Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 49

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

До регіональних актів європейського масштабу відноситься Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, що носить загальний характер. Конвенція засновує міжнародний контрольний механізм. З метою забезпечення дотримання зобов'язань, прийнятих на себе державами-учасниками, в Страсбурзі було створено Європейський Суд з прав людини. Суд розглядає індивідуальні скарги та міждержавні справи. На прохання Комітету міністрів Ради Європи Суд може також давати консультативні висновки щодо тлумачення положень Конвенції або Протоколів до неї.

Європейська конвенція про захист прав дітей 1996 року направлена на захист основних інтересів дітей. Вона встановлює постійний комітет, що має тримати під контролем усі питання пов'язані із її виконанням та встановлює ряд процедурних заходів, щоб надати дітям можливість користуватися своїми правами.

Метою норм викладених у Європейській конвенції про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом 1975 року є узгодження правового статусу дітей, народжених поза шлюбом з правовим статусом законнонароджених дітей. Європейська конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми 1980 року захищає опіку над дітьми і право батьків на спілкування з узятими під опіку дітьми в випадках їх переміщення за кордон. Вона передбачає безкоштовну, швидку і без бюрократичних зволікань допомогу центральних органів влади у встановленні місцезнаходження та відновлення опіки над дитиною, яка без законних підстав була переміщена за кордон. Конвенція про контакт з дітьми 2003 року за основну мету ставить уточнення і зміцнення основоположного права дітей та їх батьків на підтримку контактів на регулярній основі.

Прийняття Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення 2007 року можна розглядати у контексті трьохрічної програми Ради Європи «Будуємо Європу для дітей і разом з дітьми» . Ця Конвенція є першим документом, що встановлює кримінальну відповідальності за різні форми сексуальнихпосягань стосовно дітей, включаючи такі посягання, що вчиняються вдома або в сім'ї, з використанням сили, примусу або погроз.

Таким чином, захист прав дитини на міжнародному рівні може здійснюватися в різних формах, за допомогою різних механізмів і різних органів і організацій. Основна проблема в цій галузі полягає в рекомендаційному характері більшості прийнятих рішень. Тим не менш, все більше уваги приділяється до проблем захисту прав людини в цілому і прав дітей зокрема.

 

Науковий керівник : доцент кафедри Європейського Союзу та порівняльного правознавства Національного університету «ОЮА» Анцупова Т. А.

 

 

СПЕЦІАЛЬНІ ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ

СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ

 

Марченко Олександра Ігорівна

студентки юридичного факультету Чорноморського державного університету

імені П.Могили e-mail: Alex_smile1207@mail.ru

 

Ключові слова: спадковий договір, спадкодавець, спадкоємець, забезпечення виконання спадкового договору.

 

Остання кодифікація цивільного законодавства в Україні торкнулася і спадкового права. Це спричинило активізацію наукових досліджень норм, пов'язаних з відповідною галуззю суспільних відносин, які традиційно вважалися одними з найбільш стабільних.

Новелою Цивільного кодексу України 2003 року є спадковий договір. В Цивільному кодексі УРСР 1963 року такого інституту не було закріплено.

Договори про спадкування у тих чи інших різновидах відомі цивільному праву багатьох європейських країн (Австрії, Німеччини, Франції, Швейцарії та ін.) [2, с. 413]. Тобто, вони є властивими для правових систем, що належать до різних правових родин: центральноєвропейської (германської), романської, східноєвропейської правових сімей приватного права, що свідчить про його достатньо високу практичну значущість.

Дослідженню правової природи спадкового договору та особливостей його укладання, виконання та припинення присвячені роботи відомих цивілістів Васильченка В.В., Гордона М.В., Іоффе О.С., Курдиновського В.І., Луця В.В., Нікольського В.М., Романця Ю.В., Рябоконя Є.О., Фурси Є.І., та інших.

Стаття 1302 ЦК України дає поняття спадкового договору шляхом описання тих дій та правових наслідків, які може вимагати відчужувач (і зобов'язаний виконати набувач), а також тих правових наслідків, яких прагне досягти набувач за цим договором.

Зокрема, ст. 1302 Цивільного кодексу України встановлює, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

На перший погляд, може здатися, що предметом спадкового договору слід вважати те майно, яке переходить у власність набувача після смерті відчужувача [3, с.844].

Аналізуючи це питання, В. В. Васильченко зазначає, що "істотною умовою спадкового договору, насамперед, є його предмет, яким згідно з диспозицією зазначеної статті є майно відчужувача. Відповідно до ст. 190 нового ЦК таким майном може бутиокрема річ або сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Внаслідок цього, спадковим договором, може встановлюватися лише речове право, а саме виключно право власності набувача" [4, с. 137].

З метою захисту прав сторін спадкового договору, забезпеченню виконання його належним чином, актами цивільного законодавства передбачаються певні заходи з метою запобігати запобігання порушенню умов такого договору як з боку відчужувача, так і набувача.

Слід звернути увагу на ту обставину, що забезпечення виконання спадкового договору можливе як за допомогою спеціальних засобів, встановлених законодавством саме для цих відносин (ст. 1307 ЦК України), так і шляхом використання загальних способів забезпечення виконання зобов'язань (ст. 16 ЦК України), а також використання мір цивільної відповідальності, передбачених за порушення зобов'язань (глава 51 ЦК України).

Оскільки спеціальні норми мають перевагу над загальними [5, с.4], варто детально розглянути спеціальні засоби забезпечення виконання спадкового договору, встановлені нормами глави 90 ЦК України, для правильного їх розуміння, тлумачення та застосування.

Відправним моментом такого забезпечення є правило ст. 1304 ЦК України, котра передбачає, що спадковий договір укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення спадкового договору він визнається нікчемним. Нотаріальна форма посвідчення договору має істотне значення, оскільки з моменту укладення та посвідчення договору функції по захисту прав сторін повністю виконує нотаріус [6, с. 790].

Зокрема, на нотаріуса покладається обов'язок забезпечити можливість виконання вимоги набувача про передання йому майна після смерті відчужувача, для чого він зобов'язаний застосувати такий засіб як накладення заборони відчуження цього майна [7].

Суть заборони на відчуження об'єкта нерухомого майна - перешкодити вільному розпорядженню майном. Коли на майно накладено заборону на його відчуження, то власник не може розпорядитися ним, оскільки втрачає один із елементів права власності -розпорядження цим майном, або ж не може розпорядитися ним без дозволу певних осіб, які мають чітко визначені конкретні майнові вимоги [8, с. 310].

Відомості про накладення заборони відчуження майна вноситься до спеціального реєстру заборон, а також реєструється в алфавітній книзі обліку заборон. Після вчинення нотаріальної дії відомості про заборону мають бути внесені до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна [9].

Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна - це комп'ютерна база даних, яка містить відомості про: накладені заборони та арешти; зняття заборон та арештів; видані довідки щодо відсутності або наявності заборон та арештів. Держателем Єдиного реєстру є Міністерство юстиції України, а адміністратором виступає державне підприємство „Інформаційний центр" Міністерства юстиції України [10, с. 205].

Також, відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22 лютого 2012 року, якщо до складу цього майна входитимуть речі, які підлягають реєстрації, - угоди про відчуження майна посвідчуються лише за умови надання правовстановлюючих документів. Ця обставина дає змогу набувачеві впевнитися, що відчужувач є дійсним власником нерухомого майна, яке може передаватися за договором [9].

Якщо спадковий договір розривається або припиняється, нотаріус знімає заборону відчуження. В цьому випадку нотаріусові подаються відповідні документи. Це можуть бути: рішення суду про розірвання договору; свідоцтво про смерть відчужувача (при виконанні набувачем дій, які він за договором мав здійснити за життя відчужувача); свідоцтво про смерть фізичної особи-набувача або про ліквідацію юридичної особи-набувача; звіт особи, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після смерті відчужувача, про належне виконання набувачем всіх умов договору та інші.

Про зняття заборони нотаріус робить відповідні записи в реєстрі заборон та в алфавітній книзі обліку заборон на відчуження нерухомого майна. Відомості надсилаються до Єдиного реєстру шляхом повідомлення встановленого зразка в день зняття заборони.

Наступним спеціальним засобом по забезпеченню прав набувача є визнання заповіту, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, нікчемним (частина 2 ст. 1307 України).

У зв'язку з цим положенням в юридичній літературі була висловлена точка зору, згідно з якою спадковий договір, який фактично забороняє складання заповіту, на підставі норм загальної частини може бути визнаний недійсним (ст. 27 ЦК України), оскільки він обмежує правоздатність фізичних осіб. На підтвердження цієї позиції наводиться той доказ, що такий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном, визначеним у договорі, і позбавляє його можливості розпорядитися ним на випадок смерті шляхом складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним [10, с. 631].

Проте, наступні міркування схиляють до думки, що така точка зору не є достатньо обґрунтованою, бо неповною мірою враховує реальність прав на речі, де, наприклад, право власності на річ може мати обмеження, визначені у законі або договорі. У спадковому договорі йдеться про обмеження не правоздатності, а лише кількості майна, що може залишитися після смерті громадянина у спадщину. Укладаючи спадковий договір, відчужувач може передавати набувачеві не все належне йому майно, а якусь частину або окреме визначене майно. Інше майно, яке не є предметом договору, буде спадкуватися на загальних підставах.

Тому, безпідставними є припущення, що спадковий договір являє собою спробу позбавити певних спадкоємців (зокрема, малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей) права одержати так звану „обов'язкову частку", щоб залишити їх ні з чим.

Так, відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити загальним засадам цивільного законодавства (зокрема справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. З ЦК України), моральним засадам суспільства, а також правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Законодавством встановлено, що набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття (ст. 1305 ЦК України).

Якщо договором передбачено вчинити зазначені дії до відкриття спадщини, тобто за життя відчужувача, то у випадку невиконання чи неналежного виконання умов договору набувачем, відчужувач сам може звернутися до суду за захистом порушеного права, використати передбачені договором засоби забезпечення виконання зобов'язання, вимагати застосування мір цивільної відповідальності тощо.

Серед спеціальних засобів захисту його прав, зокрема, варто згадати передбачене частиною 1 ст. 1308 ЦК України право відчужувача вимагати розірвання спадкового договору судом внаслідок невиконання набувачем його розпоряджень. На мою думку, таке розірвання договору є санкцією за правопорушення, оскільки при цьому не передбачається компенсація набувачу вже зроблених ним витрат, а отже на нього покладаються негативні наслідки його поведінки, що є ознакою юридичної відповідальності [11, с. 176-177].

Але, якщо такі дії виконуються після відкриття спадщини, то, зрозуміло, що відчужувач не має можливості звернутися до суду. Частина 3 ст. 1307 ЦК України встановлює, що відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.

В ЦК України прямо не передбачено процедуру призначення виконавця спадкового договору, але деякі науковці вважають, що в даному випадку можна використовувати за аналогією порядок призначення виконавця заповіту.

Але ст. 1288 ЦК України передбачає, що в разі, коли заповідач не призначив виконавця заповіту, або виконавець відмовився або його усунено від виконання своїх повноважень, то право на його призначення надається нотаріусу за місцем відкриття спадщини. У зв'язку з цим виникає питання, чи може бути це правило застосоване в порядку аналогії закону до відносин, пов'язаних з контролем за виконанням спадкового договору.

На мою думку, відповідь тут має бути негативною, оскільки ст. 1307 ЦК України, яка спеціально призначена регулюванню цих відносин, не дозволяє призначати "виконавця контролю" іншим особам, а натомість встановлює, що в разі, якщо відчужувач не призначив такої особи, то контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини. При цьому останній має виконувати усю сукупність дій, необхідних для контролю за виконанням спадкового договору [12, с. 1013-1016].

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити:

по-перше, запровадження такої новели цивільного законодавства, як спадковий договір, є вагомим кроком до реформування вітчизняного законодавства відповідно до європейських і світових стандартів;

по-друге, існування загрози порушення права на обов'язкову частку при укладенні спадкового договору робить необхідним застосування аналогії закону і права, та поширення дії норм спадкового права, що регулюють право на обов'язкову частку в спадщині, на відносини, які виникають зі спадкового договору. Такий підхід відповідатиме основним засадам цивільного законодавства, оскільки буде справедливим, розумним та добросовісним стосовно всіх суб'єктів спадкових правовідносин: відчужувача, набувача, та осіб, що мають право на обов'язкову частку;

по-третє, аналіз спеціальних засобів забезпечення належного виконання спадкового договору демонструє необхідність врахування в процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства України необхідності більш точного визначення правового становища особи, яка може призначатися відчужувачем для контролю за виконанням спадкового договору після його смерті, оскільки тенденція трактування такої особи, як "ніби виконувача заповіту", що починає формуватися у вітчизняній літературі, не враховує особливостей відносин, які виникають у цьому випадку.

 

Література:

1.        Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. -
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

2.  Германское право. Часть 1. Гражданское уложение / Пер. с нем. -М.: Междунар. центр фин.-эк. развития, 1996. - 552 с.

3.  Цивільний кодекс України: Коментар. За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. -Одеса: Юрид. літ-ра, 2003. -1080 с.

4.  Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права // Право України. -2003. -№ 6. -С. 118-121; № 7. -С. 137-140.

5.  Знаменський Г. Пріоритет спеціальних законів як загальноюридичний принцип // Юридичний вісник України. 22-28 березня 2003 р. - С. 4.

6.  Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика: Навч. посібник. -К.: А.С.К., 2001. - 976 с.

7.       Закон України „Про нотаріат" від 02 вересня 1993р. -
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3425-12.

8.  Фурса С.Я., Фурса Є. І. Спадкове право. Теорія і практика: Навч. посібник. -К.:

Атіка, 2002. -496 с.

9.  Наказ Міністерства юстиції „Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України" від 22.02.2012 року - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0282-12/page.

10.  Цивільне право України: Підручник. У 2-х книгах. Кн. 2 / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -640 с.

11.  Коссак В. Правові наслідки невиконання договірних зобов'язань // Українське право. -1997. -№ 3. -С. 175-177.

12.  Гражданский кодекс Украины: Комментарий / Под общ. ред. Е.О. Харитонова, О.М. Калитенко. -Харьков: Одиссей, 2003. -Т. 2. - 1024 с.

 

Науковий керівник: доцент кафедри цивільного та кримінального права і процесу Чорноморського державного університету імені П. Могили, к.ю. їн. Мамчур Людмила Володимирівна.

 

 

ОЗНАКИ ПОЛІТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ ЯК ЗАСІБ РОЗУМІННЯ ЇЇ СУТНОСТІ

 

Мацегора Анастасія Олександрівна

студент-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна e-mail: matsegora89@mail.ru

 

Ключові слова: політична опозиція, парламентська опозиція, ознаки політичної опозиції, альтернативна політика, конструктивність .

 

Політична опозиція є невід'ємним елементом демократії . Важливе значення для правильного розуміння її сутності має визначення її ознак. Відсутність законодавчого регулювання статусу вказаного інституту в Україні спонукає до активного розгляду питань, пов'язаних з політичною опозицією в науковій літературі. Не є винятком й питання стосовно ознак політичної опозиції.

Необхідно зазначити, що поняття політичної опозиції охоплює більш широке предметне поле, ніж поняття опозиції парламентської. Якщо парламентська опозиція існує на рівні фракцій, то політична, крім фракцій, включає партійні структури поза парламентом, інші рухи та об'єднання, що виступають проти офіційного курсу держави або конкретних політичних діячів. Політична та парламентська опозиції є різними формами існування опозиції [6;4]. Тому доцільніше буде звернути увагу на визначення ознак саме парламентської опозиції.

Так, на думку І. Жданова ключовими ознаками опозиції є альтернативна політика відносно діючої влади [4]. Безперечно, це дуже важлива, та не єдина ознака парламентської опозиції.

На думку Л.М. Мусіної, першою ознакою політичної опозиції є її організаційна структура [7]. Дозволимо собі не погодитися із таким поглядом, оскільки ми вважаємо, що не можливо надати якійсь одній ознаці статусу першої й найважливішої. Саме сукупність усіх ознак й утворює інститут політичної опозиції. Тому організаційна структура є таким же важливим моментом для опозиційної діяльності, як і наявність альтернативної політики.

Як ознаку політичної опозиції вчені виокремлюють конструктивність її діяльності [1]. Та, ми вважаємо, що це не є однією з ознак опозиції. Конструктивність це оцінка діяльності опозиції, її ефективності й, аж ніяк, не ознака, оскільки парламентська опозиція може бути неконструктивною, що й є найголовнішою проблемою її діяльності.

Необхідно також відмітити, що наявність тих чи інших ознак може різнитися в залежності від виду парламентської опозиції. Так, за ставленням до системи влади опозиціяподіляється на системну та поза системну; за характером вимого на: радикальну, помірковану й лояльну; за місцем у спектрі політичних сил (за змістом діяльності): на ліву, праву, центристську, тощо. Для системної опозиції характерне сприйняття влади і провладної більшості як конкурента, тобто виникає стан конструктивного опанування влади. Тоді як для позасистемної опозиції — як ворога, що створює стан протистояння. Взагалі, найпоширеніше пояснення їх відмінності полягає в тому, що системна опозиція поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але при цьому заперечує методи здійснення політики. Позасистемна — протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму. Поміркована опозиція також заслуговує на оцінку конструктивної, з огляду на те, що застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до «політичних торгів» з принципових питань. Радикальна («жорстка») опозиція застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з діючою владою. В літературі, окрім поділу на радикальну, помірковану та лояльну, також застосовують практично ідентичне виділення лояльної, напівлояльної та нелояльної (непримиренної) опозиції, які загалом різняться рівнем своєї терпимості по відношенню до дій влади. Критерієм, за яким повадиться така класифікація, є ставлення опозиції до легальних засобів досягнення політичної влади та відстоювання своїх інтересів, тобто, чи визнають вони їх достатніми, або ж вважають за необхідністе використання нелегальних засобів (заборонених чи протизаконних) [3; 12-13].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа