Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 58

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Питання заборони каперства, які підняв у той час Д. І. Каченовський у своїх роботах «Про каперів і призове судочинство щодо нейтральної торгівлі», «Каперство та морська війна у середні віки», були дуже актуальними, адже він заклав основи для дискусії, яка точилася щодо проблемних аспектів каперства та вилилася у низку наукових робіт, присвячених даній тематиці [3, с. 9].

 

Література:

1.Копелев Д. Н. Золотая эпоха морского разбоя. - М.: Остожье, 1997. - 336 с.

2.Курс международного права профессора Д. Каченовского. Ч. 1. - Х.: Университетская типография, 1863. - Репринт-издание в кн. «Золотой фонд российской науки международного права». - Т.1. - М.: Международные отношения, 2007. - С. 39-166.

3.Ястржембский В. А. Дмитрий Иванович Каченовский как ученый и преподаватель // Памяти Д. И. Каченовского. - С. 2-20.

 

Науковий керівник: доцент кафедри конституційного, міжнародного і муніципального права юридичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, к.ю.н., доцент Червяцова Аліна Олегівна.

 

 

ЩОДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ФУНКЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ ЄДНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І УЗГОДЖЕНОМУ ФУНКЦІОНУВАННЮ ІНШИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

 

Палагицька Ганна Сергіївна

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна e-mail: annazakon@gmail.com

 

Ключові слова: Президент, функції президента, політичний арбітраж.

 

Стаття 102 Конституції України визначає, що Президент України є главою держави та виступає від її імені [1]. Згідно діючої редакції Основного Закону України Президент України не входить до жодної гілки влади та займає особливе місце в системі державних органів влади. Президент як глава держави є одним з найвищих органів державної влади, наряду з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України та ін. В свою чергу, як будь-який орган державної влади інститут Президента України покликаний виконувати ряд функцій, для здійснення яких і зумовлена його поява та функціонування.

В. Шатіло, який розглядав теоретичні проблеми інституту президентства в Україні, визначає, що Президент України забезпечує єдність державної влади і злагоджене функціонування інших органів державної влади. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що впливають у сфери функціонування усіх органів державної влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись, у першу чергу, на реалізацію даних повноважень. Гарантування положень Конституції України, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують визначені Основним Законом України органи влади), а шляхом впливу на вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в даному твердженні полягає сутністьінституту президентства у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року [2, ст. 8-9]. Таким чином, саме ця функція є основоположною та за допомогою реалізації якої інститут президента України ефективно функціонує та забезпечує повне виконання інших повноважень та конституційних положень.

Варто погодитись, що, саме на виконання цієї функції Президент України наділений доволі вагомими повноваженнями. Але не можна не визнати роль цієї функції, також, у визначенні місця інституту Президента України серед інших органів державної влади, та необхідність існування поста Президента України як такого.

Зокрема, С. Серьогіна зазначає, що жоден інший орган державної влади не виконує вказаної функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влади. У даному випадку Президент України не буде перебувати над іншими органами державної влади. Вона вважає, що функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі складові: 1) координація діяльності всіх гілок влади; 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил; 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади [3, ст. 11].

Р. Мартинюк зазначає, що повноваження із забезпечення єдності державної влади та представництва української держави в компетенції Президента України мають пріоритетний характер, вони притаманні тільки Главі держави і зумовлюють необхідність існування інституту президента. Решта повноважень Президента України входять до компетенції й інших державних органів [4, ст. 28].

Варто зазначити, що Основним Законом України не встановлено конкретна наявність у Президента функції політичного арбітражу, тобто забезпечення узгодженого функціонування всіх гілок влади, як це знаходить відображення на конституційному рівні інших держав. Наприклад, стаття 4 Конституції Франції вказує: «Президент Республіки слідкує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також правонаступництво держави». Прерогатива забезпечення належного функціонування державних органів закріплюється і за Президентом Румунії. Саме з цією метою «він наділений правом посередництва між владами держави». Опосередковано на арбітражну функцію Президента України вказує конституційне положення, яке гласить «Президент України є гарантом.. .додержання Конституції України» [5, ст. 17-18].

Наділення Президента України повноваженнями, що уможливлюють його функціональне проникнення у сферу компетенції органів законодавчої, виконавчої і судової влад об'єктивно необхідне для забезпечення можливостей ефективного впливу Глави держави на інші органи державної влади з метою забезпечення їх конструктивного співробітництва. Кажучи інакше, Президент України повинен мати ефективні важелі впливу на інші органи влади через відповідні повноваження (у законодавчій, виконавчій і судовій сферах) з метою забезпечення принципу єдності державної влади. Фактично участь Президента України в системі стримувань і противаг забезпечується насамперед засобом його арбітражних повноважень [4, ст. 30].

Жоден орган не наділений такими широкими повноваженнями по координації та взаємодії органів державної влади. Окремі органи мають повноважень щодо контролю та підзвітності інших органів по відношенню до них. Але цим забезпечується система стримувань та противаг. Президент України в цієї системі займає виключне місце арбітру, адже він не відноситься до жодної гілки влади, а конституційне закріплення Президента як глави держави та гаранта додержання Конституції України і визначає його особливий статус та повноваження, необхідність впровадження такого інституту як такого.

Таким чином функція впливу на органи державної влади для забезпечення їх єдності та взаємодії, що реалізується за допомогою так званих арбітражних повноважень, визначає місце Президента в системі органів державної влади та значення існування інституту Президента України. Президент України є одноособовим органом, який не входить дожодної з гілок влади. Конституцією України закріплено, що Президент України є главою держави та гарантом додержання Конституції. Таким чином, не приналежність інституту Президента України до жодної з гілок влади дозволяє зробити висновок про особливу роль цього державного органу в системі стримувань і противаг при здійсненні владних повноважень. Умовно можна віднести Президента України до так званої «Президентської влади». Так як Президент наділений повноваженнями по реалізації функцій не тільки в певній сфері, а зосереджує в здійсненні своєї діяльності контроль за всіма сферами, здійснюючи координацію, арбітражні повноваження щодо інших органів державної влади.

 

Література:

1.Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30. - ст. 141

2.Шатіло Володиир Анатолійович. Теоретичні проблеми інституту президентства в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.02 „Конституційне право." / Шатіло Володимир Анатолійович К., 2005. — 15 с.

3.Серьогіна світлана Григорівна. Компетенція Президента України: теоретично-правові засади: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.02 „Конституційне право." / Шатіло Володимир Анатолійович Х., 1998. — 20 с.

4.Мартинюк Р. Президент України в системі стримувань і противаг на сучасному етапі // Підприємництво, господарство і право. - 2008. - № 8. - с. 28-31.

5.Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект // Вісник Львівської комерційної академії. Серія - гуманітарні науки. - Львів: Видавництво Львівської комерційної академії. - 2005. -Випуск 5. - с. 113-120

 

Науковий керівник: професор кафедри конституційного, муніципального і міжнародного права юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, д.ю.н., професор Марцеляк Олег Володимирович.

 

 

СУД ПРИСЯЖНИХ

 

Параскевопуло Христо Георгійович

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: hristo19902@yandex.ua

 

Ключові слова: Суд присяжних, суддя кримінальні злочини, рішення, докази, слухання

 

Уперше суд присяжних виник на території сучасної України півтора століття тому. У середині ХІХ століття в Російській Імперії царський уряд починає робити конкретні кроки щодо застосування самодержавного ладу Росії до потреб капіталістичного розвитку і створенню умов для формування парламентсько-представницького устрою імперії. У зв'язку з цим імператор Олександр ІІ проводить низку реформ, які торкнулися найважливіших сфер суспільно-політичного життя. Протягом 1861 - 1874 років було проведено селянську, земську, міську, шкільну, військову, поліцейську реформи. Але одним з найпослідовніших буржуазних перетворень, які провів царат, була судова реформа. ЇЇ проведення було зумовлено багатьма об'єктивними чинниками.

У жовтні 1865 року вийшов Високий указ, яким затверджувалось «Положення про введення в дію судових статутів від 20 листопада 1864 року». Особливої уваги заслуговує те,що при розгляді кримінальних справ, за якими особі могло бути призначено серйозне покарання у вигляді позбавлення волі на тривалий строк або заслання, стали залучати присяжних засідателів. Суд присяжних діяв за участю представників усіх прошарків суспільства, які обиралися за жеребом із заздалегідь підготовлених списків. У списки присяжних потрапляли прізвища осіб віком від двадцяти п'яти до сімдесяти років, які вміли читати і які проживали в даній місцевості не менш, ніж останні два роки. Жінки не могли бути присяжними засідателями, податкоспроможним громадянам. Слід додати, що участь у статусі присяжного засідателя була в тогочасній Росії повинністю. При розгляді справи присяжні засідателі вирішували питання про подію злочину, винуватість чи невинуватість особи у вчиненні злочину, про осудність і неосудність особи, а також про наявність обтяжуючих та пом'якшуючих вину обставин. Присяжні засідателі мали рівне з суддями право на огляд слідів злочину, речових доказів, на вимогу різних пояснень, на завдання питань усім особам, які допитуються. Але присяжним заборонялося залишати зал судових засідань та нарадчу кімнату, не дозволялося збирати відомості про злочин поза залою судових засідань, розголошувати таємницю голосування тощо. Професійний же суддя вирішував лише юридичні питання.

У період з 1864 по 1878 роки фактично відбувалося становлення суду присяжних в округах губерній. В Україні суд присяжних діяв на території юрисдикції Київської, Харківської, Одеської судових палат, до складу яких входили суди окружної юстиції. На вирішення суду присяжних у той час відводилося розгляд п'ятої частини всіх кримінальних справ. У зв'язку з такою розширеною підсудністю суди присяжних відігравали важливу роль у кримінальному судочинстві і були центральною ланкою російської судової системи після реформи.

З кінця 90-х років ХІХ століття роль суду присяжних значно зменшується. Через те, що були створені численні надзвичайні та військові суди, звузилася кількість справ, які розглядав суд присяжних. Подібна ситуація існувала і в період діяльності Тимчасового уряду, аж поки в 1917 році більшовики, вважаючи суд присяжних проявом буржуазного ладу, скасували даний інститут судової системи.

В сучасних демократичних розвинених державах світу судова організація покликана забезпечити реалізацію загальновизнаного принципу участі народу у відправленні правосуддя. Класичним втіленням його в життя є участь громадян у судовому розгляді конкретних справ у статусі присяжних засідателів. В країнах англо-американської правової сім'ї суди присяжних функціонують у Великобританії, Канаді та Сполучених Штатах Америки. В країнах романо-германської правової сім'ї суди присяжних діють у Франції, Австрії, Німеччині, Іспанії, Бельгії та ряді інших європейських держав. Слід зазначити, що суд присяжних існує не в усіх державах, правова система котрих схожа за загальними рисами на держави романо-германскої сім'ї. Наприклад в Японії судів присяжних не існує. Це пов'язано з великими видатками для їх виклику до суду. Проте демократичний рух юристів, що останнім часом активізувався в Японії , виступає за заснування суду присяжних японського зразка. Найбільш широке застосування і популярність серед всіх країн світу суд присяжних здобув в США.

В країнах континентальної та англо-американської правової сім'ї, особі, щоб стати присяжним засідателем треба відповідати низці встановлених державою критеріїв. У відповідних державах ці критерії в загальних рисах схожі між собою і відрізняються певними формальностями. Серед таких вимог головними виступають віковий ценз, громадянство, професійна приналежність, наявність у минулому судимості, статева ознаки тощо.

По завершенні процедури відкриття судового слухання йде запрошення присяжних до залу судового засідання за для того, щоб вони постали перед судом. В цей момент сторони обвинувачення та захисту мають право заявити відвід будь-якому присяжному, після чогопочинається специфічна ї опитування кандидатів у присяжні. Дана процедура має на меті довести всьому складу суду та публіці, яка іноді присутня на судових засіданнях, що присяжні дійсно можуть об'єктивно винести вердикт. В ході такого опитування суддя і представники сторін можуть задавати кандидату будь-яке питання, що стосується умов його життя і виховання, кола знайомих, особистих нахилів та звичок, політичних та релігійних переконань, освіти, сімейного стану тощо. Під час перебігу даної процедури, коли весь склад суду дізнається нових відомостей про кандидатів, сторони мають право заявити мотивований відвід будь-якому кандидату. Треба відмітити, що в країнах англо-американської правової сім'ї утворення журі присяжних, фактично, багато в чому залежить від сторін звинувачення та захисту, які наділяються широкими можливостями впливу на склад журі шляхом реалізації права на відвід. Погоджуючись з думкою Л.В. Головко про те, що сама процедура формування журі є повноцінним етапом судового розбору справи, вважаємо, що сам інститут відводу присяжних засідателів в судах присяжних країн з англо-американським типом правової системи заслуговує на особливу увагу.

Суддя при розгляді справи в суді присяжних має дуже великі повноваження. Він одноособово вирішує такі питання як належність і допустимість доказів, має право відхилити клопотання і зняти будь-які запитання сторін. Після прийняття рішення присяжними суддя приймає вердикт і заносить його до протоколу судового засідання. Після цього відповідно до вердикту у відкритому засіданні суддя виносить ще й резолюцію про визнання судом винності чи невинності підсудного, яку також заносить до протоколу. Потім суддя встановлює вирок, тобто визначає вид і міру покарання підсудному, що обов'язково фіксується в протоколі. При цьому не обов'язково, щоб вирок виносився відразу ж після вердикту присяжних. Це може відбутися і через деякий час після суду, як правило, в межах двотижневого терміну. При виборі міри покарання суддя користується доповіддю про особу підсудного, складеною спеціально посадовими особами (в США - чиновниками служби нагляду за умовно засудженим або судовим клерком, в Англії - посадовими особами служби пробації). В ній містяться дані про минулі арешти, приводи, судимості, сімейний стан, освіту, роботу, репутацію та інші відомості, які одержує посадова особа з державних архівів в результаті опитування підсудного підсудного та інших людей.

Світова практика знає дві моделі суду присяжних - англо-американську і європейську (або континентальну). Англо-американська модель є характерною для держав англо-американської правової сім'ї, а європейська для континентальної. Головна відмінність англо-американської моделі від континентальної полягає у процесуальних відмінностях порядку прийняття рішення про винуватість чи невинуватість особи у вчиненні злочину. Перша передбачає, що присяжні засідателі у кімнаті для нарад за відсутності професійного судді виносить вердикт про винність чи не винність підсудного, який є обов'язковим для суддівської колегії. Для другої моделі характерно те, що присяжні засідателі, після дослідження усіх матеріалів справи, разом і спільно з суддею ухвалюють рішення про винуватість чи невинуватість особи у вчиненні злочину.

 

Науковий керівник: професор кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, д.ю.н., професор Петрова Любов Василівна

 

 

РІВЕНЬ РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ ЯК ФАКТОР ВТІЛЕННЯ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В УКРАЇНІ

 

Передерій Олександр Сергійович

к.ю.н., доцент кафедриміжнародного права ХНУ імені В.Н. Каразіна

e-mail: rexi2400@ukr.net

 

Ключові слова: поліція, Європейський Союз,  Україна, Міністерство внутрішніх

справ.

 

Очевидним є те, що реальне втілення принципу верховенства права в державі залежить від рівня правової культури її громадян. В свою чергу, рівень правової культури формується у більшості населення під дією багатьох факторів: рівня загального добробуту, доступністю правосуддя, форми державного режиму, особливостей політичної системи суспільства тощо. Варто зазначити, що не останнім за значимістю є чинником формування правової культури є рівень дотримання законодавства правлячою політичною елітою країни.

У цивілізованій, розвиненій демократичній державі вищі посадові особи держави, парламентарі та інші представники еліти у своїй діяльності зобов'язані орієнтуватися на потреби громадян, прислухатися до їх думки, правильно враховувати критику громадськості стосовно результатів власної професійної діяльності. Адже повсякденна поведінка найвищих посадових осіб держави у побуті й при виконанні індивідуальної трудової функції є публічною, а відтак - є прикладом для громадян, який орієнтує їх розвивати державу і зміцнювати правопорядок, свідомо приводити в дію положення конституції і законодавства. Відповідно, на прикладі публічної поведінки представників політичної еліти нашої держави в суспільстві формується правова культура і правосвідомість пересічних громадян. Проте, у сучасних реаліях розвитку Української держави політична еліта не є, на жаль, еталоном правової культури і чемності.

Так, у сучасній Україні набули значного поширення прецеденти, коли народні депутати, міністри та високопосадовці правоохоронних органів публічно дозволяли собі безпідставно застосовувати фізичну силу до журналістів, ображати працівників органів охорони громадського порядку, цинічно спілкуватися з пересічними людьми тощо. Причин цього досить багато. Одна з основних - дефіцит професіоналізму, знання справи, за яку береться той чи інший політик. Відсутність знань щодо об'єкта управління у політика як суб'єкта управління може призвести до занепаду сфери, якої він керує. Це мають насамперед усвідомити ті, хто претендує очолити певну сферу державного управління, в межах котрої вони не є знавцями справи. У противному випадку результати їх непрофесійної діяльності будуть негативно сприйматися суспільством, що буде додатковим фактором зниження рівня правосвідомості більшості людей. Відповідно, нігілістичні стереотипи поведінки політичної еліти є недопустимими і їх можна вважати наслідком, фактично, низького рівня правової свідомості і правової культури самих політиків. Тим більше, вчинки високопосадовців є прикладом для широких мас населення і особливо енергійної молоді.

Оскільки правова культура політичної еліти є основним етичним і ідеологічним полем для реального втілення принципу верховенства права в життя, можна зробити висновок, що дотримання представниками політичної еліти права і закону в своїй діяльності є важливим чинником його практичного втілення в Україні.

 

 

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ МОЛОДІ

 

Петросян Ані Мкртичівна

студентка юридичного факультету Державного ВНЗ «Національний гірничий університет»

e-mail: ani_nefertiti1993@mail.ru

 

Ключові слова: праця молоді, молодь, працевлаштування, зайнятість, державна служба зайнятості, трудові відносини.

 

Радикальні політичні та економічні перетворення, які відбулися в суспільстві з початку 90-х років минулого століття, загострили проблеми забезпечення гарантій реалізації права на працю й механізму регулювання трудових відносин. Ці проблеми, в першу чергу, справили негативний вплив на молодь: значна частка молодих громадян потрапила в тіньовий сектор економіки; збільшилися обсяги нелегальної зовнішньої трудової міграції. Тому, у сучасний період розбудови соціальної й правової держави, проблеми праці молоді є одними з найбільш актуальних.

У юридичній літературі дослідженням проблеми правового регулювання праці молоді займалися науковці та практики: Д.О.Карпенко, Є.О.Монастирський, Ю.П.Орловський, Г.І.Шебанова[1]. Питання правового регулювання праці неповнолітніх розглядалися у наукових працях О.О. Коваленко, І.Я. Киселева[2], О.С. Реус[3]. Не зважаючи на те, що більшість із цих робіт виконана за часів СРСР, вони не втратили наукової цінності. Можна зробити висновок, наскільки актуальне дане питання для дослідження, оскільки, зроблені в цих роботах пропозиції, потребують переосмислення з урахуванням тих політичних та соціально-економічних змін, які відбуваються в суспільстві протягом останнього часу.

Молодь, як соціально-демографічна група, характеризується не лише віковими ознаками, але й специфікою соціального становлення й розвитку, особливим місцем у структурі суспільства. Ця специфіка і це особливе місце дозволяють стверджувати, що молодь як суб'єкт правових відносин взагалі, і трудових правовідносин зокрема, наділена державою особливим правовим статусом. «Молодь» - це громадяни України віком від 14 до 35 років, яким, внаслідок притаманних особливостей біологічного, психологічного, соціального характеру, держава надає підтримку в соціальному становленні та розвитку у вигляді спеціальних юридичних гарантій забезпечення прав і свобод [4]. На наш погляд, запропоноване визначення поняття молоді відображає об'єктивно існуючі закономірності розвитку суспільства, що обумовлюють місце молоді в соціальній і правовій державі і в повній мірі характеризують молодь як об'єкт державної молодіжної політики і як суб'єкт правових відносин.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа