Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 50

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Тож, серед ознак нелояльної опозиції можна виділити наступне:

нелояльна опозиція не визнає авторитет партій та політичних об'єднань, що отримали владу в результаті підтримки електорату. Вона вважає умови участі у виборах нерівними, результати сфальсифікованими. Типовою для нелояльної опозиції є відмова від участі у виборах як санкціонованих ворожим режимом;

нелояльна опозиція допускає можливість масового тиску на владу, свідомого перешкоджання ефективному функціонуванню уряду;

її вирізняють ті засоби, які вони готові використовувати задля дискредитації своїх політичних опонентів. Звичайно, критика своїх опонентів є характерною для більшості політиків та учасників політичного процесу. Втім, закиди з боку непримиренної опозиції вирізняються необґрунтованістю, скандальністю, тотальністю. До числа партій, рухів та організації, що складають непримиренну опозицію, належать ті, які чітко й недвозначно відкидають можливість подальшого існування наявної політичної системи. До їх числа апріорі мають бути віднесені сепаратистські рухи, ідеологічні течії на кшталт анархістів, які відкидають авторитет будь-якої влади.

Напівлояльна опозиція не має чітких меж дії, оскільки може займати позиції від неприйняття існуючого режиму і прагнення ( хоча можливо і не такого безоглядного та радикального як непримиренна) змінити його і до принципової згоди з основними його стратегічними принципами за наявності певних розходжень тактичного характеру. Проте головною їх рисою, все ж, вважають несхильність до радикальної трансформації чи руйнування існуючої політичної системи, готовність співробітничати з нею і прагнення введення до урядових структур своїх представників [2; 111-112].

Стосовно лояльної опозиції, то Х.Лінц виділяє наступні її головні характеристики:

-безумовне та підтверджене публічним чином зобов'язання боротися за владу тільки за посередництва виборів й безумовна готовність віддати її іншим політичним силам, що дали подібне ж зобов'язання;

-ясна й безкомпромісна відмова від застосування насилля для досягнення чи збереження влади, за винятком тих випадків, коли це допускається законом;

-відмова від будь-яких звернень до збройних сил з антиконституційними закликами щодо їх насильницького втручання в політику;

-безумовна відмова від фразеології насилля для мобілізації прихильників з метою захоплення влади, утримання її поза рамками конституційного мандату, від знищення опонентів;

-зобов'язання брати участь у політичному процесі, у виборах та парламентській діяльності, не висуваючи вимог, що виходять за межі гарантій громадянських свобод у відкритому демократичному процесі;

-принципова готовність взяти відповідальність за стан управління державою, стати складовою парламентської більшості, якщо не має альтернативи партіям, що підтримують систему, а також готовність брати участь в уряді, навіть якщо останній може зазнати кризи;

-готовність об'єднатися з опонентами, які хоча й є ідеологічно далекими, проте готові сприяти виживанню існуючого демократичного ладу;

-відмова від підтримки нелояльної опозиції та зносин з нею, якщо вони здійснюються в обмін на терпимість до її антидемократичної діяльності, чітке розмежування між «системними» та «антисистемними» силами;

-готовність оголосити незаконною та нелегітимною будь-яку діяльність опозиції, чи збройних сил, спрямовану на повалення законного уряду;

-принципова установка на зниження політичної ролі нейтральних центрів влади, не пов'язаних безпосередньо з електоральним процесом (монархічної влади, судових органів, збройних сил і т.ін.) [8; 28-37].

Проаналізувавши вище наведене, можна зробити наступні висновки.

По-перше, політична опозиція має ряд загальних ознак. До них належать: наявність альтернативної політики; критика діяльності діючої державної влади; організаційна структурованість;

прагнення прийти до влади за допомогою легальних чи нелегальних засобів. По-друге,  політична опозиція  може набувати й інших специфічних  ознак, за допомогою яких її можна віднести до певного виду як лояльну, нелояльну, тощо.

 

Література:

1.   Барабанов М.В. партии и многопартийностьв современной России: возникновение, основные тенденции развития.—2011.—http://uchebnik-besplatno.com/uchebnik-teoriya-politiki/politicheskaya-literatura-fenomene.html

2.   Бондар С.С. Політична опозиція: інтерпретація поняття та місця в політичному процесі// Грані—2007 — №6—С.110-113

3.Гаврилов Г. Модели политической оппозиции: теоретико-методологический анализ. — Екатеринбург, 2003, — 153с.

4.  Жданов И. Признаки оппозиции — это альтернативная політика по отношению к власти. — Радио «ЭРА».— http://versii.com/news/240356/

5.  Жук Н.А. Парламент, Президент, уряд: через взаємостримування до рівноваги. Монографія.—Х.: Харків юридичний, 2007.—320с.

6.  Інформаційно-аналітичне дослідження «Статус опозиції: вітчизняний та зарубіжний досвід, рекомендації». Лабораторія законодавчих ініціатив — 34с.

7.   Мусина  Л.М.  Политическая  оппозиция  в  постсоветской  России:   этапы и
особенности    становления.—Автореферат    на    диссертация канд.полит.наук.—2005.—
http://www.dissercat.com/content/politicheskaya-oppozitsiya-v-postsovetskoi-rossii-etapy-i-
osobennosti-stanovleniya#

8.   Линц   Х.   Крушение   демократических   режимов:   кризис,   разрушение и восстановление равновесия // Проблемы Восточной Европы.— № 39-40.— Вашингтон, 1993.

 

Науковий керівник: доцент кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н, доцент Жук Наталія Анатоліївна.

 

 

ЩОДО ЕФЕКТИВНОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА В УКРАЇНІ

 

Мельник Василь Сергійович

студент факультету права, гуманітарних і соціальних наук Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського e-mail: www.melnikali@yandex com.

 

Ключові слова: державно-приватне партнерство, ефективність здійснення, споживач послуг.

 

Розвиток механізму державно-приватного партнерства (далі ДПП) є особливо актуальним в умовах обмежених бюджетних можливостей і наявності кризових явищ в економіці та може стати ключовим фактором та двигуном економічного реформування в нашій країні. Водночас, на сьогодні, не сформовано єдиного системного бачення та не відбудовано зрозумілу модель організації співробітництва між державними і приватними партнерами, що значною мірою пов'язано з тим, що цей механізм є новим та недостатньо зрозумілим в Україні. У більшості потенційних учасників публічно-приватного партнерства відсутнє єдине бачення щодо сутності цього явища та переваг, які може надати поєднання зусиль державних та приватних партнерів у реалізації суспільно значимих проектів. Отже постає необхідність у дослідженні правової природи реалізації державно-приватного партнерства та визначення ефективності його здійснення для суспільства в цілому.

Основні аспекти проблематики досліджувалися в працях вчених -економістів, зокрема I. В. Запатріної, О. В. Пильтяя, К. В. Павлюк, С. М. Павлюк, А. В. Мостепанюк та інших, з боку вчених юристів, варто зазначити праці I. М Кучеренка, В. I. Олещенка.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу положень нормативно-правових актів, якими регулюється державно-приватне партнерство, а також теоретичних положень виявити прогалини у правовому регулюванні зазначених відносин і запропонувати зміни та доповнення до діючого законодавства.

Законом України "Про Державно-приватне партнерство" від 1 липня 2010 № 2404-VI [1,с.17] під державно-приватним партнерством розуміється співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами - підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом та іншими законодавчими актами.

О. В. Пильтяй досліджуючи сучасні концепції та підходи до визначення державно-приватного партнерства виділяє такі спільні ознаки: а) державно - приватне партнерство завжди передбачає співробітництво організації різних секторів економіки б) учасниками державно-приватного партнерства завжди є організації державного та організації приватного секторів в) у часовому аспекті державно-приватне партнерство завжди набуває сталогодовгострокового формалізованого характеру г) результатом державно-приватного партнерства завжди є конкретні товари/послуги суспільного характеру. [2]

До основних принципів здійснення державно-приватного партнерства належать: рівність перед законом державних та приватних партнерів; заборона будь-якої дискримінації прав державних чи приватних партнерів; узгодження інтересів державних та приватних партнерів з метою отримання взаємної вигоди; незмінність протягом усього строку дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, цільового призначення та форми власності об'єктів, що перебувають у державній або комунальній власності чи належать Автономній Республіці Крим, переданих приватному партнеру; визнання державними та приватними партнерами прав і обов'язків, передбачених законодавством України та визначених умовами договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства; справедливий розподіл між державними та приватними партнерами ризиків, пов'язаних із виконанням договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства; визначення приватного партнера на конкурсних засадах, крім випадків, встановлених законом.

А. В. Мостепанюк аналізуючи відносини державно-приватного партнерства, засвідчує, що серйозною проблемою на шляху до впровадження проектів є узгодження інтересів сторін, які ставлять перед собою такі суперечливі цілі: отримати додатковий прибуток або максимальний прибуток на вкладений капітал, збільшити надходження у бюджет, підвищити рівень доходів, забезпечити відкритість зовнішньоекономічних зв'язків, ефективну участь у міжнародному поділі праці тощо. [3, с.298 - 299]

Законом України "Про державно-приватне партнерство" від 1 липня 2010 № 2404- VI [1] створено законодавче підґрунтя для співробітництва державного та приватного сектора з метою підвищення конкурентоспроможності та залучення інвестицій в економіку України. На виконання вказаного Закону постановами Кабінету Міністрів України було затверджено: Порядок надання приватним партнером державному партнеру інформації про виконання договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства від 09.02.2011 року № 81; Методику виявлення ризиків, пов'язаних з державно - приватним партнерством, їх оцінки та визначення форми управління ними від 16.02.2011 року № 232; Порядок надання державної підтримки здійсненню державно-приватного партнерства від 17.03.2011 року № 279; Порядок проведення конкурсу з визначення приватного партнера для здійснення державно-приватного партнерства щодо об'єктів державної, комунальної власності та об'єктів, які належать Автономній Республіці Крим від 11.04.2011 року № 384; Порядок проведення аналізу ефективності здійснення державно - приватного партнерства від 11.04.2011 року № 384; Порядок та умови надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на виконання інвестиційних програм (проектів) від 18 травня 2011 року № 520.

Спеціальні нормативно-правові акти застосовуються у практичній діяльності, що дозволяє визначити прогалини, суперечності, колізії, які виникають під час їх застосування. Відтак, необхідно детально дослідити правовідносини в сфері державно-приватного партнерства та віднайти нові підходи щодо ефективності їх реалізації.

Оскільки, правовідносини - це суспільні відносини, які виникають на основі норм права, учасники яких пов'язані взаємними юридичними правами та обов'язками, дотримання котрих забезпечується можливістю державного примусу, в процесі дослідження правовідносин в сфері державно-приватного партнерства ми повинні дослідити суб'єктний склад вказаних відносин; зміст цих правовідносин; специфіку об'єктів даних правовідносин.

Суб'єкти правовідносин в сфері державно-приватного партнерства поділяються на державних партнерів та приватних партнерів. До державних партнерів в сфері державно-приватного партнерства відносяться органи, які є власниками об'єктів партнерства, до таких належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади в особі відповідних  органів  місцевого  самоврядування.  До  приватних  партнерів відносятьсягосподарюючі суб'єкти, крім державних та комунальних підприємств. На нашу думку, необхідно визначити ще одного суб'єкта державно-приватного партнерства - споживача послуг, що надаються у процесі здійснення державно-приватного партнерства.

Споживач послуг є якщо й не головним, то досить важливим суб'єктом ДПП оскільки саме на нього направлене укладення договорів між приватними та державними партнерами і саме він буде користуватися тими благами, які безпосередньо є об'єктами ДПП. З цього виходить, що при укладенні договорів державно-приватного партнерства крім інтересів держави та бізнесу, необхідно враховувати ще й інтереси населення, тобто кінцевих споживачів ДПП. На законодавчому рівні визначено, що людина є найвищою соціальною цінністю її інтереси повинні забезпечуватись і охоронятись державою та бути основою діяльності держави, зокрема це передбачено ст. 3 Конституції України від 28 червня 1996 року та Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948року. Крім цього можна сказати, що в свою чергу врахування інтересів суспільства, тобто кінцевого споживача ДПП суттєво впливають і на якість та ефективність ДПП. А це в свою чергу потребує створення механізму взаємодії між цими трьома суб'єктами ДПП для створення більш якісних і ефективних договорів державно-приватного партнерства.

Об'єктами державно-приватного партнерства законом визначаються об'єкти, що перебувають у державній або комунальній власності чи належать Автономній Республіці Крим. Такими можуть бути: існуючі, зокрема, відтворювані (шляхом реконструкції, модернізації, технічного переоснащення) об'єкти, у тому числі ділянки надр; створювані чи придбані об'єкти. При цьому існуючі об'єкти не підлягають приватизації і перебувають у державній або комунальній власності на весь термін дії договору державно-приватного партнерства.

Об'єктами ДПП повинні бути переважно ті об'єкти, які направлені на задоволення соціальних потреб, тобто потреб суспільства, зокрема такими можуть стати: транспортування і постачання тепла та розподіл і постачання природного газу; будівництво та/або експлуатація автострад, доріг, залізниць, злітно-посадкових смуг на аеродромах, мостів, шляхових естакад, тунелів і метрополітенів, морських і річкових портів та їх інфраструктури; збір, очищення та розподілення води; туризм, відпочинок, рекреація, культура та спорт; оброблення відходів; виробництво, розподілення та постачання електричної енергії; управління нерухомістю, сфери освіти, системи охорони здоров'я, сфери соціального забезпечення та допомоги.

Аналіз ефективності здійснення державно-приватного партнерства та виявлення можливих ризиків, пов'язаних з його реалізацією, відповідно до Закону України "Про державно-приватне партнерство" від 1 липня 2010 № 2404-VI [1] проводиться шляхом: детального обґрунтування соціально -економічних та екологічних наслідків здійснення державно-приватного партнерства; порівняння основних показників реалізації проекту (рентабельності, рівня витрат, якості послуг тощо) із залученням приватного партнера та без такого залучення; виявлення видів ризиків здійснення державно-приватного партнерства, їх оцінки та визначення форми управління ризиками, що здійснюється відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України; визначення форми реалізації державно-приватного партнерства.

Ми встановили, що державно-приватне партнерство в Україні - це система таких відносин, за якої дві сторони державний та приватний партнер об'єднуються з попередньою домовленістю щодо розподілу ризиків, відповідальності та винагороди між ними, з метою довгострокової та взаємовигідної співпраці у створенні (відновленні) нових та модернізації (реконструкції) діючих об'єктів, які потребують залучення інвестицій та експлуатації такими об'єктами.

Отже, на основі вище викладеного можна сказати, що для забезпечення ефективності здійснення державно-приватного партнерства в Україні,    необхідно створити правовиймеханізм щодо участі громадян у суспільному обговоренні укладення договорів державно-приватного партнерства та закріпити його у нормативно-правових актах.

 

Література:

1.  Закону України "Про державно-приватне партнерство" від 1 липня 2010 № 2404- VI // Офіційний вісник України. - 2010. - № 58.- Стор. 17.

2.  Пильтяй О. В. Сучасні концепції та підходи до визначення державно-приватного партнерства / О. В. Пильтяй // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrppp.com/images/stories/PPP Concept 2011.pdf.

3.     Мостепанюк А. В. Державно-приватне партнерство як механізм підвищення конкурентоспроможності економіки країни / А. В. Мостепанюк // Теоретичні та прикладні питаня економіки. - Випуск 26. - 2011р. - С. 298 - 299.

 

Науковий керівник: доцент кафедри теорії, історії держави та права факультету права, гуманітарних і соціальних наук КрНУ імені Михайла Остроградського, к.ю.н, доцент Шаповал Валерій Дмитрович.

 

 

ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ: ПРАВОВА ПРИРОДА ІНСТИТУТУ, ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ

 

Мерненко Анна Миколаївна

студентки юридичного факультету Чорноморського державного університету

імені Петра Могили e-mail: Ann_smart_girl18@mail.ru

 

Ключові слова: примусові заходи медичного характеру, заходи, примус, кримінально-правовий захід безпеки.

 

Інститут примусових заходів медичного характеру прямо визначено Кримінальним кодексом України (розділ XIV його Загальної частини, ст.ст. 92-96). З урахуванням сучасних тенденцій й поглядів, які притаманні кримінальному праву, даний інститут потребує певних змін та нового розуміння.

В юридичній літературі сутність примусових заходів медичного характеру розгля­дається в основному крізь призму їх співвідношення із заходами покарання. Проте, деякі науковці наголошують на тому, що досліджуючи правову природу цього інституту, ми також не можемо оминути розкриття змісту властивої йому термінології. Слід уточнити зміст таких категорій як "примус" та "заходи", що, у свою чергу, дасть можливість краще зрозуміти сутність і значення цього інституту.

На підставі аналізу положень низки тлумачних словників та енциклопедій, позицій учених і вимог постанов Пленуму Верховного Суду України у контексті нашого дослідження можна зробити висновок, що:

1)   термін "примус" означає зумовлена кимсь або чимсь необхідність діяти певним способом, незалежно від бажання; відсутність вільного волевиявлення людини (особи), а відтак "примусовими" визнаються ті дії, що здійснюються проти волі особи;

термін "захід" передбачає сукупність дій щодо вилікування чи поліпшення стану здоров'я осіб, надання медичної (психіатричної) допомоги хворій особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, шляхом амбулаторного або стаціонарного лікування, щопризначається за рішенням суду (це може бути фармакологічне лікування чи комплекс психолого-корекційного та соціально-реабілітаційного впливу) [3, с.32].

З цього випливає, що примусові заходи медичного характеру передбачають застосування до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння та страждає на психічний розлад (має психічну хворобу), проти її волі лікувальних, соціально-реабілітаційних, психолого-корекційних заходів з метою виліковування чи поліпшення стану здоров'я цієї особи, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Для інституту примусових заходів медичного характеру характерним є те, що він застосовується всупереч бажанню хворих осіб і навіть із застосуванням вимушеної фізичної сили (наприклад, щодо хворого на тиф, який перебуває у стані збудження) [4, с.74].

Та на сьогодні, з метою забезпечення, гарантування суспільного спокою та громадської безпеки такі заходи часто "нав'язують" певним категоріям осіб. Не можна не погодитися з думкою вчених (зокрема М.Н. Голоднюка, І.М. Горбочової ), які переконливо доводять, що медичні (лікувальні) заходи за своєю суттю є саме "примусовими", а не "на­сильницькими" [5, с.22; 6, с.20].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа