Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 89

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Принцип мінімальності правових обмежень, на нашу думку, має безпосереднє відношення до принципу доцільності правових обмежень, який полягає у тому, що обмеження повинні бути спрямовані до певної обґрунтованої цілі, та оптимально досягати її. Їхнє пересікання особливо прослідковується у тому, що обмеження повинні бути мінімально необхідними саме для досягнення певної мети. Ті чи інші цілі можуть досягатись різними правообмеженнями, але необхідно, щоб застосовувались лише ті, що є мінімально необхідними для цього.

Для досягнення цілей, які стоять перед правовими обмеженнями (в тому числі цілей
покарання, які закріплені у ч.2 ст. 50 КК України) необхідно, щоб ці обмеження були
оптимальними. Це означає, що вони повинні бути мінімально необхідними для досягнення певної
цілі, а також бути максимально підходящими для цього. Наприклад, навряд чи можна визнати
мінімальним обмеженням заборону особам, які поміщені до дисциплінарного ізолятора чи
приміщення камерного типу у виправній колонії, отримувати посилки та передачі (ч.
11 ст. 134
КВК). Важко зрозуміти як проявляється принцип доцільності, приміром, у забороні засудженим
до           позбавлення          волі           користуватись          кольоровими          олівцями чи

фарбами (Додаток 9 до пункту 29 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань).

Враховуючи це можна стверджувати про те, що для визнання правообмежень обґрунтованими вони щонайменше повинні бути доцільними та мінімальними. Особливого значення набуває принцип доцільності, адже доцільне правове обмеження є майже завжди обґрунтованим. У відповідності з ним обмеження спрямовується для досягнення необхідної у практиці виконання покарань цілі. Більше того, таке спрямування є ефективним, оптимальним, що означає потрібність саме такого, а не якогось іншого обмеження.

У міжнародному праві для обґрунтування обмежень прав (justifying of restrictions of human rights), в тому числі прав засуджених, застосовується так званий трискладовий тест. Він набув свого розвитку у практиці Європейського суду з прав людини та полягає у тому, що:

1.  Обмеження повинні бути передбачені законом;

2.  Обмеження повинні відповідати (бути пропорційними) меті, з якою вони можуть накладатись (виключний перелік цілей, для досягнення яких можливе накладення обмежень передбачається Європейською конвенцією про захист прав та основоположних свобод);

3. Обмеження мають бути необхідними у демократичному суспільстві.

У одному із останніх рішень проти України, що стосується сфери виконання покарань, ЄСПЛ застосував цей тест по відношенню до одного із засуджених до довічного позбавлення волі, який скаржився на те, що у відповідності до національного законодавства йому не надаються тривалі побачення (така можливість не передбачена для довічно позбавлених волі) і встановив, що таке обмеження не було необґрунтованим [14].

Підсумовуючи все вищесказане, відзначимо, що обґрунтування обмежень прав засуджених є надзвичайно складним процесом, який вимагає глибокого теоретичного опрацювання. Виходячи з цього завданням подальших наукових досліджень є розвиток ідей, які стосуються цієї теми. У даній роботі продемонстровано те, що обґрунтованість правових обмежень може і, на наше переконання, повинна розглядатись як складова принципу поваги до прав і свобод людини. З огляду на це, подальші дослідження, які стосуються останнього, повинні здійснюватись із урахуванням включення до його змісту необхідності обґрунтування обмежень прав засуджених. У свою чергу, саме обґрунтування правообмежень є досить новою та погано дослідженою у вітчизняній доктрині кримінально-виконавчого права темою, що вказує на перспективне поле подальших наукових розробок.

 

Література:

1.   Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо забезпечення прав засуджених осіб в установах виконання покарань» / [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1828-17

2.   Степанюк А.Х. Позитивна кримінальна відповідальність як предмет регулювання кримінально-виконавчого кодексу України / А.Х. Степанюк // Питання боротьби зі злочинністю. Збірник наукових праць. — 2004. —    вип. 9. — С. 60—92.

3.   Королев Р.В. Принцип демократизма в уголовно-исполнительной системе России: Дис. канд. юрид. наук. — Нижний Новгород, 2010. — 270 с.

4.   Степанюк А.Ф. О принципах исполнения наказания / А. Степанюк // Гуманізація процесу виховання неповнолітніх засуджених в Україні. Матеріали семінару 26-27 травня 1998 року. Кременчук. Спеціальний випуск інформаційно-аналітичного бюлетеня «Права людини» Харківської правозахисної групи. — №9 (44). — С. 20 — 22.

5.   Устав Организации Объединённых Наций / [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // zakon2.rada.gov.ua/l aws/show/995_010

6.   Cassese, А. UN Law/fundamental Rights: Two Topics in International Law. The Netherlands, Martinus Nijhoff Publishers, 1979. — 258 р.

7.   Corten, O., Klein, P. The Vienna Conventions on the Law of Treaties: A Commentary.New York, Oxford University Press, 2011. — 2000 p.

8.   Villiger, M.E. Commentary on the 1969 Vienna Convention on the Law of Treaties.BRILL, 2009. — 1057 p.

9.   Viotti, P.R., Kauppi, M.V. International relations and world politics: security, economy, identity. Prentice Hall, 2001. — 528 p.

10.  UN Conference on the law of Treaties, 2nd session, Official Record, pp. 169-175. (Цит. по: Villiger, M.E. Commentary on the 1969 Vienna Convention on the Law of Treaties. BRILL,

2009. — р. 49)

11.  Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_055

12.Обоснованность:значение / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ru.wiktionary.org/

13.    Smit D.V.Z. Imprisonment Today and Tomorrow: International Perspectives on Prisoners' Rights and Prison Conditions. 2nd ed. The Netherlands, Martinus Nijhoff Publishers,

2001. — 879 p.

14.    Case of Trosin v. Ukraine (Application no. 39758/05) from 23 February 2012 / [Електронний   ресурс].   —   Режим   доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp? action=html&documentId=901554&portal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27F D8FB86142BF01C1166DEA398649

 

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник сектору дослідження проблем кримінально-виконавчого законодавства Інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України Яковець І. С.

 

 

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ: ОСОБА ЗЛОЧИНЦЯ

 

Чуприна Юлія Юріївна

студент - бакалавр юридичного факультету Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна e - mail: chupryna2010@meta.ua

 

Ключові слова: криміналістика, протидія злочинності, особа злочинця, правоохоронні органи.

Проблема особи злочинця далеко неоднозначно інтерпретується в юридичній науці. Питання соціально-правового статусу ролі особистості в генезі злочинного діяння, її значення для визначення заходів кримінальної відповідальності, покарання, а також застосування запобіжних заходів гаряче обговорювалися вітчизняними кримінологами та фахівцями у різних галузях права, починаючи з XIX ст. Особливо жваві дискусії розгорнулися з даної проблематики в 60-ті - 70-і рр. XX ст. і ведуться до цього дня. Сучасний розвиток українського суспільства і держави складається на тлі визнання прав і свобод людини найвищою цінністю (ст. 3 Конституції України). У зв'язку з цим пріоритетним напрямком діяльності держави стала охорона життя, здоров'я та недоторканості особи.

Разом з тим практично всі найвизначніші фахівці в даній області схиляються до спільної думки про те, що позитивних результатів у стримуванні злочинності можна досягти не тільки за допомогою раціональної соціальної політики, але і за допомогою здійснення впливу на особу правопорушника.

Нинішня криміногенна обстановка в Україні, має якісно нову форму, відрізняючись від колишніх ситуацій, насамперед масштабами злочинних проявів, ступенем руйнівного впливу на життєздатність суспільства, функціонування та безпеку держави, права і свободи її громадян. Серйозну заклопотаність викликають сьогодні тенденції та якісні зміни злочинних посягань: одночасно з їх кількісним зростанням відзначається збільшення числа, так званих, безмотивних посягань, наростання проявів жорстокості, вандалізму, цинізму, знущання над людьми, зростання організованої злочинності, кількості тяжких та особливо тяжких злочинів. Детальне вивчення суб'єктивних причин і умов, що призводять людей до прийняття рішення про вчинення злочину, дозволяє глибше вникнути в досліджувану проблему і знайти найбільш ефективні способи їх попередження. Особливості злочинноїповедінки при вчиненні злочинів обумовлені безліччю об'єктивних і суб'єктивних факторів, які в кінцевому підсумку визначають міру кримінальної відповідальності. Вивчення механізму індивідуальної злочинної поведінки дозволяє на ранній стадії розпізнати злочинну активність, що особливо важливо, наприклад, для попередження насильницьких злочинів проти особи.

Державна влада сьогодні стоїть перед необхідністю вибору такої стратегії у протидії злочинності, яка при збереженні соціальної стабільності і демократичних засад суспільства була б здатна забезпечити ефективне попередження злочинів. В даний час в умовах сучасних реалій результативно і найбільш оптимально боротися зі злочинністю необхідно шляхом економічного впливу на особу злочинця.

Поняття особи злочинця, тобто особистості людини, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, заборонене законом під загрозою притягнення до кримінальної відповідальності, виражає його соціальну сутність, складний комплекс характеризують його властивості, зв'язки, відносини, його моральний і духовний світ, взяті в розвитку, у взаємодії з соціальними умовами, з психологічними особливостями, в тій чи іншій мірі вплинули на скоєння ним злочину. У зв'язку з цим слід уточнити доктринальне визначення особи злочинця, грунтуючись на її соціально-психологічну природу, і розуміти під нею систему соціально-психологічних властивостей (якісних характеристик) індивіда, що сформувалися в процесі його соціалізації і детермінований вибір ним злочинного способу задоволення своїх потреб, що спричинив вчинення злочину.

Вважаємо, що необхідно виділити три основні групи властивостей,які володіють найбільшою ідентифікаційної значимістю:

1)   біологічні властивості особистості людини: загальнофізичні особливості (раса, стать, вік); анатомічні (зріст, статура, риси обличчя і т. д.); функціональні (хода, постава, міміка, жестикуляція і т. п.); генетичні ( склад крові, слини, поту, сперми, тканин тіла, потожирові речовини, що утворюють запах);

2)   психолого - психіатричні властивості особистості людини: темперамент; характер; обдарованості і здібності; спрямованість (інтереси і схильності); психічні аномалії та ін.

3)   соціально-демографічні властивості особистості людини: вік, сімейний стан освіту, професійну належність, рід занять, соціальне, матеріальне становище, наявність судимості(інших зв'язків з кримінальним середовищем та ін.). До даної групи належать ознаки, що характеризують особистість з точки зору виконання нею певних функціонально-рольових обов'язків.

Вивчення особи злочинця повинно здійснюватися на трьох рівнях: узагальненому, груповому та індивідуальному.

Узагальнений рівень повинен містити мінімальну сукупність ознак, властивих усім злочинцям, оскільки злочинність, виходячи з позицій кримінології, має соціальний характер і соціальну обумовленість, яка реалізується через особистість.

Груповий рівень вивчення особи злочинця повинен визначатися наявністю в осіб, що здійснюють однотипні злочини, характерних рис, властивих цій групі злочинців.

Індивідуальний рівень повинен визначатися вивченням суб'єкта конкретного злочину.

Визначальне значення в регуляції злочинної поведінки має процес мотивації, полягає в усвідомленні мотивів активності, вибору типу поведінки, а також об'єкта і способу задоволення потреб, тому необхідно уточнити зміст понять «механізм індивідуальної злочинної поведінки», «мотивація злочинної поведінки», співвідношення між елементами і етапами механізму індивідуальної злочинної поведінки, провести відмінність між вмістом елементів злочинної та правомірної поведінки, на основі сучасних досягнень соціальних наук.

На основі загальнотеоретичного аналізу: сформулювати визначення поняття генезису криміногенної особи    і розкрити зміст його основних стадій; розробити універсальнутипологію криміногенної особи і обгрунтувати можливість її використання на всіх етапах індивідуального попередження злочинів; проаналізувати практику індивідуального попередження злочинів на передкримінальній, кримінальній та посткримінальних стадіях; визначити існуючі в них проблемні ситуації та розробити рекомендації по їх усуненню; сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства (кримінального та кримінально-процесуального), відомчих нормативних актів, що регулюють механізм індивідуального попередження злочинів.

У чинному Кримінальному кодексі України встановлено вищий характер і ступінь суспільної небезпеки групових злочинів і поняття злочинної групи як об'єднання двох і більше осіб. Звичайно, це визначення не розкриває всіх кримінально-психологічних особливостей злочинних груп, які є предметом кримінологічного вивчення, але дозволяє з метою правильної кримінально-правової кваліфікації відокремити їх від організованих злочинних груп. У теорії кримінології та криміналістики складається уявлення про традиційну злочинну групу, яка є єдиним об'єктом кримінальної діяльності, яка об'єднує на основі спільної антигромадської протиправної діяльності людей, що прагнуть до досягнення спільної злочинної мети.

Будь - яка злочинна група як один з різновидів малих соціальних груп людей не є простим (механічним) складанням якогось числа індивідів, спільно вчиняючи злочини. Кожна така група, з точки зору психології та соціології фактично перетворюється в єдиний суб'єкт кримінальної діяльності. У такому колективному суб'єкті злочину з'являються нові, не властиві окремим злочинцеві властивості, цілі, можливості і ін.

У кримінально каране діяння, вчинене групою осіб, відбувається об'єднання індивідуальних здібностей, загальних і спеціальних знань, умінь, професійних навичок (особливо злочинних) та ін. Досить істотно, що з часом відбувається поділ злочинної праці (з урахуванням складу групи цей поділ може бути і професійним).

Правоохоронним органам в ході їх діяльності сьогодні часто протистоять високоосвічені, впевнені у своїй невразливості злочинці, які легко зневажають вимоги закону і моралі на шляху досягнення своїх цілей. Збір даних зводиться, як правило, лише до отримання характеристик з місця роботи, навчання, проживання та довідок з психоневрологічних та наркологічних диспансерів. Причому в 72% вивчених справ ці матеріали з'являються на завершальному етапі розслідування.

Зазначені недоліки тягнуть за собою істотне зниження результативності тактичних прийомів, що використовуються в процесі розкриття і розслідування злочину. Тому надання слідчій практиці ефективних методів вивчення особи для подальшого використання отриманої криміналістично значимої інформації при прийнятті тактичних рішень і їх реалізації є актуальним напрямком криміналістичних досліджень.

 

Науковий керівник: доцент кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н, доцент Даньши н Максим Валерійович.

 

 

АДМІНІСТРАТИВНА ЮСТИЦІЯ: ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ

 

Шевчук Ольга Володимирівна,

студентка 3 курсу юридичного факультету Хмельницького університету управління та права

м. Хмельницький, Україна e-mail: bora1199@rambler.ru

Ключові слова: європейський правовий простір, стандарти адміністративного процесу, право на доступ до суду, право на справедливий судовий процес.

 

Інтеграція України в європейський правовий простір вимагає повномасштабного реформування правової системи на основі принципів та стандартів, що сформувалися на загальноєвропейському рівні. Проводячи реформи в державному управлінні, необхідно враховувати міжнародні та європейські вимоги, теоретичні положення, доктрини та позитивний практичний досвід зарубіжних держав. Розробка та вдосконалення нормативної бази регулювання адміністративного судочинства повинні відбуватися із врахуванням міжнародних та європейських надбань адміністративної юстиції. Їх дотримання є передумовою для інтеграції України у правовий простір Європи [6].

Стандарти судового адміністративного процесу сьогодні розглядаються як невід'ємна складова частина міжнародних стандартів прав людини, оскільки саме вони покликані забезпечити належний рівень та ефективність судового захисту прав і свобод особи у відносинах із органами державної влади та органами місцевого самоврядування [9].

До нормативно-правових актів, які закріплюють ряд європейських стандартів належать: Загальна декларація прав людини від 16.12.1948 року [3], Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 04.11.1966 року [5], а також Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (далі - Конвенція 1950 року) [4], котра встановлює механізм міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, що розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень Конвенції 1950 року або Протоколів до неї.

Вважаємо, що з врахуванням положень норм, що містяться у статтях 6 та 13 Конвенції 1950 року[4], система стандартів адміністративного процесу може мати наступні елементи:

1.  право на доступ до суду;

2.    право на справедливий судовий процес, що включає такі організаційні та процесуальні гарантії: розгляд справи судом, створеним на підставі закону; незалежність та неупередженість суду; публічний розгляд справи та проголошення рішення суду; справедливий судовий розгляд; розгляд справи впродовж розумного строку;

3.    ефективність судового контролю за актами та діями (чи бездіяльністю) органів публічної влади та дієвість судового рішення [1, с. 140].

Спеціальними комітетами Ради Європи було розроблено Принципи адміністративного права, які визначають відносини між адміністративними органами та приватними особами (далі - Принципи адміністративного права) [8]. Вказані Принципи адміністративного права ґрунтуються на Конвенції 1950 року [4], і у багатьох моментах фактично дублюють її; мають на меті забезпечити ефективні засоби контролю за адміністративними актами та діями органів державного управління, які порушують права та інтереси громадян. У Принципах адміністративного права вказано, що один із таких способів - це судовий контроль, який є неодмінним атрибутом держави, для якої визначальним є панування права та захист і повага прав людини. До таких засобів відносять: контроль як загальними, так і конституційними судами; адміністративний контроль, або як ще його називають, відомчий контроль, який полягає у контролі за діяльністю активної адміністрації вищестоящими державними органами, а також контрольна діяльність омбудсмена, уповноваженого парламентом здійснювати нагляд за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії цих органів чи їх посадових осіб, що порушують їх права [6].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа