Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 40

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

3)            радіоактивні матеріали;

4)            зброя та бойові припаси до неї (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї);

5)            спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

Аналіз характеристик предметів контрабанди та встановлення їх зв'язку з об'єктом контрабанди показує, що вони не є рівнозначними за характером та ступенем суспільної небезпечності. При цьому, серед предметів, перелічених у ст. 201, за винятком культурних цінностей, всі інші є з обмеженим обігом саме через те, що вони мають небезпечний характер, тобто їх використання може завдати значної шкоди як окремій особі, так й суспільству, державі в цілому або створити таку загрозу. Слід зазначити, що незаконне ввезення на територію України або вивезення в інші країни зброї, крім гладкоствольноїмисливської зброї та бойових припасів до неї, а також вибухових, отруйних, сильнодіючих речовин та радіоактивних матеріалів загрожує, в першу чергу, саме громадській безпеці -стану захищеності життєдіяльності людей від джерел підвищених небезпек. І вже як додатковому об'єкту - встановленому порядку переміщення цих предметів через митний кордон. Враховуючи це доцільно контрабанду таких загально небезпечних предметів з підвищеним ступенем суспільної небезпечності передбачити не в Розділі VII «Злочини в сфері господарської діяльності» Особливої частини КК, а серед злочинів проти громадської безпеки (Роозділ ІХ).

Потребує, на наш погляд, уваги науковців та законодавця правильність передбачення серед предметів контрабанди як злочину в сфері господарської діяльності спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації. Безконтрольне перемішення таких предметів загрожує конституційним правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам юридичних осіб, а також інформаційній безпеці країни. При цьому важливо, що обмеження прав, свобод та законних інтересів осіб з використанням цих предметів може бути тільки за рішенням суду, а їх ввезення або вивезення - за спеціальним дозволом.

Такий склад злочину як «незаконне переміщення через митний кордон поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації» є доцільним виключити з ст. 201 та включити до ст. 359 «Незаконні придбання, збут або використання спеціальних технічних засобів отримання інформації» розділу XV «Злочини проти авторитету органів державної влади органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян» Особливої частини КК шляхом внесення відповідних змін до ст. 359 КК. Це обумовлено схожістю родового та безпосереднього об'єкту обох складів злочину, що дає можливість їх об'єднання.

Отже, враховуючи вищезазначене, в складі злочину, передбаченого ст. 201, залишится лише такий предмет як культурні цінності, оскільки незаконне переміщення через митний кордон України отруйних, сильнодіючих, вибухових речовин; радіоактивних матеріалів, зброї та боєприпасів до неї, спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації значно більше загрожує іншим суспільним відносинам, аніж відносинам у сфері господарської діяльності.

 

Науковий керівник: доцент кафедри кримінального права №1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», к.ю.н., Демидова Людмила Миколаївна.

 

 

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ПРАВОВІДНОСИН В УКРАЇНІ

 

Корниліна Оксана Юріївна

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н.Каразіна е-пші: korni1ina-oksana@ramb1er.ru

 

Ключові слова: правовідносини, економіка, фінанси, кредит, банк, капітал.

 

Неодмінною умовою життєздатності економіки будь-якої держави є нормальне і стабільне функціонування її кредитно-фінансових інститутів. Це є актуальним для сприяння подальшому розвитку ринку кредитування в Україні. У Конституції України закріпленоосновні правові засади економічного розвитку країни, спосіб функціонування економічної системи суспільства, в першу чергу, відносини власності, які є головними системоутворюючими засадами для всіх вартісних категорій, у тому числі кредиту.

Кредитом називаються економічні відносини між юридичними та фізичним особами, а також державами з приводу отримання позики в грошовій або товарній формі на засадах повернення, строковості, платності [2, с. 330]. Під змістом кредитних правовідносин розуміють права і обов'язки їх суб'єктів. Зміст банківських кредитних правовідносин знаходить основне виявлення в принципах кредитування, до яких належать: забезпеченість, строковість, платність, повернення кредиту та цільовий характер його використання [3, с. 126]. Принципи банківського кредитування визначають основні положення кредитного механізму і спрямовані на забезпечення ефективного управління кредитом» [3, с. 127].

З приводу правового регулювання кредитних відносин можна зазначити, що протягом 1991-2011 рр. в Україні було прийнято цілу низку законодавчих актів та підзаконних нормативних документів, покликаних регулювати кредитні правовідносини на кожному етапі розвитку банківської системи України. Протягом часу свого існування до них вносилося чимало змін і доповнень, одні з них втрачали чинність, інші діють і донині.

У статті 92 Конституції України закріплено основи правового забезпечення кредитування, а саме виключно законами України встановлюються: (...); засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків; статус національної валюти; а також статус іноземних валют на території України... [1]. А у статті 100 Конституції України зазначено, що «Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики і здійснює контроль за її проведенням... [1].

Зараз діють Закони України «Про Національний банк України», «Про іпотеку», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Про організацію формування та обігу кредитних історій», «Про внесення змін до Закону України «Про лізинг», та інші, якими врегульовано правовідносини щодо кредитних операцій та забезпечення виконання кредитних зобов'язань.

Новітнє законодавство у сфері кредитування не лише істотно змінило види і форми кредитування, але і значно трансформувало властивості правовідносин суб'єктів кредитування. Наприклад, 16 жовтня 2011 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами і споживачами фінансових послуг». Цей закон суттєво змінив правове регулювання кредитних відносин, вирішивши більшість проблем, що виникали у кредиторів під час стягнення заборгованості. Але, на жаль, аналіз правого регулювання кредитних відносин не виявляє низки недоліків структурно-функціонального характеру, не завжди послідовне, а часом навіть фрагментарне вирішення проблем кредитної системи, що потребує наукового осмислення і практичного комплексного удосконалення.

Інтенсивна, особливо в останні роки, інтеграція вітчизняної фінансової системи в міжнародну стала причиною того, що кризовий стан світової фінансової системи, який розпочався у 2008 році, безпосередньо відобразився й на її функціонуванні. Результатом цього для українських кредитно-фінансових організацій стало погіршення ліквідності в банківському секторі, швидке зростання, а також коливання курсу іноземної валюти, суттєве зменшення доходів населення та інші чинники, що призвело до великої кількості судових спорів щодо виконання кредитних договорів, договорів банківського вкладу, забезпечення договірних зобов'язань, звернення стягнення на заставлене майно, визнання договорів кредиту, поруки, застави, іпотеки недійсними тощо. Також значна кількість спорів стосується договорів, укладених в іноземній валюті, і це закономірно в умовах, коли в країніактивний іноземний капітал, а національні комерційні банки інтегровані в міжнародну фінансову систему.

Проте переважна кількість спорів все ж пов'язана з неможливістю своєчасного виконання прийнятих на себе договірних зобов'язань як з повернення кредиту, так і вкладу через зміни у фінансовому стані учасників таких правовідносин. Нерідко присутнім є й суб'єктивний фактор небажання з різних підстав повернути отримане за договором.

Виходячи з викладеного вище, слід зазначити, що задля відновлення кредитування економіки країни та фізичних осіб необхідно досягти узгодженості дій Уряду та Національного банку України і вдосконалити механізм правового регулювання кредитних правідносин, а практичною основою розгляду правового регулювання кредитних відносин можуть слугувати матеріали практики розгляду та вирішення спорів, що виникають при укладенні та виконанні кредитних договорів господарськими та місцевими судами; узагальнення судової практики розгляду цієї категорії справ, здійснені Вищим господарським судом України.

 

Література:

Література:

1.  Конституція України [Текст] : Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К. : Україна, 1996.

2.     Коваленко Д.І. Гроші і кредит: теорія і практика [Текст] : навч.посіб. / Д.І. Коваленко. - К. : Центр учбової літ., 2010. - 344 с.

3.     Костюченко О.А. Банківське право: Банківська система. Національний банк. Комерційні банки. Розрахунки і кредитування. Ринок цінних паперів. Національне валютне законодавство. Банківські системи зарубіжних країн. Інститут банківської таємниці [Текст] : підруч. - 3-тє вид. - К.: А.С.К., 2003. - 928 с.

 

Науковий керівник: доцент кафедри державно - правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н, Кагановська Тетяна Євгеніївна.

 

 

 

АТЕСТАЦІЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

 

Корнієнко Владислав Володимирович

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна e-mail: brucie@ukr.net

 

Ключові слова: атестація, державні службовці, мотивація, оцінка,кадри.

 

Удосконалення та впорядкування проходження державної служби потребує оцінювання результативності та ефективності професійної діяльності державного службовця. Воно реалізується шляхом запровадження періодичної атестації службовців.

Атестація проводиться з метою перевірки й оцінки професійних, ділових і особистих якостей службовця, встановлення його службово-посадової відповідності вимогам, що пред'являються по службі.

Існує декілька підходів до тлумачення поняття атестація. К. Борисова говорить про атестацію персоналу як про процедуру систематичної формалізованої оцінки згідно іззаданими критеріями відповідності діяльності конкретного працівника чітким стандартам виконання роботи на даному робочому місці на даній посаді за певний період часу. Процедура атестації повинна бути оформлена відповідно до законодавчих вимог та локальних нормативних документів. В. Савченко визначає атестацію як формалізовану оцінку кадрів, що проводиться у визначений час, в установленій формі, за спеціально розробленою процедурою, відповідно до результатів якої приймаються рішення щодо професійно-кваліфікаційного просування працівників, зарахування їх до резерву на керівні посади, професійного навчання чи звільнення працівників.

У обох випадках це найважливіший вид оцінки службовців спрямований на розвиток, навчання та мотивацію персоналу. Саме тому атестація є важливим інструментом системи державного управління.

Атестація державних службовців регулюється Постановою Кабінету Міністрів України № 1922 від 28 грудня 2000 року.

Атестація державних службовців є обов'язковою процедурою, що проводиться раз на три роки з метою підвищення ефективності діяльності державних службовців та відповідальності за доручену справу, під час якої оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості, виявлені працівниками при виконанні службових обов'язків.

У період між атестаціями з метою здійснення регулярного контролю за проходженням державної служби та професійними досягненнями державних службовців щороку здійснюється оцінка виконання державними службовцями покладених на них завдань і обов'язків. Механізм оцінювання, що забезпечує його ефективні результати, має обов'язково містити такі елементи: 1) суб'єкт оцінювання; 2) об'єкт оцінювання; 3) науково розроблені критерії оцінювання діяльності державних службовців, тобто конкретні вимоги, яким має відповідати діяльність працівника, його особисті якості та результати праці; 4) методи оцінювання; 5) процедура оцінювання (створення раціональної системи врахування показників роботи службовців, яка дає змогу аналізувати зібрану інформацію; виділення працівників, які проводять оцінювання; безпосереднє оцінювання і т. ін.).

Атестація державних службовців у механізмі проходження служби пов'язується з можливістю просування по службі та зміни правового статусу службовця.

Після атестації державному службовцеві дається одна з таких оцінок:

1) відповідає займаній посаді; 2) відповідає займаній посаді за певних умов, тобто умов, визначених рекомендаціями атестаційної комісії щодо його службової діяльності; 3) не відповідає займаній посаді.

Більш широко у законодавстві має бути визначено мету атестації. Крім підвищення ефективності діяльності державних службовців та відповідальності за доручену роботу атестація проводиться з метою визначення шляхів раціонального використання кадрів, покращення їх підбору та виховання, підвищення фахового рівня, виявлення недоліків у роботі та їх усунення, створення дійового резерву.

Також на сьогоднішній день атестація не пов'язана з системою оплати праці державних службовців. Отже, лише за умови підвищення на посаді, можливе і підвищення заробітної плати. Якщо державний службовець отримує оцінку, що підтверджує його відповідність займаній посаді та зараховується у резерв, то це ніяк не відображається на його матеріальній мотивації. Тому необхідно поєднати атестацію з системою оплати праці через використання показників ефективності діяльності державних службовців. Крім цього, необхідно використовувати шляхи підвищення мотивації державних службовців через застосування гнучких умов праці, можливості виконувати частину роботи вдома, надання соціального пакету, медичне обслуговування та інші пільги.

Отже, на наш погляд існуюча на сьогодні процедура атестації державних службовців є не ідеальною і не достатньо стимулює їх професійний ріст, а також підвищення кадровогопотенціалу державної служби. Результати атестації повинні бути направлені на стимулювання державних службовців і посилювати їх мотивацію. Рівень оплати праці у державному секторі повинен відповідати рівню і кваліфікації службовців. Тому вдосконалення атестації державних службовців сприяє підвищенню ефективності кадрового потенціалу державної служби.

 

Науковий керівник: доцент кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н, доцент Кагановська Тетяна Євгеніївна.

 

 

 

ПРАВО НА СВОБОДУ ДУМКИ І СЛОВА: УКРАЇНА І ЄВРОПА

 

Корнієнко Максим Вікторович

Доцент кафедри конституційного та міжнародного права Одеського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук е-mail: kornienko_mv@mai1.ru

 

Ключові слова: особисте право, політичне право, право людини, право на свободу думки і слова, свобода переконань.

 

Рівень визначення, реалізації і захисту прав людини в державі відображає ступінь її розвитку в цілому, її соціальну та демократичну спрямованість, гуманістичне ставлення до найвищої соціальної цінності - людини. Останнім часом в Україні на сторінках юридичних видінь та по телебаченню доволі часто і жваво обговорюється питання забезпечення права на свободу думки і слова в Україні. Це питання є актуальним ще й тому, що Україна прямує до Європейського Союзу, в якому захист права на свободу думки і слова перебуває на високому рівні. Посилюється актуальність цієї теми її малодослідженістю вітчизняною юридичною наукою.

Тому основне завдання цієї роботи є загальна характеристика стану реалізованості права на свободу думки і слова в Європі та Україні та акцентування уваги наукової спільноти на необхідності дослідження цього права.

Без свободи слова практично неможливо реалізувати ні право на участь в управлінні державними справами, ні право обирати і бути обраним до органів державної влади і місцевого самоврядування, ні право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації, ні право мирно збиратися, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, ані інші гарантовані Конституцією громадянські та політичні права. Тобто свобода слова та право на інформацію є одним з основних прав людини і фактично запорукою забезпечення усіх інших свобод.

Важливість свободи вираження поглядів була визнана вже на першому засіданні Генеральної Асамблеї ООН: «Свобода інформації є основоположним правом людини і критерієм усіх свобод, яким присвячена діяльність ООН» [1].

Ст. 19 Загальній декларації прав людини проголошує, що «кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх вираження; це право передбачає свободу безперешкодно дотримуватися власних переконань і свободу шукати, одержувати та поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». Норми, які містяться в Загальній декларації прав людини, мають реалізувати всі суб'єкти міжнародногоправа. І це є серцевиною сучасних уявлень про права людини. Наша держава також зобов'язана захищати це право і сприяти його реалізації.

У сучасній практиці захисту права на інформацію та вільне вираження поглядів важливими є насамперед такі міжнародні документи, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Заключний документ Конференції з безпеки і співробітництва в Європі (Відень, 1989 р.), документи Копенгагенської (1990 р.) та Московської (1991 р.) сесій Конференції з людського виміру, Бангалорські принципи 1988 р., Принципи доступу до інформації, вироблені Міжнародною федерацією журналістів.

Україна у 1997 р. ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини, дотримання якої базується і на принципах прецедентного права, фактично взяла на себе зобов'язання вважати рішення Європейського суду з прав людини складовою національного законодавства.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово підтверджував принципи, вперше сформульовані 12 грудня 1976 р. у справі «Хендісайд проти Сполученого Королівства», зокрема «свобода вираження поглядів становить одну з найважливіших підвалин суспільства, одну із засадничих умов його прогресу та розвитку кожної особистості... Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти мислення, без яких нема демократичного суспільства».

У справі «Кастеллас проти Іспанії» 23 квітня 1992 р. Європейським судом з прав людини було наголошено, що «надважлива роль преси в державі, що ґрунтується на верховенстві права, не повинна забуватися... Свобода преси дає громадськості один з кращих засобів з'ясування і формування думки про ідеї та підходи її політичних лідерів ... дозволяє брати участь у політичній дискусії, що є наріжним каменем демократичного суспільства» [1].

Накопичена Європейським судом з прав людини з цих справ практика дає можливість окреслити межі свободи виявлення поглядів, передбачених ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. І це є дуже актуальним для України.

Однак, слід одразу зауважити, що питання змісту права на свободу слова та думки в нашій державі майже не досліджувався. Такий стан можливий в тоталітарній чи авторитарній державі, якою був Союз Радянських Соціалістичних Республік, але для держави яка обрала для себе як напрям розвитку розбудову правової держави є небажаним. Вже трохи більше 20 років як Україна незалежна, 15 років як прийнята Конституція, а таке важливе право людини як права на свободу слова та думки залишається не висвітленим в юридичній науковій літературі.

Окремі аспекти права на свободу слова та думки викладені в працях відомих вчених-юристів із теоретичних питань конституційного, адміністративного права та ряду інших галузей юридичної науки: В.Б. Авер'янова, С.С. Алексєєва, В.С. Журавського, В.В. Копєйчикова, В.Ф. Опришка, П.М. Рабіновича, В.Ф. Погорілка, О.Ф. Скакун, В.Ф. Сіренка, О.В. Скрипнюка, О.Ф. Фрицького, Ю.М. Тодики, В.В. Цвєткова, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та ін. Однак, комплексного дослідження не проводилось. Чи не єдиною в такому аспекті є праця Бондар Ю. В. «Свобода слова: українська мірка» [2].

Більш того, навіть віднесення самого права на свободу думки і слова до відповідної категорії (виду) залишається дискусійним. Так, провідні представники національного конституційного права відносять до політичних прав. Імовірно, це є наслідком ідеології і світогляду, що сформувалися за роки радянського режиму. Але право на самовираження, що передбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, свободу пересування. Воно притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни.

Логічно і природно відносити право людини на інформацію до конституційних особистих прав, бо його, як визнав Європейський суд з прав людини, кожен може реалізувати незалежно від мети: чи то користь, чи політична пропаганда, чи релігійна діяльність тощо. Все це елементи права на самовираження людини.

Такі відомі автори, як В.Я. Тацій, В.Ф. Погорілко, Ю.М. Тодика, до особистих прав і свобод людини відносять, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду та віросповідання, свободу пересування тощо. Але до політичних прав і свобод громадян України вони відносять право на свободу друку та інформації, тобто у праві, закріпленому в ст. 34 Конституції, вбачають два різних права (відповідно до частин першої та другої цієї статті). Раніше В.Ф. Погорілко та інші автори право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію відносили до політичних прав, хоч і зазначали, що ці права і свободи є переважно культурними (духовними), а віднесення її до політичних прав і свобод є надмірною політизацією цієї свободи. Крім того, ці автори підкреслювали, що право на інформацію закріплене в Конституції вперше, а його здійснення може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки та у випадках, передбачених частиною третьою ст. 34 Конституції. Таким чином, в теорії конституційного права спостерігається певна еволюція щодо розуміння і визнання права на інформацію [3].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа