Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 52

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

ЗУСТРІЧНИЙ ПОЗОВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ

 

Монюк Дмитро Миколайович

студент 3 курсу юридичного факультету Хмельницького університету управління та права

e-mail: monuk91@ukr.net

 

Ключові слова: зустрічний позов, позивач, відповідач, адміністративна справа.

 

На сьогодні активно розвивається процес взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування та громадян з приводу реалізації останніми свої законних прав та інтересів. На захист цих прав та інтересів створено адміністративну юстицію, основним завданням якої є забезпечення прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Особа, права якої порушені у публічно-правових відносинах, може звернутись до суду, який забезпечить розгляд справи і винесе справедливе і об'єктивне рішення. Однак сьогодні в адміністративному судочинстві стоїть питання про забезпечення рівності учасників судового процесу. За загальним правилом відповідно до ч. 3 ст. 50 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відповідачем у адміністративних спорах є суб'єкт владних повноважень. Неодноразово наголошувалось, що орган державної влади в силу своєї сутності має більше можливостей в реалізації своїх можливостей, тому наділення його широким колом прав в судому процесі не потрібно. Звідси виникає питання: чи забезпечується принцип рівності сторін у процесі судового засідання? З огляду на це дискусійним є питання про запровадження в адміністративному судовому процесі інституту зустрічного позову. Відомо, що КАС України не передбачає норми, яка передбачає, як в цивільному процесі, право відповідача в судовому порядку пред'явити зустрічний позов. На нашу, думку є доцільним впровадження досліджуваного інституту і закріплення його на законодавчому рівні.

Зустрічний позов - вимога відповідача до позивача, яка заявлена для сумісного розгляду з первісним позовом. У КАС України закріплене право особи на заперечення проти позову, яке означає те, що у даному випадку відповідач частково або повністю заперечує позовні вимоги позивача. Зустрічний позов і заперечення проти позову мають суттєві відмінності. Заперечення проти позову може бути здійснене в усному або письмовому порядку, і для суду, який, як правило, захищає права та інтереси позивача і керується позицією позивача у справі, більш вагомі саме позовні вимоги, а не заперечення проти позову відповідача. А якщо б відповідач подав зустрічний позов, то суд в обов'язковому порядку розглядав його разом із позовними вимогами позивача і це, на нашу думку, сприяло б об'єктивному і всебічному розгляду справи, було б досліджено усі обставини справи з урахуванням інтересів обох сторін.

У Листі Вищого адміністративного суду України від 25 липня 2007 року суддям адміністративних судів роз'яснено, що відсутність процесуального інституту зустрічного позову є особливістю адміністративного судочинства порівняно з цивільним та господарським процесами. Аналогія закону на підставі статей 123, 124 Цивільного процесуального кодексу України не може бути застосована у адміністративному процесі, оскільки КАС України не передбачено об'єднання справ за участі одних і тих же сторін, які в одній справі мають статус позивача, а в іншій - відповідача. Відповідач у справі може заявити свої вимоги до позивача у формі окремого позову і таким чином реалізувати своє право на судовий захист [1]. Тому на сьогодні відповідач з метою захисту своїх прав та інтересів повинен подавати окремий позов, який не є зустрічним навіть незважаючи на те, що позовні вимоги стосуються позивача за первісним позовом.

А чи завжди це доцільно? Коли неприйняття зустрічного позову позбавить особу можливості належним чином захистити свої права, свободи чи інтереси, то було б справедливо прийняти його до одного провадження з первинним позовом. В одному судовому розгляді сторони можуть з'ясувати суперечливі питання і встановити істину у справі, і можливість особи пред'явити зустрічний позов дасть змогу уникнути постановлення різними судами суперечливого рішення в одному публічно-правовому спорі [4, с. 47]. Суд активно бере участь у розгляді адміністративних спорів, і будучи зацікавленим у повному дослідженні обставин справи, повинен дозволити відповідачу застосовувати необхідні засоби захисту для того, щоб справа була належним чином розглянута і вирішена, і згодом у сторін не виникали інші питання з цього приводу. Зустрічний позов стане ефективною гарантією захисту як позивача, так і відповідача, оскільки сприятиме недопущенню в одному процесі спірних питань і дозволятиме з'ясувати справжні взаємовідносини між сторонами в процесі, а також виключатиме в майбутньому ймовірність винесення судом протилежниходне одному рішень, що в результаті може призвести до постійного звернення до суду за з'ясуванням істини у справі.

Відповідно до статі 116 КАС України суд може своєю ухвалою об'єднати для спільного розгляду і вирішення кілька адміністративних справ за однорідними позовними заявами одного й того ж позивача до того ж відповідача чи до різних відповідачів або за позовними заявами різних позивачів до одного й того самого відповідача, а також роз'єднати одну чи декілька поєднані в одне провадження позовні вимоги у самостійні провадження, якщо їхній спільний розгляд ускладнює чи сповільнює вирішення справи. Як вказано в оглядовому листі Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування окремих приписів Кодексу адміністративного судочинства України (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України)» від 06.08.2008 р. № 1367/100/13-08, сам факт відсутності у КАС України вказівки на право щодо пред'явлення зустрічного позову не дає суду підстав відмовляти у відкритті провадження в адміністративній справі за таким зустрічним позовом і при наявності передбачених статтею 116 КАС України підстав об'єднати для спільного розгляду і вирішення кількох адміністративних справ [2].

Зустрічний позов у справах, коли особа просить захисту в адміністративному суді від органу влади, спотворював би ідею адміністративної юстиції. Стаття 152 проекту Адміністративного процесуального кодексу України від 10.09.2002 р. № 1331-1 передбачала подання зустрічної заяви до вирішення справи по суті, якщо вона пов'язана з висунутою в заяві вимогою чи із засобами захисту від неї. Тому більшість авторів проекту вирішили відмовитися від цього інституту взагалі.

Із практики можна також навести ряд випадків, коли доцільним і корисним є використання зустрічного позову, що значно пришвидшить розгляд і вирішення спору. Наприклад, суб'єкт владних повноважень після відмови надати статус біженця іноземцеві, який незаконно перетнув державний кордон, звертається до суду за рішенням про примусове його видворення. Цілком логічно, щоб іноземець мав право у цьому ж процесі оскаржити відмову у наданні йому статусу біженця [3, с. 260]. Очевидно, що ці вимоги є зустрічними і у різних провадженнях розглядатися не можуть, оскільки задоволення зустрічної вимоги однієї сторони усуває можливість задоволення первісної вимоги іншої сторони, і навпаки. Про взаємозв'язок між цими позовами свідчать обставини, що вказують на взаємність відносин і докази, які підтверджують наявність саме цих обставин [5, с. 23 ].

Зустрічний позов можна застосувати у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби. Наприклад, колишній помічник-консультант народного депутата України оскаржує в судовому порядку процедуру його звільнення з посади державного службовця з дати припинення повноважень народного депутата України. Однак відповідачеві у справі стало відомо про те, що цей працівник був прийнятий на посаду та підпорядковувався народному депутату України, який є його близьким родичем, що є порушенням ст. 12 Закону України «Про державну службу» щодо обмеження, пов'язані з проходженням державної служби. Тому вважаємо, що якби суб'єкт владних повноважень мав право звернутися до адміністративного суду із зустрічним позовом про скасування розпорядження про прийняття зазначеної особи на посаду помічника-консультанта народного депутата України, то спільний розгляд вимог первісного та зустрічного позовів у такому разі сприяв би однозначному вирішенню публічно-правового спору [4, с. 47].

Отже, інститут зустрічного позову, хоч в обмеженому вигляді, але має право на існування в адміністративному судочинстві. Цей інститут має стати одним із засобів захисту сторони в адміністративному судовому процесі, що полягатиме у висуванні самостійних вимог і дасть право подати клопотання про забезпечення свого позову, яке може полягати у скасуванні заходів забезпечення первісного позову. Вибір способу захисту є одним ізпріоритетних прав, що забезпечуватиме принцип диспозитивності в адміністративному процесі, і використання зустрічного позову дасть змогу ефективно і швидко вирішувати публічно-правові спори. Тому інститут зустрічного позову в перспективі необхідно законодавчо закріпити в КАС України.

 

Література:

1. Про деякі питання практики застосування адміністративними судами норм Кодексу
адміністративного судочинства України та інших нормативно-правових актів: Лист Вищого
адміністративного суду України від
25 липня 2007 р. № 09.1-22/688. [Електронний ресурс]. -
Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v_688760-07.

2.    Про практику застосування окремих приписів Кодексу адміністративного
судочинства України (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим
адміністративним судом України): Оглядовий лист Вищого адміністративного суду України
від 6 серпня 2008 р. № 1367/100/13-08. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:
http://www.vasu.gov.ua/ua/generalization_court_practice.html?
_m=publications&_t=rec&id=1153&s=print
.

3.  Авер'янов В. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / В. Авер'янов. - К.: Факт, 2003. - 376 с.

4.  Пуданс-Шушлебіна К. Зустрічний позов як засіб захисту інтересів суб'єктів публічної влади / К. Пуданс-Шушлебіна // Вісник Верховного Суду України. - 2008. - № 4

(92). - С. 46-49.

5.  Радзівілов В. Найкращий захист - напад, подаємо зустрічний позов / В. Радзівілов // Юридичний практикум. - 2010. - № 81 (1015), 11 жовтня. - C. 23-26.

 

Науковий керівник: асистент кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права Хмельницького університету управління та права, магістр права Підвальна Мирослава Зіновіївна.

 

 

ПОНЯТТЯ РИЗИКУ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

 

Надворна Оксана Іванівна

Студентка V курсу юридичного факультету Чорноморського державного університету ім. Петра Могили

e-mail: ksenya-noi@mail.ru

 

Ключові слова: цивільне право, поняття ризику, ознаки ризику

 

Розвиток ринкових відносин зумовлює поширення у правозастосовчій практиці ризикових договорів, які відносяться до мало досліджених договорів у цивільному праві. Наявність ризику є основоположною ознакою цих договорів, чим зумовлений інтерес науковців до даної категорії.

Актуальність теми пов'язана з тим, що питання ризику мало досліджене у науці цивільного права, відсутнє єдине тлумачення цього поняття, що призводить до неодноманітного його застосування у судовій практиці.

Дане питання досліджувалося такими науковцями, як В.А. Ойгензихт, Р.А. Майданик, І.В. Волосенко, Г.Л. Пендяга, І.С. Тімуш та інші.

Метою статті є дослідження поняття ризику в цивільному праві та виділення його основних ознак.

Категорія ризику застосовувалась ще в римському праві і означала небезпеку, біду. Терміном «ризик» традиційно позначалась небезпека виникнення випадкових збитків, випадкового порушення договірного зобов'язання, яка виникає поза волею сторін договору.

Поняття «ризик» входить до складу багатьох правових норм, проте Цивільний Кодекс України (далі - ЦК України) не містить єдиного визначення та застосовує його у різних значеннях. Так, наприклад, ст. 50 ЦК України визначає ризик як одну з умов визнання діяльності підприємницькою. У нормах ЦК України про власність, заставу, ренту, найм

(оренду), лізинг, підряд (статті 323, 580, 668, 742, 743, 772, 809, 842, 880 ЦК) використовується

поняття «ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування)». У нормах про перевезення і зберігання (статті 924, 947 ЦК) йдеться про ризик «втрати, нестачі, псування або пошкодження» або «втрати (нестачі) або пошкодження». Використовується також у ч. 5 ст. 988, ч. 2 ст. 989 ЦК України поняття «страховий ризик» [1].

У вітчизняній та зарубіжній літературі також не існує загальноприйнятого підходу до визначення категорії ризику. І.В. Волосенко зазначає, що «ризик у цивільному праві загалом можна розглядати як імовірність (можливість) настання позитивного або негативного результату, що обумовлено професійним чи іншим характером діяльності особи або включенням у зобов'язання випадкових юридичних фактів» [2; ст. 40].

На думку І.С. Тімуш, під юридичним ризиком необхідно розуміти можливість настання будь-якого економічного результату внаслідок включення до умов договірного зобов'язання юридичного факту (дії, події), який може настати або не настати [3, ст.66].

B.А. Ойгензихт розглядав ризик як суб'єктивну категорію і визначав як психічне ставлення суб'єктів до результату власних дій або до поведінки інших осіб, а також до можливого результату об'єктивно-випадкових і випадково-неможливих дій, що виражається в усвідомленому допущенні негативних, у тому числі майнових, наслідків, які не можна відшкодувати [4 , с. 77].

Також В.А. Ойгензихт наводить визначення ризику, надані іншими авторами, зокрема:

Я.М. Магазинер визначає ризик як загрозу благам, як будь-яку можливість шкоди, будь-яку можливість зла, що загрожує благам.

А. Г. Зейц визначав договірний ризик як договірне обтяження однієї сторони господарсько-невигідними наслідками у разі зміни існуючих при укладенні договору обставин.

Спеціальну роботу проблемі ризику присвятив М.С. Гринберг. Під поняттям ризику він розуміє правомірне небезпечне діяння. У своїй кандидатській дисертації автор зазначає, що цивільне право пов'язує поняття ризику з певною, більш-менш значною небезпекою, імовірністю збитків. Автор дає також визначення виробничо-господарському ризику, має значення і для цивільного права, розуміючи його як стан, при якому робітник чи службовець державної чи громадської організації, шляхом постанови в небезпеку правоохоронювані інтереси останніх, досягає недоступного іншими засобами виробничого результату.

А.І. Омельченко в поняття «ризик» вкладає ідею захисту від природних сил, щоб уникнути господарських збитків. Автор вказує на два значення слова «ризик»: можливість настання відомої події та сама подія, настання якого обумовлює майновий збиток [4 , с. 77].

C.Н. Братусь визначав ризик як усвідомлене при експлуатації джерела підвищеної небезпеки допущення ймовірних випадкових подій, що тягнуть за собою негативні наслідки для інших осіб, і прийняття цих наслідків на себе власником джерела підвищеної небезпеки.

Найбільш широке визначення ризику дав професор О.А. Красавчиков: ризик - це можливі невигідні наслідки. В.А. Копилов трактує ризик як психічне ставлення особи до результату власної ділової діяльності або активності інших осіб, а також об'єктивні випадкові події, що виражаються в усвідомленому допущенні ймовірності настання негативних майнових та інших наслідків.

А. А. Арямов запропонував наступне визначення ризику: це свідома вольова поведінка особи, спрямована на досягнення правомірного позитивного результату в ситуації з неоднозначними перспективами розвитку, яка передбачає ймовірне настання несприятливих наслідків, що призвело до заподіяння прогнозованої шкоди [5].

На думку автора, дійсно, найбільш доцільним є визначення ризику як психічного ставлення особи до власних дій та дій інших осіб, яке виражається у свідомому допущенні негативних наслідків, у тому числі майнових, які не можна відшкодувати.

Зміст поняття ризику визначають притаманні цій правовій категорії ознаки.

Основними ознаками ризику є невизначеність, альтернативність та ймовірність досягнення передбачуваного результату.

Ризик тісно пов'язаний із невизначеністю як неминучою умовою господарювання, інших правовідносин, що реалізуються шляхом вчинення юридичних та фактичних дій під впливом випадкових подій, помилок менеджменту, інших джерел ризику.

Невизначеністю вважається ситуація, коли настання невідомих подій дуже ймовірне і може бути оцінено кількісно.

Невизначеність слід відрізняти від непередбачуваності, яка означає неможливість точно визначити час, а іноді й місце виникнення подій, тоді як ризик наявний у ситуації, коли є можливим кількісно та якісно визначити ступінь імовірності настання наслідків дій чи подій.

Залежно від об'єкта та цілей правовідносин невизначеність може бути їх обов'язковою або випадковою умовою здійснення. Обов'язковою умовою є невизначеність у підприємницькій діяльності, алеаторних та інших ризикових зобов'язань. Відсутня невизначеність зазвичай у договорах купівлі-продажу, інших зобов'язаннях, виконання яких не залежить від настання випадкових подій.

Друга ознака - альтернативність, пов'язана з тим, що часто виникає необхідність обирати із кількох можливих варіантів рішень. Відсутність можливості вибору означає відсутність ризику. Альтернативність має різний ступінь складності і вимріються різними способами. Якщо у простих ситуаціях вибір здійснюється, як правило, на підставі минулого досвіду та інтуїції, то у складних ситуаціях потрібно додатково використовувати різні методи і методики.

Отже, ризик є ідеєю, що здійснюється в умовах ймовірності досягнення передбачуваного результату, та моделлю зняття суб'єктом невизначеності, оскільки, прагнучи «зняти» ризиковану ситуацію, суб'єкт робить вибір і намагається реалізувати його [6; с. 64].

Проведений аналіз дозволяє зробити висновки про те, що найбільш доцільним є визначення ризику як психічного ставлення особи до власних дій та дій інших осіб, яке виражається у свідомому допущенні негативних наслідків, у тому числі майнових, які не можна відшкодувати. Основними ознаками, що визначають ризик як правову категорію є невизначеність, альтернативність та ймовірність досягнення передбачуваного результату.

 

Література:

1.    Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV із зм. і доп. // Відомості Верховної Ради України. - 2003, № 40-44, ст. 356.

2.    Волосенко І.В. Правова природа ризику в цивільному праві // Юридична Україна. -2005. - № 5. - С. 39-43.

3.    Тімуш І. Поняття ризикового договору в цивільному праві // Підприємство, госпо -дарство і право. - 2004. - № 2. - С. 65-66.

4.    Ойгензихт В.А. Проблема риска в гражданском праве (Часть общая). - Душанбе: Ирфон, 1972. - 224 с.

5.    Горячкина Д.А. К вопросу о категории «риск» в теории гражданського права // Вестник Пермского университета. - Выпуск 3 (13) 2011. [Электрон. ресурс] - Режим доступа: www.jurvestnik.psu.ru/ru/vipusk3132011/237-k-voprosu-o-kategorii-lriskr-v-teorii-grazhdanskogo-prava.html.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа