Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 46

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Помимо вышеуказанных статей УК, которые предусматривают основания уголовной ответственности непосредственно за посягательства на деятельность институтов гражданского общества, возможно указать на группу статей которые примыкают к ним, и осуществляют такую функцию наряду с иной (иными). Имеются в виду следующие статьи УК: 158 - 161, предусматривающие уголовную ответственность за посягательства на избирательные права и свободы (право брать участие в референдуме), 171 «Воспрепятствование законной деятельности журналистов», 161 «Нарушение равноправности граждан в зависимости от их расовой, национальной принадлежности либо религиозных убеждений», а также части иных статей предусматривающие в качестве квалифицирующего признака совершение преступления по мотивам расовой, национальной либо религиозной нетерпимости.

Также возможно рассмотрение семьи в качестве института гражданского общества и, соответственно, отнесение к группе посягательств на деятельность институтов гражданского общества и посягательств на дозволенные государством семейные отношения, предусмотренные статями 164 - 169 УК.

Резюмирую изложенное, следует отметить аддитивный характер презентации гражданского общества в уголовном праве Украины, неоднозначность его взаимоотношений с Государством, и необходимость исследования выявленных проблем в уголовно-правовой охране институтов гражданского общества.

 

 

ГРА ЯК СПОСІБ ФОРМУВАННЯ ПРИРОДНО-ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ УЧНЯ МОЛОДШОЇ ШКОЛИ

 

Лапуда Роман Юрійович

студент IV курсу Інституту права та психологія Національного університету «Львівська політехніка»

e-mail: romanko.lapuda@ukr.net

 

Ключові слова: філософія, педагогіка, учні, свідомість, гра, характер.

Формування свідомості дитини складний та довгий процес, на який батьки та суспільство витрачаючи чимало сил. Формуючи світогляд маляти ми наперед убезпечуємо дитину від протиправних зазіхань та готуємо чесного, справедливого і національносвідомого громадянина. Якщо цей процес йтиме самоходом, то велика ймовірність, що у дитини не будуть сформовані захисні бар'єри від протиправних посягань та інформаційних атак злоучинців2.

Норми природного права, маючи максимально широке, універсальне значення, адресовані до усіх, без винятку, правоздатних суб'єктів і закликають відповідати оформлюваним у них приписам, тому що ті відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості. Ці вимоги категоричні в тому сенсі, що не залишають можливості для сумнівів і коливань. Вони гарантують індивідуальній правосвідомості вищу правоту, якщо її власник буде діяти в належному напрямку. [2, С. 355]

Вимоги природно-правових імперативів часто не відповідають інтересам людини, йдуть з ними врізнобіч. Часто важко знайти точки дотику. Передумовою такого непорозуміння вимог справедливості та особистого інтересу є відсутність ґрунтовної природно-правової свідомості, основні підвалини якої закладаються у молодшому шкільному віці. Цей вік називають «віком гри». Безперечно, у «віці гри» одним із улюблених і основних занять є гра.

При здійсненні проекції «світу дітей» на «світ дорослих», ми помічаємо, що все те, що відбувається у нашому великому «світі дорослих» також гра, лише зупинити цю гру значно важче, ніж зупинити гру у «світі дітей». У цьому й полягає основна свобода дітей, яку вони цінують і люблять. Й. Гейзінга вважає, що дитина у грі черпає своє задоволення і в цьому полягає свобода дитини. [3, С. 27] Дитина грається заради веселощів. Василь Сухомлинський стверджував, що «позитивні емоції дітей, що виникають у процесі навчання, відіграють величезну роль у вихованні бажання вчитися». [4, С. 7]

У «віці гри» формування природно-правової свідомості повинно здійснюватися
комплексно і передусім через гру. У позитивних емоціях, які дарує дитині гра, маля краще
засвоює матеріал, у дитини формується цілісний образ, адже часто бачимо, як дитини
переносить гру в умови реальності і продовжує гратися, часом не помічаючи, що вже давно
переступила умовні межі гри. У творі
«Homo Ludens» автор наводить приклад, коли малюк
граючись у «потяг», вишикував за собою кілька табуретів очолив потяг, і коли батько
спробував приголубити і поцілувати хлопчика, він сказав: «Тату, не треба цілувати паровоз,
а то вагони подумають, що все не насправді». [3, С. 27]           Гра     є найгармонічнішим

способом формування природно-правової свідомості учнів молодших класів. Не слід забувати і про класичні виховні підходи, які застосовуються освітянами, проте місце гри повинне бути домінуючим. Перевагою гри при формуванні природно-правової свідомості є й те, що під час гри формується не лише свідомість, світоглядні позиції дитини, а й риси характеру. У розвитку дитини повинна бути єдність: тобто формування характеру взаємопов'язане з формуванням свідомості дитини, силою волі знань. [5]

На сьогодні система початкової освіти концентрує увагу на формуванні світоглядних позицій учня, часто забуваючи, що при відсутності твердості характеру дитина не зможе проявити свою позицію, тому при формуванні світоглядних позицій дитини, педагог мусить «не призвичаювати школярів до м'яких фотелів, до теплих посад і вигідного життя, до м'якого кімнатного виховання, несприятливого для виявлення сильних почувань, і кажучи просто - до формування сильних характерів». [5]

2 Поняття «злоучинку» і «злоучинців» вперше відкрив та дослідив професор Сливка С. С. Злоучинок у природному праві - це духовно-моральна категорія зла, порушення гармонії Всесвіту у думках, пристрастях та мотивах вчинку, що призводить до світової небезпеки. [1, С. 230]


За віком суб'єкта природно-правової свідомості ми розрізнятимемо:

o   Природно-правова свідомість немовляти (від народження до 3 років); o   Природно-правова свідомість чомучки (від 3 до 6 років); o    Природно-правова свідомість гравця «дитячих ігор» (від 6 до 9 років); o   Природно-правова свідомість юного натураліста (від 9 до 14 років); o   Природно-правова свідомість гравця (від 14 років).

Особа при досягненні нею 14 років обирає у якому світі вона гратиме свою «гру», переходячи у «світ дорослих» або залишаючись у своєму світі. І при досягненні 18 років всі стають гравцями «світу дорослих», проте є індивідууми, які бажають грати у дитячі ігри і докладають всіх зусиль, щоб там залишитися.

Важливим суспільно-значимим явищем є регулювання рівня природно-правової свідомості відповідно до віку носія того чи іншого виду правової свідомості.

У початковій школі «гравці «дитячих ігор» націлені на здобуття знань про власні права та обов'язки передусім. На жаль, чинна шкільна програма не передбачає ґрунтовного вивчення прав і обов'язків дитини. Дитина ж приходить у цей світ і має необхідність, щоб їй пояснили, за якими правилами живе цей світ, що вимагається від неї, які завдання виконує дитина, які можливості вона має. На ці питання має відповісти курс «Права дитини», який стане першою цеглиною для формування природно-правової свідомості дитини-гравця.

Курс «Права дитини», який спрямований на формування природно-правової свідомості дитини, по суті, є інструкцією до гри, яку потрібно пояснити у формі гри.

 

Література:

1.  Сливка С. С. Філософія права. - К.: Атіка, 2012. - 256 с.

2.  Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософія права. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 472 с.

3.  Хёйзинга Й. Homo Ludens. - М.: Прогресс - Традиция, 1997. - 416 с.

4.  Сухомлинський В. О. Вибрані твори. В 5-ти тт. - Т. 5. - К.: Радянська школа, 1977. - 639 с.

5.     Донцов Д. Єдине, що є на потребу [Електронний ресурс]/ Режим доступу: http://dontsov-nic.org.ua/?m=content&d=viev&cid=126

 

Науковий керівник: асистент кафедри теорії та філософії права навчально-наукового інституту права та психології Національного університету «Львівська політехніка», к. ю. н. Чорнобай Олена Леонідівна.

 

 

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ОРЕНДИ

ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ДЕРЖАВНОЇ ТА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

Лисенко Дар'я Сергіївна

студентка юридичного факультету Харківського національного університету

ім. В.Н. Каразіна e-mail: d_markevich@mail.ru

 

Ключові слова: оренда, земельна ділянка, органи державної і комунальної власності, право користування, укладання, договору оренди земельної ділянки.

 

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. У статті 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря,водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією .

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Стаття 93 Земельного кодексу визначає право оренди земельної ділянки, як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Цивільний Кодекс дає визначення договору найму (оренди) у статті 759 таким чином: за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

З положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, статей 2, 8, 133 Господарського кодексу України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК України випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності, а саме надання земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або у користування, відчуження земельних ділянок державної або комунальної власності, укладення, зміна, розірвання договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки, про встановлення сервітуту, суперфіцію, емфітевзису та інших договорів щодо земельних ділянок, в тому числі прийняття державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень - діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок .

Громадяни та юридичні особи у визначеному законом порядку набувають прав власності та користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення для ведення господарської діяльності або задоволення особистих потреб. Відносини щодо набуття та реалізації громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та цивільного обороту земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими. Відповідно до статті 377 ЦК та статті 120 ЗК до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташоване відповідне нерухоме майно, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Проблематика вищевказаних відносин є дуже актуальною та нагальною, оскільки фактично автоматичного переходу права користування земельною ділянкою при набутті права власності на житловий будинок, будівлю чи споруду не відбувається, і особа довгий час до моменту оформлення даного право, що є дуже громіздкою процедурою - знаходиться в скрутному становищі. З іншого боку «старий користувач» зобов'язаний сплачувати орендні платежі на старих засадах, у разі не здійснення даних дій - наступає юридична відповідальність. Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має пра­во на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами вказаної норми, до суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто, в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес по­требує захисту. Водночас, порушення права чи законного інтересу або спір щодо них повин­ні існувати на момент звернення до суду.

Таким чином, старий «користувач» земельною ділянкою звертається до суду за захистом свої прав, і стикається з проблемою, а саме яке його право було порушене? - право власності, право користування? - ні. Фактично дані права порушуються у нового користувача, але оскільки у нього не має необхідності сплачувати орендні платежі, то не має і потреби звернення до суду. Добре, намагаємося знайти правильний спосіб захисту прав, наприклад, припинити дію договору з моменту продажу будівлі, споруди, нежитлового приміщення і тут стикаємося з наступною проблемою, що ні Земельний, ні Господарський, ні Цивільний кодекси не знають такого способу порушених прав.

І виникає грандіозна прогалина, яка потребує нагального вирішення, такими шляхами:

-     внесення в статтю 152 Земельного кодексу, такий спосіб захисту, як визнання правовідношення припиненим з фактичного моменту визначеним чинним законодавством -а саме : з моменту набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, у звязку з чим відбувається перехід права власності або права користування земельною ділянкою, на якій розташоване відповідне нерухоме майно;

-     визначити обов'язок особи, яка набула право власності на житловий будинок, будів­лю або споруду, і до якої перейшло право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташоване відповідне нерухоме майно - сплачувати плату за землю в обсязі попереднього землевласника.

 

Науковий керівник: старший викладач    кафедри    цивільно-правових дисциплін ХНУ ім. В. Н. Каразіна Зінченко В. В.

 

 

ПОНЯТТЯ ПРОБАЦІЇ З ОГЛЯДУ НА МОЖЛИВІСТЬ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ В

УКРАЇНІ

 

Літвінова Оксана Володимирівна

провідний науковий співробітник науково-дослідної лабораторії з проблем профілактики правопорушень та взаємодії з населенням навчально-наукового інституту підготовки фахівців кримінальної міліції Харківського національного

університету внутрішніх справ,

к.ю.н.

e-mail: oksa.litvinova@mail.ru

 

Ключові слова: пробація, виправлення засуджених, ресоціалізація, альтернатива ув 'язненню.

 

Реформування системи призначення та відбування покарань за вчинення злочинів в Україні було розпочато декілька років тому та почалось з прийняття Кримінального Кодексу України, Кримінально-виконавчого Кодексу України, Закону України «Про кримінально-виконавчу службу».

Згідно ст. 50 Кримінального Кодексу України покарання, яке призначається особі за вчинення злочину є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки покарання, а йвиправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

На сьогоднішній день існує точка зору, що покарання особи, винної у вчиненні нетяжкого або середньої тяжкості злочину, позбавленням волі, частіше має наслідком не виправлення засудженої особи і запобігання повторним злочинам, а навпаки підвищує рівень рецидивної злочинності. Адже сьогодні більш ніж сто тисяч осіб, які відбувають покарання в Україні за вчинені злочини, відірвані від навколишнього середовища, перебувають у несприятливих для їх позитивної реабілітації умовах, переживають важкі психічні стани, викликані ізоляцією від суспільства, примусовим способом життя, обмеженнями в реалізації потреб особистості, вимушеністю бути в замкненому колі таких самих злочинців. На багатьох засуджених справляють негативний вплив і такі чинники, як розлука із сім'єю (понад 30% таких сімей розпадаються), втрата родинних зв'язків, фаху, місця проживання тощо [1].

Вилучення особи із звичного ритму життя та поміщення її у примусовому порядку на тривалий термін до замкненого середовища, спричиняє виникнення низки важких негативних психічних станів. Досить часто, особа яка звільняється з місць позбавлення волі, замість виправлення та усвідомлення своєї вини, виходить розлюченою на оточуючих та соціально відторженою від суспільства. Ці фактори сприяють вчиненню нових злочинів та поширенню рецидивної злочинності.

У Кримінальному кодексі України запроваджено низку нових, альтернативних позбавленню волі, видів кримінальних покарань, а також передбачено можливість звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням за умови гарантії його виправлення без відбування покарання. Серед таких покарань ст. 51 КК України передбачає штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи, виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; обмеження волі; тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні. Цінність таких покарань, поєднаних із заходами нагляду за засудженими, полягає в тому, що відносно осіб, звинувачених у злочинах невеликої та середньої тяжкості воно гуманніше та доцільніше, ніж покарання у вигляді позбавлення волі.

Поряд з призначенням вищеназваних покарань Кримінальний Кодекс України також дає можливість суду, в залежності від обставин вчинення злочину та від особистості злочинця, при винесенні вироку, звільнити особу від відбування покарання з випробуванням, тим самим даючи такій особі можливість виправитись. На час випробування злочинець потрапляє під нагляд та контроль кримінально-виконавчої інспекції.

Очевидно, що ефективне застосування кримінально-правових заходів без ізоляції засуджених від суспільства дозволило б значною мірою забезпечити економію державних коштів та їх спрямування на різні соціальні потреби. Використання умовного засудження та заходів впливу могло б сприяти більш успішній індивідуальній профілактиці злочинів невеликої та середньої тяжкості. Крім того слід враховувати, що зменшення кількості засуджених, що направляються до установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі, до певної міри матиме благотворний вплив на моральний клімат в суспільстві.

У всьому світі загальновизнаним вже є той факт, що робота з ресоціалізації та перевиховання злочинця (маються на увазі особи, що вчинили нетяжкий та середньої тяжкості злочин) з точки зору профілактики злочинності та зменшення рівня рецидивної злочинності, є більш ефективною, ніж позбавлення особи волі та поміщення її до установ відбування покарання.

Функцію нагляду за особами, яких засуджено умовно чи з відстроченням, а також функцію ресоціалізації засуджених та звільнених осіб, надання допомоги в інтеграції до суспільства, у більшості держав виконує служба пробації.

Питання створення в Україні служби пробації, як органу, що буде проводити соціальну, виховну та профілактичну роботу з особами, обвинувачуваними або визнаними судом винними у вчиненні злочинів невеликої або середньої тяжкості, не є новим на сьогодні. Ще в 2006 році в оціночній доповіді експертів Європейського Союзу «Визначення пріоритетів та оцінка потреб широкомасштабного проекту реформування кримінально-виконавчої системи України» нашій державі було рекомендовано створити службу пробації. З того часу були зроблені певні кроки у напрямку створення такої служби та запровадження елементів пробації в систему призначення та виконання покарань. Це питання є актуальним на круглих столах та семінарах, не залишається поза увагою науковців, у якості експерименту деякі елементи пробації відпрацьовувались у роботі кримінально-виконавчих інспекцій України тощо. У 2008 році у Верховній Раді було зареєстровано законопроект «Про пробацію». Але, станом на сьогоднішній день питання створення служби пробації залишається актуальним.

Термін «пробація» є доволі різноплановим та застосовується у різних значеннях. З одного боку, пробація є різновидом покарання, що замінює ув'язнення, а з другого -розглядається як особливий орган державного управління. Пробацію можна розглядати як систему, що сприяє реформуванню злочинців та має для цього певні можливості. Замість того, щоб бути покараним, особа, що вчинила злочин, залишається на волі та живе своїм повсякденним життям, але з певними обмеженнями. Відносно такої особи встановлюється нагляд з боку працівника служби пробації, мета якого «перевиховати» злочинця, утримати його від вчинення протиправних дій та змінити ставлення такої особи до протиправних поступків та асоціального способу існування. Особи, до яких застосовується пробація, умовно звільняються під нагляд досвідченого соціального працівника - офіцера пробації. Впродовж певного часу він здійснює нагляд за злочинцями, намагаючись змінити певні риси останніх. Після завершення пробаційного періоду суд переглядає справу кожного злочинця. Якщо суд переконується, що злочинець виконав свої обов'язки, він звільняється від покарання. Пробація, з одного боку, спрямована на контроль за діями засудженого, з другого - під час пробації здійснюється індивідуальна робота із засудженим, його супровід, підтримка та перевиховання.

Сутність пробації полягає у випробуванні певних категорій злочинців спеціальними юридичними обов'язками, поєднаними з наданням їм різної допомоги реабілітаційного характеру. Пробація має на меті ефективне виправлення засуджених і зведення до мінімуму кримінального рецидиву [2, с.73].

Пробація застосовується до визначеної категорії осіб з такими цілями:

а) сприяння розвитку соціальної адаптації та впевненості у власних силах;

б) ізоляція правопорушника від товариства звичних злочинців, що неминуче привело
б його до в'язниці;

в) дозволяє правопорушникові не кидати роботи, жити повсякденним життям та дає
змогу спостерігати за його діями;

г) забезпечує офіційний канал надання порад та підтримки;
ґ) розриває ланцюг злочину та покарання
[3, с.156-157].

При застосуванні пробації, коли працівник служби пробації виступає у ролі соціального працівника, покарання значною мірою втрачає свою каральну спрямованість.

Приблизно таким чином, як викладено вище, можна охарактеризувати пробацію, як соціальне явище, спрямоване на виправлення злочинців та зменшення рецидивних злочинів.

1)     На сьогоднішній день термін «пробація» застосовується у різних значеннях. Ще у 2006 році один із основних дослідників та ініціаторів запровадження пробації в Україні Д. Ягунов розробив класифікацію значень терміну пробація. За цією класифікацією термін «пробація» може вживатися у декількох значеннях:як концепція соціальної роботи з правопорушниками та іншими соціально вразливими групами;

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа