Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 71

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Конституція України у статті 41 гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної діяльності [1]. Охорона інтересів авторів у суспільстві, їх прав у зв'язку з використанням їх творів, забезпечення найсприятливіших умов взаємодії між авторами і користувачами, найкращим чином можуть бути досягнуті через спеціалізовані організації, створені для того або іншого виду управління авторськими правами. Ці організації є, як правило, некомерційними. Зібрані ними кошти розподіляються між авторами і використовуються в інтересах авторів за вира­хуванням витрат на створення і функціонування такої організації.

Слід підкреслити, що, застосовуючи відповідну систему договорів і контрактів про взаємне представництво, які укладаються між авторами і користувачами, авторські товариства є важливою ланкою в організації законного використання творів. При цьому для отримання всіх необхідних дозволів користувачеві досить лише звернутися в своє національне авторське товариство і за допомогою єдиної операції отримати можливість вільного вибору творів для подальшого їх використання (організації концертів, театральних, балетних постановок і, що особливо важливо, з демонстрацією їх по каналах теле- і радіомовлення), не займаючись не­скінченним пошуком володільців авторських прав і запитами на дозвіл [2, с. 88].

Перші авторські товариства, які не тільки об'єднували авторів, а й боролися за визнання їх прав, були створені у Франції. Створення першого подібного товариства тісно пов'язано з іменем Бомарше. Він вів правові битви проти театрів, які неохоче визнавали майнові і немайнові права авторів. Це привело до створення за його ініціативою в 1777 р. Бюро з драматичного законодавства, яке пізніше було трансформоване в Товариство драматичних авторів і композиторів (SACD), що стало першим товариством колективного управління правами авторів. Через півстоліття Оноре де Бальзак, Олександр Дюма, Віктор Мого та інші французькі письменники, наслідуючи приклад Бомарше, створили Товаристволітературних авторів (SGDL), засідання першої генеральної асамблеї якого відбулося в кінці 1837 р. Події, які підштовхнули до створення розвиненої системи колективного управління, відбулися в 1847 р., коли два композитори Поль Енріон і Віктор Парізо, а також автор слів Ернест Бурже, підтримані їх видавцем, порушили судовий позов проти кафе «Амбасадор» на Єлисейських полях у Парижі, де виконувалася музика. Ці автори вважали несправедливістю той факт, що вони повинні платити за місця та їжу в кафе, в той час коли ніхто не мав навіть наміру платити за публічне виконання їхніх творів оркестром. Автори вдалися до сміливого і логічно правильного рішення про те, що вони не платитимуть, допоки не заплатять їм. Автори виграли цю справу в суді і в результаті володілець кафе був зобов'язаний виплатити їм велику авторську винагороду [3, с. 265].

У 1850 р. Товариства по збору гонорару, яке згодом було замінене нині чинним Товариством авторів, композиторів і музичних видавців (SACEM).

На межі XIX і XX століть подібні авторські організації (так звані товариства з управління правами на публічне виконання) були створені практично в усіх європейських країнах. У червні 1926 р. делегати з 18 товариств утворили Міжнародну конфедерацію товариств авторів і композиторів (CISAC). Членство авторських товариств у CISAC відтоді постійно розширювалося, і нині до цієї організації, крім традиційних товариств, входять і товариства, що управляють правами на інші види творів (такі, як твори образотворчого мистецтва і аудіовізуальні твори).

Згідно зі ст. 49 Закону України «Про авторське право і суміжні права» [4] організації колективного управління, уповноважені від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав укладати договори з користувачами, погоджувати під час укладення договору розмір винагороди, збирати, розподіляти і виплачувати зібрану винагороду. Мінімальні ставки винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав визначено постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 № 72.

Пункт 2 Порядку визначення уповноважених організацій, які здійснюватимуть збирання і розподіл між суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав коштів від відрахувань (відсотків) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, затверджений Наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 25.07.2003 р. (із змінами станом на 11.10.2011 р.) зазначає, що визначення уповноважених організацій здійснює Державна служба інтелектуальної власності України, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра освіти і науки, молоді та спорту України. У пункті 3 зазначається, що організація може бути визначена уповноваженою організацією, якщо вона відповідає таким критеріям: а) перебуває на обліку організацій колективного управління в Державній службі; б) здійснює управління на колективній основі майновими правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі здійснює збір і розподіл винагороди (роялті), не менше двох років; в) має кваліфікований персонал з не менш ніж дворічним досвідом роботи у сфері авторського права чи суміжних прав, відповідне матеріально-технічне та програмне забезпечення для здійснення збору і розподілу між суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав коштів від відрахувань (відсотків) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах; г) управляє на території України майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, у тому числі й про взаємне представництво інтересів; ґ) поширює свою діяльність на територію всієї України [5].

Правозастосовна практика сформувала найпоширеніші форми колективного управління авторськими і суміжними правами, в яких здійснюються такі правовідносини.

Існуючі форми управління такими інтелектуальними правами можуть бути класифіковані за трьома критеріями: а) характером прав, за допомогою яких здійснюється колективне управління; б) колом осіб, щодо яких здійснюється колективне управління; в) можливістю вибору між індивідуальним і колективним управлінням [6, с. 51].

За характером прав виділяють часткове колективне управління. При повному колективному управлінні здійснюється управління майновим правом на використання твору чи об'єкта суміжних прав. Часткове колективне управління передбачає управління лише правом на винагороду. Такий вид колективного управління має місце тоді, коли за законом чи договором у правоволодільця залишається лише право на винагороду за використання об'єкта авторського права та (або) суміжних прав.

За наявністю можливості вибору авторів і суб'єктів суміжних прав виділяють колективне управління, що здійснюється виключно за ініціативою правоволодільців (добровільне або договірне колективне управління), та колективне управління, яке може здійснюватися не­залежно від волі суб'єкта права (обов'язкове колективне управління). Обов'язкове колективне управління майже не застосовується в світовій практиці. Єдиною країною, в законодавстві якої прямо передбачено обов'язкове колективне управління, є Угорщина.

За останнім критерієм виділяють два види організацій колективного управління - ті, які збирають винагороду тільки за тих правовласників, з якими укладені відповідні договори, та ті, які збирають винагороду «за всіх», у вітчизняному законодавстві вони мають статус -уповноважених [6, с. 52].

У статті 5 п. 3 проекту Закону народних депутатів України VI скликання Давимука С.А., Кендзьор Я.М. про «Про колективне управління правами на твори, виконання, фо­нограми, відеограми» від 07.05.2008 за реєстр. № 2451 (далі - проект Закону про колективне управління) [7] зазначається, що організації колективного управління створюються за кожною з наступних груп об'єктів авторського права і суміжних прав: 1) літературні, драматичні, музичні твори; 2) твори образотворчого мистецтва, архітектури, дизайну та фотографічні твори; 3) аудіовізуальні твори; 4) виконання; 5) фонограми і відеограми.

У статті 12 цього ж проекту зазначаються договори, які укладаються організаціями колективного управління: а) договір колективного управління майновими правами, на твори, виконання, фонограми, відеограми, що укладається з установником управління; б) договір колективного управління правом на отримання винагороди (правом на плату), що укладається з вигодонабувачем. Договори на виплату і розподіл колективної винагороди, а саме: а) договір надання дозволу на користування правами на репертуар організації колективного управління, що укладається з користувачем; б) договір на виплату колективної винагороди за цим Законом, що укладається з користувачем.

У деяких країнах, як, наприклад, Російській Федерації, серед найбільш спірних повноважень організацій колективного управління є саме право збирати винагороду на користь авторів, які не довіряли даних повноважень організації, тобто не укладали ніякого договору [8, с. 31].

На підставі договорів з іноземними організаціями колективного управління винагорода за використання творів і записів в Україні виплачується іноземним правовласникам, а українські правовласники можуть отримувати винагороду за використання творів (записів) за кордоном через вітчизняні організації колективного управління [9].

Але, на жаль, на території України, ще не сформоване спеціальне законодавство, яке б повноцінно регулювало відносини колективного управління майновими правами суб'єктів авторського та суміжних  прав,  а законопроекти  не прийняті.  Тому дані відносинирегулюються лише загальними нормами законодавства, що не дає можливості врахувати всі умови здійснення управління.

 

Література:

1.  Конституція України. - Х.: ПП «ІГВІНІ», 2011. - 64с.

2.  Авторське право і суміжні права // За ред. Г.І. Миронюка, В.С. Дроб'язка. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре». - 138с.

3.  Право інтелектуальної власності // За ред. О.П.Орлюка, О.Д. Святоцького. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. - 696 с.

4.  Про авторське право і суміжні права. Закон України від 23 грудня 1993 року № 3792-XII [Електрон. ресурс] / Офіційний сайт ВРУ - www.rada.gov.ua (станом на 13.01.2011 р.).

5.   Порядок визначення уповноважених організацій, які здійснюватимуть збирання і розподіл між суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав коштів від відрахувань (відсотків) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах затверджено Наказом Міністерства освіти і науки України 25.07.2003 N 503 [Електрон. ресурс] / Офіційний сайт ВРУ - www.rada.gov.ua (станом на 11.10.2011 р.).

6.   Щерба Л. Форми колективного управління майновими авторськими та (або) суміжними правами // Теорія і практика інтелектуальної власності . - 2010. - №3. - С. 51-56.

7.   Проект Закону України народних депутатів України VI скликання Давимука С.А., Кендзьор Я.М. «Про колективне управління првами на твори, виконання, фонограми, відеограми» від 07.05.2008 року №2451 [Електрон. ресурс] / Офіційний сайт ВРУ -www.rada.gov.ua

8.   Козырев А. Коллективное управление авторскими и смежными имущественными правами, его эффективность и возможные альтернативы // Інтелектуальна власність. - 2010. -

№8. - С. 31-33.

9.   Офіційний Веб-портал державної служби інтелектуальної власності України // http://sips.gov.ua/ua/collective_managment.html

 

Науковий керівник: к.ю.н., доцент б.в.з. кафедри цивільного та кримінального права і процесу ЧДУ ім. Петра Могили Мамчур Людмила Володимирівна.

 

 

ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ НЕЙТРАЛІТЕТУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ

ІСТОРІЇ

 

Скиба Ріта Юріївна

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна студент-магістр історичного факультету; 4 курс юридичного факультету

e-mail: ritaskiba@rambler.ru

 

Ключові слова: міжнародне право, нейтралітет, Віденський конгрес.

 

Інтитут нейтралітету є одним із найстаріших понять в системі міжнародних відносин. Протягом століть нейтралітет виконував функцію дипломатичного інструменту для забезпечення безпеки в умовах міжнародних криз та конфліктів. На різних етапах світового розвитку зміст принципу нейтралітету змінювався, розроблювались способи самозахисту, формувалась політико-правова база.

Таким чином,  нейтралітет та політичні  методи держав,  що його встановили,еволюціонували в залежності від історичного досвіду, який набувається світовим співтовариством. Саме тому в оцінці міжнародно-правового інституту нейтралітету потрібно враховувати історичні передумови. Статус передбачає певні права та обов'язки як самої нейтральної держави, так і інших держав відносно неї.

Мета доповіді полягає в тому, щоб, вивчивши міжнародні документи і внутрішнє законодавство нейтральних країн, розкрити поняття, прослідкувати еволюцію, показати роль і місце постійного нейтралітету в системі міжнародного права і зробити висновки відносно його перспектив.

Впродовж століть формувалася політико-правова база інституту нейтралітету. У міжнародному праві існує декілька його класифікацій, але в загальному вигляді учені виділяють три види нейтралітету: під час війни, політичний в мирний час і постійний [1, с. 5].

Значущість нейтральної політики зростає під час світових воєн, а особливо в період «холодної війни», коли нейтральні держави стали своєрідними «буферами» чи «мостами» між Заходом і Сходом [2], місцем важливих дипломатичних переговорів, що сприяли розрядці міжнародної напруги.

Спочатку під нейтралітетом розуміли неучасть тієї або іншої держави у війні, проте надалі виникли такі його різновиди, як позитивний та постійний нейтралітет. Сучасні умови глобалізації вимагають від істориків, юристів і дипломатів модернізації міжнародно-правового інституту постійного нейтралітету.

Наша доповідь присвячена розгляду саме постійного нейтралітету, що, як правило, встановлюється державою з схвалення міжнародного співтовариства і гарантується ним; тобто держава не може в однобічному порядку скасувати набутий колись статус. Іншою особливістю постійного нейтралітету є те, що держава, яка має такий статус, зобов'язана дотримуватися його не лише під час війни, але і в мирний час. Тому цей інститут набуває важливого значення для підтримки миру, запобігання військовим конфліктам тощо.

У російській і українській юридичній та історичній літературі поняття постійного нейтралітету отримало вельми скромне висвітлення, в основному на рівні періодичних видань. Основний масив публікацій з даної проблематики припадає на радянський період: роботи Б.В. Ганюшкіна, С. Н. Дурденевського, С. Б. Крилова, Л. Оппенгейма.

Сучасні дослідники (В. Кружків, Ю. Юданов, І. Петров, Т. Хрульова, І. Антонов, А. Дмітрієв та ін.) дають оцінку статусу нейтралітету із залученням широкого кола джерел і з врахуванням наукових підходів зарубіжних колег. І. П. Антонов аналізує звернення німецьких юристів-міжнародників до проблеми нейтралітету, А. І. Дмітрієв на конкретних прикладах показує можливість встановлення цього статусу Україною.

Джерельна база представлена актами встановлення статусу нейтральних держав: «Акт відносно визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії і недоторканості її території» (Париж, 8(20) листопада 1815 року); Австрійський державний договір від 15 травня 1955 року. Важливими у вивченні трансформації поняття нейтралітет є постанови ЄС, що надруковані у збірці «Документи Європейського Союзу».

Вперше сам термін зустрічається в 1378 році., під час Столітньої війни. Зокрема, війна за бретонський спадок виявилася більшою за родинну суперечку, а вилилася у війну між Францією та Англією [1]. Тридцять років потому про нейтралітет вже згадується в офіційному документі: 25 травня 1408 року французький король видав декрет про збереження нейтралітету в боротьбі з римськими папами [2]. Невдала спроба Мальти 1802 р. встановити статус нейтралітету має важливе значення для підготовки і остаточного становлення поняття, яке через 13 років стає діючим юридичним інститутом [3]. Статус постійного нейтралітету був розроблений для Швейцарії, міжнародно-правове закріплення якого відбулося 20 листопада 1815 р. [4]. Гарантії швейцарського нейтралітету закріплені в «Акті щодо визнання та гарантії постійного нейтралітету Швейцарії та недоторканності їїтериторії», під яким стоять підписи представників Австрії, Франції, Великої Британії, Росії, Португалії і Пруссії. У ньому говориться, зокрема: «Держави, що ухвалили Віденську декларацію 8 (20) березня, нині цим Актом урочисто визнають постійний нейтралітет Швейцарії, поручаються за цілісність та недоторканість володінь її в нових межах. Держави, що підписали Декларацію 8 (20) березня, визнають урочисто через цей Акт недоторканності Швейцарії і незалежності її від усякого чужого впливу» [5]. «Поручаються» - це і означає «гарантують», бо у французькому оригіналі акта тут стоїть слово «garantissent». Але будь-якого механізму захисту швейцарського суверенітету в тексті немає.

Таким чином, в документі немає прямих зобов'язань країн, що підписали акт, захищати у разі агресії проти Швейцарії її територію своїми збройними силами. Там взагалі не вказано, як їм належить чинити, якщо Швейцарія на таку агресію поскаржиться. Крім того, даний документ юридично є декларацією, а декларації в ієрархії міжнародно-правових актів стоять трохи нижче договорів, бо не вважаються настільки юридично вагомими.

Довготривалим виявився заснований на договірній основі нейтралітет Бельгії [6] та Люксембургу [7], що протримався до 1914 р. В Європі під час Другої світової війни нейтральної політики дотримувались, окрім Швейцарії, Швеція, Іспанія та Ірландія. Після Другої світової війни був встановлений нейтралітет Австрії в результаті підписання Державного договору, 1955 р. [3].

Яскравий представник західноєвропейської школи міжнародного права німецький професор А.-В. Гефтер визначав нейтралітет «як неупереджене продовження мирних відносин держави з кожною з воюючих сторін». Розвиваючи цю думку, автор зазначав, що «нейтралітет є природним правом, яке випливає з волі та незалежності держав. Але він може бути також встановлений вільно і забезпечений договорами або навіть мати характер постійної необхідності» [10].

Російський юрист-міжнародник Б. Нольде на початку XX століття писав: «Постійний нейтралітет є сукупністю правовідносин, які пов'язують кілька держав і створюють права та обов'язки, по-перше, для тієї держави, яка називається постійно нейтральною, і, по-друге, для інших держав. Тому одностороннім актом «проголошення себе постійно нейтральною», зрозуміло, не може бути покладено на інші держави зобов'язання поважати цей нейтралітет та інші зобов'язання щодо нейтрального статусу, а, отже, через нього не може бути створено «постійно нейтральна держава» у прямому значенні слова» [11].

У адаптованому для радянського читача в 1926 р. підручнику професора Ф. Ліста правове становище нейтральних держав визначається через створення війною правовідносин «не тільки між воюючими державами, але і між воюючими державами, з одного боку, і державами, які у війні не беруть участі, - з іншого. Ці правовідносини, що істотно змінюють стосунки мирного часу, називаються нейтралітетом» [10].

До середини ХХ ст. викристалізувалося основне поняття «нейтралітет», під яким в широкому значенні слід розуміти неучасть держави в воєнних конфліктах та воєнних блоках [2]. В більш вузькому значенні - це принцип зовнішньополітичної діяльності держави, який передбачає її неучасть у збройних конфліктах, а в мирний час - відмову від участі у військових союзах і блоках. Даний принцип оформляється як особливий правовий статус держави. Розглядається як політика, тобто доцільна, свідома діяльність вищих осіб держави, що здійснюють її від імені державних органів і народу, котра спрямована на стабілізацію мирних відносин, їх розвиток у бік людяності, гуманності.

Таким чином, принцип нейтралітету залишається актуальним в сучасних міжнародних відносинах, хоча після закінчення «холодної війни», у поствестфальську епоху, у нейтральних країнах обговорюється доцільність проведення політики традиційного нейтралітету. Постійно нейтральні держави, дотримуючись політики невтручання в справи інших суб'єктів міжнародного права, вони заручились довірою й повагою, як сусідів, так і інших країн.

1.   Ганюшкин Б.В. Современный нейтралитет [Текст] / Б. В. Ганюшкин. - М.: ИМО, 1958. - 164 с.

2.   Райхель Ю. Опасные игры в нейтралитет [Электронный ресурс] / Ю. Райхель. -Режим доступа: http://www.ukrrudprom.ua/digest/dsdsdsf150408.html Доступ - 21.01.2011 г.

3.Война за наследование Бретани [Электронный ресурс] / Режим доступа: http://france-janna.narod.ru/index1.htm/. Доступ - 15.01.2011 г.

4.         Великий раскол [Электронный ресурс] / Режим доступа: http://drevo-info.ru/articles/2699.html/. Доступ - 15.01.2011 г.

5.     Попов А. Без гарантий и без опасности. Из жизни европейских нейтралов (окончание) [Электронный ресурс] / А. Попов. - Режим доступа: http://www.analitik.org.ua/author/45c33a4b770ce/pagedoc3432_7/. Доступ - 13.01.2011 г.

 

6.  Чёрных А., Зыгарь М. Европейские нейтралы [Электронный ресурс] / А. Чёрных, М. Зыгарь // Власть. - № 10 (463). - Режим доступа: http://www.kommersant.ru/Doc/314551/. Доступ - 15.01.2011 г.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа