Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 36

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Компетенція керівника визначається відповідно до установчих документів з урахуванням вимог чинного законодавства.

Так,   керівник   як   представник   роботодавця   має   наступні повноваження:

1)                                  представляти   інтереси                  роботодавця   і           трудового колективу;

2)         керівник підприємства наймається (призначається) або обирається власником майна.
При найманні (призначенні, обранні) власником керівника на посаду з ним укладається
контракт (договір, угода), у якому визначаються права, строки найму, обов'язки і
відповідальність керівника перед власником та трудовим колективом.

3)керівник самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління даного підприємства.

4)керівник призначає на посади своїх заступників, спеціалістів апарату управління і структурних підрозділів .

5)керівник підприємства безпосередньо керує службами (відділами) охорони праці .6)видає накази і розпорядження, підписує локальні нормативні акти, договори і угоди.

 

7)накладає і знімає дисциплінарні стягнення;

8)здійснює управлінсько-розпорядчі функції адміністрації і трудового колективу;

9)керівники державних підприємств та їх заступники, керівники структурних підрозділів та їх заступники не мають права працювати за сумісництвом (за винятком викладацької діяльності).

Як член трудового колективу керівник є:

(а) найманим працівником; (б) членом трудового колективу; (в) підпорядковується рішенням загальних зборів трудового колективу; (в) підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку.

На керівника поширюються всі положення локальних нормативних актів конкретного підприємства, всі накази і розпорядження, що видаються ним самим.

В звязку зі специфічністю найманої праці керівника юридичної особи, на практиці дуже часто з цією категорією працівника укладється контракт, як особлива форма трудового договору. Його типова форма затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 597 від 2 серпня 1995 р. Відповідно до останнього керівник зобов'язаний безпосередньо і через адміністрацію підприємства здійснювати поточне управління, забезпечувати високоприбуткову діяльність, ефективне використання і збереження закріпленого за підприємством державного майна.Практика, що склалася, багаторічний досвід свідчать, що при укладенні трудового договору з підприємством найманий працівник пише заяву на ім'я керівника, якому надане право прийняття і звільнення з роботи, а не на абстрактну юридичну особу, котра, до речі, не може приймати управлінських рішень. Рішення про прийняття на роботу працівника є вольовим фактором. На підставі вільного волевиявлення найманий працівник, реалізуючи конституційне право на працю, звертається до керівника з проханням розглянути питання про працевлаштування. Деякі автори стверджують, що укладений найманим працівником трудовий договір з керівником підприємства (при звільненні останнього) повинен вважатися недійсним, оскільки має місце призупинення діяльності однієї із сторін правовідношення. На нашу думку, таке твердження є помилковим, оскільки керівник, наділений комплексом повноважень, делегованих власником, діє у інтересах останнього і тому приймає на роботу і звільняє з неї найманих працівників виключно в інтересах підприємства, трудового колективу, виконуючи свою трудову функцію як найманий працівник.

На нашу думку, необхідно законодавчо визначити поняття «представник роботодавця», як посадової особи, яка наділена адміністративною владою щодо очолюваного нею трудового колективу осіб і яка виконує внутрішньо організаційне управління ним, здійснює найм, звільнення робочої сили, має право застосовувати дисциплінарні заходи заохочення або покарання, виступати від імені юридичної особи в суді.

Таким чином, ми бачимо, що на цей час категорія представника роботодавця в положеннях діючого законодавства про працю майже не виражена, що обумовлює безліч проблемних питань на практиці реалізації трудових відносин. Єдиним виходом з зазначеної ситуації є внесення відповідних змін в положення чинної нормативної бази стосовно належної правової регламентації роботодавця та його представництва в трудових відносинах.

 

Література:

1.Ярошенко О.М. Правовий статус сторін трудових відносин: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.05 / НЮАУ ім. Ярослава Мудрого. - Харків, 1999. -52 с|

2.Бухаловский О.Н. Правовое положение предприятий по трудовому законодательству. - Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 2004. - 160 с.

3.Ярошенко О.М. Правосуб'єктність роботодавця та її зміст // Проблеми законності. - 2001. - Вип. 51. - С. 129 - 138.

4. Смирнов О.В. Государственное предприятие как субъект трудового права // Сов.

гос. и право. - 1972. - № 2. - С. 77 - 86.

5.          Якушев І.М. Суб'єкти трудового права: Автореф. дис... канд. юрид. наук:
12.00.05 / НЮАУ
ім. Ярослава Мудрого. - Харків, 2000. - 19 с.

6.Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. - М.: Юристъ, 1999. - С. 482.

7.Алексеев С.С. Теория права. - М.: Изд-во БЕК, 1994. - 360 с.

8.Алексеев С.С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного исследования. - М.:Статут, 1999. -170 с.

9.Догадов В.М. Государственные организации как субъекты социалистического трудового правоотношения // Правоведение. - 1957. - № 1. - С. 77 - 86.

 

Науковий керівник:  к.ю.н., доцент кафедри теорії держави і права ХНУ імені В. Н. Каразіна. Венедіктов Сергій Валентинович

 

 

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РЕФОРМУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ОФІСУ

 

Клочко Олександр Анатолійович

курсант групи ФСД-10/1 Харківського національного університету

внутрішніх справ e-mail: rexi2400@ukr.net

 

Ключові слова: поліція, Європейський Союз, Міністерство внутрішніх справ, Європол.

 

На початку 90-тих років ХХ століття європейські держави розпочинають якісно новий етап культурної і політико-економічної інтеграції народів Європи, який завершився створенням Європейського Союзу у 1992 р. [1] Незадовго до цього, у червні 1991 року, під час роботи Люксембурзького самміту Європейської Ради, Німеччина ініціювала питання про створення загальноєвропейської поліцейської служби - Європейської поліцейської організації. Цю пропозицію підтримали більшість держав Європи. За задумом засновників, Європолу відводилася невелика роль організації, що забезпечує інформаційний обмін між поліцейськими структурами країн ЄС [2; с.45]. Разом із тим, організаційно-правові затримки з ратифікацією окремими країнами Європи тексту Маастрихтського Договору (1992 р.), яким офіційно засновувався Європейський Союз, об'єктивно не давали змогу заснувати вказану організацію. Тоді, у червні 1993 року було укладено міжурядову угоду про створення Європейської служби по боротьбі з наркотиками (Europol Drug Unit - EDU), яка розпочала свою діяльність у січні 1994 р.1 Невдовзі, 26 липня 1995 року на виконання ст. 29 Маастрихтського договору Радою Європейського Союзу було схвалено Конвенцію про створення Європейського поліцейського відомства (далі - Конвенція), яка до жовтня 1998 р. була ратифікована всіма (на той час 15) членами ЄС і вступила в дію у липні 1999 р.

1 У зв'язку з невирішенням на початку 1994 р. значної кількості питань, пов'язаних з організаційним забезпеченням і матеріально-технічним оснащенням Європейської служби по боротьбі з наркотиками (EDU), працівники організації починали свою роботу у кількох пересувних контейнерах, які розташували у передмісті м. Страсбург (Франція).


Доцільно зазначити, що за час свого існування правовий статус Європолу змінювався. Спочатку Конвенція про його створення була підписана в 1995 р. і вступила в силу 1 липня 1999 р. Згодом до Конвенції про Європол неодноразово вносилися зміни та доповнення, у тому числі спрямовані на розширення компетенції Європейського поліцейського відомства. Крім цього, серед експертів, що спеціалізуються на функціонуванні Європолу, довгий час точилися дискусії щодо особливостей реалізації його повноважень на території держав-членів ЄС (наприклад, щодо надання Європолу повноважень здійснювати примус у рамках створення і діяльності міждержавних оперативних груп, координації проведення кримінальних розслідувань національними поліцейськими органами держав-членів і т.д.). Поступово це привело до того, що назріла необхідність переглянути положення Конвенціїпро Європол і внести в неї зміни шляхом видання спеціальних міждержавних договорів, які потребують ратифікації в усіх країнах Союзу. Оскільки держави-члени нерідко затягували ратифікаційний процес, здійснення необхідних реформ у правовому статусі Європолу відкладалося на багато років. Ця обставина спонукала Європейський Союз, використовуючи нові законодавчі повноваження в кримінально-правовій сфері, надані йому Амстердамським 1997 р. і Ніццьким 2001 р. договорами, скасувати згадану Конвенцію і замінити її юридично обов'язковим нормативним актом, подальший перегляд якого більше не потребуватиме національних ратифікації.

В якості такого акта виступає Рішення Ради від 06.04.2009 р. «Про створення Європейського поліцейського відомства (Європол)». Рішення від 06.04.2009 р. de jure і de facto виступає як документ, що заново засновує Європейське поліцейське відомство. У зв'язку зі скасуванням Конвенції 1995 р. створений на її основі «старий» Європол припиняє своє існування. На його місці створюється «новий» Європол, який повністю інтегрований в організаційний механізм Європейського Союзу і має фінансуватися вже не за рахунок внесків держав-членів, а безпосередньо із загального бюджету ЄС.

Компетенція Європолу охоплює кілька найважливіших з точки зору забезпечення правопорядку в ЄС напрямків діяльності:

—    протидія організованій злочинності, тероризму та іншим тяжким формам злочинності, що зачіпають дві або більше держав-членів таким чином, що зважаючи на масштаби, тяжкості наслідків відповідних злочинів виникає нагальна необхідність у спільних діях держав-членів;

— оцінка загроз злочинності, що загрожують існуванню ЄС і проведення стратегічних аналізів тощо.

 

Список використаних джерел:

1.  Договор о Европейском Союзе от 07 февраля 1992 г. // Кашкин С.Ю. Европейский Союз: Основополагающие акты в редакции Лиссабонского договора с комментариями / Кашкин С. Ю., Кутафин О. Е., Четвериков А. О.; пер. с англ. А. О. Четвериков; под ред. С. Ю. Кашкина. — М.: ИНФРА - М, 2008. — С. 166 - 210

2.     Теличкин А.А. Европол: организационно-правовые основы деятельности /А.А. Теличкин, И.А. Теличкин // Право і безпека. — 2005. — № 4'5. — С. 44-48.

 

Науковий керівник: доцент кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н. Передерій Олександр Сергійович.

 

 

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ: ОСОБЛИВОСТІ ПРЕД'ЯВЛЕННЯ ДЛЯ ВПІЗНАННЯ

 

Коба Анна Володимирівна

студент - бакалавр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна е-mail: annushka3101 @yandex.ru

 

Ключові слова: пред 'явлення для впізнання, слідча дія, тотожність об 'єктів, групова приналежність, пред 'явлення поза візуальним спостереженням, слідчий, свідок.

 

Пред'явлення для впізнання в системі слідчих дій належить до особливих способіводержання доказів, спрямованих на виявлення «ідеальних» слідів злочину у пам'яті його очевидців. Особливості цієї слідчої дії обумовлені, перш за все, тієї обставиною, що вона цілком ґрунтується на психофізіологічних якостях людей і має складний психологічний механізм її реалізації. У ст.174 «Пред'явлення особи для впізнання», ст.175 «Пред'явлення предметів для впізнання», ст.176 «Протокол пред'явлення для впізнання» КПК України не розкривається зміст цієї слідчої дії, але визначені достатньо чіткі правила її підготовки, проведення і фіксації результатів, у світлі яких сформульовані в окремих підручниках і навчальних посібниках з криміналістики положення виглядають неточними, а іноді і суперечливими.

Деякі вчені вбачають завдання впізнання лише у встановленні наявності тотожності об'єктів. Багатьма вченими висловлюються різні думки щодо цілі впізнання. Одні вважають, що ціль впізнання - встановлення тотожності, інші - групової приналежності. На думку П.П. Цветкова, неможливість трактувати «встановлення подібності» як одну з цілей впізнання обумовлена тим, що висновок особи, що впізнає, про подібність не може бути достовірним доказом того факту, що перед особою, знаходиться той же об'єкт, котрий він бачив раніше, а не інший лише подібний на нього. Ця можлива недостовірність пояснюється тим, що при подібності об'єктів існує співпадіння лише декількох ознак різних об'єктів. При впізнанні мова повинна йти про встановлення співпадіння або неспівпадіння ознак, що стосується одного об'єкта. Інакше кажучи, метою впізнання повинно бути встановлення тотожності або відмінності, але не подібності.

Специфічним різновидом пред'явлення для впізнання як слідчої дії, передбаченої статтею 174 КПК є пред'явлення для впізнання поза візуальним спостереженням того, кого впізнають. Можливість його проведення була визначена ще у Законі України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23 грудня 1993 року. Однак ця норма закону практично не застосовувалася, доки Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 13 січня 2000 року не були внесені доповнення до частини четвертої статті 174 КПК. Але донині чіткий процесуальний порядок і тактика пред'явлення особи для впізнання поза її візуальним спостереженням відсутні, що негативно впливає на практику його проведення. Відповідно до статті 15 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", серед заходів забезпечення конфіденційності даних про особу передбачається проводити упізнання поза візуальним спостереженням того, кого впізнають. Однак у зазначеному законі і КПК питання проведення такого виду слідчої дії детально не визначаються. У зв'язку з цим запропоновано ряд змін і доповнень до чинного КПК і його проекту з метою визначення процесуального порядку проведення пред'явлення для впізнання поза візуальним спостереженням особи і уніфікації назви цієї слідчої дії у відповідних нормативно-правових актах, де йдеться про його проведення.

При з'ясуванні обставин, за яких свідок бачив ту чи іншу особу в зв'язку зі злочинною подією, слідчий повинен допитати його також про місце спостереження (точне місцезнаходження, розташування відносно інших об'єктів, де саме це відбувалося — у приміщенні, на вулиці, в лісі тощо). Слід встановити, на якій відстані й протягом якого часу свідок спостерігав об'єкт, яка була погода, освітлення; в якому стані перебував злочинець (стояв, сидів, рухався чи перебував у стані спокою). Ці обставини потрібно з'ясувати в першу чергу, оскільки може статися, що свідок у міру певних об'єктивних чи суб'єктивних чинників не міг правильно і повністю сприймати ті чи інші зовнішні прикмети.

При з'ясуванні зовнішності і прикмет особи, яка підлягає впізнанню,слідчий повинен детально допитати свідка про загальні й характерні її риси. При цьому необхідно користуватись даними словесного портрета, але в загальновживаних виразах. Слід детально дізнаватися щодо зросту,будови тіла, віку, типу обличчя, кольору волосся, шкіри і особливих прикмет (шрами, родимки, бородавки тощо). Під час допиту, який провадиться з метою з'ясування зовнішніхприкмет злочинця, можливе використання науково-технічних засобів і способів, що полегшують складання словесного портрета. До них належать виготовлені рисовані портрети, різноманітні фотороботи (у тому числі з використанням комп'ютерної техніки).

Необхідно також детально з'ясувати у свідка, як був одягнений злочинець (форма, фасон, колір одягу, його загальний вигляд), чи не був свідок у стані переляку, душевного хвилювання в момент спостереження, що могло спричинити перекручення ним дійсності, перебільшення баченого. Крім цього, слідчий має визначити тип і особливості пам'яті впізнаючого, а у випадках пред'явлення для впізнання за голосом — його можливості визначити особливості голосу злочинця: тембр, висоту, силу та хрипкість,тощо).

Таким чином, для оцінки впізнання має значення не тільки той факт, що впізнаючий назвав прикмети об'єкта, але і те, наскільки в цих відомостях виражаються особливості упізнано об'єкта. Вирішуючи питання про оцінку доказового значення впізнання, необхідно вказати на наявність зв'язку між актом впізнання та іншими доказами. Якщо сам факт впізнання не викликає сумніви в достовірності, але не узгоджується з іншими фактами, встановленими у справі, необхідні пошуки нових доказів, перевірка наявних доказів, усунути протиріччя і знайти їм пояснення. Якщо ж протиріччя між впізнанням не викликають сумніву, та іншими доказами не усунуто, не можна говорити про доведеність обвинувачення.

 

Науковий керівник: доцент кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н, доцент Даньшин Максим Валерійович.

 

 

 

ЭВОЛЮЦИЯ СОКРАЩЕННЫХ ПРОИЗВОДСТВ В РОССИИ

 

Кобзева Олеся Геннадьевна

студент-бакалавр Межрегионального юридического института ФГБОУВПО «Саратовская государственная юридическая академия»

е-mail: KobzevaOG@mail.ru

 

Ключевые слова: сокращенное производство, эволюция, правосудие, упрощение, процессуальная форма.

 

Сокращенные производства на протяжении многих лет остаются неотъемлемой частью уголовного процесса многих стран мира. Ф.А. Брокгауз и И.А. Ефрон в своем словаре определяют данный вид производства как устанавливаемый законом порядок «для рассмотрения дел о маловажных проступках, в видах ускорения судопроизводства и экономии судебных сил»[1, с. 416].

Однако за время своего существования институт сокращенных производств претерпел целый ряд изменений, и то, в каком виде он существует на сегодняшний день, представляет собой итог длительных споров теоретиков и практиков уголовного процесса и работы законодателей разных эпох.

Так, на сегодняшний день с помощью сокращения процессуальной формы решаются не только малозначительные дела. Напротив, одна из форм сокращения разработана специально для разрешения тяжких и особо тяжких преступлений, борьбы с транснациональной преступностью.

Исследование же истории возникновения и эволюции сокращенных производств в нашей стране имеет важное значение, в том числе и для возможного прогнозирования дальнейшего развития отечественного уголовно-процессуального законодательства.

Для лучшего понимания работы, мы будем считать сокращенное и упрощенное производство тождественными, поскольку первое неразрывно связано со вторым, и существование этих категорий раздельно на сегодняшний день немыслимо.

Как уже упоминалось, упрощенное производство имеет свою многовековую историю. Так, по словам К.Б. Калиновского, нормы, регулирующие такой вид производства, были отражены уже в Русской Правде, когда процесс уголовного судопроизводства был в основном обвинительным [2, с.58].

Вместе с тем, нельзя не согласиться с мнением П.Н. Ременных о том, что об упрощенном уголовном судопроизводстве ни в раннефеодальной Русской Правде, ни в Судебнике 1497 г. не говорится, а только лишь в Судебнике 1550 г. появляется норма, свидетельствующая о зарождении данного правового института [3, с. 15].

Позиция же К.Б. Калиновского справедлива в том, что Русская Правда упоминала о возможности сокращения процесса вследствие признания вины. Сокращение считалось возможным, так как при наличии признания дальнейшее продолжение судебного разбирательства утрачивало свой смысл [4, с.356].

Дальнейшее развитие уголовного процесса характеризует господство розыскного начала, в котором собственное признание обвиняемого считалось лучшим доказательством, причем широкое распространение в тот период пыток позволяло получать признание вины жестокими методами, вопреки воле самого лица.

Следующий этап развития отечественного законодательства, заслуживающий внимания, начинается с принятием Соборного уложения 1649 г. Согласно отдельным его нормам, в делах, рассматривавшихся обвинительным порядком, «признание считалось полным доказательством, и потому с ответчика, учинившего признание не во всем иске, взыскивалось то, в чем признался» [5, с.76]. При производстве же по уголовным делам в форме розыска признание обвиняемого под пыткой относилось к категории доказательств, обладающих полной силой. Интересным представляется тот факт, что если для так называемых «лихих людей» обычным наказанием была смертная казнь, то при наличии признания обвиняемого и при противоречивости иных доказательств наказание смягчалось (осужденный заключался в тюрьму пожизненно) [6, с.681].

Как отмечает Ю.В. Арсентьева, законодатель того времени предусматривал своеобразный компромиссный вариант решения для фактов, не получивших необходимого подтверждения, а также поощрительные механизмы смягчения участи обвиняемого в случае признания им вины. Признание вины имело и самостоятельное влияние на процесс и рассматривалось как один из элементов деятельного раскаяния, явки с повинной, которые сами по себе или в совокупности с примирением сторон служили либо обстоятельствами, смягчающими наказание, либо влекли освобождение от уголовной ответственности[7, с.59].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа