Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 63

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Крім відмежування злочину від інших видів правопорушень (проступків) за ознакою суспільної небезпеки, розмежування здійснюють також за такими елементами об'єктивної сторони правопорушення, як: час, обстановка, місце скоєння злочину, за елементами суб'єктивної сторони правопорушення (проступку) - за форою вини, мотивом, метою.

Від цивільних правопорушень злочин відрізняється в основному, за ступенем суспільної небезпечності, який, як правило, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так умисне знищення або пошкодження чужого майна громадян стає злочином лише тоді, коли потерпілому завдано шкоду у великих розмірах(ст. 194 КК), а якщо шкода не є значною, то винна особа несе лише цивільно-правову відповідальність, якщо її дії по знищенню майна не містять за об'єктом посягання ознак інших злочинів, наприклад, хуліганства

( ст. 296 КК).

Критеріями розмежування злочинів і адміністративних правопорушень є:

1)  розмір заподіяної шкоди;

2)  вартість предмета правопорушення;

3)  повторність вчинених дій;

4)  ступінь суспільної небезпечності вчинених дій, який визначається всіма ознаками вчиненого діяння.

Професор І.С. Самощенко зазначав, що існують діяння, за які призначаються більш жорсткі адміністративні санкції, ніж за кримінальні правопорушення і, тільки відсутність кримінальної протиправності не робить цей проступок злочином[5].

Отже, можна зробити висновок, що як злочини так і інші правопорушення -проступки (адміністративні, дисциплінарні і цивільні) є діяннями суспільно небезпечними і протиправними, які порушують правопорядок, норми моралі і завдають шкоди суспільним відносинам, вони засуджуються суспільством, і за те і за інше настає покарання.

Згідно Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008року основними критеріями трансформації в кримінальні (підсудні) проступки мають бути: ступінь небезпеки кримінально-караного діяння для особи, суспільства та держави; вид кримінально-правових наслідків; сучасна практика застосування кримінального законодавства; міжнародний досвід захисту людини, суспільства і держави від злочинів та проступків. Так, до категорії кримінальних (підсудних) проступків мають бути віднесені:

а)  окремі діяння, що за чинним Кримінальним кодексом України відносяться до
злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального
законодавства будуть визнані законодавцем такими, що не мають значного ступеня
суспільної небезпеки;

б)  передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення
діяння, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю
суттю (дрібне хуліганство, дрібне викрадення чужого майна тощо)[7].

Концепція передбачає, що кримінальні проступки мають бути об'єднані в новий Кодекс України про кримінальні проступки. За їх вчинення можуть бути передбачені стягнення у виді короткострокового позбавлення волі, штрафу у певному обмеженому розмірі, позбавлення спеціальних прав, залучення до обов'язкових робіт тощо, а також застосовуватись спеціальна конфіскація. Вчинення кримінальних проступків не матиме таких правових наслідків, як судимість. На кримінальні проступки поширюватиметься юрисдикція суду, який розглядаєкримінальні справи у першій інстанції. Зі створенням мирових судів справи про вчинення кримінальних проступків мають бути передані на їх розгляд.

Народні депутати VI скликання Стретович В.М., Головатий С.П., Притика Д.М., Шишкіна Е.М. в проекті Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» від 28.02.2012р. пропонують передбачити проступок в межах Кримінального кодексу України статтями 11-1, 11-2 такого змісту:

«Стаття 11-1. Види кримінального правопорушення.

Залежно від ступеню тяжкості кримінальні правопорушення поділяються на злочини та кримінальні проступки.

Стаття 11-2. Кримінальний проступок.

Кримінальним проступком є діяння, за яке передбачене покарання у виді громадських робіт, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.».

А відповідно, «Статтю 13. Закінчений та незакінчений злочини» доповнити частиною третьою такого змісту:

«3. Незакінчений кримінальний проступок (готування до кримінального проступку та замах на кримінальний проступок) не тягне за собою кримінальної відповідальності.» [6].

Так, пропонується кримінальні проступки передбачити поряд зі злочинами як різновиди кримінальних правопорушень, які каратимуться на підставі кримінального закону. Проектом пропонується в Кримінальному кодексі передбачити 83 склади кримінальних проступків. З них - 38 складів - як наслідок перетворення окремих злочинів невеликої тяжкості на кримінальні проступки. Народні депутати пропонують до кримінальних проступків відносити насильство в сім'ї, порушення авторського права і суміжних прав; дрібну крадіжку; привласнення, розтрату чужого майна (на суму до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, без проникнення в житло, інше приміщення або авто); приховування стійкої фінансової неспроможності; керування транспортними засобами (суднами) в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння та поширення неправдивих чуток. Згідно із законопроектом запропоновано ввести покарання у вигляді штрафу від 200 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за скоєння такого кримінального проступку, як неповідомлення або несвоєчасне повідомлення особи про її права у зв'язку з включенням персональних даних останньої до відповідної бази даних, мети збирання цих даних і осіб, яким ці дані передаються.

Відповідно, до основних рис кримінального проступку пропонується відносити:

відсутність судимості у особи,що вчинила такий проступок, засудження за який не перешкоджатиме такій особі при реалізації її прав в майбутньому (проходження державної служби);

відсутність покарання у вигляді позбавлення волі;

покараннями за вчинення кримінальних проступків будуть: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи.

Особисто я вважаю, що створення Кодексу про кримінальні проступки є не доцільним, оскільки його загальні положення на 90 % повторюватимуть положення Загальної частини Кримінального кодексу (про суб'єктів діянь, вину, співучасть, повторність і сукупність, обставини, які виключають караність діянь, звільнення від покарання тощо), що не відповідатиме принципу мінімізації нормативного матеріалу. Ускладниться також і правозастосовна практика, особливо щодо відмежування різних видів караних діянь. На мою думку раціональніше було б внести зміни передбачені Проектом від 28.02.2012, адже він передбачає найлогічніший спосіб доповнення чинного Кримінального кодексу відповідними положеннями загального та особливого характеру, які стосуються кримінальних проступків.

Тим більше у переважній більшості європейських країн різновиди кримінально-караних діянь розміщуються в єдиному кодифікованому акті - Кримінальному кодексі.

Також метою Проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» є реалізація державної політики із гуманізації кримінальної відповідальності, наслідком якої стане суттєве зменшення кількості судимих осіб і осіб, які позбавлятимуться волі. Виходячи з цього, безпідставними є зауваження про можливу "криміналізацію" суспільства внаслідок перетворення будь-яких адміністративних правопорушень у кримінальні проступки. Таке перетворення буде "криміналізацією" лише за формою або назвою, але не за змістом .

 

Література

1.Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник/Пер. з рос. - Харків, 2001.-656с.

2.Уголовный кодекс Франции. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. -С. 78.

 

3.    Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии). Учебное пособие / Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. - М.: Зерцало, 1997. - 192 c

4.    Колпаков В.К.  Адміністративно-деліктний феномен: Монографія.-К.:Юрінком

Інтер, 2004.-325с.

5.    Самощенко И.С. Понятие правонарушения по советскому законодательству.-М.: Юрид. лит., 1963.-265с.

6.    Проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків[Електронний ресурс].-Режим доступу:http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=42706.

7.    Туляков В.О., Дмитрук М.М. Категорія кримінального проступку в правовій доктрині // Актуальні проблеми держави і права. - 2009. - Вип. 45 - С. 384-390.

 

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права НУ «ОЮА» Горбачова І. М.

 

 

ПОШУКИ ОПТИМАЛЬНОГО ШЛЯХУ ДО ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ В

УКРАЇНІ

 

Продан Олена Миколаївна

студент-спеціаліст юридичного факультету Чорноморського державного університету

імені Петра Могили e-mail: elena.prodan2013@yandex.ua

 

Ключові слова: парламентська опозиція, парламентська більшість, законопроект, правовий статус, владні структури, законодавча ініціатива.

 

Парламентська опозиція є головним елементом сучасних демократичних та правових держав, яка критикує рішення діючої влади. Наявність опозиції у представницькому органі влади є свідченням не тільки високого рівня розвитку демократії в суспільстві, а й взагалі говорить про рівень цивілізованості країни.

Беручи до уваги практику українського парламентаризму, слід зазначити, що тривалий час  свого існування  в  нашій державі  парламентська опозиція  не закріплювалася назаконодавчому рівні. Її правовий статус залишається практично не розробленим і в сучасній теорії конституціоналізму.

Так як парламентська опозиція за 20 років незалежності України стала невід'ємною складовою політичної системи, то проблема її функціонування та інституціоналізації є актуальною за теперішніх умов. Незважаючи на досвід існування опозиції і опозиційного уряду, сьогодні в нашій державі, на жаль, не сформовано нормативно-правової бази її діяльності. Все це призводить до складностей у визначенні її правового статусу.

А отже, внаслідок цього в українському Парламенті гостро постає питання щодо офіційного законодавчого закріплення статусу парламентської опозиції. Одним із шляхів законодавчого унормування діяльності опозиції в Україні вже тривалий час вважається прийняття спеціального закону про опозицію, який би визначав її права та гарантії діяльності, іншим - є внесення змін до чинних нормативних актів, що мали б врегульовувати правовий статус опозиції. При чому кількість тих хто обстоює останню точку зору переважає.

В контексті вибору найбільш оптимального способу врегулювання діяльності парламентської опозиції, невирішеним залишається питання про доцільність прийняття окремого закону про опозицію в Україні. Політичний корпус розділився на два табори - «за» і «проти».

Попри дискусійний характер підходів, до Верховної Ради України практично кожного скликання подавалися законопроекти про регулювання статусу парламентської опозиції. Такі спроби робилися починаючи з 2000 року і тривають дотепер. Серед них, зокрема, наступні: проект Закону «Про парламентську опозицію» від 16.02.2000р. [1], а також від 11.02.2004р. [2], внесених на розгляд народним депутатом Філенком В.П., «Про політичну опозицію у Верховній Раді України» від 28.02.2000р.[3], внесений народними депутатами Ковалем В.С., Карповим О.М., Медведчуком В.В., проект Закону «Про парламентську більшість і парламентську опозицію» від 10.01.2001р. [4], внесений екс-президентом України Л.Кучмою, проект Закону «Про парламентську більшість та парламентську опозицію» від 08.11.2001р. [5], внесений народним депутатом Зваричем Р.М., проект Закону «Про парламентську більшість і парламентську опозицію у Верховній Раді України» від 03.02.2003р. [6], внесений народними депутатами Карповим О.М., Гавришем С.Б., Ващук К.Т., проект Закону «Про опозиційну політичну діяльність» від 16.05.2005 р. [7], внесений народними депутатами Чорноволом Т.В., Комаром М.С., «Про парламентську опозицію» від 4.09.2006р. [8], автором якого є Ю. Тимошенко, проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» (щодо забезпечення та захисту демократичних принципів діяльності парламентської меншості) від 23.12.2011р. [9] тощо.

Єдиним законопроектом який знаходиться на розгляді у Верховній Раді VI скликання є законопроект поданий народними депутатами В.Коваль, М.Комар, Ю.Тимошенко та ін., повний перелік ініціаторів якого охоплює представників усіх фракцій Парламенту, крім КПУ. 16 січня 2007р. він був прийнятий у першому читанні Верховною Радою V скликання [10, с.28]. Проаналізувавши цей законопроект, дійшли висновку, що він увібрав в себе положення всіх попередніх законопроектів, які передбачали розширення важелів впливу опозиції на парламентське життя.

Згідно з законопроектом парламентська опозиція визначалась як через інституційні (не входження до парламентської більшості), так і через змістовні ознаки (незгода з офіційним політичним курсом парламентської більшості і Кабінету Міністрів України та (або) способом його реалізації). При цьому надається і визначення поняття «офіційного політичного курсу». Таким чином, проект виводив з числа можливих об'єктів опозиції Президента України, який, однак, мав значні конституційні можливості впливу на політичний курс як більшості, так і Кабінету Міністрів. Проектом визначається порядок формування, права і гарантії парламентської опозиції, у тому числі процедурні права, право на участь у формуванні органів державної влади, право на доступ до ЗМІ та ін. Законопроект також визначив і обов'язкипарламентської опозиції, зокрема, обов'язок пропонувати альтернативу офіційному політичному курсу парламентської більшості і Кабінету Міністрів України та способи реалізації альтернативного політичного курсу. Через дострокове припинення повноважень Верховної Ради V скликання він не був прийнятий. Але вже у Верховній раді нинішнього скликання його було прийнято за основу і роздано депутатам для ознайомлення [10, c. 29].

Так як жоден із законопроектів не був прийнятий, то можна вважати, що всі вони були не досконалими і потребували ґрунтовного доопрацювання. Так це чи ні, залежало від більшості парламентських сил та взаємозв'язку між опозицією та владними структурами, що проявляється зокрема у врахуванні більшістю законодавчих ініціатив меншості.

Як свідчить досвід останніх років, ступінь врахування більшістю законодавчих ініціатив меншості зумовлювався, насамперед, характером відносин між опозицією і владою у певний проміжок часу, а також ситуативними домовленостями між владою та певними складовими опозиції [11, c.32]. Так, наприклад, у Верховній Раді V скликання законодавчі ініціативи опозиції мали досить високий рівень підтримки коаліцією [12, с.10].

Аналогічна ситуація існувала й у Верховній Раді VI скликання. Після обрання В.Януковича Президентом і створення парламентської коаліції «Стабільність і реформи» ситуація принципово змінилася. Значно зріс відсоток схвалення проектів, ініційованих фракціями більшості (насамперед - Партії регіонів) і зменшився - ініційованих опозиційними фракціями [11, c. 32]. Як зазначає голова політичної партії «Громадська опозиція» Анатолій Гриценко: «Статистичні дані, які вже оприлюднили експерти, свідчать про те, що за весь час перебування В.Януковича на посту Президента, лише приблизно 2% законів, що набувають чинності, ініційовані опозицією. Хоча за попереднього Президента, внесок опозиції у загальну законотворчість був на рівні приблизно 15%. Ці цифри дуже красномовні. З власного досвіду знаю, що законопроекти відхиляються або не вносяться до порядку денного не тому, що вони неякісні змістовно, або вони не є корисними для суспільства, а лише тому, що вони ініційовані не владою, а опозицією» [13, c.51].

Ті хто вважає за доцільне прийняти окремий закон, який би регулював діяльність парламентської опозиції висувають незаперечні аргументи. Зокрема Ігор Коліушко зазначає: «Звичайно, можна було б усі питання, пов'язані з діяльністю опозиції в парламенті регулювати нормами окремих законів. Але оскільки в питанні регулювання прав опозиції хотілося б мати достатньо стабільне та єдине правове поле, я вважаю, що немає нічого поганого в тому, щоб був прийнятий закон про парламентську опозицію чи про опозиційну діяльність, маючи на увазі діяльність опозиції саме в парламенті» [14, c.27].

Іншим шляхом унормування статусу парламентської опозиції є такий, що спирається на аргументи тих законодавців та експертів, які обстоюють позицію, протилежну наведеної вище. Вона полягають в тому, що спеціальний закон для регулювання діяльності опозиції взагалі не потрібен, а всі лінії її відносин з іншими суб'єктами політичного процесу достатньо виписати в законах, що регулюють діяльність різних інститутів і перебіг процесів. А регулювання потребують такі аспекти, як, скажімо, обіг інформації і доступ до неї, порядок прийняття рішень партіями (фракціями) про визнання себе опозицією, процедура відкликання членів опозиційних політичних партій із посад в уряді, процедури розгляду і прийняття рішень у парламенті тощо. Адепти такого підходу наголошують на його більшій ефективності для розвитку законодавства, адже доведеться лише вносити зміни до чинних законодавчих актів. Хоча, безперечно, належить виробити загальну концепцію таких змін і вносити їх комплексно [15, c.12].

Противники прийняття окремого закону, що визначав би правовий статус та гарантії діяльності парламентської опозиції, свої аргументи зводять до наступного:

1. З переходом на парламентську змішану систему були усі підстави та необхідність прийняти закон. Але зараз, коли ми маємо президентсько-парламентську форму правління,говорити про те, що в парламенті має бути закон про опозицію або про більшість і про меншість, є абсурдним [13, с.58];

2.    Виходячи з вітчизняного та міжнародного досвіду, з особливостей нинішнього конституційного режиму в Україні, краще робити акцент не на ухваленні спеціального закону про опозицію, який надаватиме опозиційним політичним силам якихось особливих прав, а на послідовній реалізації політичних прав і свобод, закріплених у Конституції і законодавстві України, а також тих прав, що надаються депутатським фракціям і групам у представницьких органах влади - від Верховної Ради України до місцевих рад. Законодавчо це можна вирішувати через відповідні норми Законів «Про Регламент Верховної Ради України», «Про комітети Верховної Ради України», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про статус народного депутата України», «Про політичні партії в Україні» та інших законів, що регулюють діяльність представницьких органів влади. Саме цими законодавчими актами на сьогодні визначаються права депутатських фракцій і окремих народних депутатів України в процесі обрання керівництва Верховної Ради України, формування персонального складу комітетів, тимчасових спеціальних і слідчих комісій, закріплюється принцип пропорційного представництва у складі органів Верховної Ради депутатських фракцій, права депутатів і фракцій під час затвердження, обговорення і розгляду питань порядку денного, форми участі депутатських фракцій і народних депутатів у здійсненні парламентом своїх контрольних функцій, порядок ініціювання та висловлення індивідуального та колективного вотуму недовіри особам, які призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України[13, с.61];

3.    Закон про опозицію - це таке наше українське «ноу-хау», тому що в світі таких законів практично ніде немає, та вони й не потрібні. Права опозиції формуються традиціями, досвідом, політичною культурою. Доцільно було б закріпити певні права опозиції в такому документі як Регламент Верховної Ради і цього буде достатньо [14, c.26].

Такі аргументи заслуговують на увагу, адже сама ідея ухвалення закону, яким зокрема гарантувались би права парламентської опозиції, є немалою мірою відлунням реальної авторитарної практики тиску на політичних опонентів навіть за наявності демократичних конституційних декларацій. У деяких країнах, народ яких твердо став на шлях демократичних і ліберальних змін, було забезпечено їх незворотність. Наприклад, у Німеччині відразу після завершення Другої світової війни за підтримки міжнародних інститутів було прийнято ряд рішень, які усувають умови для відродження нацизму, фашизму, авторитаризму, ідеологічної монополії. Тому нині в цій країні можуть прекрасно обходитися без спеціального законодавства для парламентської опозиції і без спеціального окреслення її прав у зводі законодавства (бо вона не інституціолізована на відміну від класичної вестмінстерської моделі і тих схем, що їх обстоюють деякі українські законодавці), забезпечуючи водночас достатньо високий рівень впливу парламентської меншості на законодавчу діяльність [16, с.166].

Проти прийняття окремого закону про опозицію на сучасному етапі виступив Голова Верховної Ради В.Литвин, мотивуючи це можливим обмеженням у такий спосіб її прав. Водночас, спікер Парламенту висловився за збереження парламентських традицій у цьому питанні (надання опозиції права один день на тиждень формувати порядок денний Верховної Ради, право визначати доповідача під час дня запитань до Уряду та ін.) [10, с.31].

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року «У справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)», Україна повернулася до президентсько-парламентської республіки

[17]. А за такої форми правління розмежування на більшість і на меншість не відбувається, хоча фактично на практиці це не так. За відсутності чіткого інституційного поділу на парламентську більшість і парламентську меншість немає можливості розв'язати проблему гарантування прав опозиції суто в юридичному полі. Тому, в останній час і переважають аргументи проти прийняття окремого закону.

Не погоджуємося з тим що прийняття окремого закону, що врегульовував би статус парламентської опозиції є не доцільним. Адже, враховуючи те, що в Україні правова система не англо-американська, а континентальна, ми маємо все гарантувати, чітко виписувати. Кожна норма повинна бути зафіксована і повинна діяти не як прецедент, а як чітко фіксована норма. Вважаємо, форма правління не повинна впливати на зміну цього принципу.

Отже, зробивши аналіз, ми дійшли висновку, що було б доцільно правовий статус парламентської опозиції зафіксувати. За нинішніх умов прийняття такого закону могло б стати позитивним кроком в унормуванні прав і гарантій парламентської опозиції, навіть за президентсько-парламентської форми правління. Таке закріплення правового статусу могло б сприяти певному покращанню відносин між владою і опозицією. Однак, перспективи прийняття цього закону залежать від наявності політичної волі, зокрема парламентської більшості й влади в цілому, і в нинішній ситуації, на жаль, можуть оцінюватись як незначні. Але навіть якщо і так, слід не забувати, - головне не яким законодавчим актом забезпечуються права опозиції, а його сутнісне наповнення та неухильне виконання, яке б гарантувало повноцінну та ефективну діяльність парламентської опозиції в Україні.

 

Література:

1.  Про парламентську опозицію. Проект Закону України від 16 лютого 2000 року №5101 [Електронний ресурс]/ Офіційний сайт ВРУ - www.rada.gov.ua (станом на 8.04.2012 р.).

2.  Про парламентську опозицію. Проект закону України від 11 лютого 2004 року №2214­3 [Електронний ресурс]/ Офіційний сайт ВРУ - www.rada.gov.ua (станом на 8.04.2012 р.).

3.  Про політичну опозицію у Верховній Раді України. Проект Закону України від 28 лютого 2000 року №5101-1 [Електронний ресурс] / Офіційний сайт ВРУ - www.rada.gov.ua (станом на 8.04.2012 р.).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа