деяких зарубіжних країн, зокрема Польщі, наділити Рахункову палату (Голову Рахункової палати) повноваженням звертатися з конституційним поданням до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про конституційність бюджетного законодавства; офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Наділення Рахункової палати такими повноваженнями сприятиме підвищенню ефективності використання державних фінансів та забезпеченню надійного контролю над ними.

 

Список літератури:

Лимская декларация руководящих принципов контроля // Контроллинг. - 1991. - № 1.

- С. 56-65.

Про Рахункову палату [Текст] : Закон України від 11 липня 1996 р. № 315/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 43. - Ст. 212.

Звіт Рахункової палати за 2010 рік [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/category/32826.

 

 

СПІВВІДНОШЕННЯ КОНСОЛІДАЦІЇ І КОДИФІКАЦІЇ ЯК ВИДІВ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА

 

Іванчикова Олена Володимирівна

студент-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна email: ivanchykova90@mail.ru

 

Ключові слова: систематизація, консолідація, кодифікація.

 

Систематизація законодавства - це діяльність з упорядкування, вдосконалення законодавства, приведення його до певної системи шляхом складання єдиних нормативно-правових актів.

Кожний із видів систематизації законодавства відповідає практичним потребам зручності пізнання та реалізації правових актів, що їх видає держава.

Консолідація - це специфічний вид систематизації законодавства, кінцевою метою якого є усунення множинності нормативних актів, їх уніфікація і утворення в структурі законодавства великих однорідних блоків в якості дуже важливої проміжної ланки між процесами правотворчості та кодифікації. Метою консолідації є усунення множиності нормативних актів, створення у структурі законодавства блоків нормативного матеріалу як вихідної бази для проведення кодифікаційної роботи [4, с. 29].

Розглядаючи проблему співвідношення кодифікації і консолідації необхідно зазначити, що вони нерозривно пов'язані між собою як дві ланки одного досить важливого суспільно-правового процесу - систематизації законодавства. Адже консолідація є первинним етапом проведення цієї важливої роботи. Без первинної логічної обробки нормативно-правового матеріалу, якою виступає консолідація стає неможливим проведення кодифікації як такої.

Цю особливість визначає В. Я. Калакура, який вказує на те, що кодифікація немає нічого спільного з механічним угрупуванням або поєднання окремих нормативних актів, оскільки в результаті кодифікаційних робіт вони переробляються в якісно новий акт, який характеризується єдиною системою, а його норми перебувають у логічній нормативній єдності, причому кожна норма оцінюється з точки зору її регулятивної здатності, а при необхідності набуває нового змісту або редакції [1, с. 22]. Але „переробка правових норм в якісно новий нормативний акт, який характеризується єдиною системою, а його норми перебувають у логічній нормативній єдності", неможлива також і без консолідації, тому що приведення розрізнених правових норм до єдиної системи і розташування їх у логічній нормативній єдності - завдання саме консолідації, а звідси випливає що даний вид систематизації виступає первинним етапом обробки нормативно-правової матерії в процесі кодифікації.

Непереконливою видається позиція Д. В. Чухвичова, який консолідацію і кодифікацію розглядає як види систематизації і, водночас, кодифікацію називає то специфічним видом законотворчості, то видом систематизації, то її формою, фактично ототожнюючи кодифікацію з консолідацією законодавства. За його словами, „результатом консолідації є різноманітні збірники лише чинного законодавства", а не нові консолідаційні акти законодавства [2, с. 76].

Т. Н. Рахманіна, вирішуючи проблему співвідношення кодифікаційного та укрупненого акта, зазначала, що укрупнений консолідований акт - це єдиний, зведений нормативний акт, який, на відміну від кодифікаційного акта, не вносить суттєвих новел у регулювання суспільних відносин, хоча в принципі може містити деякі елементи новизни [3, с.12].

На мою думку, поняття „консолідація" та „кодифікація" потрібно розмежовувати. Частіше за все оперативна кодифікація тої чи іншої галузі законодавства просто неможлива з причин значної динамічності законодавства та специфічності суспільних відносин, яке воно врегульовує, тому в таких випадках, як наслідок, видаються консолідаційні збірники законодавства, які полегшують процес використання даних правових норм. Якщо б консолідація входила до складу кодифікації, то ці збірники законодавства можна б було назвати не повністю кодифікованими, що б спричинило масу незручностей і непорозумінь як в юридичній практиці, так і в теорії. Підтвердженням правильності цієї позиції також може слугувати законодавство країн англо-саксонської системи права, де консолідація відіграє провідну роль в систематизації законодавства [5, с. 33].

Таким чином, консолідація та кодифікація будучи окремими видами систематизації законодавства, за своєю сутністю споріднені юридичні явища.

Консолідація, утворюючи так звані „консолідаційні центри", групує нормативно-правовий матеріал за визначеними ознаками, а саме - за предметом, методом, об'єктом та суб'єктом правового регулювання суспільних відносин. Вона суттєво визначає структуру майбутнього кодифікованого акту, вказує на суперечності, неузгодженості, прогалини вмасиві нормативно-правового матеріалу. Але вона не змінює існуюче законодавство. А вже в процесі кодифікації проводяться визначені консолідацією зміни та доповнення, і разом з прийняттям вже нового кодифікованого нормативно-правового збірника, використані нормативно-правові акти втрачають свою юридичну силу.

 

Список використаної літератури:

Меленко С. Г. Співвідношення консолідації і кодифікації як методів систематизації законодавства// Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 105. Правознавство. - Чернівці: «Рута», 2001. - с. 22-25

Кодифікація законодавства України: теорія, методологія, техніка/ Ю. С. Шемшученко, О. І. Ющик, Л. М. Горбунова, М. О. Теплюк, Л. В. Гульченко, В. І. Риндюк; за заг. ред. О. І. Ющика. - К.: Парламентське вид-во, 2007. - 208 с.

Меленко С. Г. Консолідація як засіб розвитку галузі права)// Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 91. Правознавство. - Чернівці:

ЧДУ, 2000. - с. 10-13

Систематизація законодавства України: проблеми та перспективи вдосконалення: Монографія. - К.: Ін-т держави і права ім. В. Н. Корецького НАН України, 2003. 220 с.

Борщевський І. В. Теоретичні засади кодифікації законодавства / І. В. Борщевський // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Вип. 37. - К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. - С. 31-36.

 

Науковий керівник: доцент кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н, доцент Слинько Дмитро Вікторович.

 

 

СТАБІЛЬНІСТЬ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЗАКОННОЇ СИЛИ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Ісаєва Ірина Олександрівна

студентка-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна e-mail: ira_isaeva@mail.ru

 

Ключові слова: цивільний процес, рішення суду, законна сила, стабільність судового рішення.

 

У науці цивільного процесуального права питання щодо поняття законної сили рішення суду, наслідків набрання рішенням суду законної сили, його ознак та змісту є дискусійними. Одні автори (А. Ф. Клейман, С. Н. Абрамов, Н. Б. Зейдер, К. С. Юдельсон) вважають, що під законною силою рішення суду необхідно розуміти його обов'язковість (загальнообов'язковість), інші вчені (М.Й. Штефан, П.П. Заворотько) вважають, що законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства: захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій; зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб у дусі неухильного виконання Конституції, законів України, поваги до правил співіснування, честі і гідності людини. [1;с.533]

Ухваленням рішенням суду, яким вирішується цивільна справа по суті, не закінчується процес захисту прав, свобод чи інтересів сторін. Рішення має бути реалізоване, а для цього воно повинно набути законної сили.

Одним із елементів забезпечення правової визначеності законної сили рішення суду є його стабільність. На жаль, темі стабільності рішення суду першої інстанції, зокрема, її змісту та практичній значимості, не приділялося належної уваги з боку вчених-процесуалістів.

Метою даної статі є визначення поняття стабільності рішення суду та виділення елементів, якими вона забезпечується.

Стабільність рішення суду виникає саме з моменту набрання рішенням законної сили, поза законною силою воно не існує. Не можна сказати, що рішення є більш стабільним, коли воно набрало законної сили, або менш стабільним, коли воно її ще не набрало. Рішення суду або є стабільним, або таким не є.

Стабільність це надання судовому рішенню, яке набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який:

а) встановлює неможливість його апеляційного оскарження з боку заінтересованих осіб і зміни судом, який його ухвалив;

б) підкреслює завершеність у розв'язанні рішенням конкретного правового питання;

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа