Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 87

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Антоняна. М. : ВНИИ МВД России, 2002. - С. 97-114.

14.  Ходимчук О. О. Насильницька злочинність осіб з психічними аномаліями та її запобігання: дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Ходимчук О. О. - К., 2005.

 

Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Давиденко Михайло Леонідович.

 

 

ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗМЕЖУВАННЯ ТРЕТІХ ОСІБ, ЯКІ ЗАЯВЛЯЮТЬ САМОСТІЙНІ ВИМОГИ НА ПРЕДМЕТ СПОРУ ВІД СПІВПОЗИВАЧІВ

 

Чебанна Вікторія Олександрівна

студент-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: viktoriyachebannaya@mail.ru

 

Ключові слова: третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, співучасть, співпозивач, предмет спору

 

При дослідженні цивільного процесуального статусу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, постає питання про їх відмінність від співпозивачів у цивільному процесі, так як їх правові статуси в деяких аспектах схожі.

Дослідженню питання розмежування третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору від співпозивачів присвячено праці як науковців радянськіх часів, зокрема, Л. В. Туманова, М. А. Вікута, І. М. Ільїнської, М. С. Шакарян, так і сучасних науковців, серед яких слід відзначити праці: С. С. Бичкової, С. Я. Фурси, В. П. Скобєлєва, Д. М. Сибільова, С. І. Чорнооченка та інші.

Перш ніж перейти до питання розмежування третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору від співпозивачів, вважаємо за необхідне визначитися із поняттями «треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору» та «співпозивач».

Третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору є суб'єкти позовного провадження, які вступають у відкриту в суді справу між сторонами, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи до обох сторін з метою захисту своїх особистих порушених, невизнаних чи оспорюваних прав чи законних інтересів [1, с. 484].

Поняття співпозивача розкриємо через поняття співучасті.

Співучасть це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов'язку. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов'язків.

На думку Ю. Д. Притики саме ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, а саме від участі третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору [2].

Як зазначають О. І. Угриновська та В. М. Кравчук, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору і співпозивачі мають наступні відмінності:

по-перше, співпозивачі можуть вступити в розпочатий процес, а можуть разом порушити справу шляхом подачі позову, тоді як треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору вступають лише у розпочатий процес;

по-друге, у співпозивачів інтереси співпадають, а у третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору інтереси протилежні інтересам позивача і відповідача;

по-третє, співпозивачу протистоїть лише відповідач, а третій особі, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - позивач і відповідач [3, с.66 ].

Питання розмежування третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору та співпозивачів досліджував В. П. Скобелев. Науковець зазначає, що загальноприйнятим є розмежування третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору і співпозивачів за двома критеріями:

по-перше, за адресністю вимог (вимоги співпозивача завжди адресовані лише до відповідача, а вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору можуть бути пред'явлені також і до позивача);

по-друге, за моментом вступу до справи: третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, завжди вступає у вже розпочатий процес, а співпозивач може бути ініціатором порушення справи [4, с.13; 5, c.239].

Вчений звертає увагу на те, що хоч ці твердження процесуалістів і є правильними, але момент вступу до справи та адресність позову все ж не можна визнавати задовільними критеріями для розмежування вказаних суб'єктів позовного провадження. На думку науковця, важливою відмінністю третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору від співпозивача є те, що інтереси співпозивачів ніколи не протистоять одне одному, в той час, як інтереси третьої особи яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору та позивача можуть протистояти, виключати одна одну [4, с. 212-213].

Ми погоджуємось з такою думкою та вважаємо, що таке положення чітко розмежовує таких учасників позовного провадження як треті особи, які заявлять самостійні вимоги на предмет спору і співпозивач.

В літературі також можна зустріти спроби провести розмежування третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору і співпозивачів за тією ознакою, що підстави вимог третьої особи і позивача завжди є різними, в той час як у співпозивачів вони можуть співпадати [6, с.31, 7, с.215].

Ми не можемо погодитися із вказаною вище думкою та вважаємо, що підстави позовів третіх осіб, яка заявляють самостійні вимоги на предмет спору та позивачів можуть співпадати.

Як зазначає С. С. Бичкова, підставу позову становлять ті обставини, якими позивач обґрунтовує свою матеріально-правову вимогу. На її думку, підстави позову, що пред'являються позивачем і третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору повинні бути різними, адже зазначені особи, які беруть участь у справі позовного провадження, через різну юридичну природу матеріальних фактів, що тягнуть виникнення спірних матеріальних правовідносин, завжди мають обґрунтовувати свої вимоги різними обставинами, але третя особа може помилятися з приводу наявності у неї прав, і у зв'язку з чим обґрунтовує свої вимоги недійсними, проте тотожними обставинами [8, с.208].

Таким чином, останній критерій розмежування третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору та співпозивачів, як нам вбачається, не може використовуватися.

На нашу думку, відмінності між третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору та співпозивачем по справі можна охарактеризувати наступним:

-треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору завжди вступають у вже розпочатий процес (як закріплено в ст. 34 ЦПК України), а співпозивачі можуть одночасно порушити справу [9].

-вимоги співпозивачів можуть бути направлені лише до відповідача, а вимоги третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору можуть бути спрямовані до позивача, відповідача або до обох сторін одночасно;

-вимоги, які висуваються співпозивачами, не виключають одна одну, а задоволення чи відмова в задоволенні вимоги одного із співпозивачів не впливає на вирішення інших вимог. Вимоги позивача і третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору виключають одна одну повністю або частково.

 

Список літератури:

1.Цивільний процес України: академічний курс. - Київ.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ,

2009. - 848 с.

2.Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р. / За ред. Притики Ю. Д. - К.: Центр учбової літератури, 2011. - 696 с.

3.Кравчук В. М., Угриновська О. І. Науково-практичний коментар Цивільного проце4.суального кодексу України. - К.: Істина, 2006. - 944 с.

 

5.Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р. / За ред. Притики Ю. Д. - К.: Центр учбової літератури, 2011. - 696 с.

6.Право и демократия: сб. науч. тр. Вып. 20/ редкол; В. Н. Бибило (гл. ред.) [и др.] -Минск: БГУ. 2009. - 328 с.

7.Аргунов В. Н. Участвие в гражданском процессе третьих лиц с самостоятельными требованиями/ В. Н. Аргунов / Советская юстиция // - 1982. - № 18. - 328 с.

8.Сахнова Т. В. Курс гражданского процесса: теоретические начала и основние институты /Т. В. Сахнова.- М.: Волтерс Клувер, 2008. - 696 с.

9.Бичкова С. С. Цивільний процесуальний правовий статус осіб, які беруть участь у справах позовного провадження: Монографія. К. : Атіка, 2011. - 420 с.

10.       Цивільний процесуальний кодекс України від 18. 03. 2004 //Відомості Верховної
Ради України.

 

Науковий керівник: к. ю. н., старший викладач кафедри правосуддя юридичного факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна Магда Світлана Олександрівна

ДЕЯКІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕЛЕГОВАНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

 

Чепель Анна Андріївна

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: anyuta.chepel@mail .ru

 

Ключові слова: органи публічної влади, делегування повноважень, надання повноважень, адміністративний договір, фінансування здійснення делегованих повноважень.

 

Публічна влада на місцевому рівні має дуалістичну природу. Вона здійснюється з одного боку місцевими державними адміністраціями, як органами державної виконавчої влади, а з іншого - органами місцевого самоврядування. При цьому слід відзначити, що однією з характерних особливостей функціонування органів публічної влади на місцевому рівні є реалізація, окрім власних (самоврядних), ще й так званих делегованих повноважень, визначення яких ускладнюється тим, що феномен делегування повноважень в українському законодавстві з'явився порівняно нещодавно.

Так, тлумачний словник сучасної української мови визначає делегування як передачу функцій, повноважень на певний час із збереженням у делегуючого суб'єкта права повернути їх до власного виконання. [12]

У статті 1 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що делеговані повноваження як повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад. [5] Звідси висновок про те, що носіями повноважень, які можуть делегуватися, виступають як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування. А самі делеговані повноваження при цьому мають розглядатися у двох взаємопов'язаних ракурсах -з одного боку як повноваження, які в імперативному порядку на підставі закону передаються органам місцевого самоврядування від місцевих органів виконавчої влади, а з іншого боку -як повноваження, які у диспозитивному порядку можуть передаватися районними та обласними радами на підставі їх рішень місцевим органам державної виконавчої влади.

Взагалі поняття «делегування» повноважень на теоретичному рівні визначається як передача одним органом повноважень, які йому надані законом, за власним рішенням іншому органу (тобто це є правом, а не обов'язком органу, що делегує повноваження). На відміну від «надання» повноважень, яке характеризується як односторонній акт, який знаходить законодавче закріплення і полягає у вилученні повноважень з компетенції одного суб'єкта на користь іншого, «делегування» повноважень є двостороннім актом і передбачає згоду суб'єкта, якому делегуються повноваження, на їх виконання. [8; c.197] Тому слід докладніше зупинитися на дослідженні ознак делегування повноважень. При тому що різні вчені формулюють різний перелік необхідних ознак такого делегування.

Так, професор П.М. Любченко стверджує на тому, що делегування повноважень має вміщувати наступні ознаки. По-перше, акт про делегування повинен обов'язково прийматись делегуючим органом. По-друге, делегуватись можуть тільки окремі повноваження, які є частиною власної компетенції, тобто орган не може делегувати більше, чим має сам. По-третє, право делегувати повноваження повинно бути закріплено в законі. По-четверте, після делегування повноважень компетенція делегуючого органа не змінюється, компетенціяоргана, якому делегуються ці повноваження, тимчасово розширюється за рахунок одержаних додатково повноважень. По-п'яте, делеговані повноваження можуть бути в будь-який час відізвані, якщо повноваження делегуються на визначений строк, то для припинення делегування не потрібно прийняття відповідного юридичного акту. [7; c. 15]

Г.В. Бублик вважає, що делегування має базуватися на вільному волевиявленні обох суб'єктів делегування; повинно супроводжуватися укладенням адміністративного договору; має обов'язково супроводжуватися передачею фінансових та / або матеріальних ресурсів для забезпечення належної реалізації делегованим суб'єктом делегованих повноважень; переделегування (субделегування) повноважень не допускається, бо це суперечить цілям і намірам органу, що делегує повноваження; делегований суб'єкт несе юридичну відповідальність за належне виконання делегованих повноважень. [2; c. 9]

А.М. Онупрієнко виділяє такі ознаки як-то передача делегованих повноважень має проводитися відповідно до принципу субсидіарності, а передані повноваження зберігають свою державно-правову природу (щодо повноважень делегованих державою органам місцевого самоврядування). [10; c. 13]

Таким чином, делегування повноважень має відбуватися шляхом укладання адміністративного договору між суб'єктами делегування, до кола яких слід віднести не лише тих суб'єктів які делегують повноваження, а й тих, які одержують делеговані повноваження, а ними в одних випадках є органи місцевого самоврядування, коли держава делегує їм повноваження органів виконавчої влади, а в інших випадках - місцеві державні адміністрації, коли делегуються повноваження органами місцевого самоврядування. Визначення суб'єктів одержання делегованих повноважень вказує на правові форми делегування таких повноважень, бо в одному випадку це є закон, а в іншому - рішення районних та обласних рад. [13; c. 312]

Так, Ж.В. Завальна у своєму дисертаційному дослідженні звертає увагу на те, що адміністративним договором можуть врегульовуватися також відносини, які виникають у процесі реалізації повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та деяким іншим недержавним інституціям. А сам адміністративний договір вона визначає як договір, який укладається між суб'єктами владних повноважень, предметом яких є вчинення дій, що випливають з адміністративно-правового статусу сторін договору та спрямовані на регулювання, виникнення, зміну чи припинення управлінсько-правових відносин між ними. [4; c. 6, 14]

Хоча в даному випадку, на нашу думку, більш вдалим буде визначення К.К. Афанасьєва, який вважає, що «адміністративний договір - це добровільна угода двох чи більше суб'єктів адміністративного права, один (чи більше) з яких наділений власними або делегованими повноваженнями у сфері державного управління із приводу вирішення питань виконавчого та розпорядчого характеру, яка укладена у формі акта, що встановлює (припиняє, змінює) їх взаємні права, обов'язки та відповідальність», тим самим наголошує на його добровільності та рівності сторін. [1; c. 23]

Ще однією важливою проблемою є проблема фінансування здійснення делегованих повноважень, оскільки орган, який делегує повноваження повинен забезпечити фінансово-матеріальною базою той орган, якому він ці повноваження делегує. Відтак, для фінансування державних делегованих повноважень у місцевих бюджетах передбачаються закріплені доходи, а для фінансування власних повноважень - власні доходи. Держава делегувала повноваження місцевим радам, закріпила у Бюджетному кодексі України фінансування делегованих повноважень, шляхом встановлення закріплених доходів. [3] Але закріплені доходи, так само, як і власні доходи, є лише одним з джерел доходів місцевого бюджету, і вони спільно використовуються на фінансування всіх видатків місцевих бюджетів. Зважаючи на те, що фінансування делегованих повноважень на даний момент є недостатнім, місцеві ради змушені спрямовувати на виконання делегованих повноважень власні надходження,при цьому коштів на фінансування виконання власних повноважень фактично не залишається. Відповідно, у більшості випадків місцеві ради змушені власні надходження витрачати на забезпечення фінансування державних функцій. Таке «перетягування» доходів на виконання делегованих державних повноважень фактично руйнує самоврядування, бо на місцях без фінансових ресурсів залишаються безсилими в управлінні комунальним господарством та здійсненні власних соціальних програм. Що особливо цікаво, так це те, що з боку органів виконавчої влади організовано досить жорсткий контроль за виконанням делегованих державних повноважень при тому, що фактично відсутнє належне фінансування. Треба розуміти, що ефективна реалізація делегованих повноважень можлива лише тоді, коли держава зможе реально забезпечувати їх фінансування. [11]

Так, слід звернути увагу на те що, у зарубіжному законодавстві подібні питання фінансування делегованих повноважень вирішуються подекуди дещо по-іншому. Відповідно є приклади укладення договорів про передачу матеріальних і фінансових ресурсів для здійснення повноважень, переданих за законом. Як приклад, можна навести Закон Французької Республіки № 83-8 від 7 січня 1983 р. «Про розподіл повноважень між комунами, департаментами, регіонами й державою», який визначає порядок (у тому числі договірний) передачі вказаних повноважень [14]. Латвійське ж законодавство встановлює вимоги щодо одночасної передачі засобів на здійснення державних повноважень та організації контролю за їх виконанням. Крім того, згідно зі ст. 11 Закону Латвії «Про самоврядування», Кабінет міністрів може доручити органам самоуправління виконання одноразових завдань з одночасною передачею фінансових засобів, необхідних для цього. Однак, якщо органи самоврядування згодні, вони можуть вирішувати одноразові завдання й на власні засоби. Реалізація доручених самоуправлінням таких завдань організує відповідне самоврядування, і вона ж відповідає за останнє [9; с. 33].

В Україні на сьогодні, за діючим законодавством лише орган самоорганізації населення, а саме збори (конференція) жителів за місцем проживання, на яких обирався цей орган, наділені правом звернутися до відповідної місцевої ради про виключення з числа делегованих органу самоорганізації населення повноваження, не забезпеченого фінансами та майном. [6] Таким чином, у пункті 4 статті 15 ЗУ «Про органи самоорганізації населення» закріпив вельми необхідне і важливе для нормального функціонування органу самоорганізації населення положення, тим самим, звільнивши його від необхідності здійснення тих делегованих повноважень, фінансування яких відсутнє. На нашу думку, це -позитивне зрушення на шляху до розбудови ефективної системи функціонування органів публічної влади на місцевому рівні. З огляду на вище зазначине, маємо констатувати необхідність подібного закріплення на законодавчому рівні можливості органів місцевого самоврядування відмовитися від виконання тих делегованих місцевими органами виконавчої влади повноважень, фінансування яких відсутнє або ж проводиться у недостатній мірі.

Звідси необхідно зробити висновок про те, що на разі в Україні має місце подвійне делегування, яке здійснюється з одного боку місцевими державними адміністраціями органам місцевого самоврядування на підставі закону в імперативному порядку, а з іншого -органами місцевого самоврядування місцевим державним адміністраціям на підставі їх рішень у диспозитивному порядку. Процес делегування повноважень ускладнюється рядом факторів, серед яких неоднозначність тлумачення суті делегування, проблеми при визначенні форм та способів делегування, неналежне матеріально-фінансове забезпечення делегування тощо.

Відповідно до цього маємо констатувати, що інститут делегування повноважень в Україні потребує реформування. Вбачається необхідним встановити більш чітке та повне розмежування повноважень та компетенції між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями, законодавчо визначити, які повноваження можутьделегуватися, які ні, визначити механізми їх фінансування та можливу відповідальність у разі невиконання. Необхідне вироблення ідеї однозначного розуміння поняття «делегування повноважень», його розмежування з поняттям «надання повноважень». Однак, не дивлячись на суттєві недоліки цього інституту, його розуміння та законодавчого закріплення, слід відзначити його демократичну спрямованість на забезпечення ефективної взаємодії між органами публічної влади на місцевому рівні, як умову побудови демократичної, соціальної, правової держави.

 

Література:

1.Афанасьєв К.К. Адміністративні договори: реалії та перспективи / К.К. Афанасьєв. -Луганськ, 2004. - 320 с.

2.Бублик Г.В. Делегування повноважень місцевими органами влади: організаційно-правовий аспект [Текст]: автореф. дис... канд. юрид. наук: (12.00.07 - теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право) / Г.В. Бублик; Київ. нац. екон. ун-т. - К., 2005. - 20 с.

3.         Бюджетний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - №50-51.
4.Завальна Ж.В. Адміністративний договір: теоретичні засади та застосування[Текст]:

автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : (12.00.07 - адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право) / Ж. В. Завальна; Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х., 2010. - 29 с. 5.Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» // Відомості Верховної Ради

України. - 1997. - №24.

6.Закон України «Про органи самоорганізації населення» // Відомості Верховної Ради

України. - 2001. - №48.

7.Любченко П.М. Компетенція місцевого самоврядування: організаційно-правові питання реалізації [Текст]: автореф. дис... канд. юрид. наук : (12.00.02 - конституційне право) / П.М. Любченко; НЮАУ ім. Ярослава Мудрого. - Х., 1998. - 17 с.

8.Мельник О. В. Делегування повноважень у державному управлінні: деякі проблеми законодавчого регулювання / Галузь науки «Державне управління»: історія, теорія, впровадження : матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю, Київ, 28 травня 2010 р.) / - К. : Національна академія державного управління при Президентові України, 2010. - С. 197-198.

9.Онупрієнко А.М. Делегування державних повноважень місцевим органам влади: світовий досвід [Текст] / А.М. Онупрієнко // Проблеми законності. - 2009. - № 102 - С. 28-35.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа