Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 88

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

10.Онупрієнко А.М. Місцеві органи влади в механізмі демократичної держави [Текст]: автореф. дис... канд. юрид. наук: (12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень) / А.М. Онупрієнко; НЮАУ ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2008. - 20 с.

11.Приходько В. Інститут делегування повноважень як основа правових відносин між органами державної влади та місцевого самоврядування [Текст] / В. Приходько //Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць Одеського регіональногоінституту державного управління. - 2009. - № 1 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Apdu_o/2009_1/R_4/Prihodko.pdf

12.Тлумачний словник сучасної української мови - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.lingvo.ua/uk/Interpret/uk/%D0%B4%D0%B5%D0%BB %D0%B5%D0%B3%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F? searchDestLang=uk

13 Устименко В. А., Нестеров Г. Г. Правове забезпечення механізму передачі делегованих компетенцій органів місцевого самоврядування [Текст] / В. Устименко, Г.

Нестеров // Вісник Донецького національного університету, сер. В: Економіка і право. -2011. - № 2 - С. 312-316.

14Французская республика: Конституция и законодательные акты. - М.: Прогресс,

1989. - 448 с.

 

Науковий   керівник:   завідувач   кафедри   конституційного,   муніципального і міжнародного права ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н., доцент Воронов Марк Миколайович.

 

 

ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ ЯК ОДНА З УМОВ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ

 

Чернобай Олександра Григорівна

студент-магістр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: chernobai .sasha@yandex.ru

 

Ключові слова: господарський процес, докази, доказування, допустимість доказів.

 

Зміцнення державності, розвиток демократичних основ суспільства неможливо забезпечити без судової влади. Як показує статистика, кількість вирішених господарськими судами спорів за останні роки значно збільшилася. Причиною збільшення, перш за все, є посилення авторитету господарських судів [1, с. 2].

Одним з центральних інститутів господарського судочинства є інститут доказування, стан якого суттєво впливає на виконання господарськими судами основної функції - захисту прав суб'єктів господарювання. В умовах відкритості суспільства і змагальності господарського процесу значимість доказування важко переоцінити. Пов'язані з процесом доказування питання збору, надання і дослідження доказів набувають надзвичайної ваги у конкретних судових спорах, оскільки безпосередньо процес доказування визначає результат судового розгляду спору. Доказування в господарському судочинстві - важлива тема і для теоретиків-правознавців, і для практичних працівників у галузі права, разом з тим, як свідчить аналіз практики, залишається чимало питань, що потребують подальшого доопрацювання, бо негативно впливають на своєчасний, якісний розгляд справ.

Одним із ключових питань інституту доказування є поняття допустимості доказів, як одного з найважливіших принципів процесу доведення у господарському судочинстві.

Правило визначення допустимості доказів закріплене в ст. 34 ГПК України: «Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені визначеними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування».

Отже, допустимість доказів - це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказування, або вимога, що пропонує обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ порядком господарського судочинства. Тобто визначити допустимість доказу - значить з'ясувати, чи одержаний він за допомогою передбачених законом засобів [2, с. 119-120].

У деяких зарубіжних країнах правила допустимості розглядалися як способи боротьби з ошуканцями, оскільки важко вірити на слово тій чи іншій стороні, коли об'єктом договору є таке, наприклад, специфічне майно, як гроші.

На перший погляд, словосполучення «допустимість доказів» суперечливе, оскільки за законами логіки не можуть бути неприпустимими наявні докази. Справа в тім, що закони мислення заздалегідь не ставлять ніяких меж у використанні доказів у процесі пізнання явищ дійсності. У процесі судового доведення має місце встановлення невідомих фактів, що і мають правове значення, за допомогою не будь-яких видів судових доказів, передбачених у законі, а заздалегідь встановлених нормами права засобів доведення. Стаття 34 ГПК України фактично вказує на допустимість засобів доведення, але не їхнього логічного змісту, встановлюючи в загальному виді визначені засоби доведення у підтвердження низки юридичних фактів («обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доведення, не можуть підтверджуватися іншими засобами доведення»)

Допустимість доказів як цікаве, принципово важливе явище доказувального права не одне сторіччя досліджується як у науці цивільного, так і карного процесуального права. На жаль, теоретики господарського процесу не приділяють належної уваги цій проблемі, тому необхідно узагальнити досвід інших «галузей» процесуальної науки для збагачення знань у питанні допустимості доказів у господарському процесі [3, С. 230].

При детальному вивченні і порівнянні поглядів вчених представників різних галузей правової науки звертають на себе увагу однотипні оцінки допустимості доказів, і у той же час різні підходи до вивчення явища допустимості засобів доведення в судовому пізнавальному процесі.

Спільність в оцінках допустимості доказів вчених — представників і цивільної, і карної процесуальної науки полягає у тому, що допустимість оцінюється як суто формальне поняття, що означає відповідність джерела фактичних даних і його процесуальної форми вимогам закону [4, с. 25].

Здається, доцільно і необхідно в конкретних випадках розрізняти неприпустимість фактичних даних узагалі як доказів і неприпустимість їх як доказів певного виду (у зазначеній процесуальній формі).

Вчення про допустимість доказів у господарському процесі пов'язується з орієнтацією на матеріальне право з дослідженням впливу матеріального господарського права на процесуальне право і його норми, оскільки в господарському процесі засоби доведення допускаються або виключаються з процесу судового пізнання в силу дозволів або заборон, що містяться, як правило, у матеріальному праві [5, с 140].

Допустимість доказів можливо розглядати як сукупність правил доведення. Однак варто підкреслити, що норми, які встановлюють правила допустимості, тобто порядок застосування і використання передбачених у законі засобів доведення містять у собі різні галузі права. Ці норми мають загальну цільову спрямованість — забезпечення вірогідності доказів.

Питання про зміст норм, що встановлюють правила допустимості доказів, є спірним у юридичній літературі. Одні автори (А.Г.Калпин, Н.Д.Лордкіпанідзе) вважають, що правила допустимості поширюються на всі засоби доведення, інші (А.Ф.Клейнман, К.С.Юдельсон) — що правила допустимості доказів діють тільки у випадку встановлення фактів про умови угод.

Здається, А.Г.Калпин більш повно розкриває зміст норм про допустимість доказів. На його думку, допустимість складається з трьох вимог:

-  використання для встановлення істини лише передбачених засобів доведення;

-  допустимість будь-яких засобів доведення з числа передбачених процесуальним законом, крім показань свідків;

-  допустимість лише письмових доказів визначеного змісту і форми, усунення всіх ін­ших засобів доведення, а також письмових доказів іншого змісту і форми[6, с. 13].

Обов'язок підтвердження юридичних фактів тільки визначеними засобами доведення без виключення інших засобів доведення, установлений низкою норм права, гарантує правильний розгляд і вирішення справи.

У карному процесі, наприклад, допустимість розуміється у дещо іншому аспекті. Так, М.В.Жогін, А.Б.Муравін виділяють наступні умови допустимості фактичної інформації, що збирається по кримінальній справі: а)можливість перевірки її походження; б)компетентність і поінформованість осіб, від яких вона виходить і які її збирають; в)дотримання загальних правил доведення; г)дотримання правил збирання даних певного виду, що гарантує від неповноти і перекручувань; д)дотримання правил, що гарантують повноту і точність фіксації інформації, зібраної по справі; є) відмовлення від включення в неї припущень.

Порушення такого роду вимог, встановлених законом до збирання доказів певного виду, означає, власне кажучи, одержання фактичних даних неналежним способом і завжди тягне визнання цих даних неприпустимими як докази, тому що з'являється сумнів у їхній вірогідності. Таким чином, карне судочинство на відміну від господарського процесу особливу увагу в питанні допустимості приділяє правилам збирання доказів.

Загальне правило допустимості доказів у господарському процесі полягає у тому, що у процесі доведення можуть використовуватися тільки засоби доведення, передбачені зако­ном: пояснення сторін і інших осіб, що беруть участь у справі, письмові, речові докази, вис­новки експертів (статті 32, 42 ГПК).

Спеціальні правила встановлюються різними нормативними актами щодо окремих видів справ, розглянутих господарськими судами, і можуть вказувати або на неприпустимість певних засобів доведення, або вказувати на їх обов'язкове використання.

Можна сказати, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що по всіх справах незалежно від їхньої категорії має дотримуватися вимога про одержання інформації з визначених законом засобів доказування з дотриманням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Порушення цих вимог призводить до неприпустимості доказів. Таким чином, допустимість доказів насамперед обумовлюється дотриманням процесуальної форми доказування.

Спеціальний характер допустимості - це правила, що пропонують чи забороняють використання певних доказів.

Отже, поняття «допустимість» в господарському судочинстві розуміється в деякому іншому, специфічному значенні, та означає встановлення спеціальними правилами певних засобів доказування, без обовязкового використання в процесі яких неможливо повною мірою довести обставини справи, на які посилається учасник процесу.

Теорія судових доказів визнає необхідним обмеження вільного розпорядження сторін засобами доказування в інтересах міцності цивільного обігу, одержання правильного знання про дійсність, гарантій від зловживання несумлінної сторони. Правила допустимості спрямовані на забезпечення процесу більш надійними видами доказів.

Таким чином, допустимість доказів - є не лише важливим принципом доказування у господарському процесі, а й необхідною умовою процесу доказування, що сприяє встановленню істини та справедливості у кожній справі. А питання стосовно поняття, змісту та значення допустимості доказів і наразі залишаються актуальними у господарському процесі. Саме тому дослідження проблем доказування займає особливе місце в процесуальному праві.

 

Література:

1.Ніколенко Л. М. Доказування в господарському судочинстві: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.04. - Донецьк, 2004. - 16с.

2.Васильєв С. В., Ніколенко Л. М. Доказування та докази у господарському процесі України: Монографія. - Харків: Еспада, 2004. - 192с.

3.Степанова Т. В. Поняття допустимості доказів у господарському процесі//Вісник господарського судочинства. - 2002. - №2. - С. 230-232.

4.Кипнис Н. М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. М., 1995. - 138с.

5.Треушников М. К. Судебные доказательства. - М.: Городец, 1997.

6.Калпин А. Г. Письменные доказательства в судебной практике по гражданским делам. Дисс. ... канд. юрид. наук. - М., 1996.

 

Науковий керівник: професор, завідувач кафедри правосуддя юридичного факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна, д.ю.н., професор, Руденко Миколай Васильович.

 

 

ОБҐРУНТОВАНІСТЬ ПРАВОВИХ ОБМЕЖЕНЬ ЯК СКЛАДОВА ЗМІСТУ ПРИНЦИПУ ПОВАГИ ДО ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

 

Човган Вадим Олександрович

студент 5-го курсу факультету підготовки кадрів для Державної пенітенціарної служби України Національного університету «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого» e-mail: vivatjustice@mail.ru

 

Ключові слова: обґрунтованість правових обмежень, правообмеження, засуджені, позбавлення волі, кримінально-виконавчий кодекс, виконання покарання.

 

У відповідності до Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо забезпечення прав засуджених осіб в установах виконання покарань» [1] вперше в історії вітчизняного кримінально-виконавчого та виправно-трудового права до переліку принципів кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань був включений принцип поваги до прав і свобод людини. На жаль, це сталось аж через 6 років після того як ця прогресивна ідея була висловлена провідним українським дослідником кримінально-виконавчого права проф. А.Х. Степанюком при критиці положень нового на той час Кримінально-виконавчого кодексу України (далі КВК) [2; с. 70].

Принципи кримінально-виконавчого законодавства це керівні начала (ідеї), які закріплені в нормах кримінально-виконавчого законодавства та відображають зміст кримінально-виконавчого законодавства, кримінально-виконавчої політики, які об'єктивуються у нормотворчій і правозастосовчій діяльності органів держави і в процесі реалізації норм кримінально-виконавчого права [3]. Принципи кримінально-виконавчого законодавства трансформуються у принципи діяльності органів та установ виконання покарань (ОУВП), що пов'язано із наявністю у них регулятивного потенціалу. Практичне значення розробки принципів діяльності ОУВП наукою кримінально-виконавчого права в тому, що уява про вихідні начала їх діяльності повинна допомогти правильно сформулювати кримінально-виконавче законодавство, забезпечити його єдність і витриманість, створити струнку законодавчу конструкцію. Принципи діяльності ОУВП це сутнісна категорія, так як вони безпосереднім чином відображають квінтесенцію виконання покарання, чітко, рельєфно представляють найважливіші особливості екзекутивної діяльності адміністрації, є якби лицем цієї діяльності [4; 21].

Із цитованих джерел видно, що автори особливо підкреслюють значення втілення принципів у практичну діяльність ОУВП і це не дивно, адже часто принципи залишаються принципами, які просто називаються у законі, а, так би мовити, толку з них виходить мало. Саме тому, варто підтримати зазначену позицію, що дуже важливим завданням науки кримінально-виконавчого права є розробка принципів кримінально-виконавчого права,особливо тих, що закріплені у законі. Слід звернути увагу, що розуміння окремих принципів, з'ясування їх змісту може стати визначальним для подальшого розвитку законодавства, суттєво вплинути на те, якою буде практика, що в майбутньому регулюватиметься цим законодавством. Отже, від того, як наука формулюватиме та тлумачитиме принципи, що закріплені у кримінально-виконавчому законодавстві, безпосередньо залежить практика виконання покарань. Тому дослідження засад кримінально-виконавчого права має не лише теоретичне, а і практичне значення.

Маючи це на увазі, варто відмітити, що новозакріплений у КВК принцип поваги до прав і свобод людини залишається абсолютно недослідженим, тому можна прогнозувати його поверхневе, побутове розуміння як правотворцями так і правозастосувачами. З огляду на це нами пропонується невеличкий екскурс у розуміння змісту принципу поваги до прав і свобод людини, а також власний підхід до виділення у ньому окремого елементу - принципу обґрунтованості обмежень прав засуджених.

Вважається, що формування принципу поваги до прав і свобод людини пов'язується з Організацією Об'єднаних Націй (ООН). Щоправда він не знайшов безпосереднього закріплення серед основних принципів її діяльності, закріплених у статті 2 Статуту ООН. Його можна лише опосередковано вивести із положень цієї норми, а також статті 55, де вказується, що ООН сприяє всезагальній повазі до прав людини і основних свобод [5]. Аналіз зарубіжної наукової думки також свідчить про визнання принципу поваги прав людини як принципу міжнародного права, який опосередковано закріплений у Загальній декларації прав людини ООН [6; с. 238; 7; с. 7-8; 8; с. 49; 9; 459]. Хоча світові експерти не є одностайними щодо можливості існування такого принципу міжнародного права, основним аргументом проти цього стала саме відсутність прямого закріплення у Загальній декларації та Пактах [10].

Зміст ідеї поваги до прав людини як принципу міжнародного права був закріплений у Заключному акті Ради по безпеці та співробітництву у Європі (1975 року). Відповідно до цього акту, на нашу думку, можна визначити такі його складові:

       розвиток ефективного здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод;

   повага до прав меншин;

   повага до свободи особистості сповідувати релігію чи віру;

   необхідність визнання всезагального значення прав людини і основних свобод;

 

   необхідність прикладання зусиль з ціллю сприяння всезагальній та ефективній їх повазі як всередині країни так і у співпраці з іншими країнами, а також із ООН;

   право осіб знати свої права і обов'язки і вчиняти у відповідності до них;

   діяльність у відповідності до цілей і принципів Статуту ООН, Загальної декларації прав людини;

   виконання зобов'язань, які встановлені у міжнародних деклараціях і угодах у області прав людини, в тому числі у Пактах про права людини, якщо вони ними пов'язані [11].

Таким чином можна стверджувати про існування принципу міжнародного права, який безпосередньо не закріплений як такий, проте визнається на міжнародному рівні. Разом з тим, дослідження законодавства та доктрини західних країн свідчить про відсутність у їх законодавстві прямого закріплення поваги до прав людини як окремого принципу кримінально-виконавчого права (пенітенціарного, в'язничного права). У зв'язку з цим можна визнати його унікальність як засади кримінально-виконавчого права, адже, наскільки нам відомо, жодна з країн світу не містить такого принципу стосовно сфери виконання кримінальних покарань.

Такі висновки свідчать про необхідність його формулювання та дослідження відносно цієї сфери «з нуля». Єдине, що може допомогти у його розумінні це розуміння в рамках міжнародного права. Шляхом узагальнення можна виділити основний зміст, що закладається в цю засаду:необхідність втілення прав людини у повсякденну у практику[1], їх захист та безумовне визнання прав і свобод як цінності. Виходячи з цього, можна спроектувати ці змістовні ознаки і на зміст досліджуваної категорії у сфері кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань — повинні орієнтуватись на необхідність втілення, дотримання у практичній діяльності прав і свобод людини. Представляється, що практична цінність такого тлумачення як для законодавця так і для правозастосувача близька до нуля.

З огляду на твердження про те, що зазначений принцип потребує теоретичної розробки що, фактично, означає необхідність формулювання та вироблення його змісту «з нуля», на нашу думку, є перспективним включення до змісту цієї засади кримінально-виконавчого законодавства, виконання та відбування покарань такої складової як обґрунтування правових обмежень, яким піддаються засуджені.

Засуджені є тими суб'єктами, відносно яких проявляється підвищений ризик порушення їхніх прав шляхом необґрунтованого їх обмеження, внаслідок включення правообмежень до змісту кари. Враховуючи те, що діяльність ОУВП обумовлюється змістом, який закладений у покаранні, а саме сукупністю правообмежень, в яких воно полягає, зміст екзекутивної діяльності знаходиться в безпосередній залежності від того, який підхід до обмежень прав засуджених міститиме кримінально-виконавче законодавство. Тому є надзвичайно важливим визначити границі карального впливу держави на людину, що означає обґрунтування правових обмежень й того, який вигляд вони повинні мати, яку ціль вони повинні переслідувати, що необхідно для того, щоб такі обмеження не ставали зайвими, непотрібними як державі так і суспільству.

Повага до права чи свободи людини означає, в тому числі, обережний підхід до їх обмеження, адже кожне обмеження ушкоджує, робить неповноцінним право людини. Прикладами класичних обмежень прав засуджених є обмеження свободи пересування, спілкування, володіння чи користування певними речами, трудових прав (якщо мова йде наприклад про громадські роботи, чи обмеження волі), заборона на отримання посилок, передач, бандеролей (для засуджених до арешту) та ін. У всіх цих обмеженнях проявляється покарання.

Обґрунтування обмежень прав засуджених є важливою складовою поваги до прав людини. Сам термін «обґрунтування» має дуже багато значень: мотивування, аргументування, доведення [12], проте загальне розуміння полягає в приведенні певних аргументів на підтвердження чогось. Тобто для того, щоб належно обґрунтувати щось потрібно привести сильні та достатні аргументи-підтвердження для цього.

Відповідно, обґрунтування правових обмежень означає необхідність пояснення, аргументування необхідності того чи іншого обмеження. Це пояснення може здійснюватись як з точки зору права так і з точки зору логіки. З точки зору права воно здійснюється в тому випадку, якщо при формулюванні тих чи інших обмежень враховуються положення нормативно-правових актів (наприклад, положення Конституції України про заборону обмеження певних прав) і з точки зору логіки, що здебільшого полягає у поясненні необхідності певних обмежень для забезпечення безпеки в установах виконання покарань (наприклад, заборона зберігання ріжучих предметів у виправних колоніях). Логічне та правове обґрунтування тісно пов'язані, так як логіка (в особливості при застосуванні правообмежень у практичній діяльності ОУВП) завжди повинна ґрунтуватись на відповідних нормах права і, навпаки, норми права (які містять певні обмеження, або передбачають можливість їх застосування) повинні бути логічними.

Визначальними як при при логічному так і при правовому обґрунтуванні правообмежень повинні бути міжнародні стандарти в сфері прав засуджених. Знайомство ізними, а також із зарубіжною науковою думкою у цій сфері свідчить про визнання одним із основних принципів діяльності в'язничних установ принципу мінімальності правових обмежень (minimum restrictions principle). Щоправда в наукових джерелах він здебільшого не згадується саме як принцип, однак зустрічаються і автори, які у своїх роботах прямо вказують на нього як засаду, що застосовується до всіх категорій ув'язнених [13; 506]. До того ж він разом із принципом доцільності знайшов своє відображення у правилі 3 Європейських в'язничних правил, де вказується, що обмеження, що накладаються на осіб, які позбавлені волі, повинні бути мінімально необхідними і відповідати тій обґрунтованій меті, з якою вони накладаються, яке міститься у розділі «Основні принципи».

Вимога мінімальності обмежень ще раніше опосередковано була закріплена у Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими де, у правилі 60.1, вказується, що режим, прийнятий в закладі, повинен прагнути зводити до мінімуму різницю між життям у в'язниці і життям на свободі, що вбиває у в'язня почуття відповідальності та усвідомлення людської гідності. Твердження про опосередковане закріплення принципу мінімальності у цьому правилі є логічним з огляду на те, що, по-суті, різниця між умовами життя на волі та в установі виконання покарань створюється сукупністю правообмежень, яким піддаються особи в цих установах. Через це мінімізація обмежень повинна сприяти зведенню до мінімуму різниці в умовах життя на волі та в ув'язненні. До речі, згодом зміст цього правила був включений до ч. 2 ст. 102 КВК України, чим у кодексі опосередковано закріпився принцип мінімальності правообмежень.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа