Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 35

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

      установлення меж кримінальною, цивільної й адміністративної юрисдикції (іноземці та особи без громадянства, наприклад, не можуть бути суб'єктами деяких правопорушень, наприклад зрада Батьківщині, ухилення від військового обов'язку, вони не вправі придбати у власність землю і т.д.).

Слід враховувати, що в чистому виді жодний із зазначених вище режимів, як правило, не застосовується. Частіше усього в одній сфері іноземці та особи без громадянства мають національний режим, а в інший (або інших) спеціальний. Крім того, на режим іноземних громадян із конкретної держави впливає характер відносин між цією державою і державою перебування.

Таким чином, з вищенаведеного можна зробити наступні висновки. Щодо іноземних громадян та осіб без громадянства держава перебування встановлює такий правовий режим , який не має суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, міжнародним зобов'язанням держави, узятим у рамках двосторонніх і багатосторонніх договорів.

Найчастіше це національний режим, який припускає наявність такого ж обсягу прав і обов'язків в іноземців, який наданий державою для власних громадян. Саме цей режим за загальним правилом встановлюється щодо іноземців законодавством України.

 

Науковий керівник: доцент кафедри конституційного, муніципального і міжнародного права юридичного факультету ХНУ ім. В.Н.Каразіна, к.ю.н. Зубенко Ганна Вікторівна

 

 

ОБ'ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ

ЗАЗНАЧЕННЯ

 

Карпенко Оксана Іванівна

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: ksu-joker@mail.ru

 

Ключові слова роботи: географічне зазначення, найменування походження, назви місця походження товару, кваліфіковані зазначення походження товару, право інтелектуальної власності.

 

Географічні зазначення є засобами індивідуалізації товарів. На міжнародному рівні вже склалася і діє досить розгалужена і ефективна система правової охорони географічних зазначень. Ці питання, зокрема, регулюються підписаною у рамках Світової Організації Торгівлі Угодою про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС) та рядом інших міжнародних актів.

Георгафічне зазначення як об'єкт права інтелектуальної власності появився в Україні в кінці 90-х років ХХ століття і зайняв чільне місце в господарському обороті суб'єктів підприємницької діяльності.

Україна багата на географічні зазначення, які є відомими серед широкого прошарку споживачів. Як приклад можна навести миргородську, лужанську, трускавецьку мінеральні води, кримські вина, донецьке вугілля, волинські топази, житомирську сіль. Спільною рисою між наведеними товарами є те, що їх властивості та якість обумовлюються місцем їх виробництва або виготовлення. В цьому плані, вони є унікальними, бо не можуть бути виготовлені або видобуті в іншій місцевості.

На сьогодні найпоширенішим визначенням географічнего зазначення є наступне: географічне зазначення-це назва країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об'єкта, що використовується для позначення товару (послуги), особливі властивості якого виключно або переважно визначають характерні для певного географічного об'єкта природні умови, людський фактор або те і інше одночасно.

Географічні зазначення відносяться до об'єктів права інтелектуальної власності, чия функція полягає в тому, що вони відрізняють товари залежно від місця їх географічного походження. При цьому за сутністю свого призначення такі об'єкти можна поділити на дві основні групи, а саме ті, які:

-       вказують на те, що відповідні товари походять з певного географічного місця, регіону (частіше - країни), - до них, зазвичай, відносяться «зазначення походження»;

-       вказують на те, що відповідні товари, що походять з певного географічного місця, регіону та мають зазвичай певну якість, характеристики чи репутацію, котрі в свою чергу залежать саме від географічного місця походження таких товарів.

Таким чином, остання група об'єднує так звані спеціальні об'єкти, що для вказівки про місце походження застосовуються на відповідних товарах, яким властиві певна якість, характеристики чи репутація, зумовлені їх географічним походженням. Саме до таких спеціальних об'єктів, як правило, відносяться «найменування походження» («Appellation of Origin») та «географічні зазначення» (відповідно - «Geographical Indication»).

При цьому стосовно прийнятої на сьогодні термінології в зазначеній сфері слід зауважити: хоча термін «географічні зазначення» визначає окремий вид спеціального об'єкта інтелектуальної власності, в міжнародних угодах та в законодавстві зарубіжних країн його також прийнято застосовувати як загальний термін, що охоплює інші спеціальні об'єкти інтелектуальної власності.

Однак іноді як загальний термін також прийнято застосовувати «зазначення походження». Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р.[5] встановлює правовий режим охорони «зазначень походження товарів» та регулює відносини у сфері цих об'єктів інтелектуальної власності. «Зазначення походження» є загальним терміном, який охоплює: «прості зазначення походження товару» та такі спеціальні об'єкти, що підлягають охороні на підставі державної реєстрації, як: «назви місця походження товару» і «географічні зазначення походження товару» (названі як «кваліфіковані зазначення походження товару»).

Відповідно до положень книги четвертої Цивільного кодексу України, до об'єктів права інтелектуальної власності віднесено «географічні зазначення»[1]. При цьому встановлено, що право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації його на підставі закону.

Очевидно, термін «географічні зазначення» належить до застосування як загальний термін, що охоплює «назви місця походження товару» і «географічні зазначення походження товару» («кваліфіковані зазначення походження товару»).

Доречно зауважити, що у країнах світу правова охорона «зазначень походження», «найменувань походження», «географічних зазначень» нараховує далеко не одне десятиліття, а в деяких такі об'єкти охороняються цілою низкою законодавчих актів. Укладені також багатосторонні та двосторонні міжнародні та регіональні угоди щодо їх охорони. Загалом «зазначення походження» («Indication of Source») та «найменування походження» («Appellations of Origin») були визнані як об'єкти промислової власності серед таких об'єктів як «винаходи», «корисні моделі», «знаки» та «промислові зразки» ще при укладені Паризької конвенції про охорону промислової власності в 1883 році.

До відомих «найменувань походження» та «географічних зазначень», застосовуваних на відповідних товарах, що мають відповідне географічне походження, відносяться такі найменування товарів: «Danablu», «Gorgonzola», «Roquefort» та «Manchego» для сирів; «Basmati» для рису; «Antigua» та «Mocha» для кави; «Toscano», «Olympia» для оливкового масла; «Bordeaux» «Chianti» для вина; «Havana» для тютюну; «Swiss» для годинників; «Meissen» для порцеляни; «Walerford» та «Baccarat» для кришталевих виробів. Відсутність в Україні охорони певних назв місця походження та географічних зазначень походження не є результатом відсутності в Україні таких товарів, які б вирізнялися своєю специфічною якістю, характеристиками чи репутацією залежно від їх географічного походження. Згадаймо кримські вина, зокрема ті, що походять із знаменитої Масандри та Сонячної долини. Досі не мають відповідної правової охорони такі відомі продукти українського походження, як петриківський розпис дерев'яного посуду, коростеньська порцеляна, житомирський граніт, різьблені вироби Карпат.

Як географічні зазначення захищеними могли б бути в Україні такі природні мінеральні води, як «Трускавецька», «Миргородська», «Моршинська». На сьогодні назви цих вод зареєстровані в Україні як знаки для товарів і послуг (де серед товарів зазначено «природні мінеральні води») на ім'я різних осіб. Як правило, вони складаються з назви води або містять таку назву у своєму складі та відрізняються один від одного застосуванням різних прикметників або дизайном напису, чи складовими в разі охорони у вигляді етикетки. Такі знаки зареєстровані як на ім'я різних осіб, які знаходяться у відповідному місці, та видобувають відповідну воду, так і на осіб, які не мають виробничих потужностей, розташованих у певному географічному місці [2].

Характерно, наприклад, що на сьогодні до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг занесено 24 знаки, які містять словесне позначення «Трускавецька» і призначені, серед іншого, для води. Нараховується 10 різних власників вказаних знаків, а самі знаки різняться такими прикметниками як: «заповідна», «джерельна», «курортна», «кришталева», «оригінальна», «природна», «особлива», «класична», «справжня». Щонайперше така ситуація насторожує [3].

Зазначимо, спори стосовно правомірності реєстрації одного із знаків «Трускавецька» суди вирішували не один рік. Причому, іноді зміст позовних вимог вражав своєю винахідливістю. У первісному спорі позивач та відповідач, власник відповідного свідоцтва на знак, зайняті видобутком води практично в одному місці, все-таки дійшли до примирення стосовно використання назви води. Однак уже через два роки власник спірного свідоцтва на знак просив суд визнати за ним виключне право на використання відповідного позначення. Це при тому, що право виключного використання власником свідоцтва позначення, зареєстрованого як знак, встановлено Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»[4]. І суд задовольнив позовні вимоги. Первісний же позивач згодом, скориставшись тим, що знак мав комбінований характер, а саме позначення «Трускавецька» було виконане із застосуванням літер особливої форми написання, просив суд виключити з правової охорони слово «трускавецька», забезпечивши собі таким чином можливість використовувати назву води,не порушуючи прав власника свідоцтва на знак. У наслідок цього після всіх судових розглядів нині колишній позивач і відповідач володіють спірним знаком спільно.

Безперечно, що витоки таких спорів лежать у площині права на використання назви природної води, що може мати підстави охорони як спеціальний вид зазначення походження такої води, право на використання якого може належати тим особам, які її видобувають.

Ще й сьогодні, суди вирішують спір щодо правомірності використання назви природної мінеральної води «Миргородська», зареєстрованої у варіаціях знаків на двох різних юридичних осіб, які добувають воду з Миргородського родовища мінеральних вод. Позов виник саме через невизначений статус назви природної води, що й досі не визнана в Україні зазначенням походження (чи географічним зазначенням), що підлягає правовій охороні та має належати до використання власниками такого права на підставі видобутку води у відповідному географічному місці.

Зрозуміло, що таких колізій могло б не існувати, якби були реалізовані положення відповідного Закону і чітко визначено об'єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення та способи їх захисту.

 

Література:

1.  Право інтелектуальної власності: Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / За заг. ред. Паладія М. В., Мироненко Н. М., Жарова В. О. К.: Парламентське видавництво, 2006. — 432 с.

2.  Наказ Міністерства освіти і науки України № 798 від 13.12.2001 «Про затвердження Положення про Державний реєстр України назв місць походження і прав на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень походження товарів» // Офіційний Вісник України.

— 2001. - № 52. - Ст. 2402

3.  Наказ Міністерства освіти і науки України № 10 від 10.01.2002 «Про затвердження Положення про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг» http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0064-02

4.  Закон України від 15.12.93 № 3689-ХІІ «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 36.

5.      Закон України від 16.06.99 № 753-ХІУ «Про охорону прав на зазначення походження товарів» // Відомості Верховної Ради України. - 1999. -№ 32. - Ст. 267.

 

Науковий керівник: професор кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, д.ю.н, Стефанчук Руслан Олексійович.

 

 

ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДСТАВНИКА РОБОТОДАВЦЯ

 

Касьянова Євгенія Едуардівна,

Студент - спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна, e-mail: kasyanovaevgeniya.spasibo@gmail.com

 

Ключові  слова:   трудове   право,  роботодавець,   представник роботодавця, юридична особа, фізична особа-підприємець.

 

Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин вважається роботодавець. На відміну від працівника він є більш універсальним суб'єктом трудового права, оскількибере участь не тільки у власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що тісно пов'язані з трудовими. Це насамперед правовідносини з органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні та колективні трудові спори, та ін.

Спільний процес праці під керівництвом роботодавця або уповноважених ним осіб обумовлює необхідність визначення повноважень роботодавця. Нормативні повноваження роботодавця полягають у прийнятті ним загальнообов'язкових нормативних постанов (наказів) для працівників. Так, згідно з ч. 4 ст. 79 КЗпП графік відпусток затверджується роботодавцем за погодженням із профспілкою. Частина 1 ст. 52 та ст. 69 КЗпП надають право роботодавцеві затверджувати за погодженням із профспілкою графіки змінності. Крім того, представник роботодавця затверджує положення про структурні підрозділи підприємства, установи, організації та посадові інструкції працівників.

Дисциплінарні повноваження роботодавця знаходять своє вираження у праві роботодавця застосовувати стягнення до працівників, які порушили встановлені роботодавцем правила, у тому числі звільняти їх з роботи. Правові зв'язки з влади підпорядкування, що виникають у процесі праці на підприємствах, є невід'ємною складовою трудових відносин, а тому про дисциплінарні повноваження роботодавця можна говорити й без застосування до працівників дисциплінарних стягнень.

Далі необхідно звернутися до повноважень роботодавця щодо організації виробничої діяльності підприємства, установи, організації. Роботодавець відповідно до ст. 141 КЗпП має право і зобов'язаний організовувати працю працівників, проводити заходи щодо вдосконалення процесу трудової діяльності, здійснювати контроль ефективності функціонування структурних підрозділів та якості роботи окремих працівників. Тобто, роботодавець має право використовувати працю працівників, але в межах ним же визначених параметрів — відповідно до трудової функції працівника.

Усіх роботодавців, які мають трудову правосуб'єктність, можна поділити на окремі групи: роботодавці — фізичні особи; роботодавці — юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці — державні органи. Така класифікація з точки зору правового становища роботодавців є певною мірою умовною, оскільки залишає за своїми межами деякі інші види суб'єктів трудових правовідносин. Але вона дозволяє найбільш повно характеризувати роботодавчу правосуб'єктність названих груп роботодавців.

Термін «представництво» є загальнопоширеним в системі вітчизняного трудового права. Його можна зустріти у цивільному, кримінальному, міжнародному праві, цивільному і господарському процесах тощо, а інститут представництва, взагалі, вважається складовою системи зазначених галузей права.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від чималої низки подібних відносин.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Дії представника особи спричиняють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

1)    Повноваження - це право однієї особи виступати представником іншої особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або, найчастіше, у вигляді довіреності;

2)    призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

а) призначення або обрання керівником підприємства;

б) призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги
населенню шляхом укладання угод (касир, продавець, приймальник, гардеробник).
Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях.
Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов'язки за посадою у службовий
час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. У той же
час, коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то, звичайно, при
цьому вже вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за
посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю;

в) призначення опікуном;

3)    наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиняти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укладення конкретної угоди, що виходить за межі побутової;

4)    відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені;

5)    спільне ведення селянського (фермерського) господарства, оскільки інтереси такого господарства представляє голова господарства (п. З ст, 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство");

6)    членство в кооперативі, спілці, об'єднанні, за статутом якого інтереси цього об'єднання представляє голова.

Ми пропонуємо відрізняти представництво від суміжних правових явищ, зокрема, делегування повноважень, що можуть передаватися (делегуватися) суб'єктами іншим особам, які є їхніми підлеглими (наприклад, у великих організаціях керівник передає частину своїх повноважень роботодавця начальникам виробництв, цехів і т.ін. Делегування завжди має досить чітко виражену форму: наказ, розпорядження, трудовий договір, інші угоди, пов'язані з визначенням кола обов'язків працівника (наприклад, у трудовому договорі з юрисконсультом передбачається його обов'язок представляти (захищати) інтереси роботодавця у суді, правоохоронних органах). Такого роду розподіл, перерозподіл трудових обов'язків, їх уточнення або формулювання трудової функції працівника не є представництвом у точному розумінні цього терміну.

У повсякденній діяльності юридичної особи поточне керування нею здійснює її виконавчий орган - призначена (обрана) особа (одноособовий орган) або група осіб (колегіальний орган), які представляють її інтереси у правовідносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Через вказаний виконавчий орган юридична особа набуває трудові права й приймає на себе трудові обов'язки.

Уповноважені органи - це частини юридичної особи, що формуються нею й виражають її волю.

х компетенція і склад упорядковуються законами, іншими правовими актами й установчими документами, а порядок їх призначення - законом та установчими документами.

Статус керівника - це його положення в суспільстві, в певній системі соціальних зв'язків,   взаємовідносин  з  державними  структурами,   трудовим  колективом, що

ґрунтується на законодавчих нормах, підзаконних актах і нормах локального характеру.

Правовий статус керівника порівняно зі статусами інших найманих працівників і статусом роботодавця характеризується двоякістю: з одного боку, він має дотримуватись інтересів роботодавця (власника), а з другого - він діє в організаційно-управлінській сфері від імені власника майна, представляє роботодавця у правовідносинах, виникаючих із працівниками, організовує процес праці, вирішує кадрові питання, надаючи при цьому свою працю в розпорядження власника майна.

Керівник, як і будь-який інший працівник, виконує певну трудову функцію, а тому зобов'язаний підкорятися правилам внутрішнього трудового розпорядку. Причому ця особа не має майнової самостійності, а висока організаційна самостійність є специфікою виконуваної ним трудової функції.

Своєрідний зміст трудової функції дає можливість стверджувати, що керівник суміщає в собі відразу декілька статусів: керівник-працівник, керівник - представник роботодавця, іноді керівник-власник. Зміст трудової функції керівника пов'язаний з управлінням виробництвом. Виконання ним трудових обов'язків у більшості випадків -це здійснення наданих йому прав по організації процесу виробництва, в тому числі й повноважень у трудових відносинах з особами, які перебувають у його підпорядкуванні. Діяльність керівника суттєво відрізняється від праці його підлеглих, до неї ставляться підвищені вимоги, ним використовуються своєрідні засоби правового регулювання. Крім того, керівник є найманим працівником і членом трудового колективу, підпорядковується рішенням загальних зборів (конференції) останнього. На нього поширюються всі приписи локальних нормативних актів конкретного підприємства, всі накази й розпорядження.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа