Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 60

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Другу групу складають нормативно-правові акти, які створюють умови для лобіювання громадянами власних інтересів через звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб щодо ухвалення, відхилення чиприпинення дії певного нормативного рішення. Базовими для регулювання такого роду конституційно-правових відносин є Закон України „Про звернення громадян". До інших нормативно-правових актів цієї групи можна віднести: Закон України „Про статус народного депутата України", Закон України „Про комітети Верховної Ради України", Регламенту Верховної Ради України.

Третю групу складають нормативно-правові акти, які надають можливість громадям створювати добровільні громадські формування на основі єдності лобістських зусиль для спільної реалізаціїсвоїх інтересів на правотворчому рівні. Таким є Закон України „Про об'єднеання громадян".

Четверту групу складають нормативно-правові акти, які є конституційно-правовим підґрунтям лобіювання в процесі локальної правотворчості на рівні місцевого самоврядування. Основним нормативно-правовим актов цієї групи є Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні".

П' яту групу складають нормативно-правові акти, які забезпечують участь ділової громадськості у розробці нормативних рішень у господарсько-економічній галузі у рамках регуляторної діяльності. Зокрема, ці відносини регулюються Законом України „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності"[7, с. 608-624].

Погоджуючись у цілому із запропонованою В. Ф. Нестеровичем класифікацією, вважаємо за необхідне доповнити її ще однією групою нормативно-правових актів. В шосту групу пропонуємо виокремити законодавчі акти, що регулюють діяльність органів влади Автономної Республіки Крим. Зокрема, ст. 6 Конституції Автономної Республіки Крим визначає форми участі громадян у вирішенні питань, віднесених до компетенції Автономної Республіки Крим. Таким чином, закріплюється право громадян, що постійно проживають в Автономній Республіці Крим проводити незалежну наукову, творчу або громадську експертизу спеціалістами відповідних областей знань під час підготовки та прийняття рішень з питань, віднесених до компетенції Автономної Республіки Крим, право направляти особисті або колективні звернення до органів влади Автономної Республіки Крим, установ, організацій, посадових осіб з питань, що віднесені до їх компетенції та в установленому законом порядку отримувати від них відповіді, а також достовірну інформацію з питань, що стосуються їх прав та законних інтересів. Положенням про Центр законодавчих ініціатив при Верховній Раді Автономної Республіки Крим закріплюються засади діяльності цього органу. Відповідно до законодавчого визначення - це постійно-діючий консультаційно-дорадчий орган, створений Верховною Радою Автономної Республіки Крим для підготовки пропозицій щодо вдосконалення діючого законодавства України, розробки проектів законів України та інших актів з метою забезпечення реалізації конституційних повноважень Автономної Республіки Крим в галузі соціально-економічного та культурного розвитку автономії. Особливістю цього органу є те, що він ставить на меті співробітництво не тільки з органами влади, а й з суб'єктами господарювання, об'єднаннями громадян та іншими зацікавленими організаціями.

Проте, безпосередньо процес лобістської діяльності в Україні не має нормативно-правового врегулювання і саме тому відбувається у прихованих формах. З огляду на це, необхідно звернути увагу на досвід зарубіжних країн у сфері законодавчого врегулювання лобістської діяльності.

Аналіз світової практики лобістської діяльності вказує на розвиток цього явища у розвинутих демократичних країнах, в яких здійснюються процеси його інституціалізації та легалізації, що є умовою подолання його стихійного функціонування. Першим нормативним актом, який регулював лобістську діяльність був „Закон про реорганізацію законодавчих органів" прийнятий у 1946 у США. У США лобізм є професією, яка закріплена на законодавчому рівні [2, с. 5]. За законодавством США організація (чи особа), яка здійснює вплив на конгрес, зобов'язана реєструвати своїх лобістів у секретаря Сенату або у клерка

Палати Представників. При цьому вони мають повідомити про сферу своїх інтересів у законодавчому полі. [1, с. 44].

У ФНР немає єдиного федерального закону про лобістську діяльність. Таку діяльність регламентує низка правових актів різного рівня, що зумовлено специфікою політичної системи цієї держави [2, с. 5-6]. Конституція ФНР закріплює право громадян створювати об'єднання і товариства та надає право кожному самостійно, або спільно з іншими звертатися з проханнями або скаргами у відповідні органи та парламент. Інші нормативно-правові акти встановлюють обов'язок спілок реєструватися з внесенням до списків Бундестагу повного обсягу інформації про них [6, с. 59-60]. Такі положення носять регуляторно-стимулюючий характер .

Легітимною формою лобіювання у Франції є такий конституційно-правовий інститут як Соціально-економічна рада. Головним завданням ради є консультування уряду та участь у виробленні соціально-економічної політики держави шляхом залучення до цього громадських та професійних об'єднань, сприяння налагодженню між ними діалогу. Ряд нормативних актів закріплюють обов'язок лобістів реєструватися, щоб отримати доступ до парламенту та здійснювати свою діяльність в рамках закону [3, с. 120-122].

Законодавство Великобританії схвалює лобізм, визнаючи лобістів як парламентських агентів. Перед прийняттям певного законопроекту парламент видає так званий „зелений документ", що запрошує лобістів до дискусії з приводу нього. За результатами дискусії видається „білий документ", що й стає основою для законопроекту. Після публікації „білого документу" лобіювання змін у законопроекті вже не допускається. У Британії діє закон щодо лобізму, згідно з яким член парламенту може офіційно виступати представником та комерційних інтересів однієї зі сторін при укладенні угоди [2, с. 6].

Вказане свідчить про те, що провідні держави світу розуміють важливість питання лобістської діяльності та необхідність забезпечення спільної законотворчої діяльності влади та громадськості. З метою виведення „із тіні" реально існуючого лобіювання вони надають легітимного характеру та інституційного оформлення цьому суспільно-правовому явищу. Для українського законодавця існує широке коло питань лобістської діяльності, що потребують регламентації. Зокрема, вважаємо, що необхідно ухвалити окремий закон України, що регламентуватиме здійснення лобістської діяльності, а також впровадити норми про лобіювання у вже існуючих нормативних актах, що регулюють діяльність публічних органів влади. Єдиний законодавчий акт має регламентувати чітко визначену процедуру здійснення лобіювання, усі дозволені методи та форми такої діяльності, закріпити реєстрацію суб'єктів лобіювання та звітність про їх діяльність, перелік об'єктів лобіювання на кожному законодавчому рівні, повноваження органів влади в процесі співробітництва з групами інтересів, впровадити самостійний орган, який буде координувати діяльність лобістських угрупувань та здійснювати контроль за додержанням вимог законодавства органами державної влади та місцевого самоврядування.

 

Література:

1.  Бинецкий А. Э. Лоббизм в современном мире. - М.: ТЕИС, 2004. - 247 с.

2.  Гричина Н. А. Лобізм як інститут сучасної демократії: автореферат дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / Н. А. Гричина ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. - К., 2009. - 20 с.

3.  Дягілев О. В. Конституційно-правовий інститут лобізму: вітчізняний та зарубіжний досвід: Монографія / О. В. Дягілев. - Х.: Майдан, 2011. - 252 с.

4.  Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відом. Верх. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141

5.   Мацкевіч Р. М. Лобізм у політичному житті України.// Правове життя сучасної: тези доп. Міжнар. наук. конф. / Одес. нац. юрид. акад. ; [відп. ред. : Оборотов Ю. М.]. - Одеса : Фенікс, 2010. - с. 35-37

6.      Нестерович В. Ф. Конституційно правові засади лобіювання у Федеративній Республіці Німеччині [текст] / В. Ф. Нестерович // Держава і право. - 2009. - № 3 (21). - с. 59-60

7.   Нестерович В. Ф. Конституційно-правові засади інститу лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України: Монографія / МВС України Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Д. О. Дідоренка. - Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. - 752 с.

 

 

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗНАЧЕННЯ ПОМЯ'КШУЮЧИХ ОБСТАВИН, ЯКІ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНІ КК УКРАЇНИ, ДЛЯ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ПОКАРАННЯ

 

Позивайло Ігор Сергійович

Студент п 'ятого курсу юридичного факультету Чорноморського державного університету

імені П. Могили e-mail: jig-gun2008@yandex.ru

 

Ключові слова: обставини, що пом 'якшують покарання, покарання, судова практика.

 

Одним із засобів боротьби зі злочинністю є притягнення осіб, винних у вчиненні злочину, до кримінальної відповідальності. Покарання є основною формою реалізації кримінальної відповідальності. Призначення судом покарання об'єктивно виступає за­ключним етапом правосуддя. Від того, наскільки законним, справедливим та обґрунтованим буде призначене винній особі покарання, значною мірою залежить реалізація завдань кримінального законодавства. Правила вибору того чи іншого покарання закріплено в ст. 65 КК України «Загальні засади призначення покарання». Однією із таких загальних засад, що встановлено в п.3 ч.1 ст.65 КК України, є врахування судом при призначенні покарання ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. В ч. 1 ст. 66 КК України закріплено перелік обставин, що пом'якшують покарання, а частиною другою визначено, що суд при призначенні покарання може визнати такими, що його пом'якшують, й інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті. Тому завданням теорії кримінального права є визначення обставин, що пом'якшують покарання, їх сутності для того, щоб суд мав можливість краще орієнтуватися, яка із обставин конкретної справи може бути врахована ним як пом'якшуюча.

Для того, щоб осягнути сутність та правову природу обставин, що пом'якшують покарання, необхідно виявити характерні особливості, правові риси цих обставин. Дана проблема аналізувалась у багатьох роботах, присвячених обставинам, що пом'якшують покарання, зокрема в роботах Л.Л.Круглікова, Л.А. Долиненко, Х.Б. Шейніна, М.М. Бабаєва, О.А.Мясніковатої та інших.

Але в теорії кримінального права залишаються спірними та невирішеними багато питань щодо інституту призначення більш м'якого покарання. Так, невирішеним є питання про місце обставин, які пом'якшують покарання, в системі загальних засад призначення покарання. Немає єдності думок щодо правової природи обставин, які пом'якшують покарання. Дискусійними залишаються питання, чи потрібно і як саме конкретизувати в законі кримінально-правове значення обставин, які пом'якшують покарання. Потребують також вивчення питання змісту та вичерпного переліку обставин, які пом'якшують покарання, в чинному КК України.

Актуальність дослідження обставин, що пом'якшують покарання, значною міроюзумовлена також потребами судової практики, у якій нерідко спостерігаються різні підходи до врахування обставин, що пом'якшують покарання при призначенні покарання. Вирішення цих та інших питань має важливе значення для індивідуалізації покарання та зумовлює актуальність дослідження.

Аналіз судової практики свідчить, що найчастіше суди визнають такими, що пом'якшують покарання, такі обставини, не передбачені КК України: вчинення злочину вперше (вчинення злочину особою, яка вперше притягується до кримінальної відповідальності; вчинення злочину раніше не судимою особою); позитивна характеристика особи винного; молодий або похилий вік особи винного; хворобливий стан особи винного; наявність на утриманні винного дитини або іншої непрацездатної особи; визнання особою своєї вини у вчиненні злочину; складне матеріальне становище винного; наявність у винного державних нагород, звання ветерану праці, участь у бойових діях; відсутність тяжких наслідків від вчинення злочину [1].

Аналіз змісту вказаних обставин свідчить про те, що:

частина цих обставин є конкретизацією обставин, передбачених ч. 1 ст.66 КК України, наприклад, складне матеріальне становище винного, є конкретизацією обставини, яка пом'якшує покарання, передбаченої п. 5 ч. 1 ст.66 КК України;

частина обставин належить до характеристики особи винного: позитивна характеристика особи винного, молодий або похилий вік, хворобливий стан особи винного, наявність у винного державних нагород, звання «Ветеран праці», участь у бойових діях; або до ступеня тяжкості вчиненого злочину - відсутність тяжких наслідків від вчинення злочину.

Але обставини, які пом'якшують покарання, виходять за межі ступеня тяжкості вчиненого злочину і особи винного, а їх пом'якшуючий вплив при призначенні покарання пояснюється наявними в нашому суспільстві морально-етичними нормами, виходячи з яких особа, яка вчинила злочин за наявності тих чи інших обставин, заслуговує поблажливого ставлення до себе з боку суду при призначенні покарання.

Визнання вчинення злочину вперше - обставиною, яка пом'якшує покарання, давно і досить обґрунтовано критикується у кримінально-правовій літературі. Науковці відзначають, що вчинення злочину вперше є не винятком із правила, а скоріш правилом, винятком із якого, обтяжуючим покарання, є вчинення злочину повторно або рецидив злочинів. Врахування вчинення злочину вперше як обставини, яка пом'якшує покарання, у кожному випадку було б нічим не виправданою індульгенцією всім тим, хто встав на злочинний шлях [2, c.29; 3, c.94; 4, c.77].

На нашу думку, з такою позицією вчених слід погодитись та визнати, що вчинення злочину вперше не може бути враховано при призначенні покарання ні як обставина, яка пом'якшує покарання, ні як дані про особу винного.

Інколи суди враховують як такі, що пом'якшують покарання, обставини, які за умов, що мають місце, взагалі не можуть бути визнані пом'якшуючими.

Наприклад, вироком місцевого суду Франківського району м. Львова, яким П. засуджено за ч. 5 ст. 185 КК України 2001 року до семи років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, при призначенні покарання обставиною, яка пом'якшує покарання, було визнано те, що потерпілою від злочину є рідна сестра винного [5]. Хоча абсолютно незрозуміло, чому те, що особа обікрала рідну сестру, повинно пом'якшувати її покарання.

Або, вироком місцевого суду м. Хмельницького П. засуджено за ч. 2 ст.368 КК України 2001 року до двох років позбавлення волі. Обставиною, яка пом'якшує покарання, суд при призначенні покарання визнав те, що підсудний є напівсиротою [6]. Однак П. на момент винесення вироку досяг 29 років та вчинив злочин у сфері службової діяльності, тому не зрозумілим є, як те, що він є напівсиротою, пов'язане зі вчиненим ним злочином та призначенням йому покарання.

При цьому у жодному із цих випадків мотивів визнання тієї чи іншої обставини такою, що пом'якшує покарання, у вироку наведено не було. Як свідчить проведений нами аналіз судової практики, врахування обставин, які пом'якшують покарання на підставі ч. 2 ст. 66 КК України судами практично не мотивується.

Тобто наявність невичерпного переліку обставин, які пом'якшують покарання, призводить як до помилок, так і до свідомих порушень з боку суду. Так, Ухвалою Верховного Суду України від 31.07.2007 р. було відмовлено засудженій особі у задоволені її касаційної скарги. В обґрунтування своїх висновків, серед інших Верховний Суд відмітив: «Те, що Особа_1 визнала вину у вбивстві Особи_5 та не ухилялась від слідства, не є підставами для застосування ст.69 КК та призначення покарання нижче від найнижчої межі санкції ч. 1 ст. 115 КК України» [7].

Обґрунтовуючи невичерпний характер переліку обставин, які пом'якшують покарання, науковці апелюють до принципів справедливості, гуманізму та індивідуалізації покарання, оскільки неможливо в законі передбачити всю різноманітність обстановки вчинення злочину [8, с.79]. В той самий час, обґрунтовуючи вичерпний характер переліку обставин, які обтяжують покарання, звертається увага на те, що необмежений простір врахування обставин, які обтяжують покарання, приведе не до індивідуалізації покарання, а до свавілля при призначенні покарання, вичерпність переліку цих обставин пояснюється необхідністю обмежити свавілля суду і звести до мінімуму можливість призначення особі занадто суворого покарання, посилаючись при цьому також на принципи гуманізму і справедливості.

Однак принцип гуманізму в кримінальному праві потрібно розглядати принаймні в трьох площинах: 1) щодо суспільства в цілому; 2) щодо потерпілого; 3) щодо особи, яка вчинила злочин [9, с.122]. Але встановлюючи вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання, і невичерпний - обставин, які пом'якшують покарання, законодавець схиляється в один бік - особи, яка вчинила злочин. Крім того, обмежуючи свавілля суду при призначенні покарання з одного боку, встановивши вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання, закон залишає його необмеженим з іншого, надаючи широкий простір для пом'якшення покарання, але справедливим є те покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі винного, і призначення занадто м'якого покарання є таким самим порушенням принципів справедливості і гуманізму, як і призначення занадто суворого покарання.

Таким чином, невичерпний перелік обставин, які пом'якшують покарання, надаючи судам необмежений простір для врахування таких обставин при призначенні покарання призводить сьогодні, як свідчить практика, до порушення принципів рівності осіб, єдності судової практики, гуманізму та справедливості [10, с. 237]. Щодо неможливості передбачення в законі всієї різноманітності обстановки вчинення злочину, то слід зазначити, що більшість обставин, які пом'якшують покарання, закріплених у законодавчому переліку, сформульовані таким чином, що дозволяють врахувати різноманітність обстановки вчинення злочину (вчинення злочину внаслідок збігу тяжких сімейних, особистих чи інших обставин; вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність).

Враховуючи вищенаведене, перелік обставин, які пом'якшують покарання, передбачений КК України, пропонуємо зробити вичерпним.

 

Список використаних джерел:

1.Ухвала Верховного Суду України від 25.09.2007 по справі 5-3506км07 // http://reyestr.court.gov.ua

2.Долиненко Л.А. Смягчающие ответственность обстоятельства по действующему уголовному законодательству и в судебной практике. - Иркутск, 1980. - 82 c.

3.Чечель Г.И. Смягчающие ответственность обстоятельства и их значение в индивидуализации наказания. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1978. - 166 с.

4.Кругликов Л.Л. Смягчающие и отягчающие ответственность обстоятельства в уголовном праве (Вопросы теории) / Л.Л. Кругликов. - Воронеж: Издательство Воронежского ун-та, 1985. - 164 с.

5.Архів місцевого суду Франківського району м. Львова за 2002 рік. Справа № 1-95/02 // http://reyestr.court.gov.ua

6.Архів місцевого суду м. Хмельницького за 2001 рік. Справа № 1-24/01 // http://reyestr.court.gov.ua

7.Ухвала Верховного Суду України від 31.07.2007 по справі № 5-3135км07 // http://reyestr.court.gov.ua

8.Буланов А.Ю. Роль смягчающих обстоятельств при квалификации преступлений и назначения наказания. - М.: ИД «Камерон», 2005. - 272 c.

9.Грищук В.К. Проблеми кодифікації кримінального законодавства України. - Львів: Львівський ун-т, 1993. - 138 c.

10.Іванюк Т.І. Врахування судом обставин, які пом'якшують покарання, не передбачених кримінальним кодексом України // Університетські наукові записки. - 2006. -

№ 1 (17). - С.234-237.

 

Науковий керівник: старший викладач кафедри історії та теорії держави і права ЧДУ ім. П. Могили Шведова Ганна Леонідівна.

 

 

ЗАКОНОДАВЧІ ОБМЕЖЕННЯ МАЙНОВИХ АВТОРСЬКИХ ПРАВ

 

Пономарьов Богдан Юрійович

студент-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

ім. В.Н. Каразіна e-mail: ponomaryv_bogdan@ukr.net

 

Ключові слова: авторське право, обмеження майнових авторських прав.

 

Авторське право, як будь-яке монопольне право, повинно тлумачитися обмежувально. В той же час регулювання авторського права покликане примирити інтереси суспільства, автора, окремих осіб. Визнання за автором певного набору прав неминуче повинне супроводжуватись встановленням деяких обмежень.

Перш за все слід мати на увазі, що авторські права самі по собі мають природні межі дії. Вони носять територіальний характер дії та обмежені в часі.

Окрім цього закон встановлює спеціальні виключення із загального режиму дії права використання твору в тих або інших суспільних інтересах. Саме ці виключення і маються на увазі при використанні терміну «обмеження авторських прав».

Велика різноманітність випадків обмежень в законодавствах різних країн, різна термінологія приводять до необхідності виділити основні групи обмежень.

На думку В.О. Калятіна найбільш важливим критерієм є мотив, який лежить в основі введення того або іншого виключення з авторських прав. Найбільш істотні обмеження можуть бути зведені до деяких основних груп, зокрема:

- використання творів в особистих цілях;

-  -         обмеження авторських прав, пов'язані із забезпеченням вільного обміну інформацією;використання твору в цілях забезпечення суспільного прогресу (використання в наукових, освітніх, культурних, соціальних цілях);

-  використання твору для цілей забезпечення процесу функціонування державного механізму;

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа