Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 83

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Найжорсткіші вимоги сформульовані щодо реклами на телебаченні і радіо (ст.13 Закону), оскільки це найбільш поширене і доступне джерело реклами і розміщення реклами на ньому часто викликає серйозні нарікання і незадоволення численних глядачів [7, с.152].

Правова охорона реклами не залежить від її якості. Змістовний, якісний рівень реклами може позначатися на попиті того чи іншого товару або послуги. В той же час, прямого зв'язку між попитом товару або послуги і змістовним рівнем реклами не існує. Важливо підкреслити, що у будь-якій рекламі відображені, викладені, виражені якісь ідеї, принципи, концепції, відкриття, методи, процеси чи міститься просто інформація. Однак незалежність правової охорони від змісту реклами як твору означає, що втілені в ній суть ідеї, думки та інформація не можуть набути правової охорони. Оприлюднення твору - це будь-яка дія, за допомогою якої твір стає доступним для загального ознайомлення. Основними формами оприлюднення реклами є опублікування, публічне виконання, публічний показ, повідомлення для загального ознайомлення за допомогою радіомовленняабо телебачення, мережі Інтернет чи іншим способом. Однак жодна з цих дій не є необхідною для того, щоб правова охорона поширювалася на твір [10, с.27-28].

Слід зазначити, що найбільш розповсюджене порушення авторських прав пов'язане з оприлюдненням твору, в тому числі і реклами, наприклад, плагіат. Так, наприклад, наприкінці літа 2007 року компанію "Beeline" було викрито в плагіаті рекламних образів, запозичених з реклами британського оператора мобільного зв'язку "Vodafone". У ролику "Beeline", створеному російською піар компанією "BBDO", "Літній безліміт" використовується образ "вставних щелеп на ніжках". Як з'ясувалось, значно раніше, такий самий образ використала інша компанія - британський оператор мобільного зв'язку "Vodafone" [12]. При здійсненні захисту авторських прав одним із головних питань, яке підлягає вирішенню, є встановлення наявності факту неправомірного використання об'єктів авторського права при створенні та розповсюдженні реклами. Особливу складність викликає встановлення факту використання окремої частини твору, що найбільш характерно для теле-та радіо реклами [9, с.14]. Сумнівною є позиція і тих фахівців юристів, і тих митців (музикантів, художників), хто вважає, що не відбувається порушення авторського права в разі використання у рекламі семи нот чужої музики або 20 слів чужого тексту. Подібні судження не знаходять жодного підтвердження ані у положеннях законодавства, ані в судовій практиці. Так, наприкінці літа 2004 р. представники "Алкотрейд", виробника слабоалкогольних напоїв ТМ Shake, заявили про порушення з боку "Оболонь" чинного законодавства у сфері інтелектуальної власності. У рекламі напою ТМ Torsida "Оболонь", яка транслювалася по телебаченню, містилися елементи ролика коктейлю Shake, зокрема, був використаний подібний сюжет. Аналогічна проблема виникла й у компанії "Nemiroff", коли з подібних причрн Вінницьке управління з питань захисту прав споживачів заборонило реалізацію слабоалкогольних напоїв "Top SPY" та "Jolly SPY" [6].

Визначення моменту виникнення авторського права на рекламу як його об'єкта є найважливішим елементом набуття правової охорони. Законодавство про авторське право згідно із ст. 437 Цивільного кодексу України ґрунтується на принципі автоматичного набуття правової охорони чи принципі незалежності правової охорони твору, проголошеного Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів. Відповідно до вказаного принципу набуття авторського права на твір і його реалізації "не пов'язано з виконанням будь-яких формальностей" (п. 2 ст. 5) [4]. Таким чином, реклама як твір набуває авторсько-правової охорони від моменту створення і не залежить від виконання будь-яких формальностей. В той же час, склалася практика, коли виробники та замовники рекламного продукту реєструють свої авторські та суміжні права. Проте такі дії жодним чином не впливають на набуття авторсько-правової охорони на рекламу як твір. Подібну реєстрацію реклами як твору слід розглядати як презумпцію авторських прав в разі виникнення цивільно-правового спору в суді.

Виходячи із проведенного аналізу ознак охороноздатності об'єктів авторського права, можна зробити висновок, що реклама може бути визнана самостійним об'єктом авторського права за умови, якщо вона створена в результаті інтелектуальної, творчої праці, завдяки чому є оригінальною та неповторною, а також в разі закріплення (втілення) її у будь-якій об'єктивній формі (рекламного ролику, слогана, музичної фрази тощо). Розглядаючи рекламу як результат творчої діяльності, завдяки чому вона набуває ознак об'єкта авторського права, можна стверджувати, що реклама може бути втілена у таких творах, як: літературні письмові товри (статті про певний продукт чи діяльність певної особи); музичні твори з текстом до них (пісні про продукт чи організацію); аудіовізуальні твори (рекламні ролики); твори образотворчого мистецтва (малюнки, графічні зображення товарів чи осіб); товри архітектури (скульптура, статуетка, яка символізує продукт); твори садово-паркового мистецтва (зображення товару чи зазначення його назви у вигляді висаджених квітів); фотографічні твори (фотографія товару чи особи); твори ужиткового мистецтва (витканий килим з назвою товару, виріб з художнього скла,що символізує товар, тощо). Крім того реклама, будучи об'єктом авторського права, часто є службовим твором - коли авторами реклами є працівники рекламного агенства, до службових обов'язків яких входить стоврення творів. Не виключені випадки, коли реклама може бути похідним твором - перекладом, адаптацією, іншою переробкою вже існуючого твору, в результаті чого з'являється новий твір [10, с.31].

 

Література:

1.  Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44.

2.  Закон України "Про авторське право і суміжні права" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, № 13.

3.  Закон України "Про рекламу" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 39.

4.  Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Паризький Акт від

24 липня 1971 р.

5.  Угода про співробітництво держав -учасниць СНД у сфері регулювання рекламної діяльності. Міжнародний документ від 19.12.2003.

6.  "Оболонь" звинуватили у порушенні авторських прав // Бізнес-новини України, 21.08.2004.

7.  Саніахметова Н.О. Господарське право України: Навчальний посібник. - X.: «Одіссей», 2005. - С. 152.

8.  Святоцький О.Д. Інтелектуальна власність: словник-довідник / За заг. ред. О.Д. Святоцького. - У 2-х т.: Том 1. Аворське право і суміжні права / За ред. О.Д. Святоцького, В.С. Дроб'язка. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2000. - С. 231.

9.  Ульянова Г.О. Захист авторськх прав у правовідносинах, які виникають у зв'язку із рекламою. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Одеса, 2008. - С. 12.

 

10. Штефан О.О., Штефан А.С. Авторське право і суміжні права у рекламі: Монографія. К.: ТОВ "Лазурит-Поліграф", 2009. - С. 27-28.

11. Штефан О. Реклама як самостійний об'єкт авторського права. / О. Штефан // Теорія і практика інтелектуальної власності. - 2008. - № 5. - С. 5.

12. www.intelvlas.com.ua - 8 Sep. 2007.

 

Науковий керівник: доцент кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права НУ "Одеська юридична академія", к.ю.н., доцент Кулініч Ольга Олексіївна.

 

 

ПРОБЛЕМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКУМЕНТІВ З МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ В ЯКОСТІ ДОКАЗІВ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

УКРАЇНИ

 

Ткачук Крістіна Анатоліївна

студентка юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

e-mail: kristinatkachuk@ukr.net

 

Ключові слова: цивільний процес,  електронні докази, Інтернет, веб-сторінка, електронне листування.

На сьогоднішній день важко уявити життя без використання Інтернет та усіх можливостей цієї мережі: вона дозволяє швидко ознайомлюватися з великими обсягами інформації та обмінюватися нею, останнім часом навіть укладати правочини та вести повноцінну бізнес-діяльність. Проте у віртуальному просторі Інтернету, як і в реальному житті, виникають ситуації, які викликають спори про порушення прав та законних інтересів осіб. В деяких випадках вони можуть потребувати вирішення в судовому порядку. І тут виникає питання: як довести в суді, що було порушено авторське право чи інше право інтелектуальної власності, що певний правочин був дійсно укладений або що були розповсюджені відомості, які посягають на честь, гідність або репутацію особи, якщо єдині докази вашої правоти або факту порушення містяться лише в мережі Інтернет: на веб-сторінці чи в електронному листуванні?

Для початку веб-сторінку, що може містити доказову інформацію, потрібно належним чином зафіксувати (враховуючи, що порушник прав може видалити таку інформацію або обмежити до неї доступ). Наразі пропонується багато способів фіксації та подання до суду при доказуванні даних з мережі Інтернет: подання інформації з інтернет-сторінки як документу, роздрукованого на папері; збереження контенту сторінки на носіях інформації; огляд чи вилучення сервера, що містить веб-сайт і знаходиться у приміщенні порушника чи в приміщенні хостінгової компанії; надання висновків експертами; отримання від провайдера копій файлів, що формують веб-сайт і які містять системну інформацію про роботу сайту, або ж безпосереднє дослідження судом змісту веб-сайту за наявності доступу до мережі Інтернет, що можна вважати як огляд доказів за їх місцезнаходженням, передбачений ст. 140 ЦПК [1, с. 39-40].

Проте досі існують проблеми при їх прийнятті судом як допустимих доказів. Роздруковані веб-сторінки суди приймають рідко з огляду на те, скільки у наш час є можливостей для редагування зображення для друку. Щодо файлів на дисках чи флеш-накопичувачах, то складність пов'язана з тим, що в ЦПК України не передбачений порядок дослідження таких доказів. Заважають також архаїчність судового процесу, його прив'язаність до матеріальних носіїв, наявність усталених способів перевірки достовірності доказів [2]. Що стосується висновку експерта, то проблема полягає в тому, що на вивчення експерту разом із запитаннями надаються вже зібрані у справі докази (хоча, якщо зацікавленій стороні все ж вдалося зібрати будь-які докази розміщення певної інформації на сайті, то висновок експерта зможе зіграти вирішальну роль). Щодо огляду веб-сторінки безпосередньо в мережі Інтернет, то він не користується популярністю серед суддів або через відсутність належного матеріально-технічного забезпечення суду (як комп'ютерів, так і доступу до Інтернету), або відсутність спеціальних знань, необхідних суддям для огляду та правильної фіксації інформації.

Що ж до електронного листування, то деякі суди не приймають його до уваги, якщо листи не супроводжувалися електронними підписами, виходячи з того, що згідно ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. А електронний підпис, за ст. 6 цього Закону, і є тим самим обов'язковим реквізитом, без якого він не може бути підставою для його обліку і не матиме юридичної сили. Хоча варто погодитися з думкою, що така позиція суду видається досить сумнівною [3].

Отже, в будь-якому випадку питання залучення до справи вищеперерахованих доказів вирішується кожним судом на власний суб'єктивний розгляд.

Зарубіжний досвід. З огляду на недосконалість законодавства України в частині використання доказів з мережі Інтернет у цивільному процесі, доцільним є аналіз і запровадження досвіду інших країн світу. Наприклад, у Російській Федерації вже склалася усталена практика огляду нотаріусом інтернет-сайту зі складанням протоколу в порядку забезпечення доказів, що передбачено главою 20 Основ законодавства Російської Федерації про нотаріат [4, с. 8]. Хоча, варто зазначити, норми, що регулюють діяльність нотаріусів в Україні та Росії, майже не відрізняються. Процедура є такою: особа, зацікавлена в завіренні, складає на ім'янотаріуса запит, в якому просить засвідчити факт знаходження доказової інформації за певною адресою в мережі Інтернет. За результатами огляду сторінки нотаріус складає протокол, в якому описує послідовність дій, які зроблені для отримання на екрані монітору тої інформації, що матиме доказове значення в суді (можливе також підкріплення такого протоколу відеозаписом здійснення огляду). Відповідно до ст. 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993 р., протокол такого огляду матиме на території України доказову силу офіційного документа [1, с. 40].

Варто додати, що зараз у Верховній Раді України пройшов перше читання і готується до другого проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав № 6523, яким доповнити Закон України „Про нотаріат " новими положеннями, які нададуть нотаріусам України такі ж повноваження, як і в нотаріусів Російської Федерації - засвідчувати копії веб-сторінок, що містять об'єкти авторського права і суміжних прав, надавати роздруковану веб-сторінку та складати протокол огляду веб-сторінки.

У США з початку 2000-х років суди поступово стали в переважній більшості використовувати електронні документи, частина яких зараз становить приблизно 95% усіх процесуальних документів, що розглядаються, при чому близько 70% з них є саме повідомленнями електронної пошти. Згідно з Федеральними правилами цивільного судочинства (Federal Rules of Civil Procedure), паперові і електронні документи, по суті, урівнені. До того ж, компанії і фізичні особи повинні забезпечити збереження інформації, яка може мати потенційне відношення до судового провадження (в тому числі, і електронної переписки), навіть не з моменту подання позову, а з моменту, коли виникли підстави очікувати такого позову. Отже, особи повинні зберігати і не знищувати такі документи, в іншому випадку їм навіть загрожують великі штрафи [5, с. 29,32-33]. Щодо ж даних з Інтернет, то посилання в рішеннях суду на них давно стали нормою і в США. Показовим прикладом може бути рішення по справі NYC Medical and Neurodiagnostic PC v. Republic Western Ins. Co., 774 NYS2d 916, 919, 920, в якому суддя використав інформацію з урядового веб-сайту і зазначив, що «для дослідника не застосовувати інформацію, розміщену цивільним службовцям на урядовому веб-сайті, для суспільного блага було б халатністю і безглуздістю. Для судді ігнорувати нові зміни технологій, які робляться доступними завдяки уряду і підтримуються судовою системою, означало б засліплювати себе самого». [6, с. 107]

Схожим шляхом йде і законодавство Великої Британії. Цивільні процесуальні правила Великобританії (Civil Procedure Rules) регламентують порядок використання електронних документів в ході судового розгляду. Суди цієї країни розробили вказівки про те, що поняття «документ» включає і електронні документи, а також про те, як мають діяти сторони при використанні електронних документів в процесі [5, с. 36-37].

Отже, електронні докази і, зокрема, дані з мережі Інтернет володіють специфічними рисами, що відокремлюють їх від речових або письмових доказів. Проте, не зважаючи на розвиток сучасних технологій, використання їх у цивільному провадженні залишається проблемним. Тому, на мою думку, законодавство України потребує змін щодо цього питання, зокрема шляхом внесення до ЦПК України положень про поняття електронних доказів, специфічний порядок дослідження таких доказів та чіткі критерії їхньої допустимості. Доцільною при встановленні такого порядку буде вказівка на те, що такі докази мають бути оглянуті судом безпосередньо і особисто, а також за необхідності досліджені експертом або спеціалістом. Також, звичайно, позитивно вплине на правове регулювання подання електронних доказів прийняття вищезазначеного Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав № 6523, що забезпечить можливість забезпечення таких доказів нотаріусами України. Такі заходи в сукупності матимутьважливе значення для захисту прав та законних інтересів осіб, які звертаються до суду, а таким чином покращать якість та ефективність правосуддя в України.

 

Література:

1.    Галабала М. Фіксація доказів, що підтверджують порушення прав інтелектуальної власності в мережі Internet. Ноу-хау. // Теорія і практика інтелект. власності. - 2009. - № 5. -С.39-43.

2.    Селіванов М. В. Надання письмових доказів в електронному вигляді та перевірка їх достовірності. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.cip.in.ua/r33280/

3.    Смотров О. И. Допустимость доказательств, полученных из сети «Интернет». // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.cip.in.ua/r31130/

4.    Мещерякова Н. Нотаріус та Інтернет: посвідчення мережі. // УНІАН - Право. - 1 - 6

липня 2006 року, четвер, №09 (09). - С. 7-9

5.    Храмцовская Н. А. Электронные документы в зарубежных судах. // Банки и технологии. - 2007. - №3. - С. 28-38.

6.    Ворожбит С. П. Интернет как источник доказательств по гражданским делам. // Закон. - № 1, Январь 2008. - C. 107-113.

 

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри правосуддя Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Ізарова Ірина Олександрівна.

 

 

РАЗУМНОСТЬ - ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫЙ МОМЕНТ ДЕЕСПОСОБНОСТИ

ФИЗИЧЕСКОГО ЛИЦА

 

Тобота Юрий Анатольевич

кандидат юридических наук е-mail: premio4wd@yandex.ru

 

Ключевые слова: принципы гражданского права, разумность, дееспособность.

1.   Одним из морально-правовых принципов гражданского права является принцип справедливости, добросовестности и разумности (п. 6 ст. 3 Гражданского кодекса Украины) (далее - ГК), содержащий критерии «надлежащего» поведения участников гражданских правоотношений. Категории «справедливость» и «добросовестность» отражают моральную составляющую поведения, в то время как разумность следует рассматривать как интеллектуальную составляющую поведения участника гражданских правоотношений-физического лица, связанную с его способностью осознавать (понимать) значение тех или иных действий, совершаемых им в гражданском обороте.

Следует отметить, что категория «разумность» в гражданском праве используется для характеристики: 1) действий, поведения физического лица (ч. 5 ст. 12, ч. 3 ст. 92 ГК); 2) цены, сроков, расходов, времени (ст. ст. 564, 619, 874 и другие статьи ГК); 3) познавательных, умственных (интеллектуальных) способностей физического лица. В то же время «разумное действие (поведение)», «разумная цена», «разумный срок» и другие, подобные, термины относятся к категории гражданско-правовых, и, несмотря на то, что они являются оценочными, имеют вполне определенное содержание. Этого нельзя сказать о разумности как интеллектуальной составляющей поведения субъекта - она не принадлежит к гражданско-правовому «полю», а относится скорее к категориям психологии. Но посколькузаконодатель выделил разумность в качестве одной из составляющих принципа гражданского права, то возникает вопрос: что представляет собой разумность физического лица в гражданском праве ?

3.   Представляется, что ответ на этот вопрос в значительной степени зависит от того, что понимают под термином «разум», лежащим в основе категории «разумность». Так, в этике, философии, психологии «разум» определяют, как способность лица обобщать результаты познания [1, с. 653], познавать универсальную связь вещей и явлений [2, с. 383], осознавать действительность и себя в моральных и ценностных характеристиках [3, с. 285]. Обобщая приведенные определения, можно сказать, что «разум» - это возможность познавать объективную действительность так, как она существует; это возможность познавать не только ее отдельные объекты, процессы и явления, но и выявлять их взаимосвязь и взаимообусловленность и соответствующим образом действовать. Таким образом, «разумность», как производная от термина «разум» - это способность физического лица-участника гражданских правоотношений воспринимать и осознавать (понимать) окружающую его действительность в целом, а также отдельные объекты, процессы, явления, имеющие в ней место, их взаимосвязь и взаимообусловленность.

4.   В соответствии с абз. 1 ч. 1 ст. 30 ГК гражданской дееспособностью обладает физическое лицо, которое осознает значение своих действий и может руководить ими. Таким образом, законодатель выделяет в понятии дееспособности интеллектуальный (осознание лицом своих действий) и волевой (способность руководить ими) моменты. При этом предполагается, что руководить своими действиями физическое лицо может лишь тогда, когда оно осознает их значение. Поэтому правильным представляется утверждение, что лицо признается дееспособным прежде всего потому, что оно наделено психической и интеллектуальной способностью понимать значение своих действий [4, с. 24], дееспособность предполагает наличие у субъекта воли и сознания, достаточных для осуществления разумной, сознательной деятельности [5, с. 75].

5.   Итак, категории «дееспособность» и «разумность» характеризуют прежде всего интеллектуальные (умственные) способности физического лица. В этом аспекте приведенное определение разумности в целом сближает его с определением интеллектуального момента дееспособности физического лица как его способности осознавать значение своих действий. Поэтому разумность физического лица как его способность воспринимать и осознавать окружающую его действительность может рассматриваться в качестве интеллектуального момента дееспособности, т.е. как предпосылка ее возникновения.

Другими словами, способность лица осознавать (понимать) значение своих действий в гражданском обороте и есть разумность как свойство, характеризующее его умственные (интеллектуальные) способности. Однако возможна ситуация, когда лицо может не осознавать значения своих действий (вследствие, например, хронического, стойкого психического расстройства), однако их можно назвать разумными (например, когда такое лицо заявляет хозяину утерянной вещи о ее находке). В этом последнем случае речь идет не о разумности недееспособного лица как его умственной (интеллектуальной) способности, а о разумности его действий, как одном из проявлений разумности в гражданском праве.

Таким образом, исходя из вышеизложенного, можно сделать следующие выводы:

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа