Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 59

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

На теперішній час, з огляду на фізіологічні, психологічні та інші особливості молодого покоління нашої держави законодавство закріплює деякі переваги (пільги) неповнолітнім, рівночасно встановлюючи їхню рівність у правах із повнолітніми працівниками.

Для того, щоб стати суб'єктом трудових правовідносин, молодий громадянин повинен володіти трудовою правосуб'єктністю, яка включає трудові правоздатність і дієздатність. Особливістю цих категорій трудового права є те, що вони настають одночасно, що дає підстави стверджувати про існування єдиної категорії трудової праводієздатності, яка має два критерії - віковий і вольовий.

Чинним законодавством - ст. 188 КЗпП встановлено не тільки загальне правило щодо вікового критерію правосуб'єктності (праводієздатності), але й винятки з цього правила [5, с.49]. За загальним правилом молодь може бути суб'єктом трудового права з 16 років. Однак, як виняток - з 15, і, навіть, з 14 років. Ці винятки є виключеннями із загального правила, що мають обмежену сферу дії, і тому не дають обґрунтованої підстави для твердження, що трудова правосуб'єктність (праводієздатність) настає з цього віку. Трудова праводієздатність є об'єктивною категорією, а отже, її виникнення й володіння нею не залежать не від волевиявлення батьків або особи, що їх замінює, не від вступу неповнолітнього в трудові правовідносини. При чому, на відмінність від цивільного права, де є категорії частковоїдієздатності, у трудовому праві, і 14-, і 15-, і 16-ти річна особа, що вступила в правовідносини є повністю праводієздатною.

Держава й надалі проявлятиме турботу, щоб розвивати підготовку робітників переважно на базі середньої освіти у професійній і середній спеціальній школі, зберігаючи можливість для молоді здобувати професійну освіту після закінчення основної школи.

Для полегшення працевлаштування молоді, яка закінчила загальноосвітні школи, професійно-технічні училища, а також інших осіб молодше 18 років встановлено броню прийняття їх на роботу і на виробниче навчання. Приймати на роботу неповнолітніх громадян дозволяється, як правило, з 16-річного віку, а у виняткових випадках - за згодою одного з батьків або осіб, що їх замінюють - можуть прийматися на роботу особи, які досягли 15 років, учні загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ і середніх спеціальних навчальних закладів (у вільний від навчання час), які досягли 14 років.

Забороняється застосовувати працю осіб молодше 18 років на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Затверджено Список виробництв, професій, спеціальностей і робіт, на яких забороняється застосування праці осіб молодше 18 років.

Забороняється також застосовувати працю осіб молодше 17 років на роботах, пов'язаних з управлінням трактором, комбайном та іншими самохідними сільськогосподарськими машинами. Не допускається застосовувати працю молоді на роботах, пов'язаних з виробництвом, зберіганням і торгівлею спиртними напоями. Забороняється також залучати осіб молодше 18 років до перенесення і переміщення важких речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми: ручне перенесення для юнаків у віці від 16 до 18 років - до 16 кг; для дівчат - 10 кг [6, с.28]. Законодавством забороняється також залучати працівників молодше 18 років до нічних і надурочних робіт і до робіт у вихідні дні.

Заробітна плата робітникам молодше 18 років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в тому самому розмірі, що і робітникам і службовцям відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи. Робота працівників молодше 18 років, допущених до відрядних робіт, оплачується за відрядними розцінками, встановленими для дорослих працівників, з доплатою за тарифною ставкою. Тривалість їхньої щоденної роботи скорочується порівняно з тривалістю щоденної роботи дорослих працівників. Оплата праці учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ і середніх спеціальних навчальних закладів, які працюють у вільний від навчання час, провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Щорічні відпустки працівникам молодше 18 років надаються влітку або за їхнім бажанням у будь-яку пору року.

Молодь як соціально-демографічна група характеризується не лише віковими ознаками, але й специфікою соціального становлення й розвитку, особливим місцем у структурі суспільства. Виділення молоді в якості особливого суб'єкта дослідження визначається властивими їй проблемами виховання, освіти, здоров'я, професійного навчання, праці тощо. Про актуальність постановки й дослідження проблем правового регулювання праці молоді свідчить прийняття Загальнодержавної програми підтримки молоді [7, с.75].

Одним із напрямів реалізації державної молодіжної політики є забезпечення зайнятості молоді. Відповідно до ст. 197 КЗпП молодь має право на перше робоче місце протягом двох років за умови, що громадянин України віком від 15 до 28 років закінчив чи припинив навчання в загальноосвітній школі, професійному навчально-виховному та вищому навчальному закладі, завершив професійну підготовку та перепідготовку; після звільнення зі строкової чи альтернативної служби.

Гарантія молоді на перше робоче місце полягає у праві молоді звернутись до державної служби зайнятості, яка інформує про робочі місця і здійснює вибір першого робочого місця. Державна служба зайнятості надає місцевим органам виконавчої влади,органам місцевого самоврядування, молодіжним центрам праці, соціальним службам для молоді інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад).

Держава сприяє створенню молодіжних центрів праці, а також молодіжних громадських організацій (агентства, біржі, бюро тощо) для забезпечення працевлаштування молоді, реалізації програм професійного навчання та вдосконалення її професійної майстерності. Діяльність молодіжних центрів праці може фінансуватися за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення, передбачених на ці цілі.

Згідно з Законом України «Про зайнятість населення» для працевлаштування молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), що залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, приймати на роботу, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форми власності, з чисельністю понад 20 осіб, до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, зокрема з гнучкими формами зайнятості [8].

Детально це питання регулюється ще декількома спеціальними законами, указами, постановами та інших нормативно-правовими актами.

Формально, в законодавстві, ми можемо побачити закріплення ряду організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов для забезпечення молоді першим робочим місцем. Проте, на практиці, державний механізм регулювання даного питання виявляється не досить недієвим та має лише декларативний характер. Переважна більшість молодих людей, котрі виходять на ринок праці, є недавніми випускниками навчальних закладів різного рівня акредитації. Щороку навчальні заклади випускають молодих спеціалістів, переважна більшість з яких залишаються з проблемою працевлаштування віч-на-віч. Роботодавці не тільки не в змозі забезпечити кожного нового випускника вищого або професійно-технічного навчального закладу робочим місцем, але й не хочуть брати на роботу початківців, мотивуючи це відсутністю у них досвіду.

Отже, виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що існують наявні недоліки в сучасному механізмі державного впливу на процеси працевлаштування молоді, які призводять до високого рівня безробіття серед молодого населення. Хоча державному рівні вжито певних заходів щодо реалізації державної молодіжної політики, але проблеми молоді у сфері професійної підготовки, продуктивної зайнятості і, головне, реалізації права на працю в повному обсязі ще не вирішено. На ринку праці молодь теж зазнає дискримінації. Тому всі ми повинні добре знати свої права і вміти їх обстоювати, спираючись на українське законодавство, звертаючись до юристів, до комісії у справах неповнолітніх, у суди.

 

Список використаних джерел:

1.   Шебанова А.И. Правовое регулирование труда молодёжи / Трудовое право
социалистических стран. - М.: Юрид. лит, 1981. - 220с.

2.    Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Ученик для вузов. - М.: Изд.группа НОРМАИНФРА М. 1998.

3.    Реус О.С. Правове регулювання трудової діяльності неповнолітніх в Україні. Монографія/ МВС України. - Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2008;

4 Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. //ВВР. -1991. - № 14. 5. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / Стичинський Б. С., Зуб І. В., Ротань В. Г.. - 2-ге вид., допов. та переробл. - К.: А.С.К., 2000. - 1072 с.

6.    Кравцов   С.І.   «Права      неповнолітніх   у   трудових   правовідносинах» //
«Інформаційний бюлетень». - 2006. - № 14(228). - 28 с.

7.   Бикова Г. Пільгові категорії працівників на підприємстві // Школа бухгалтера. -

2006. - № 21. - 75 с.

8.   Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. //ВВР. -1991. - №

14. - 18 с.

 

Науковий    керівник:    старший    викладач    кафедри    конституційного та
адміністративного             права             юридичного-факультету             ДВНЗ «НГУ»

Головачова Кристина Григорівна.

 

 

РОЛЬ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ В АСПЕКТІ ДОСТУПУ ДО

ПРАВОСУДДЯ

 

Пітюренко Анна Валеріївна

студентка ІІІ курсу юридичного факультету ДВНЗ «Національний гірничий університет» e-mail: an4ig4ig@mail.ru

 

Ключові слова: вища судова інстанція, повноваження, судова реформа, юрисдикція, корупція.

 

Україна - країна великих можливостей! От тільки постає питання: хто використовує ці можливості? На жаль, для більшості українців воно залишається не вирішеним.

Всім відомо, що так вже в нашій державі «генетично» склалося, що кожна політична сила, яка приходить до влади, намагається перебудувати державний апарат під свої потреби. У більшості випадків вони не співпадають з потребами пересічних громадян.

Так, на нашу думку, склалося і зараз при проведенні державного реформування судової гілки влади, яке відбулося у 2010 році. Основними віхами цієї реформи є: по-перше, створення системи вищих спеціалізованих судів за всіма напрямами судочинства (насамперед створення і запровадження роботи Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ), по-друге, визнання за рішеннями цих судів вищої сили, тобто неможливість їх перегляду на внутрішньодержавному рівні, по-третє, позбавлення Верховного суду України процесуальних повноважень з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів, ліквідувавши палати з розгляду справ, зменшивши кількість суддів, встановивши максимально вузьку компетенцію.

Ця реформа відбулася за допомогою прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року. Згідно з цим Законом, повноваження Верховного суду України різко звузилися до чотирьох: 1) перегляд справ з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах;

2)   перегляд справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;

3)   надання висновків про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; внесення за зверненням Верховної Ради України письмового подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я; 4) звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.[1]

Вважаємо за доцільне нагадати, що згідно з Законом України «Про судоустрій» від 07.02.2002 року[2], який діяв раніше, до компетенції Верховного суду також входив перегляд справи у зв'язку з винятковими обставинами; перегляд справи у касаційному порядку у випадках, встановлених законом; надання судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності можливість визнання нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики. Зазначимо також, що перелік повноважень Верховного суду не був вичерпним, адже п.7 ст. 47 даного Закону передбачав здійснення Верховним судом інших повноважень, передбачених законом.

Аналізуючи вищевикладене, приходимо до висновку - у Верховного суду були «відібрані» саме ті повноваження, які власне і робили його Верховним, тобто вищим судом в системі судів загальної юрисдикції. А чи доцільно взагалі було робити такі зміни і чи відповідають вони інтересам громадян нашої країни з точки зору доступу до правосуддя?

Зауважимо, що спроби звуження обсягу повноважень Верховного суду приймалися ще за часів дії Закону України «Про судоустрій» від 07.02.2002 року, шляхом прийняття Рішення Конституційного суду України від 11.03.2010 року щодо офіційного тлумачення термінів "найвищий судовий орган", "вищий судовий орган", "касаційне оскарження", які містяться у статтях 125, 129 Конституції України.[3] Ч.3 п.1 цього Рішення встановила, що визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.

Стосовно цього рішення була висловлена окрема думка судді Конституційного Суду України Маркуш М.А., що полягала в наступному: повноваження Верховного суду можуть встановлюватися (збільшуватися чи обмежуватися) виключно законами України, а Конституційний суд не вправі у своєму роз'ясненні посягати на законодавчі повноваження Верховної Ради України. Напевно, аналізуючи міркування Маркуш М. А. і визнання їх конституційними і законними, представники влади прийшли до висновку про прийняття нового закону.

Новий Закон «Про судоустрій і статус суддів» посягає не лише на повноваження Верховного суду, а й на стан демократії, законності в державі. Згідно з його положеннями суттєво звужуються можливості громадян на захист свої порушених прав, свобод та законних інтересів. Ст.3 Основного Закону України[5] проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головним обов'язком держави. Ст. 22 Конституції України закріплює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. В нашому випадку, ми бачимо, що забравши у Верховного суду України повноваження щодо перегляду рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець забрав у громадян один з найзначніших національних засобів правового захисту, тим самим порушив ще одну статтю Конституції -ст. 55, що закріплює гарантований захист прав і свобод судом.

У зв'язку з прийняттям нового Закону відбулися значні обмеження в аспекті доступу до правосуддя. Адже згідно змінами, внесеними до Цивільно-процесуального кодексу України від 11.02.2010 року, заява про перегляд судових рішень подається не прямо до Верховного суду України, а через Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Тому вважаємо необхідним внести зміни до процесуальних кодексівщодо подання таких заяв безпосередньо до Верховного суду України. Таким чином буде розширено можливість доступу до справедливого і неупередженого розгляду справи по суті.

Для повернення Верховному суду України статусу вищого судового органу необхідно також повернути до його компетенції повноваження з приводу перегляду рішень у зв'язку з виключними обставинами.

Згідно з Конституцією Верховний суд України є вищим судом, його юрисдикція поширюється на усі правовідносини, на відміну від юрисдикції вищих спеціалізованих судів. Тобто, можна говорити про те, що деякі правовідносини можуть залишитися поза межами правового захисту.

Також важливою проблемою залишається корумпованість українського судочинства. Раніше Верховний суд був контролюючим органом, який міг змінити рішення інших судів загальної юрисдикції. Зараз - рішення вищих спеціалізованих судів остаточні і не підлягають оскарженню в Україні, а це призводить до їх неконтрольованості, поширення корупції, беззаконня і правового свавілля.

Цікавим є також те, що у Верховного суду забрали повноваження щодо надання роз'яснень з питань застосування законодавства, а також з ведення судової статистики, узагальнення судової практики. Усі юристи-практики з впевненістю можуть сказати, що без теорії, узагальнень і статистики не можливо налагодити повноцінне функціонування будь-якої галузі, а особливо правової. Адже лише аналізуючи наслідки і результати діяльності судових органів можна виявити доцільність прийняття певних нових норм, можливість регулювання виникаючих правовідносин за допомогою старих законів. Саме ці функції повинен виконувати Верховний суд, як це закріплено в законодавстві більшості країн світу.

Отже, на наш погляд, окремі положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що стосуються повноважень Верховного суду України є неконституційними і підлягають скасуванню. Необхідно знову надати Верховному суду статус вищого в системі судів загальної юрисдикції, повернути йому повноваження щодо перегляду рішень у зв'язку з виключними обставинами, шляхом внесення змін до Розділу V Цивільно-процесуального кодексу додавши Главу 5: Провадження у зв'язку з виключними обставинами, в якій закріпити ці повноваження за Верховним судом України, внести необхідні зміни до Глави 3 цього Розділу, що регулює перегляд судових рішень Верховним судом України, а також до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», і в решті-решт повернути громадянам право на справедливий судовий розгляд - на розгляд справи Верховним судом України.

 

Література:

1.    Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI// Офіційний вісник України від 30.07.2010/ № 55/1 /, стор. 7, стаття 1900, код акту 52172/2010

2.    Закон України «Про судоустрій» від 07.02.2002 року 3018-Ш//Голос України від

19.03.2002 № 51

3.    Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів "найвищий судовий орган", "вищий судовий орган", "касаційне оскарження", які містяться у статтях 125, 129 Конституції України від 11.03.2010 № 8-рп/2010//Вісник Конституційного суду України від 2010 р., № 3, стор. 7

4.    Окрема думка судді Конституційного Суду України Маркуш М.А. тосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів "найвищий судовий орган", "вищий судовий орган", "касаційне оскарження", які містяться у статтях 125, 129 Конституції України//Вісник Конституційного суду України від 2010 р., № 3, стор. 7

5. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР//Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996р., № 30, стаття 141

 

Науковий керівник: доцент кафедри цивільного та господарського права юридичного факультету ДВНЗ «Національний гірничий університет», к.ю.н. Трофименко Ніна Сергіївна

 

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЛОБІСТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ ТА

ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

 

Плахтій Світлана Валеріївна

студент-спеціаліст V курсу юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: Andreana_23@mail.ru

 

Ключові слова: лобізм, правова регламентація лобіювання, групи інтересів, правотворчий процес.

 

Історично інститут лобізму виник як спецефічний інститут сучасної демократії для відстоювання своїх інтересів окремими громадянами або їх об'єднаннями, здійснення ними впливу на процес прийняття рішень органами державної влади. В Україні генеза лобізму як політичного феномену розпочалася ще задовго до набуття нею незалежності. У радянський період він фактично вже існував в апараті Центрального комітету Компартії України та Раді Міністрів лобіювалися інтереси республіканських міністрів і відомств, різних галузей народного господарства, окремих підприємств [5, с. 36-37].

Особливістю сьогоднішнього періоду розвитку України, яка взяла курс на ринок і демократію, є інтенсифікація лобістської діяльності на всіх рівнях. Однак діяльність вітчізняних лобістів не регламентується законодавчими актами, хоча процес ініціювання кроків щодо формування нормативно-правового забезпечення лобіювання розпочато вже досить давно.

Конституція України створює підгрунтя для здійснення цивілізованої лобістської діяльності, закріплюючи права громадян на участь в управлінні справами держави (ст. 38), право об'єднуватись в політичні партії та громадські організації з метою захисту своїх інтересів (ст. 36), право збиратися мирно і проводити збори, мітинги, демонстрації (ст. 39), право направляти індивідуальні та колективні письмові зверення до органів державної влади (ст. 40) та інші права. В. Ф. Нестерович зазначає, що у свою чергу наведені конституційні норми деталізовані та конкретезовані іншими нормативно-правовими актами. Для зручності він пропонує умовно диференціювати їх на п'ять груп.

Першу групу складають нормативно-правові акти, що забезпечують публічність та прозорість процесу прийняття нормативно-правових актів, котрі згідно думки американських учених Дж. Фергюнсона та Д. МакГенрі, є однією із головних умов ефективного конституювання лобіювання. До таких відносяться Закон України „Про інформацію", Закон України „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", Закон України „Про телебачення і радіомовлення", Закон України „Про інформаційні агенства".

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа