В Б Євтух - Етнічність енциклопедичний довідник - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48 

В. Б. Євтух

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Етнічність: енциклопедичний довідник

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ «Фенікс» 2012УДК 316.347(031) ББК 60.545я20 Є 27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Євтух В. Б.

Є 27                            Етнічність : енциклопедичний довідник / В. Б. Єв-

тух ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова, Центр етноглобалістики. - К. : Фенікс, 2012. - 396 с.

 

 

 

 

 

 

У довіднику автором на основі широкої джерельної бази запропоновано інтерпретації такого багатоаспектного феномену, як "етнічність", формулюється уявлення про явище етнічності, показано його роль у сучасному світі взагалі і його вплив на розвиток життєдіяльності конкретної людини та людських спільнот.

Видання стане у нагоді як фахівцям, так і читачам, хто цікавиться етнічною проблематикою.

 

 

 

 

УДК 316/347(031) ББК 60.545я20

 

 

 

 

 

© Євтух В. Б., 2012

© Видавництво «Фенікс», 2012Щоби осягнути значущість глобального феномена...

 

 

 

 

"Етнічність (від грецьк. ethnos - народ, плем'я) - термін, який відтворює якісні характеристики людини або групи людей, пов'язані з їх етнічним походженням і які виявляються у побуті, культурі, поведінці, й в цілому, у ментальності, підтверджуючи це походження та вирізняючи їх з-поміж інших. Часто-густо термін вживається також для означення етнічної спільноти, мовної й культурної самобутності групи людей". Таке визначення етнічності (як явища, як поняття, як терміна) я подаю у цьому "Енциклопедичному довіднику". Звичайно, воно може бути більш широким, більш деталізованим. До нього можна додавати епітети, його можна розкладати на компоненти, натяками у дужках розгортати навколо запропонованого визначення дискусію. Та я спробую уникнути цього, завважуючи на те, що: а) формат видання такої не передбачає; б) як я у своїх попередніх публікаціях неодноразово нагадував вислів мудрих стосовно того, що про терміни не дискутують, а домовляються. Власне, йдеться не про прийняття чи неприйняття трактування того чи того терміну, а віднайдення способу його найбільш ефективного, а отже і адекватного, застосування для з'ясування сутності феномена. Фахівцям, зокрема соціологам, з котрими я себе певною мірою ідентифікую (завважу, моя особиста ідентифікація дотична також і до етнології, і до етнополітології, і до етнопсихології), зрозуміло, що мова йде про операціоналізацію терміна - його робоче вживання у конкретній ситуації. Щоправда, ті, у кого виникає непереборна сверблячка подискутувати, чи, то пак, висловити свої коментарі, можуть собі це дозволити. Однак я, користуючись висловом блискучого українського етно­політолога Олексія Картунова, "гречно" просив би опанувати кількома мовами, щоби втямити собі шлях до проникнення у зміст термінів, левова частка яких увійшла у наш науковий обіг завдяки  зусиллям  неперевершених дослідників етнічності,різномовних Фредеріка Барта, Юліана Бромлея, Георга Бруннера, Домініка Буше, Натана Глейзера, Фрідріха Геккмана, Леокадії Дробіжевої, Лєшека Корпоровіча, Фреда Ріггса, Пітера Роуза, Ентоні Сміта, Валерія Тішкова, Джошуа Фішмана, Річарда Шермерхорна тощо.

Для тих дослідників, котрі побажають розглядати феномен етнічності з своєї власної точки зору, нібито прагнутимуть відкривати нові, ще незвідані, змісти етнічності, завважу, що це можуть бути лише вправи з окремими її аспектами, або з тим чи тим її виявом у тому чи тому соціокультурному чи політико-правовому контекстах. Зважаючи на цей момент, у довіднику під парасольковим терміном "Етнічність" я подаю 33 її різновиди. Саме стільки на сьогоднішній день мені вдалося віднайти їх у англомовній, грецькомовній, італомовній, німецькомовній, польськомовній, російськомовній, украї­номовній, французькомовній фаховій етнологічній, політологічній, психологічній, соціологічній літературі. Воло­діння цими мовами на рівні, котрий забезпечує сприйняття, розуміння й певною мірою проникнення у сутність феномена та його нюанси, дає мені право пропонувати дослідникам, та й просто читачам (тим, хто цікавиться, або, можливо, у майбутньому зацікавиться проблемами етнічних аспектів буття сучасної людини), інтерпретації етнічності, як поняття, як терміна.

Основною метою цього видання, за моїм задумом, є реалізація ще одного кроку на шляху до здійснення мого великого проекту "Етнічність у сучасному світі", котрий на те, щоби осягнути значущість глобального феномена. Нагадаю, що у попередні роки мною були підготовлені й побачили світ кілька публікацій у цьому контексті, зокрема під моїм керівництвом - "Етнічний довідник. У трьох частинах" (1997 р.), "Етнічні спільноти України: Довідник" (2001 р.), авторські -"Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контексти" (2001 р.), "Етносуспільні процеси в Україні: Можливості наукових інтерпретацій" (2004 р.) "Етнічність: Глосарій" (2009 р.), "Концептуальні конструкти етносоціальний реалій: Досвід трьохлітніх досліджень" (2010 р.), "Етносоціологія: Довідник" (2011 р.), "Соціально-економічні чинники розвитку регіонів в етнополітичний контекстах" (2011 р.).Вважаю, що кілька зауважень стосовно ідеї, мети, змісту, структурування видання стануть у нагоді як фахівцям, так і тим, хто побажає вдовольнити свою зацікавленість тим чи тим терміном, сюжетом, даними та інформацією з царини етнічності. Ідея - проста і очевидна: сформувати адекватну уяву про явище етнічності й відтворити його роль у сучасному світі узагалі й його вплив на розвиток життєдіяльності конкретної людини і людських спільнот. Мета - сприяння розумінню й опануванню (принаймні частково) сутністю такого складного соціального і у той же час етнокультурного феномена, яким є "етнічність". І, покликаючись на таке розуміння, обрати свою позицію у ставленні до нього та визначитися з манерою поводження з ним. Завдання змісту полягає у розкритті значень (загального й конкретного) термінів, у дещо розлогій характеристиці насичених інформацією деяких явищ та процесів з тим, щоб увести читача в етнічну проблематику, зацікавити його нею, показати безмежну етнокультурну диверсифікованість сучасного світу й спонукати до того, щоб він замислився над нагальною потребою віднаходити шляхи і засоби утримувати цей світ вкупі.

Структурування самого довідника, матеріалу та постатейне ранжування потребують дещо детальніших пояснень. Використана схема структурування визначається кількома обставинами: 1) використанням набутого досвіду у процесі підготовки двох попередніх довідкових видань, які стали послідовними кроками до нинішнього - більш загального "Етнічність: Глосарій", який містить 906 термінів, та спеціалізованого "Етносоціологія: довідник", де подається інтерпретація 739 понять і термінів, дотичних до етно-соціологічної галузі соціогуманітарного знання. Теперішній довідник, який я пропоную назвати енциклопедичним (принаймні він таким може іменуватися), оскільки у ньому подається, на мій погляд сконцентровано поглиблене тлумачення понад 1300 термінів, персоналій та понять, пов'язаних із чітко окресленим предметом "етнічність". Завважу, що цією цифрою з огляду на досить швидке зростання дослідницького інтересу до етнічної проблематики не вичерпується їх кількість. У ближчому часі можуть з'явитися нові термінологічні знахідки, що допомагатимуть збагнути й пізнати чи не найскладніше явище у сучасному суспільному розвитку людства;  2) прагненням виявити усі доступні насьогодні терміни з етнічності й спроба деякою мірою їх операціоналізувати, подати царину їх застосування; 3) спробою відтворення зв'язку між поняттями та термінами.

Отже, усі терміни і поняття подаються у абетковому порядку; при цьому складні, багатогранні явища етнічного світу узагальнюються одним терміном, який я називаю парасольковим, а його багатогранність у свою чергу розкривається через низку конкретних термінів, які акцентують увагу на тому чи тому його аспектові чи значенні. Це зокрема стосується таких термінів, як "етнічність", "етнічні процеси", "ідентичність", "міжетнічний конфлікт", "націоналізм", "спільнота", "стереотип" тощо. Емоційно забарвлені, чи ті, котрі поки що не усталені, чи не набули широкого вжитку в етнологічній, етносоціологічній, етнополітичний науках, чи то їх значення поки що недостатньо з'ясоване, взяті у лапки. Глобальні феномени (у рамках оголошеного предмету), явища з могутнім силовим полем, теоретично насичені терміни мають розлоге пояснення й час від часу супроводжуються прикладами, скажімо, "етнос", "етнополітичний менеджмент", "нація", "поліетнічна країна".

У довіднику вміщено список літератури, який, з одного боку, дає можливість уявити рівень наукової зацікавленості й ступінь вивчення феномену етнічності, а з другого, показує фундамент (безумовно, частково), на якому базуються авторські зусилля представити читачеві і досліднику місце етнічності у життєдіяльності людини, людських спільнот та у розвитку різноманітних суспільств.

Покажчики, котрі є у довіднику, несуть очевидне практичне утилітарне навантаження - допомогти читачам зорієнтуватися в етнокультурно диверсивікованому світі, віднайти той чи той термін, який зустрівся йому на шляху до опанування теоретичними й практичними знаннями з етнічної проблематики.

Об'єктом моїх прикінцевих розмірковувань стосовно презентованої праці є, як на мене, дуже важливий компонент самого процесу її підготовки. Безумовно, такі виданні потребують копіткої праці не лише його автора й головного актора-мобілізатора, але й тих, хто зголошується допомагати йому, або спонукає його на таку працю. Мені у цьому відношенні пощастило впродовж певного терміну співпрацювати дійсно з вправними у своїй професії і я би сказав"заскоченими" (захопленими) можливістю реалізовувати свою високу фаховість та очевидну креативність у тому чи тому проекті фахівцями. Я радий скористатися нагодою, щоби висловити щиру вдячність керівникам вагомих структурних підрозділів нашого Драгомановського університету -директорові наукової бібліотеки доценту Людмилі Савенковій та начальнику редакційного відділу доценту Олесі Макаренко, котрі доклали чимало зусиль до появи цього енциклопедичного довідника. Для мене, безумовно, багато важить віднайдення можливостей продискутувати свої наміри щодо обґрунтування появи чи потрактування того чи того поняття, терміну з колегами, котрі працюють у тій же чи у близькій до моїх наукових інтересів дослідницькій царині. У цьому конкретному випадку таким дискутантом став молодий дослідник етнічності кандидат соціологічних наук доцент кафедри соціології Інституту соціології, психології та управління Володимир Крячко. Звичайно ж, маю приємність сказати слова вдячності за допомогу викладачеві цієї ж кафедри Ірині Заїнчківській та студентові-соціологові Олександру Золотухіну.

Дозволю собі висловити надію, що запропоноване видання знайде відгук у тих, хто цікавиться етнічної проблематикою, збудить інтерес до роботи над такого роду проектами.А

 

 

АБЕРАЦІЯ ЕТНІЧНА (від латин. aberrare ab - від; errare -блукати, помилятися) - відхилення від норми; помилки, порушення, погрішності. Найчастіше цей термін використовується у точних науках. Щодо етнічності, то, за російським етнологом Олександром Севастьяновим, під аберацією варто розуміти прагнення дослідників прив'язати етнічність до таких чинників, як мова, територія, економічне життя і психічний склад етнофора, що, зазвичай, виявляється у культурі. Це, на його думку, - лише відхилення у свідомості.

 

 

АБОРИГЕНИ (від латин. ab origene - від початку) - корінні жителі країни, певної території, місцевості; традиційно цей термін вживається стосовно корінних мешканців Африки, Америки, Австралії. Власне це ті, хто першими почали освоювати вільні, незаселені території та їх нащадки, котрі залишаються мешкати на цих територіях.

 

 

АБСОРБЦІЯ ЕТНІЧНА (від латин. absorbere - поглинати) -процес поглинання домінантними етнічними системами (культурами) менших, більш слабких етнічних систем (культур), у результаті якого останні зникають або ж суттєво втрачають маркери своєї етнічності. Абсорбція відбувається у процесі взаємодії різних етнічностей, зазвичай, під час підкорення (завоювання) тих чи тих етнічних спільнот (малочисельних) спільнотами з сильним етнічним полем.

 

 

АВЕРКІЄВА Юлія Павлівна (Юлия Павловна Петрова-Аверкиева) - російський етнолог (1907-1980 рр.); закінчила Ленінградський державний університет; навчалася у Колумбійському університеті (Нью-Йорк) під керівництвом Ф. Боаса; закінчила аспірантуру АН СРСР; працювала в Музеї антропології та етнографії АН СРСР, Інституті етнографії АН СРСР. Захистила дисертації ­кандидатську у 1935 р., докторську у 1962 р. Поле професійної діяльності: теоретичні проблеми, американська етнографія, народи Північної Америки, зокрема індіанці.

Вибрані праці: Рабство у индейцев Северной Америки. М.—Л., 1941; Соотношение родовой и соседской общины у индейцев Северной Америки. — М., 1964; Основные проблемы истории США в американской историографии: От колониального периода до гражданской войны 1861—1865. — М., 1971; Индейцы Северной Америки: От родового общества к классовому. — М., 1974; История теоретической мысли в американской этнографии. — М., 1979.

 

 

АВТАРКІЗАЦІЯ ЕТНІЧНА (від грецьк. autarkia -самозабезпечення) - процес облаштування життєдіяльності етнічної спільноти, який веде до повної незалежності, або ж мінімальної її залежності від довколишнього світу, практично її ізольованості. Ідеї автаркії свого часу поширювалися серед української так званої політичної еміграції (еміграції, яка мала місце після другої світової війни). їх суть полягала у тому, щоб Україна, яка на той час перебувала у складі Радянського Союзу, розвивалася на своїй етнічній базі (українців) й самозабезпечувала свій розвиток незалежно від розвитку інших територій СРСР.

 

АВТОЕТНОНІМ (від грецьк. autos - сам, він; ethnos - народ; onoma - ім'я) - назва етнічної спільноти, яку застосовують самі до себе вихідці із однієї й тієї ж спільноти та яка визнається ними такою, що відтворює їх етнічну сутність, заслуговує на всіляку повагу і є предметом їх гордості. У цьому плані автоетноніми близькі за своїм значенням до ендонімів (наприклад, дойче - німці). Досить часто значення автоетноніму співпадає з значенням етноніму, назвою спільноти, яка укорінилася у свідомості представників інших спільнот й є офіційною, загальноприйнятою її назвою (болгари, українці, французи тощо).

 

 

АВТОНЕГАТИВІЗМ - термін, який вживається для того, щоб відтворити стан, коли йдеться про відкидання носіями певної культури деяких елементів власної культури. Зазвичай, таке явище має місце тоді, коли носії хочуть прискорити свою інтеграцію у суспільство проживання таприскорити просування по соціальній драбині у новому довкіллі.

 

АВТОНІМ (від грецьк. autos - сам, він; onoma - ім'я) -справжнє ім'я особи, адекватна назва людської спільноти. Дуже часто відомі люди, передусім, артисти, письменники, обирають вигадані імена (псевдоніми). Наприклад, автонімом Панаса Мирного був Панас Рудченко, Лесі Українки - Лариса Косач.

 

 

АВТОНОМІЗАЦІЯ - процес набуття статусу самоврядної території, реалізація права етнічної спільноти на самоврядне функціонування у межах етнополітичного організму (держави).

 

 

АВТОНОМІЯ (від грецьк. autonomia - самозаконня: autos -сам та nomos - закон) - спосіб співжиття у людських спільнотах за власними законами чи то контролюючи свої власні дії. Найбільш поширеними формами автономії є такі : етнічна автономія (від грецьк. ethnos - народ) - спосіб співжиття у людських спільнотах за власними законами, які базуються на етнічних традиціях; облаштування життя етнічних спільнот у межах етнополітичного організму (ЕПО) за законами, які надають можливості зберігати й розвивати свою самобутність та налагоджувати безконфліктну взаємодію з центральними органами управління; національно-культурна автономія - організаційно-структурована форма екстериторіального (дисперсного, розсіяного) існування етнонаціональних спільнот, через яку держава законодавчо й через систему практичних заходів забезпечує збереження і розвиток їх культурної, мовної й релігійної самобутності. Ідея національно-культурної автономії належить австрійським соціал-демократам К. Реннеру та О. Бауеру (кінець XIX ст.). Організаційними формами національно-культурної автономії є етнокультурні товариства, центри, громадські організації етнічних спільнот. Національно-культурні автономії існують у багатьох поліетнічних країнах світу, зокрема, Європи (Бельгія, Норвегія, Росія, Угорщина, Фінляндія тощо). У деяких країнах, скажімо, в Естонії,Латвії, Росії, Угорщині, прийняті спеціальні закони, у яких офіційно конституюються національно-культурні автономії. В Україні права етнічних спільнот на національно-культурну автономію гарантується Законом України «Про національні меншини України» (1992 р.): нині у країні діють близько 1200 етнічних організацій на всеукраїнському, регіональному та місцевому рівні, велика кількість художньо-мистецьких колективів; працюють школи з кримськотатарською, польською, російською, румунською, словацькою, угорською мовами навчання; спеціалізоване видавництво видає книги мовами національних меншин; болгарська, вірменська, єврейська, кримськотатарська, польська, румунська, угорська спільноти мають свої всеукраїнські газети; у місцях компактного поселення етнічних спільнот ведуться теле- та радіопередачі етнічними мовами; національно-персональна автономія -організаційно-структурована форма екстериторіального існування етнонаціональних спільнот, котрі розселені дисперсно й яким надається право самостійного облаштування свого життя на основі подвійної організації владних інститутів у поліетнічній державі; при цьому одні інститути вибудовуються за національними ознаками, а інші - за територіальним принципом. У першому випадку інституції (самої спільноти) відають питаннями організації її етнокультурного розвитку й взаємодії з загальнодержавними владними органами, у другому, -загальнодержавні ограни влади формують засади, які законодавчо й фінансово забезпечують функціонування інституцій етнонаціональної спільноти. Концепцію національно-персональної автономії поряд з ідеєю національно-культурної автономії розвивали К. Реннер і О. Бауер, які вважали, що джерелом і носієм прав є не території, а самі нації, що означає: об'єднання громадян на основі їх етнонаціонального походження мають бути об'єктом права й таким чином з'являється можливість захищати свої права та інтереси, пов'язані з етнічним походженням та самобутністю етнокультурної та господарської діяльності. В історії України практикувався такий тип етнічної автономії: Центральна Рада своїм Універсалом (листопад, 1917 р.) визнала право на національно-персональну автономію за єврейською, польською та російською національними меншинами; усічні 1918 р. було прийнято Закон УНР про національно-персональну автономію, за яким право на національно-персональну автономію, крім згаданих меншин, надавалося й іншим за умови подання ними відповідної заяви, котру мали б підписати не менше 10 тисяч представників тієї чи іншої меншини. Згідно з законом, члени меншини, внесені за їх особистими заявами у кадастр (своєрідний перепис), обирали органи самоуправління, визначали їх компетенцію й покладали на них обов'язок регулювання відносин з центральними органами державного управління. Щоправда, історія національно-персональної автономії в Україні була нетривалою, вона завершилася на рубежі 1920-х років. Спроби запровадження національно-персональної автономії здійснювалися у Сибіру (1918 р.), на Далекому Сході (1921 р.), але вони були невдалими. Більш успішним й тривалішим був досвід Естонії, де законом від 1925 року визнавалось право меншин, чисельність яких сягала 3 тис., утворювати національно-персональну автономію; національно-територіальна автономія -організаційно-структурована форма існування компактно розселених етнонаціональних спільнот у межах однієї держави, що передбачає широке внутрішнє самоврядування, зокрема й з деяких аспектів законодавства, яке регулює їх етнокультурний розвиток, та взаємодію органів влади місцевого й їхнього самоврядування. Зазвичай, такий тип автономії створюється за рішенням центральних органів влади й таке рішення узгоджується з регіональними та місцевими органами самоврядування тих територій, на яких компактно проживають представники етнічних спільнот. їх утворення передбачає делегування автономіям певних адміністративних повноважень та функцій самоуправління за рахунок перерозподілу цих повноважень між центральною владою, органами регіонального і місцевого самоуправління та самоуправлінням національно-територіальної автономії. Цей принцип закріплюється юридично й такий тип етнічної автономії дозволяє забезпечувати життє­діяльність спільнот, пов'язаних з їх етнокультурної специфікою. Ідея національно-територіальної автономії поширилася наприкінці XIX-початку XX ст. у межах багатонаціональних імперій, зокрема у Австро-Угорщиній Росії. Формами існування національно-територіальної автономії традиційно були національні райони, національні населені пункти (селища, села); у новітній час - самоврядні національні меншини (Угорщина). Вислідом українсько-радянських практик вирішення проблем етнонаціонального розвитку стала поява у 1920-1930-х рр згаданих вище форм національно-територіальної автономії: на території України існувало 12 національних районів (німецьких - 7, болгарських - 3, 1 польський та 1 єврейський) й близько 2000 націо­нальних сільських рад. Це дало можливість етнонаціональним спільнотам деякою мірою зберігати й розвивати своє етнокультурне середовище, передусім мову, елементи культури, традиції, звичаї своїх етносів, ядро котрих знаходилося за межами Радянського Союзу. Існування національно-територіальної автономії, з одного боку, сприяло вирішенню деяких проблем самобутнього розвитку тієї частини етнонаціональних спільнот (зазвичай, компактно розселених), які перебували у межах таких територіальних одиниць а, з іншого, не враховувало інтереси представників цих спільнот, що мешкали поза межами національно-територіальної автономії. До того ж, утворення таких територіальних одиниць у межах регіонів може вносити загострення у етнополітичну ситуацію, породжуючи сепаратистські настрої серед частини представників тієї чи тієї етнічної спільноти (сьогодні, наприклад, серед русинів Закарпаття); сегментована автономія (від латин. segmentum - відтинок, відрізок) — термін, який був введений у науковий обіг американським етнологом й етносоціологом Фредом Ріггсом й означає організаційно-територіальне структурування меншинних спільнот (чітко виражена поселенська концентрація), у якому самоврядність меншини автоматично збільшує її незалежність від центральних управлінських структур. У цьому процесові автаркізації етнонаціональних спільнот головну роль відіграють лідери етнонаціональних рухів, котрі прагнуть посилити свій вплив як у своєму етнічному середовищі, так і на загальнополітичній арені країни проживання. Щоправда, сегментована автономія є скоріше теоретичним конструктом, яким користується виключно західні дослідники етнічності, вона реалізується рідко й існує впродовж нетривалого часу.Виняток складають резервації туземного чи аборигенного населення в Австралії, Америці (США, Канада), Африці; автономна національність (громадянськість) -

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48 


Похожие статьи

В Б Євтух - Сучасна етаонащональна динаміка українського суспільства тенденції закономірності особливості

В Б Євтух - Взаємодія україни з європейськими та трансатлантичними структурами у контекстіідентичностей

В Б Євтух - Сучасна етаонащональна динаміка українського суспільства тенденції закономірності особливості

В Б Євтух - Етнічність енциклопедичний довідник

В Б Євтух - Матеріали наукової етносоціологічної школи професора володимира євтуха