Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 4

1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

PhD candidate at Vilnius University, Faculty of Law PhD candidate at Ghent University, Faculty of Law E-mail: paulius.miliauskas@tf.vu.lt


Keywords: company law, corporate governance, shareholders' agreements


Companies are the blood of modern economies that allow the investments to flow through various markets even during the economic crises. Since the first use of legal personality, limited liability and other basic characteristics of the business corporation, corporate law has been struggling to provide a balanced set of rules in order to facilitate a smooth operation of corporation. However, the principal function of the corporation, i. e. to enable entrepreneurs to transact easily through the medium of the corporate entity and to lower the costs of conducting business [12, p. 2], has been hindered by the conflicts of interests among different corporate constituents. It has been established by the corporate scholars that there are three agency problems that arise in business firms [12, p. 36]. The first one involves shareholders acting as principals and managers acting as agents. Another agency problem arises between shareholders as a class and other parties with whom the legal entity does business, i. e. creditors, employees, clients and other. Finally, the last conflict of interests exists between the majority (or controlling) shareholders and the minority (or non-controlling shareholders). This article is aimed at providing some insights that possible future conflicts of interests between majority and minority shareholders might be mitigated ex ante using contractual legal means and in particular shareholders' agreements.

For the purpose of this article the corporation is understood as a 'legal fiction that serves as a nexus for contracting relationships and that is also characterized by the existence of divisible residual claims on the assets and cash flows of the organization, which can generally be sold without permission of the other contracting individuals' [9, p. 311]. This definition of the corporation clearly represents the contractarian view [11, p. 782] according to which corporate law should provide for a considerable set of default rules (among the mandatory provisions) for the corporate constituents to modify them for their best interests. In this regard, one of the legal tools for shareholders to regulate their reciprocal rights and duties is through the shareholders' agreement.

While analysing corporate conflicts of interests one should also bear in mind the concept of agency problem. According to the neoclassic economic theory, agency problem arises when one or more persons (the principal(s)) engage another person (the agent) to perform some service on their behalf which involves delegating some decision making authority to the agent [9, p. 308]. However, the interests of the principal and the agent do not necessarily coincide, and thus the principal has to bear the agency costs. This is a very important aspect of the legal analysis, as the problems developed and formulated by economic scholars are being solved using legal instruments (e. g., shareholders' agreement).

In this regard it has to be noted that legal and economic terms differ. Thus, before continuing the analysis any further, the difference in terminology has to be pointed out. The basic notion of a contract in legal terms means that it has to satisfy certain requirements stipulated by the law in order to be valid, legally binding and capable of enforcement. Through the lens of a lawyer a contract can be defined as a 'meeting of wills intended to produce legal effects' [7, p. 3]. Economists, on the other hand, do not concern themselves with contract formation and view it as 'relationships characterized by reciprocal expectations and behaviour' [8, p. 1764]. In essence, economist views contract as a tool to efficiently allocate available resources. Similar difference exists with the term 'agency'. Legal theory explains agency as legal relationships when the agent is authorized to act on the behalf of the principal, and thus legally bind him [4, p. 37 - 40]. As explained above, economics considers agency relations whenever the welfare of one party depends on the actions of another. A clear example would be the managers of the company. According to legal understanding of agency, managers are the agents of the company. However, economists consider them to be the agents of the shareholders. Further in this article the term 'agency' will be understood in the sense of economics.

As it was mentioned above, law plays a very important role in the context of solving corporate conflicts of interests. There are various different legal strategies that can be applied in order to avoid or mitigate corporate conflicts of interests (agency problems) between different corporate constituents. Corporate legal theory divides all legal strategies into two subsets: 1) regulatory strategies that usually depend on the external authority (e. g., a court) to be implemented effectively and 2) governance strategies that allow principals themselves to effectively control and monitor the agent [12, p. 37 - 39]. Some examples of the regulatory strategies include legal rules, standards and exit/entry rights of the principals. While examples of the governance strategies are appointment/removal of the agents and decision making/veto rights of the principals. Shareholders' agreements in this context would have to fall under the governance strategies as principals (in this case minority shareholders) themselves are able to enter into agreement and to enhance their rights and control over the agent (majority shareholders). Thus, according to classification of legal strategies provided by Paul Davies, shareholders' agreements would also fall under the set of strategies enhancing the principal's control [4, p. 113]. As shareholders' agreement is normally entered into before the actual conflicts of interests arise (though it is possible that shareholders' agreement is also a consequence of the conflict of interests among shareholders) it should also be considered as an ex ante legal strategy.

The relationships between majority and minority shareholders are plagued by various conflicting interests. Naturally, as the majority shareholders have more control and power over the activities of the corporation, they tend to use this power to expropriate minority shareholders. Studies have shown that controlling shareholders are able to extract more economic benefit that is disproportional to their shareholdings in the company, i. e. the so called private benefits of control [14; 5]. And in most cases this is at the cost of the interests of the minority shareholders. A phenomenon named 'tunnelling' occurs when a controlling shareholder transfers resources from the company for his own benefit through self-dealing transactions [10, p. 3]. It comes in many forms, e. g. transfer pricing advantageous to the controlling shareholder, excessive executive compensation, loan guarantees, dilutive share issues, minority freeze outs, insider trading, etc. Due to these reasons a problem between majority and minority shareholders is not only theoretical but also evident from the empirical research. In this regard law has to provide as many legal tools to mitigate corporate conflicts of interests as possible. Shareholders' agreement in this case should be considered as a substantial tool.

Despite the analysis of various legal strategies to mitigate corporate conflicts of interests and the established empirical evidences that minority shareholders are expropriated by the majority, legal doctrine so far has paid little to no attention to shareholders' agreements as tools to mitigate

conflicts of interests among shareholders in publicly listed corporations. From one point of view this can be explained by a false premise by a lot of corporate scholars that shareholders' agreements are effective only in small private companies [3, p. 1; 13, p. 1162]. On the other side, it is also true that not enough empirical evidence exist on the actual use of the shareholders' agreements in listed companies in Europe. Only a few national level studies have been carried out in France [2] and Italy [1]. Baglioni has found that shareholders' agreements in Italian listed corporations are used and designed in such a way as to prevent the controlling shareholder from further concentrating his power in the company [1, p. 4052]. Belot in his study of French listed corporations has concluded that shareholders' agreements help shareholders to coordinate their actions and prevent the majority shareholder from extracting private benefits from the corporation [2, p. 33]. These national studies confirm that shareholders' agreements are used and should be analysed as an effective legal tool in order to avoid agency problems between majority and minority shareholders.

From theoretical point of view there are no limitations for the shareholders' agreement to be used as a contractual tool in order to mitigate corporate conflicts of interests in the publicly traded companies. In a broad sense, shareholders' agreement is understood as a contract between persons (at least one of which is a shareholder of a particular company) and which is governed and enforceable by the general principles of contract law [3, p. 3]. It is due to the broad scope of the shareholders' agreement that it can be used to a great extent. Separate provisions in the shareholders' agreement can:

balance the power between the shareholders;

establish and maintain a particular governmental structure within the corporation; confer special rights to certain shareholders; deal with veto rights;

establish a procedure of voting in the general meeting of shareholders (voting agreement); contain provisions regarding the appointment and removal of the managers; deal with transferring of voting rights to other shareholders (transfer of voting rights agreement);

contain majority shareholder and company relationship clauses (relationship agreement); handle the exit strategies from the company (pre-emptive rights, buyout clauses); contain provisions regarding the information disclosure within the corporation (from mangers or majority shareholder to minority shareholders); deal with other issues.

It can be clearly seen that theoretically shareholders' agreements can be used to protect certain interests of the minority shareholders and to help mitigating the negative consequences caused by the agency problem.

In order to prove that shareholders' agreements are actually used in practise the author has carried out an empirical analysis of the companies listed on the stock exchanges of the UK, the Kingdom of Belgium and the Republic of Lithuania. Only the companies that have their primary listing in each of the chosen stock exchanges and their place of incorporation in the same jurisdiction as the stock exchange have been analysed. Empirical analysis encompassed all the companies from the NYSE Euronext Brussels and NASDAQ OMX Vilnius stock exchanges. Due to the reason that there are a lot of companies listed on London stock exchange, author has selected companies that comply with the above requirements only form the FTSE 350 index. A total number of 462 companies and their publicly provided information (including annual reports of every company) have been analysed. 65 of the companies analysed had a shareholders' agreement in place. This means that 14 % of the corporations from the sample analysed use contractual means for certain purposes (either to enhance control or to mitigate conflicts of interests). The results are comparable with an overview of various control enhancing mechanisms (shareholders' agreements among them) which has been carried out by the European Commission in 2007. The results

presented in the report show that shareholders' agreements are present in 8 % of all the sample companies [6, p. 35]. It is clearly seen that either there was a great increase of 6 % in the number of companies with shareholders' agreements since 2007 or the data presented by the European Commission does not encompass enough companies in order to make feasible conclusions. The empirical results of the author should be considered as more precise as a larger number of companies have been included in the data set.

The above preliminary analysis has shown that shareholders' agreements can be used as a tool in order to mitigate corporate conflicts of interests among shareholders of listed companies. Contractual nature of the shareholders' agreement allows it to deal ex ante with various possible future situations that might arise in the course of business of the corporation among its shareholders. As the shareholders' agreement can be enforced by the courts, it becomes an effective tool to protect minority shareholders against the expropriation by the majority. Empirical results provided in this article also show that, contrary to the existing view in the corporate literature, shareholders' agreements are used in the listed companies in the UK, Belgium and Lithuania. The overall presence of the shareholders' agreements in the above mentioned countries is much higher than the average identified by the European Commission. In order to be able to finalise the above conclusions further research is be aimed at analysing the contents of the shareholders' agreements in place, the structure of shareholders in the companies with shareholders' agreements and the regulation of shareholders' agreements in each of the selected jurisdictions. There is also a need to broaden the scope of the empirical research. For this reason a higher number of companies from stock exchanges in other jurisdictions are to be analysed before making final conclusions. These factors are considered to be essential in answering the question whether shareholders' agreement could be used effectively to mitigate corporate conflicts of interests among shareholders of listed corporations.


Works Cited:

1.  BAGLIONI, A. Shareholders' agreements and voting power: evidence from Italian listed firms. Applied Economics, 2011, No. 43:27, p. 4043 - 4052 ;

2.  BELOT, F. Shareholder Agreements and Firm Value: Evidence from French Listed Firms, 2008. AFFI/EUROFIDAI, Paris December 2008 Finance International Meeting AFFI -EUROPIDAI. Available at SSRN: http://ssrn.com/abstract=1282144;

3.  CADMAN, J. Shareholders' Agreements. London: Sweet & Maxwell Limited, 2003;

4.  DAVIES, P. Introduction to Company Law. 2nd ed., Oxford: Oxford University Press,


5.  DYCK, A.; ZINGALES, L. (2004), Private Benefits of Control: An International Comparison. Journal of Finance, 2004, No. 59, 537 - 600;

6.  EUROPEAN COMMISSION, Report on the Proportionality Principle in the European Union,
2007,       available at

7. FAUVARQUE-COSSON, B.; MAZEAUD, D. (eds). European Contract Law. Materials

for a Common Frame of Reference: Terminology, Guiding Principles, Model Rules. Sellier. European law publishers, Munich, 2008;

8.  HART, O. An Economist's Perspective on the Theory of the Firm. Columbia Law Review, 1989, Vol. 89, No. 7, p. 1757 - 1744;

9.  JENSEN, M. C.; MECKLING, W. H. Theory of the Firm: Managerial Behaviour, Agency Costs and Ownership Structure. In Journal of Financial Economics, Vol. 3, No. 4, 1976, p. 305 -



Tunnelling. Harvard Institute of Economic Research Paper No. 1887, 2000. Available at SSRN: http://ssrn.com/abstract=204868;

11. KLAUSNER, M. The Contractarian theory of Corporate Law: A Generation Later. Journal of Corporation Law, 2006, No. 31, p. 779 - 797;

12. KRAAKMAN, R.; ARMOUR, J.; DAVIES, P. et al. The Anatomy of Corporate Law: A Comparative and Functional Approach. 2nd ed., Oxford: Oxford University Press, 2009;

13.     MEANS, B. A. Contractual Approach to Shareholder Oppression Law. The Fordham Law Review, 2010, No. 79:3, p. 1161 - 1211;

14. NENOVA, T. The value of corporate voting rights and control: A cross-country analysis. Journal of Financial Economics, 2003, No. 68, 325 - 351.


Scientific Advisor: Associate Professor at the Private Law Department, Faculty of Law, Vilnius University, Dr Andrius Smaliukas.





Авєтіс'янц Ольга Сергіївна

студентка III курсу юридичного факультету ДНВЗ «Національний гірничий університет» e-mail: avetisyanc92@mail.ru


Ключові слова: Конвенція, Європейський Суд, справедливий, незалежний, розумний строк, доступність.


Ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, що закріпила право кожного при вирішенні спору щодо його цивільних прав і обов'язків на справедливий і відкритий розгляд протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом.

У вузькому значенні право на справедливий судовий розгляд охоплює лише вимогу «справедливої» процедури, яка в тексті статті Конвенції про захист прав людини і основних свобод використовується поряд з вимогами належності та безпосередності суду, публічності та розумності строку судового розгляду.[13.с39] Даючи дефініції справедливості у вузькому значенні, Європейський суд з прав людини виділяє і такі вимоги, які не вказані в п. 1 ст. 6 Конвенції, наприклад, належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги судом лише доказів, отриманих законним шляхом, винесення обґрунтованого рішення, принцип рівності сторін у змагальному процесі, заборону втручання законодавця у процес здійснення правосуддя, принцип правової певності. З метою уникнення тавтологій право на справедливий судовий розгляд у вузькому значенні має називатися правом на належну судову процедуру.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пробує дати широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлірозуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, щ ообмежувальн етлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу,наданийнаціональнимзаконодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна матичіткупрактичнуможливістьоскаржитидії, якістановлятьвтручання у її права".

Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Слід відмітити, що процес інституалізації прав на справедливий судовий розгляд на міжнаціональному рівні в Європейському регіоні мав вплив на законодавство та на процесуальні системи європейських країн і в тій чи іншій формі закріпили в якості стандарту доступність правосуддя.

На рівні законодавства України поняття «доступність правосуддя» вперше було закріплене в ч. 3 ст. 3 Закону України « Про судоустрій України» , який втратив чинності від 03.08.2010 р. Цей закон замінив Закон України « Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 31.12.2011р. Також можна стверджувати, що певним аналогом права на доступ до правосуддя, яке зафіксоване в п.1 ст. 6 Конвенції, є право на судовий захист, яке закріплене у ст. 55 Конституції України. У ст.1 ЦПК було зазначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Для застосування ст.6 Конвенції необхідна наявність трьох умов: реальна і обґрунтована спроба оскаржити деякі «права» і «обов'язки», щодо яких можливо з упевненістю стверджувати, що вони визнаються внутрішнім законодавством; при вирішенні спору повинні бути прямо визначені ці права чи обов'язки; ці права чи обов'язки повинні мати цивільний характер.

Європейський суд трактує поняття «цивільні права та обов'язки» доволі широко, хоча і вказує, що вони повинні бути самостійними, і тому немає необхідності розрізнювати поняття, що стосуються приватного чи публічного права, чи обмежувати застосування цього поняття суперечкою між приватними особами.[4]

Хоча сфера, що охоплює поняття «цивільні права та обов'язки», передбачені п.1 ст.6 Конвенції, як уже зазначалось вище, досить значна, увесь перелік питань не потрапляє під її захист. Основним з цих виключних питань є процедура, що стосується емміграції і надання притулку. Ці питання розглядаються як такі, що стосуються публічного права, якщо заявник не доведе, що йдеться про інше право передбачене Конвенцією. До цієї категорії належить здебільшого справи за якими подаються позови про повагу до сімейного життя, що гарантується ст.8 разом з правами, які зазначенні в ст.6 Конвенції. Дія п. 1 ст.6 не поширюється на спори з питань доступу до роботи, підвищення чи звільнення з цивільної служби чи відсторонення від іншої публічної посади, а також на спори з питань оподаткування.

Під «судом» у практиці Європейського суду з прав людини розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесенні до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури. Вказаний орган повинен бути встановленим законом.

Суд має відповідати ряду вимог, передбачених п.1 ст.6 Конвенції і вироблених процедурною практикою Європейського суду, а саме бути незалежним та неупередженим. При визначенні того, чи може суд вважатися «незалежним», слід враховувати спосіб призначення членів суду, строк перебування на посаді, існування гарантій від зовнішнього впливу   та   наявність   у   суду   і   зовнішніх   ознак   незалежності.   Стосовно вимоги

«неупередженості» суду, Європейський суд виділив два аспекти (у справі „Pullarv. UnitedKingdom"). По-перше, орган, який розглядає справу, повинен бути безстороннім, тобто жоден його член не повинен мати будь-якої особистої зацікавленості або упередженості. По­друге, такий орган також повинен бути неупередженим з об'єктивного погляду, тобто він повинен надати достатні гарантії, які б виключили всі законні сумніви стосовно цього.

Вимоги Конвенції щодо незалежного та безстороннього суду, встановленого законом, знайшло своє закріплення на рівні законодавства України лише частково. Відповідно до ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Поняття «розумний строк судового розгляду» найбільш детально розробленов практиці Європейського суду з прав людини.[8.с.47-48] Зміст наведеної категорії має особливе значення для правозастосовної практики, оскільки в ч.1 ст.157 ЦПК безпосередньо передбачено, що суд розглядає справи протягом розумного строку, однак цивільно-процесуальне законодавство не дає тлумачення цього поняття.

Під строком розгляду справи мається на увазі весь час розгляду претензії особи, що захищає свої права, як в адміністративних, так і в судових органах держави-члена Ради Європи, а також строк фактичного виконання рішення.

У своїй прецедентній практиці суд з прав людини виходить із того, що розумність тривалості провадження необхідно оцінювати у світлі обставин конкретної справи та враховуючи критерії, вироблені судом.

Першим критерієм є складність справи, тобто обставин і фактів, що ґрунтуються на праві і тягнуть певні юридичні наслідки.

Другим критерієм оцінки розумності строку судового розгляду, за визначення Європейського суду, є поведінка заявника. Якщо затримка розгляду справи відбувається з його вини, то це, безумовно, є фактом, що послаблює ефективність скарги. Однак не можна вимагати від заявника активної співпраці з судовою владою.

Третім критерієм є поведінка державних органів, оскільки, як зазначалося у справі Циммерман та Штайнер, тільки затримки, в яких можна звинуватити державу, можуть виправдати висновок про не виконання вимог, що стосуються «розумного строку». У даному випадку мова йде, перш за все, про судову волокіту, тобто про порушення службових строків судами.

Останнім критерієм є значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторін у процесі. Так, як відмічає суд з прав людини, без зволікань повинні розглядатися справи про піклування про дітей і право доступу до них, трудові справи та справи пов'язані з травматизмом, а також інші справи, при розгляді яких важлива терміновість.[10.с.41-42]

В ч.1 ст.157 ЦПК України, певною мірою враховуючи вказаний критерій, передбачає скорочені строки судового розгляду, які не повинні перевищувати одного місяця, у справах про поновлення на роботу та про сплату аліментів.

Строк судового розгляду починається обчислюватися з моменту пред'явлення позову до суду і закінчується виконанням судового рішення. При цьому він може визнаватися розумним, враховуючи складність конкретної цивільної справи, поведінку заявника та державних органів, значущість питання для заявники та особливе становище особи, яка звернулася до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права, свободи чи інтересів.

У поняття «публічність» Європейський суд включає, по-перше, проведення судових засідань у відкритому режимі. По-друге, в останні роки Європейський суд визнав, що концепція «публічного розгляду справи», передбаченеп.1 ст.6 Конвенції, охоплює також право на усний розгляд принаймні на першій інстанції. По-третє, до вимоги публічності також відноситься публічне проголошення судового рішення. При цьому суд вважає, що вкожному окремому випадку форма оприлюднення судового рішення, на підставі національного права держави-відповідача, визначається залежно від особливостей конкретного провадження і відповідно до завдання і мети.

На національному рівні вимога публічності, передбачена в п.1 ст.6 Конвенції, закріплена у ст.6 ЦПК «Гласність та відкритість». Відповідно до частин 1-3, 5-6, 9 вказаної норми розгляд справи у всіх судах проводиться усно та відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформаціє про час і місце розгляду своєї справи. Чинне цивільно-процесуальне законодавство, закріплюючи у ст.1 справедливий судовий розгляд як одне з завдань цивільного судочинства, не містить положень, які б давали визначення поняттю «належна судова процедура», це є великим недоліком, оскільки ускладнює її застосування.

Неможливість ініціювати судовий розгляд, враховуючи прецедентну практику Європейського суду з прав людини, буває пов'язано з існуванням юридичних та економічних обмежень.

Що стосується юридичних обмежень, тобто виключення на національному рівні певних категорій справ з юрисдикції судів, то Європейський суд виходить з того, що право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути обмеженим.[13] Це випливає із змісту цього права, оскільки право на доступ до суду за своїм характером вимагає регулювання з боку держави.

Відповідно до ч.1 ст.124 Конституції України юрисдикція суду розповсюджується на всі правовідносини, які виникаютьв державі. Наведена норма свідчить про необмеженість судової юрисдикції, тобто будь-яка заінтересована особа має право звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорю ванного права, свободи або інтересів.

До економічних обмежень, що можуть зробити звернення до суду неможливим при всій формальній доступності останнього, належить надмірно великий розмір судових витрат. Про що свідчить практика зарубіжних країн. Судочинство в більшості американських судів обходиться в день більше 1 500 $, а розгляд справи в суді присяжних - як мінімум в 54 тис. $ в місяць. Одна година засідання суду обходиться в 250 $.; 20 -хвилин засідання з оформлення визнання вини оцінюється в 75 $. 70 % населення США не забезпечене належною правовою допомогою. [14.с. 12-15]

В останні роки в законодавстві та практики намітилися деякі зміни в бік покращення положення громадян, для яких доступ до правосуддя є недосяжним у зв'язку з їх матеріальним положенням., а саме в Іспанії, Франції, Німеччині, Англії.

Однак Європейський суд з прав людини виходить з того, що положення п.1 ст.6 Конвенції не означає беззастережного права на безкоштовне провадження у цивільних справах. Вимога сплати зборів у зв'язку з подання позовів само по собі не мусить вважатися обмеженням права на доступ до суду. Проте суд наголошує, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено, є важливим чинником при визначені того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні.

З 2011р. розмір судових витрат в Україні збільшився майже вдвічі, у зв'язку з прийняття Закон України «Про судовий збір».

Закон України «Про судовий збір» N 7530 був прийнятий Верховною Радою 08.07.2011 р. та набрав чинності з 01.11.2011 р. Цим законом встановлюються ставки судового збору з 1 листопада 2011 р. з розрахунку розміру мінімальної заробітної плати, встановленої статтею 22 Закону України «Про державний бюджет України на 2011р.» До цього часу їхній розмір визначався згідно з Декретом Кабінету Міністрів про держмито (від 21.01.1993 № 7-93).

1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа