Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 33

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

в) характеризує його стійкість.

Стабільність забезпечується незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю. [5; с.421]

Незмінність є одним із елементів законної сили рішення суду. Воно виникає до набрання ним законної сили і полягає в тому, що після його проголошення суд, який ухвалив рішення, не має права сам його скасувати або змінити (ч. 2 ст. 218 ЦПК України). Зазначене гарантує стабільність судового рішення, забезпечує стабільність правових відносин. У той же час суду, який ухвалив рішення, надається можливість в чітко виз­начених законом випадках доповнити своє рішення, роз'яснити його, внести в нього виправлення, однак при цьому не змінюючи його змісту (статті 219, 220, 221, 241, 250, 255 Цивільного процесуального кодексу України). [3; с.398]

Неспростовність, як властивість судового рішення, яке набрало законної сили, означає неможливість подальшого оскарження рішення в апеляційному або касаційному порядку, отже, неможливість його скасування або зміни в цьому порядку. [2; с.240] Так, згідно з ч.2 ст. 223 ЦПК України, після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини. [3; с. 399]

Неспростовність судового рішення полягає у тому, що після закінчення строку на оскарження заінтересованим особам заборонено подавати скарги за винятком випадків щодо поважності пропуску строків на таке оскарження. При цьому необхідно довести суду поважність пропуску цих строків на підставі доказів. [4; с. 695]

Виключність - неможливість для сторін, третіх осіб які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, а також їх правонаступників заявляти в суді ті самі позовні вимоги, з тих самих підстав (ч. 2 ст. 223 ЦПК). Тобто, можна сказати, що це є неможливістю розгляду тотожного позову. Якщо до суду подається заява з вимогою, за якою є рішення суду, що набрало законної сили, то суддя при вирішенні питання про відкриття провадження у справі повинен постановити ухвалу про відмову у його відкритті (ст. 122 ЦПК). У разі, якщо суддя помилково порушив цивільну справу, то на будь-якій стадії цивільного процесу провадження може бути припинено, про що постановляється ухвала про закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК).

Преюдиціальність як одна із рис судового рішення, повинна розглядатися як прямий і безпосередній наслідок рішення, що набрало законної сили. [4; с. 695] Преюдиція - нібито вторинна властивість судового рішення, похідне від поняття законної сили. Преюдиція є наслідком попередніх трьох властивостей судового рішення. Рішення, що не володіє хоча б однією з властивостей, не може мати преюдиціальності. Преюдиціальність - це неможливість для осіб, які приймали участь у справі, та їх правонаступників оспорювати, а для суду - досліджувати в іншому процесі факти і правовідносини, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили.[2; с. 241]

Проведене дослідження стабільності законного рішення суду першої інстанції у цивільному процесі дозволяє дійти до таких висновків:

1. Стабільність є елементом законної сили рішення суду, але не правовим наслідком
набрання рішенням суду законної сили, є властивістю рішення суду як процесуального
документа, як акта правосуддя, яке набувається ним незалежно від набрання законної сили.

2.       Момент набрання рішенням суду законної сили та виникнення у рішення суду властивості стабільності - різні. При цьому, незмінним рішення суду стає ще до набрання ним законної сили.

3.   Стабільність - це надання рішенню суду такого гарантованого правового режиму, який встановлює неможливість його оскарження з боку заінтересованих осіб і зміни судом, який його ухвалив.

 

Література:

1.Комаров В.В., Луспеник Д.Д. та ін.. Позовне провадження: Монографія. - Х.: Право,

2011. - 552 с.

2.Васильєв С.В. Цивільний процес України. Навч. посібн. - Х.: Еспада, 2009. - 456 с.

3.Луспеник Д.Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. - Харків: Харків юридичний, 2006. - 480 с.

4.Фурса С.Я. Цивільний процес України: академічний курс. - К.: КНТ, 2009. - 848 с.

5.Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. - 624 с.

 

Науковий керівник: ст. викладач кафедри правосуддя юридичного факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна, к.ю.н. Магда С. О.

 

 

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

 

Калиновський Богдан Валерійович

кандидат юридичних наук, доцент, Національна академія внутрішніх справ, заступник начальника кафедри конституційного та міжнародного права

e-mail kalinbogdan@ukr.net

 

Ключові слова: територіальний устрій, місцеве самоврядування, конституційна реформа.

 

Практика розбудови демократичної і правової держави в Україні підтверджують загальновизнаний юридичний постулат про те, що суспільні відносини, які функціонують в державі потребують чіткої і детальної юридичної регламентації.

Як показав аналіз стану наукової розробки проблем адміністративно-територіального устрою і організації місцевої публічної влади у вітчизняній літературі, українськими вченими створено підґрунтя для її подальшого вивчення. Вагомий внесок у дослідження цієї проблематики зробили М. А. Баймуратов[1], О. В. Батанов [2], В.В.Кравченко [3], І. Б. Коліушко[4], В. С. Куйбіда [5], Н. Р. Нижник[6], М. О. Пухтинський, С. Г. Серьогіна[7], В. А. Яцюк та ін.

Метою даної роботи є висвітлення проблем існуючого адміністративно-територіального устрою і основаної на ньому організації місцевої публічної влади, а також обґрунтувати необхідність внесення змін розділів ІХ Територіальний устрів України і ХІ Місцеве самоврядування для удосконалення територіального устрою України та конституційної моделі організації і функціонування місцевої публічної влади.

Зауважимо, що протягом останніх років неодноразово родилися спроби оптимізувати територіальну організацію влади держави та реформувати місцеве самоврядування, що знаходило своє відображення у відповідних державних стратегічних та програмних документах. Проте невизначеність і суперечність деяких положень Конституції України від 28 червня 1996 року, відсутність на сьогоднішній день спеціального закону загострюють суперечності між теорією і практикою та породжують низку проблем у цій сфері.

У науковій літературі України неодноразово наголошувалося, що політика місцевого і регіонального розвитку має базуватися на загальновизнаних європейських стандартах і засадах: децентралізації державного управління, деконцентрації владних повноважень, партнерства і кооперації зусиль місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, концентрації і раціонального використання ресурсного забезпечення, субсидіарності щодо надання державних і громадських послуг жителям.

Теперішня модель територіальної організації влади в Україні реалізується через систему "політичного та економічного двовладдя": діють призначені з центру місцеві державні адміністрації й обрані населенням органи та посадові особи місцевого самоврядування. Фактично штучно створено соціальне шкідливу ситуацію кон куренції, коли обидві структури змагаються за і без того обмежені фінансові та інші ресурси, а також за контроль над власністю.

На наш погляд, передумовою впровадження в життя за декларованих засад місцевого самоврядування є перебудова системи організації влади і управління на дійсно демократичних засадах, що неминуче приведе до зміни чинної моделі місцевого самоврядування. Найважливішим завданням у цьому плані є проведення реальної адміністративно-територіальної реформи з одночасною децентралізацією влади, яку до сьогодні практично не вдалося здійснити.

Основними проблемами наявного адміністративно-територіального устрою України є: Існуюча схема адміністративно-територіального устрою являє собою складну невпорядковану чотириступеневу ієрархічну структуру, при цьому кожна одиниця наділена державою відповідними повноваженнями у сфері державного управління, а також виконує певні самоврядні функції. Ця система містить цілий ряд неточностей і суперечностей. Наприклад, місто районного значення Артемове (Донецька область) повинно належати до третього ступеня адміністративно-територіальної ієрархії, але фактично належить до четвертого, оскільки входить до міста обласного значення Дзержинськ (другий рівень ієрархії). Відсутність в адміністративно-територіальному устрої України найнижчого базового рівня та різноманіття адміністративно-територіальних одиниць третього та четвертого рівнів (міста районного значення, селищні, сільські ради) ускладнюють адміністративно-територіальну схему по горизонталі. Також слід зазначити, що в Україні ще залишаються так звані «матрьошки», коли в межах території однієї адміністративно-територіальної одиниці розташовані інші.  Так, на території 64 містобласного значення знаходяться ще 202 інші адміністративно-територіальні одиниці. Наприклад, м. Ялта включає в себе 31 населений пункт, з них 1 місто районного значення, 21 селище міського типу, 8 селищ та 1 село. Систему місцевого самоврядування зазначеного міського утворення складають: Ялтинська міськрада, Алупкінська міськрада та 7 селищних рад. Усі ці органи мають відповідно до законодавства майже однакові повноваження й одну територію їх реалізації, що призводить до серйозних проблем.

Недосконалість понятійного апарату. Відсутність узагальненої назви для кожного з рівнів ієрархії адміністративно-територіальних одиниць. Якщо з нормами Конституції порівняти існуючу схему адміністративно-територіального устрою, то можна виявити низку суперечностей. Так, поза переліком адміністративно-територіальних одиниць у нормах Конституції опинились міські, селищні та сільські ради. Положення Конституції України містять поняття «адміністративно-територіальна одиниця» і «населений пункт», що спричинило певну плутанину в розумінні і змістовному навантаженні цих понять. Приміром, сільська рада та село, селищна рада та селище міського типу, місто обласного значення чи місто районного значення як адміністративно-територіальні одиниці та місто як населений пункт. Тому чітке законодавче визначення і розмежування цих понять - одне з першочергових завдань у формуванні ефективної і дієвої територіальної організації влади.

Порушення принципу компактності адміністративно-територіальних одиниць (наявність анклавів). В Україні існують населені пункти,Ю що розташовані на території однієї області, а адміністративно-підпорядковані іншій. Так, Макарів-1 розташовано в Житомирській області, смт Коцюбинське - у м. Києві, м. Славутич - у Чернігівській, проте всі вони адміністративно підпорядковані Київській області. Це призводить до конфлікту компетенції рад, наприклад Київської міської та Коцюбинської селищної щодо території селища Коцюбинське.

Невизначеність механізму та застарілість критеріїв для формування районів, віднесення населених пунктів до категорії сіл, селищ, міст. Сьогодні ці питання регулюються ще Положенням про порядок розв'язання питань адміністративно-територіального устрою Української РСР, затвердженим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 12 березня 1981 р. Це положення застаріло, ряд суб'єктів, які згадуються в документі вже не існують, наприклад Президія Верховної Ради УРСР, виконавчий комітет обласних, міських Рад народних депутатів.

Надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць на базовому рівні. Поточний аналіз свідчить про збільшення кількості сільських рад та зменшення наявної чисельності сільського населення та кількості сіл. На сьогодні в Україні налічується понад 30 тис. суб'єктів адміністративно-територіального устрою, з них 29356 - сільські населені пункти та селища міського типу, на них припадає понад 12 тисяч представницьких органів місцевого самоврядування. З 1991 по 2010 рр. в Україні знято з обліку 485 населених пунктів[8, С.220-221]. Надмірна подрібненість та малочисельність більшості територіальних громад призводить до їх фінансово-економічної неспроможності. Виходом з такого становища є формування самодостатніх територіальних громад. Ідея укрупнення територіальних громад сама собою породжує ідею укрупнення відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Слід погодитись, що одним зі стримувальних чинників реформування і територіального устрою, і місцевого самоврядування є політичні, правові, психологічні стереотипи командно-адміністративного владарювання, які підтримуються завдяки тому, що і сьогодні політична лінія характеризувалася намаганням усе вирішити і розподілити на рівні державному, урядовому. З одного боку, це наслідок об'єктивного процесу ствердження власної державності, з іншого, — суб'єктивна невіра в можливості демократизації суспільства "знизу".

Без сумніву, повсюдна адміністративна реформа, яка включає і реформу територіального устрою, має посилити інституційні, адміністративні та фінансові можливості місцевого самоврядування. Важливо наголосити, що при проведенні будь-якої реформи необхідно поставити ціль, і задіяти оптимальні і реальні заходи по її здійсненню. Тому, при проведенні адміністративно-територіальної реформи мають бути враховані такі вимоги: повно і виключна компетенція та спроможність органів місцевої публічної влади одного територіального рівня виконувати повноваження; нерозривність території адміністративно-територіальної одиниці, тобто виключити можливість наявності анклавів; адміністративний центр територіальної одиниці має бути максимально близько розміщеним до її географічного центру; узгодженість кількості одержувачів публічних послуг з галузевими нормами навантаження на бюджетні установи і їх фінансуванням; взаємодоповнення - досягти пропорції між багатими та бідними складовими, вузькоспеціалізованими населеними пунктами та територіями з диверсифікованими функціями, що сприятиме територіальній справедливості і доступу до публічних послуг.

Як свідчить досвід європейських держав, зокрема: Республіки Польща, Італійської Республіки, Королівства Данії, Королівства Норвегії, Німеччини, Великої Британії, Греції та інших, реформування систем адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування не може бути розведено в часі. Адміністративно-територіальна реформа насамперед пов'язана з процесом децентралізації, яка є змістом реформи місцевого самоврядування для Європи.

Ключовими питання при здійсненні конституційної реформи системи місцевого самоврядування та, фактично, встановлення адміністративно-територіального устрою має бути деталізовано і чітко визначено:

-рівень децентралізації владних повноважень, визначення чіткої схеми розподілу повноважень між органами місцевої публічної влади на територіальному рівні;

-вироблення і закріплення більш раціональних механізмів перерозподілу фінансів, удосконалення бюджетних відносин;

-формування достатньої матеріально-фінансової і бюджетної бази для всіх територіальних громад, а в разі неможливості - створення можливості дотацій місцевих бюджетів;

-законодавче визначення ключових понять та засад адміністративно-територіального устрою України;

-закріплення конституційно-правового статусу і рівнів адміністративно-територіального устрою;

-встановлення меж, сучасних критеріїв утворення і зміни адміністративно-територіальних одиниць;

-спрощення системи та оптимізація класифікації адміністративно-територіальних одиниць.

Законодавче забезпечення реформи територіального устрою і місцевого самоврядування повинно мати комплексний характер і виходити з ідеології його цілісності, нового алгоритму конституційно-правового регулювання відносин у сфері місцевого й регіонального розвитку та адміністративно-територіального устрою на всіх рівнях законодавчого забезпечення. Вищим рівнем є саме конституційно-правовий, і для проведення системної реформи місцевого самоврядування і територіального устрою необхідно внести зміни до окремих статей Основного Закону. Після того має відбутися робота на законодавчо-спеціалізованому рівні, а саме є необхідність ухвалення ряду законодавчих актів, а саме нові закони про адміністративно-територіальний устрій, про місцеве самоврядування, про місцеві державні адміністрації, про місцевий референдум, прийняти нормативно-правові акти про систему консультацій державної влади та місцевогосамоврядування через асоціації органів місцевого самоврядування. Після законодавчого закріплення принципів організації та функціонування органів та посадових осіб місцевого самоврядування необхідно змінити галузеве законодавство, що пов'язано з питаннями бюджетної, податкової, земельної, політики, а також охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, житлово-комунального господарства. Саме такий алгоритм проведення реформи територіального устрою та місцевого самоврядування вбачається оптимальним і найбільш продуктивним.

 

Список використаних джерел:

1.Баймуратов М. А. Объектный состав публичной самоуправленческой (муниципальной) власти : телеологические установки, идентификация, конституционно-правовая регламентация / М. А. Баймуратов ; Т. М. Буряк ; Мариупольский гос. гуманитарный ун-т ; Представительство Европейского центра публичного права в Украине. — Сумы : Університетська книга, 2007. — 232 с.

2.Батанов О. В. Муніципальна влада в Україні : проблеми теорії та практики : [монографія] / Батанов О. В. ; відп. ред. М. О. Баймуратов. — К. : Юридична думка, 2010. — 656 с.

3.Кравченко В. В. Муніципальне право України :  [навч. посіб.] / В. В. Кравченко,

М. В. Пітцик. — К. : Атіка, 2003. — 672 с.

4.Коліушко І.Б. Виконавча влади та проблеми адміністративної реформи в Україні: могографія / І.Б. Коліушко. - К.: Факт, 2002. - 284 с.

5.Куйбіда В. С. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні / Куйбіда В. С. Львів : Літопис, 2001. — 375 с.

6.Адміністративна реформа в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи: монографія / за заг. ред.. Н.Р. Нижник, Н.Т. Гончарук. - Д.: Моноліт, 2009. - 384 с.

7.Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] / С. Г. Серьогіна (ред.); Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. Х. : Право, 2005. — 255 с.

8.Публічна адміністрація в Україні: становлення і розвиток: монографія/ Авт. кол.: Алексєєв В.М, Бровченко Л.С., Верещук І.А. та ін./за заг. ред. А.В.Толстоухова. -Дніпропертовськ: Моноліт. - 2010. - 402с.

 

 

ІСТОТНІ УМОВИ ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЛІКАРЯ

 

Каменська Дар'я Вячеславівна

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна e-mail: daryakamenskaya@gmail .com

 

Ключові слова: договір страхування професійної відповідальності лікаря, предмет договору, страховий випадок, страховий ризик, страхова сума, страховий платіж.

 

Умови, на яких укладається договір, мають велике практичне значення, оскільки саме від них залежатимуть особливості договірних прав та обов'язків сторін, а також належне виконання зобов'язання. Істотні умови посідають ключову позицію, без їх погодженнядоговір взагалі не вважається укладеним, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати свої зобов'язання.

Дослідженню галузі страхування, зокрема страхування професійної відповідальності лікаря присвятили свою наукову діяльність такі вчені українського та російського простору як Антонов С.В., Никифорак В.М., Файєр О.А., Белих В.С., Кагаловська Е.Т ті інші.

Договір страхування професійної відповідальності лікаря можна визначити як письмову угоду, укладену між страхувальником (лікарем, який здійснює професійну діяльність в сфері медицини або закладом охорони здоров'я) та страховиком, відповідно до якої останній бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику чи третій особі (відшкодувати шкоду, завдану при здійсненні професійної медичної діяльності), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та належно виконувати інші умови договору.

Зрозуміло, що договір страхування професійної відповідальності лікаря є різновидом договору страхування, зокрема страхування (професійної) відповідальності. Це означає, що його істотні умови будуть такі самі, але з огляду на специфічність об'єкту страхування, ці умови набувають своєї унікальності та неповторності. Так, ЦК України називає істотними умовами договору страхування предмет, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу та інші умови, визначені актами цивільного законодавства [1, ст.982].

Визначаючи предмет будь-якого договору страхування, необхідно відзначити, що суттєвою умовою для всіх видів страхування є страховий інтерес. Предмет договору в даному випадку співпадає з поняттям об'єкту страхового правовідношення (зобов'язання), тобто зі страховим інтересом [2, с.222]. В цивілістиці існує певна дискусія щодо цього питання. На думку С.В. Антонова та М.А. Мелющевої, страхування професійної відповідальності лікаря — це страхування самої медичної практики на випадок настання відповідальності перед пацієнтом [3, с.19]. Є.О. Мічурін вказує, що предметом договору тут виступає послуга з прийняття страховиком ризику негативних майнових наслідків для страхувальника, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, завданої останнім [4, с.356]. В.М. Никифорак об'єктом страхування професійної відповідальності називає майнові інтереси, пов'язані з обов'язком професіонала відшкодувати прямі матеріальні збитки, завдані третім особам у результаті наданих ним професійних послуг [5, с.163]. Найбільш конкретне визначення надає О.А. Файєр: предметом договору професійної відповідальності лікаря є майновий інтереси, пов'язаний з відповідальністю лікаря перед пацієнтами, життю та/або здоров'ю яких може бути завдана шкода, внаслідок помилкових рішень або дій (бездіяльності) при наданні медичних послуг [6, с.272]. Отже, в договорі професійної відповідальності лікаря предметом є правомірний майновий інтерес страхувальника (лікаря або закладу охорони здоров'я) у збереженні свого майнового стану на випадок настання його професійної відповідальності, а також направлений на відновлення майнового стану потерпілого пацієнта.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа