Автор неизвестен - Від громадянського суспільства до правової держави - страница 92

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 

Представники державних органів, які безпосередньо приймають участь у реалізації земельної реформи заявляють про те, що що в рамках проведення земельної реформи буде завершено інвентаризацію землі, видачу актів, розмежування сільгоспугідь і земель комунальної власності, буде зроблена нова, справедлива ринкова оцінка землі.[1]

Буде заборонено надмірну концентрацію землі в одних руках, що унеможливить монополізм і чийсь диктат селянам. Поставлено також запобіжник спекулятивному перепродажу земель: купив поле - обробляй його. Причому ефективність господарювання, підтримання родючості ґрунтів контролюватиме держава і суспільство.

Також консолідація земель не дозволить «розривати» господарства на технологічно безсилі наділи.[5]

Головна мета прийняття земельної реформи полягає в тому, щоб кожен громадянин України став реальним власником на своїй землі. Якщо цей ресурс буде задіяний у державі, він буде працювати на її економіку. Підґрунтям для прийняття нової реформи та прийняття закону став підхід до створення земельного кадастру, щоб врешті-решт побачити реальний стан справ із земельними ресурсами. Також відповідно до законопроекту « Про ринок земель» планується створення у 2012 році Державного земельного банку України. Він буде надавати пільгові кредити для купівлі сільсько -господарських земель фермерами. В середньому кредит має бути 8-9% річних під заставу землі для власників чи під заставу права оренди. Також банк буде надавати безвідсоткові кредити на ті проекти, в яких буде зацікавлена держава. Сьогодні в Україні підготовлена вся нормативна база для введення мораторію на продаж землі іноземцям. Право продажу землі і регулювання ринку земель належатиме виключно громадянам України.[2]

При проведенні дій щодо реалізації реформи в життя, повинна враховуватися думки та побажання громадян і територіальних громад. Адже це питання повинно вирішуватися спільним тандемом держави і українського суспільства. Міністерство аграрної політики і продовольства провело багато консультацій з суспільством, з власниками землі, з місцевою владою і територіальними громадами . Як результат, були внесені нові поправки в законопроект «Про ринок земель» 18 липня 2011р. Також був виданий висновок Головного науково-експертного управління від 5 вересня 2011 року, в якому зазначені зауваження до проекту закону. Та зроблено узагальнюючий висновок щодо направлення проекту закону на повторне читання. [4]

Для того щоб забезпечити якісну реалізацію даного законопроекту , на думку автора треба врахувати такі пропозиції :земля повинна належати селянину, а не агро холдингу;

з боку держави постійно повинні проводитися дії, які б давали поштовх для сталого соціально - економічного розвитку українського села;

державні структури та громадяни України повинні остаточно прийти до висновку: чи дійсно прийняття цієї реформи буде засадою створення прозорого ринку землі?

Таким чином, варто зазначити, що на даному етапі в Україні є усі основи та фактори, які б сприяли прийняттю та реалізації зазначеного законопроекту. Автор вважає, що реалізація даного проекту дасть поштовх для створення українських сіл з високим економічним рівнем, інфраструктури для комфортного проживання спеціалістів своєї справи. Спрогнозувати наслідки прийняття цього закону можливо 50% на 50 %, вважають політики, фермери та влада. Потрібно зазначити лише те, що суттєвий аналіз цим подіям можна надати вже в 2012 році, з моменту введення ринку земель. Саме тоді можна буде побачити реальні позитивні та негативні наслідки цього фундаментального кроку.

 

Література:

1.Земельний Кодекс України, зі змінами та доповненнями від 16 червня 2011р.

2.Законопроект « Про ринок земель» від 19.07.2011

3.Проект Закону «Про Державний земельний кадастр» від 04.02.2011

4.Офіційний сайт Верховної Ради України http://www.rada.gov.ua/

5. Юридичний журнал «Право України» [електронне джерело]

http://pravoua.com.ua/

 

Науковий керівник : старший викладач кафедри цивільного та господарського права Берус Наталія Володимирівна.

 

 

НОВЫЙ ЗАКОН РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ ОБ АДВОКАТУРЕ: НЕОБХОДИМА ЗАЩИТА ЗАЩИТНИКОВ

 

Якута Виктория Владимировна

студентка 3 курса юридического факультета Белорусского государственного университета.

 

Ключевые слова: адвокат, независимость адвокатов, Министерство юстиции, адвокатское самоуправление.

 

"Торжественно клянусь честно и добросовестно исполнять обязанности адвоката, защищать права, свободы и интересы доверителей, руководствуясь Конституцией Российской Федерации, законом и кодексом профессиональной этики адвоката" - присягу такого содержания приносят адвокаты в Российской Федерации [1, ст. 13]. В Республике Беларусь адвокаты присягу не приносят... Да и для того, чтобы честно и добросовестно защищать права и свободы других лиц, адвокат, прежде всего, сам должен быть независимым в своей деятельности. Однако, как показывает анализ законодательства и правоприменительной практики, говорить о независимости адвокатов в Беларуси достаточно сложно. Скорее наоборот: возникает вопрос о защите самих защитников.

Основой регулирования института адвокатуры в Беларуси является Закон «Об адвокатуре и адвокатской деятельности в Республике Беларусь» [2] (далее - Закон), который вступил в силу 06 апреля 2012 года. Безусловно, положительной чертой данного Закона является  то,   что   им  учреждена  частная   адвокатура.   Однако  этим,   к сожалению,положительные черты Закона исчерпываются. Более подробный анализ данного нормативного акта показывает, что, несмотря на принятые изменения, зависимость адвокатуры от государства (а если точнее, от исполнительной власти) не ослабла. Так уже в ст. 2 Закона говорится о том, что законодательство об адвокатуре состоит из Конституции Республики Беларусь, данного Закона и других нормативных правовых актов, четкий перечень которых не указан. Это означает, что нормы об адвокатуре и адвокатской деятельности могут устанавливаться актом любого государственного органа. Учитывая тот факт, что, согласно ст. 137 Конституции Республики Беларусь, некоторые декреты и указы Президента страны носят надзаконный характер, то даже те немногие прогрессивные положения Закона являются весьма шаткими, так как в любой момент могут быть отменены или изменены декретом или указом. Тем более, что даже в самом Законе прямо указывается на возможность установления особенностей деятельности некоторых адвокатских образований актами Президента (ч. 2 ст. 32 Закона).

Нельзя также не обратить внимания и на то, кто может осуществлять адвокатскую деятельность в Беларуси. Согласно ст. 7 Закона, адвокатом в Республике Беларусь может быть лишь ее гражданин. Причину установления данного ограничения ничем иным, кроме как политическими мотивами, объяснить нельзя. Представляется, что положение ст. 7 Закона не соответствует ст. 11 Конституции Республики Беларусь. Не соответствует данная норма и международным стандартам: так, п. 1 Стандартов независимости юридической профессии Международной Ассоциации Юристов установлено, что «каждый человек, имеющий необходимую юридическую квалификацию, должен иметь право стать юристом и осуществлять юридическую практику без ограничений и дискриминации» [3]. Не бесспорным является и запрет на осуществление адвокатской деятельности лицами, ранее совершившими умышленные преступления (абз. 3 ст. 8 Закона). Согласно ст. 99 Уголовного кодекса Республики Беларусь [4], погашение и снятие судимости аннулируют правовые последствия уголовной ответственности. Представляется, что данная норма распространяется и на ограничение на занятие тем или иным родом деятельности. К слову, законодательством об адвокатуре Украины [5, ст. 2] и России [1, ст. 9] запрещено заниматься адвокатской деятельностью совершившим умышленные преступления лицам, только если их судимость не погашена и не снята.

Дальнейший анализ Закона непроизвольно приводит к мысли, что если насилие -повивальная бабка истории, то Министерство юстиции (далее - Минюст) - повивальная бабка белорусской адвокатуры. Так, для того, чтобы получить статус адвоката, необходимо сдать экзамен Квалификационной комиссии по вопросам адвокатской деятельности в Республике Беларусь (далее - Квалификационная комиссия). Квалификационная комиссия создается при Минюсте, положение о ней и ее состав также утверждаются данным министерством. Состав данной комиссии, мягко говоря, вызывает недоумение, поскольку адвокаты в ней оказываются в меньшинстве (7 адвокатов и 10 представителей других структур). Возникает также вопрос: зачем в Квалификационной комиссии по вопросам адвокатской деятельности представитель Генеральной прокуратуры, органа, который всегда противопоставляется адвокатуре? Минюст, к слову, имеет в данной комиссии пятерых представителей, да и председательствует здесь с правом решающего голоса заместитель Министра юстиции. О том, насколько объективной может быть оценка потенциального адвоката Квалификационной комиссией, говорить не приходится.

Одним из наиболее проблемных является вопрос о привлечении адвоката к дисциплинарной ответственности. Минюст и в данной сфере имеет весьма обширные полномочия: согласно ч. 1 ст. 22 Закона, Минюст имеет право по собственной инициативе возбудить в отношении адвоката дисциплинарное производство, причем сроки рассмотрения дела о дисциплинарной ответственности, указанные Минюстом, для дисциплинарной комиссии коллегии адвокатов являются обязательными. Согласно абз. 12 ч. 1 ст. 38 Закона, в случае, еслидисциплинарное производство было возбуждено Министром юстиции, адвокат на время его ведения отстраняется от исполнения своих обязанностей. В сущности, данное положение Закона позволяет Минюсту в любое время устранить «неугодного» адвоката от участия в том или ином процессе. То же касается и практики лишения адвокатов лицензий, которая широко применялась во время так называемых «политических» процессов после выборов 2011 года. В этой связи вызывает ряд вопросов и внесение Минюстом в Квалификационную комиссию представлений о проведении внеочередной аттестации адвоката для определения возможности выполнения адвокатом своих профессиональных обязанностей в случае выявления фактов, свидетельствующих о его недостаточной квалификации. В данном случае было бы целесообразно установить минимальный срок, который должен пройти после аттестации адвоката, для проведения его внеочередной переаттестации. Поскольку такой срок не установлен, проведение внеочередной аттестации является возможным через любой промежуток времени, прошедший после сдачи адвокатом экзамена Квалификационной комиссии, что ставит под сомнение квалифицированность оценки данного органа.

Представляется также интересным сравнение ч. 2 ст. 23 Закона и п. 1 ч. 1 ст. 83 Уголовного кодекса Республики Беларусь, устанавливающих сроки давности привлечения, соответственно, к дисциплинарной и уголовной ответственности. Так, согласно ч. 2 ст. 23 Закона, если в ходе дисциплинарного производства проводилась проверка государственными органами или иными организациями, оно подлежит прекращению, если с момента совершения дисциплинарного проступка истекло два года. Такой же срок давности привлечения к ответственности за совершение преступления, не представляющего большой общественной опасности, установлен п. 1 ч. 1 ст. 83 Уголовного кодекса.

Среди полномочий Минюста в отношении адвокатуры есть и такие, которые, по логике вещей, должны принадлежать исключительно органам адвокатского самоуправления. Так разработка и утверждение Правил профессиональной этики адвокатов, инициирование проведения общего собрания (конференции) членов территориальной коллегии адвокатов, внесение в органы управления коллегий адвокатов предложений по кандидатурам для избрания на должности председателей коллегий адвокатов и досрочное прекращение их полномочий - по законодательству подавляющего большинства государств оставлены на усмотрение сформированных адвокатами органов самоуправления. В Беларуси же, даже копии решений территориальной коллегии адвокатов по вопросам организации деятельности адвокатов, привлечения их к дисциплинарной ответственности в пятидневный срок со дня их принятия направляются в Минюст. Более того, данное министерство обладает правом приостановления не соответствующих законодательству либо принятых с нарушением установленного порядка решений органов управления коллегий адвокатов и внесения в эти органы представлений об отмене таких решений.

Дальнейший анализ Закона вообще ставит под сомнение наличие в Беларуси адвокатского самоуправления. Так при прекращении полномочий совета или председателя территориальной коллегии адвокатов и неизбрании новых органов управления общим собранием (конференцией) членов территориальной коллегии адвокатов Минюст назначает из числа членов этой коллегии соответствующие временные органы управления, действующие до проведения очередного общего собрания (конференции) членов территориальной коллегии адвокатов. Согласованию с Минюстом подлежит и кандидатура председателя Республиканской коллегии адвокатов и его заместителя. Копии решений данной коллегии в двухдневный срок со дня их принятия направляются в Минюст. В состав рабочих органов высшего органа адвокатского самоуправления - съезда адвокатов - включается представитель Минюста, а также могут быть включены представители иных государственных органов, общественных объединений,  ученые-юристы,   количество  которых  Законом  не  ограничено. Учитываяизложенное, достаточно сложно ответить на вопрос о том, кто на самом деле будет принимать решения в органах так называемого адвокатского самоуправления.

После вышеприведенного перечня полномочий Минюста в отношении адвокатуры просто парадоксально звучит содержащееся в той же ст. 38 Закона положение о том, что Минюст «принимает меры по защите интересов адвокатов от незаконного и необоснованного вмешательства в их профессиональную деятельность». Так и хочется спросить: «От чьего вмешательства министерство защищает адвокатуру? От своего собственного?» Так не проще ли не вмешиваться изначально?!

Данная норма тем более является декларативной, так как реальные гарантии адвокатской независимости не нашли законодательного закрепления. Так белорусский Закон не содержит даже таких общепризнанных гарантий, как защищенность от произвольного вмешательства в деятельность адвокатов со стороны следственных органов [1, ст. 8], право присутствовать при рассмотрении своих ходатайств и жалоб на заседаниях коллегиального органа [5, ст. 6], иммунитет от преследований за соответствующие заявления, сделанные им в письменной или устной форме при добросовестном исполнении своего долга и осуществлении им профессиональных обязанностей [3, п.11]. Так многие адвокаты опасаются высказывать свое мнение международным наблюдателям по поводу ведения тех процессов (в особенности, уголовных), в которых они участвуют, так как они могут быть привлечены к уголовной ответственности по ст. 3691 Уголовного кодекса («Дискредитация Республики Беларусь») [6].

Как уже отмечалось, новый Закон об адвокатуре вступил в силу 06 апреля 2012 года. Однако, данный нормативный акт, по сути, остается «мертвым». Причин этому много. Любой закон содержит лишь основные положения, руководящие нормы, которые в каждом случае для своей эффективной реализации требуют более детальной регламентации в подзаконных нормативно-правовых актах, которых в Беларуси еще не принято. Закон 2012 года, в отличие от предыдущего закона, закрепляет право заниматься оказанием юридических услуг только за адвокатами, в связи с чем возникает ряд вопросов о том, как дальше будут работать юристы-хозяйственники. В сущности, данное положение Закона означает ликвидацию многих крупных образований «хозяйственников», так как переориентировать их на новый вид деятельности достаточно сложно. Немаловажной проблемой является и отсутствие в Республике Беларусь опыта деятельности частной адвокатуры, так как данный институт впервые введен Законом 2012 года.

Подводя итоги вышеизложенному, нельзя не отметить, что сам факт введения в Республике Беларусь института частной адвокатуры свидетельствует об определенной либерализации государственной политики в данной сфере. Однако анализ правовой регламентации данного института показывает, что положение защитников практически не изменилось: не произошло столь ожидаемого расширения полномочий органов адвокатского самоуправления, закрепления новых гарантий адвокатской независимости, становления адвокатуры как полноценного института гражданского общества. Защитники в Беларуси, как и раньше (а возможно, как и никогда раньше), нуждаются в защите. И только наличие полноценных гарантий их защищенности дает надежду на возможность эффективной реализации всеми гражданами своего права на защиту.

 

Литература:

1. Федеральный закон Российской Федерации от 31.05.2002, № 63-ФЗ «Об
адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации» (по состоянию на
11.04.2012).                   [Электронный                  ресурс].                   Режим доступа:

http://www.fparf.ru/federal/fz_ob_advokature.htm - Дата доступа: 11.04.2012.

2.   Закон Республики Беларусь от 30.12.2011, № 334-З «Об адвокатуре и адвокатской деятельности в Республике Беларусь» (по состоянию на 11.04.2012). [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://rudocs.exdat.com/docs/index-91222.html - Дата доступа: 11.04.2012.

3.   Стандарты независимости юридической профессии Международной Ассоциации Юристов. Приняты на конференции МАЮ (Нью-Йорк, сентябрь 1990 года). [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.ardashev.ru/index.php/article/archive/260 - Дата доступа: 11.04.2012.

4.       Уголовный кодекс Республики Беларусь: кодекс Республики Беларусь от
09.07.1999, № 275-З, (по состоянию на 11.04. 2012). [Электронный ресурс]. Режим доступа:
http://www.pravo.by/main.aspx?guid=3871&p0=hk9900275&p2={NRPA}               - Дата

доступа:11.04.2012.

5.       Закон Украины от 19.12.1992 № 2888-XII (по состоянию на 11.04.2012). [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2887-12 - Дата доступа: 11.04.2012.

6.       Отчет Бюро по демократическим институтам и правам человека ОБСЕ «Мониторинг судебных процессов в Республике Беларусь (март-июль 2011 года)». [Элетронный ресурс]. Режим доступа: http://hrwatch-by.org/bdipch-otchet-po-monitoringu-sudebnykh-protsessov-v-belarusi-mart-iyul-2011-goda - Дата доступа: 11.04.2012.

 

Научный руководитель: доцент кафедры уголовного процесса и прокурорского надзора юридического факультета БГУ, кандидат юридических наук, доцент, Шпак Вячеслав Викторович.

 

 

ВИПРАВЛЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ЯК МЕТА ПОКАРАННЯ

 

Ялова Тетяна Юріївна

студент-спеціаліст юридичного факультету Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна e-mail: tatianalarina@mail.ru

 

Ключові слова: мета покарання, виправлення, перевиховання, ресоціалізація

 

Кримінальний кодекс України (далі КК України), встановлює цілі покарання. Згідно зі ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами [3]. Але до цього часу проблема виправлення засуджених знаходиться в дискусійному полі кримінального права.

Виправлення - процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням та іншими заходами [8, с. 180].

У законодавчій сфері актуальність окресленої проблеми виявляється у багатовекторності задекларованих у кримінальних кодексах цілей покарання. Наприклад, у чинному Кримінальному кодексі України виправлення засуджених, поряд із карою та запобіганням вчиненню нових злочинів, як засудженими так і іншими особами, виступає як одна із цілей покарання. Білоруськийзаконодавець вважає, що мета покарання охоплюється триєдиною мето кримінальної відповідальності (ст. 44): 1) виправлення особи, яка вчинила злочин; 2) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так й іншими особами; 3) поновлення соціальної справедливості [6]. Відповідно до КК Республіки Польща (параграф 1 ст. 53, параграф 1 ст. 54) у разі призначення покарання неповнолітньому суд має керуватися, насамперед, виховною метою, а при застосуванні покарання чи кримінально-виховних заходів щодо дорослих - враховувати запобіжні й виховні цілі та потреби у формуванні правової свідомості суспільства [7].

На нашу думку, доцільно погодитися з позицією В. Велієва, який стверджує, що у нашому суспільстві кримінальне покарання не лише може а й повинно виконувати виправно-виховну функцію, тому система кримінальної юстиції має звітувати перед суспільством не лише про запобігання злочинам, а й про перевиховання засуджених [1, с. 51-52].

Необхідно зазначити, що у полі визнання виправлення як складової мети покарання виникла проблема про віднесення до цілей покарання (поряд з виправленням) й перевиховання. Виховання та перевиховання засуджених це не лише мета покарання, а й гуманістичне ядро даного інституту. Процес виправлення й перевиховання органічно пов'язаний і взаємообумовлений. Виправлення являє собою першу стадію перевиховання. І якщо у кримінологічній практиці загальновизнаним показником стає усвідомлення засудженим своєї провини, щире розкаяння з приводу вчиненого, намір розірвати зі злочинним минулим, то перед перевихованням мається на увазі більш глибока та стабільна психологічна зміна характеру й свідомості засудженого як особистості. Перевиховання - це вже докорінна психологічна зміна усієї системи аморальних і протиправних поглядів та звичок засудженого, що і є метою покарання на рівні його найефективнішої реалізації у вигляді дійсно стабільного правослухняного способу життя [4, с. 65].

В. М. Трубніков та Ю. В. Шинкарьов, які досліджують питання покарання, вказують, що виправлення злочинця означає піддати зміні на краще його погляди, звички, навички коли в цьому особистість не вимагає докорінної переробки. Перевиховання передбачає повну перебудову морального виду засудженого [5, с. 154].

Загальноприйнятим на сьогодні у доктрині кримінального права є те, що розрізняють два види виправлення: юридичне та моральне.

Переважна більшість науковців під метою виправлення розуміє юридичне виправлення - не вчинення винним нового злочину. Під моральним виправленням розуміють таку перебудову особистості засудженого за якої нового злочину він не вчинить не з причин загрози покарання, а тому, що це суперечило б новим поглядам и переконанням, тому що в ньому народився зовсім інший страх - страх совісті, страх перед законом [5, с. 155].

Не можна погодитись з думкою О. І. Шинальського, який вважає, що виправлення полягає в систематичному, науково обґрунтованому, гуманному впливі на засуджених [9, с. 44-49]. Оскільки ми додержуємося тези про те, що виправлення це безпосередньо процес змін, який відбувається із засудженим, а ті аспекти яких торкається науковець краще назвати засобами за допомогою яких досягається мета виправлення.

Деякі вчені вважають, що каральний і виховний вплив на винного виявляється вже в самому факті призначення судом конкретного покарання, призначення покарання - вельми дійовий момент прояву карального впливу. Саме цей момент у низці випадків значно більше впливає на засудженого, аніж безпосередньо виконання призначеного покарання. Засуджений зазнає моральних страждань, сорому, які будучі невід'ємною частиною карного впливу, надовго залишають слід у його свідомості, що одночасно сприяє усвідомленню його вини перед суспільством.

Виправлення засуджених можливе не лише при відбуванні покарання, а й при застосуванні інших форм реалізації кримінальної відповідальності. О. О. Книженко вважає, що при застосуванні заохочувальних норм, зокрема, звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм як Загальної так і Особливої частини КК України, також єможливим досягнення мети виправлення. До цього покликані умови таких видів звільнення, як наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею трудовому колективу на поруки, у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, у зв'язку з дійовим каяттям. Про досягнення мети виправлення законодавець говорить й у ст. 97 КК України, вказавши, що якщо виправлення неповнолітнього можливе без застосування покарання, то він може бути судом звільнений від покарання із застосуванням як одного так і кількох заходів виховного характеру [2, с. 255].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа