В Б Євтух - Етнічність енциклопедичний довідник - страница 14

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48 

сукупність етнічних спільнот (етнос, нація, етнічна меншина, національна меншина, новітні іммігрантські спільноти   тощо),    які   перебувають   у   стійких йупорядкованих зв'язках між собою. Останні обумовлюються соціально-економічною природою суспільства, відносинами класів і інших соціальних груп, системою розподілу праці, яка склалася на той чи той історичний період. Етнонаціональна структура - досить стійке явище, але разом з тим вона може змінюватися під впливом соціальних, економічних та політичних факторів. Етнонаціональна структура - явище притаманне поліетнічним країнам, до котрих згідно з існуючими класифікаціями відносяться країни, у яких інші, ніж титульна, етнічні спільноти перевищують десять відсотків усього населення. Україна також належить до поліетнічних країн, оскільки громадяни неукраїнського етнічного походження складають трохи більше 22 процентів її населення. Ведучи мову про етнонаціональну структуру українського суспільства, на сьогоднішній фахівці визначають її таким чином: український етнос (українська етнонація); етнічні групи серед них з невизначеним статусом (корінні народи/національні меншини) та національні меншини; представники окремих етносів. Український етнос -найчисельніша етнічна спільнота України (37,5 млн.). Щодо етнічних груп з невизначеним статусом, то до них можна віднести гагаузів (близько 32 тисяч), караїмів (близько 1200), кримських татар (нині понад 260 тисяч), кримчаків (406). За відсутності чітких критеріїв визначення поняття "національна меншина" в українському політико-правовому полі і офіційній практиці (етнополітиці) запропоную у даному випадку скористатися критеріями, які були покладені в основу визначення поняття "національна меншина" учасниками спільної робочої групи Ради Європи і України у рамках праці над пілотним проектом "Освітня політика і меншини. Україна". Принагідно мушу зауважити, що вони базуються на відомому визначенні поняття "національна меншина" Ф. Капоторті: група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням, чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; за своєю кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається з недавніх іммігрантівабо біженців; має глибоке коріння в країні проживання (зазвичай громадяни цієї країни). До цього можна додати, група населення, яка має достатню кількість осіб, котрі усвідомлюють себе членами цієї групи й здатні репродукувати свою самобутність через участь у діяльності етнічних організацій, художніх колективів, створення умов для збереження і розвитку своєї мови тощо. Тобто володіти внутрішніми резервами для досягнення, за Р. Бретоном, "інституційної наповненості" структури національної меншини. Враховуючи вищесказане, до національних меншин в Україні є підстави зараховувати такі етнічні групи населення: росіяни (8,3 млн.), євреї (понад 103 тис.), білоруси (понад 156 тис.), молдовани (понад 258 тис.), болгари (162,5 тис.), поляки (понад 144 тис.), угорці (понад 156 тис.), румуни (майже 151 тис.), греки (91,5 тис.), татари (понад 73 тис.), вірмени (майже 100 тис.), німці (близько 33 тис.), рома (47,5 тис.), азербайджанці (понад 45 тис.), грузини (близько 34 тис.), литовці (понад 7 тис.), чехи (близько 6 тис.), словаки (понад 6 тис.), естонці (близько 3 тис.). Інші громадяни України неукраїнського етнічного походження не відповідають визначеним вище критеріям і їх можна класифікувати як представників етносів, поділяючи на групи представників етносів і окремих представників етносів. Останнє зумовлено їхньою чисельністю - від кількох тисяч до 2-3 чоловік. Завважимо також, що у багатьох етнічних груп населення України існують внутрішні етнічні групи - субетнічні групи, котрі внаслідок різних причин зберігають свої специфічні риси культури, діалектні особливості мови та самоназву (мікроетнонім). Це, зокрема, в українців - бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки, русини; у росіян - козаки; у кримських татар - південнобережні ("ялтинські"), гірські ("татлар"), центральнокримські ("орта-полак"), степові ("ногайлар") татари; у татар - волго-уральські, сибірські, астраханські; такі групи існують також серед греків, молдован, рома, угорців, поляків. Знання про етнонаціональну структуру поліетнічного суспільства, володіння методикою визначення перспектив її розвитку дозволяють формувати ефективну етнополітику держави й більш адекватно планувати її соціально-економічний розвиток; етнорегіональна структура країниструктура розселення етнічних спільнот на територіїпевної поліетнічної країни. Зазвичай, на її території утворюються етнічні ареали з відчутною, або домінуючою присутністю однієї чи то кількох етнічних спільнот. Така ситуація характерна для сучасної України: тут вирізняються три групи регіонів, де частка тих чи тих етнічних спільнот становить від 0,2 відсотка у населенні тієї чи тієї області. Перша з них - це області Сходу (Донецька, Луганська, Харківська), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська) та дві області Центральної України - Дніпропетровська, Запорізька. Друга - західні області (Закарпатська, Чернівецька), області Центральної України (Кіровоградська, Полтавська, Черкаська), північні області (Житомирська, Київська). Третю групу утворюють: західні області (Волинська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська), Сумська та Чернігівська (Північний Схід України). У першій групі кількість етнічних спільнот варіюється від 12 до 18, у другій - від 6 до 9, у третій - від 3 до 5. Звернемо увагу на кілька характерних особливостей кожної із визначених груп: і) в усіх групах найчисленнішими є українці (за винятком Автономної Республіки Крим, де частка етнічних українців складає 24,3%) до 97,8% (Тернопільська область); 2) у першій групі фіксується висока питома вага представників російської етнічної меншини - від 14,1% (Миколаївська та Херсонська області) до 58,3% (Автономна Республіка Крим), а українці становлять тут, відповідно, від 24,3% (АРК) до 82% (Херсонська область); з) частка росіян у другій групі значно нижча - від 2,5% (Закарпатська область) до 7,5% (Кіровоградська), натомість українців -вагомо вища - від 80,5% (Закарпатська область) до 93,1% (Черкаська область); 4) третя група відзначається найвищим рівнем концентрації українців - від 97,8% (Тернопільська область) до 88,8% (Сумська область) та помітно меншою кількістю росіян - від 1,2% (Тернопільська) до 9,4% (Сумська область).

 

 

ЕТНОПОЛЕ межі функціонування тієї чи іншої етнічності, простір реалізації етнічних характеристик людських спільнот.ЕТНОПЕДАГОГІКА (від грецьк. ethnos - народ; pethagogo -вести, виховувати) - галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються у системі виховання даного народу. Завдання етнопедагогіки полягає у тому, щоб дитина засвоїла широке коло правил і навиків співжиття у суспільстві, оволодівши насамперед духовними надбаннями рідного народу. Формування гармонійно розвиненої особи, цілісної особистості, Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань, як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія. Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання у загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування.

 

ЕТНОПОЛІТИКА (від грецьк. polis - держава) система підходів і практичних дій держави щодо забезпечення розвитку етнонаціональної сфери. У поліетнічних державах, або державах з поліетнічним складом населення етнополітика, зазвичай, є автономним напрямом управлінської діяльності. її конкретний зміст визначається багатьма факторами, зокрема особливостями етнонаціональної структури даної країни та реальним станом міжетнічних відносин. Етнополітика української держави: і) сутність, пріоритети, мета. Державна етнополітика України - це система принципів та практичних заходів держави, спрямованих на задоволення потреб різних етнічних спільнот, пов'язаних із специфікою їхнього етнокультурного розвитку, регулювання міжетнічних відносин, усунення чинників міжетнічної напруженості й міжетнічних конфліктів, забезпечення участі у державотворчих процесах різних структурних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства. Необхідність формування та реалізації державної       етнополітики       України зумовлена:а) багатоетнічним складом населення України, етнонаціональну структуру якого складають: українська нація етнічному розумінні цього терміну), етнічні спільноти з невизначеним етнонаціональним статусом, до яких ми пропонуємо зараховувати кримських татар, караїмів, кримчаків, гагаузів, та національні меншини -представники понад ста національностей, як також іммігранти з країн Азії та Африки; б) процесом етнічного відродження як української етнонації, так і етнічних спільнот з невизначеним етнонаціональним статусом та національних меншин; характерною рисою цього процесу є, з одного боку, утвердження української етнонації, корінних народів та національних меншин як сталих структурних компонентів українського суспільства, а з іншого, - їх інтеграція і формування багатоетнічного українського народу (української політичної нації); в) інтенсифікацією зв'язків з історичною батьківщиною представників української діаспори, залученням їх до державотворчих процесів в Україні. Виходячи з того, що однією з найважливіших умов зміцнення української державності є посилення єдності поліетнічного українського народу, до основних пріоритетів етнополітики України належать: забезпечення консолідації української нації - демографічної та етнічної основи українського суспільства, розвитку її мови та культури; створення належних умов для задоволення культурно-освітніх запитів, розвитку національно-культурних традицій, забезпечення потреб у літературі, мистецтві та засобах масової інформації усіх етнічних спільнот України; сприяння процесу збереження і взаємозбагачення національно-культурних надбань українського народу - представників усіх національностей; стимулювання процесів інтеграції українського суспільства, згуртування усіх етнічних спільнот держави в українську політичну націю. Головна мета державної етнополітики України полягає у забезпеченні рівноправних відносин та тісної взаємодії представників різних етносів, які проживають в Україні, у підтриманні атмосфери толерантності, довіри й поваги у взаєминах між ними. Відтак зміст етнополітики України можна визначити як міжнаціональну злагоду в умовах етнічної розмаїтості; 2) основні напрями і механізми.     Основними     напрямами державноїетнополітики України є: забезпечення рівних конституційних прав і свобод та рівності перед законом усіх громадян незалежно від їхнього етнічного походження; гарантування повної та рівноправної участі громадян України, які належать до різних етнічних спільнот, у всіх сферах життя українського суспільства; забезпечення розвитку культури української етнонації; визнання багатоетнічного характеру українського суспільства і підтвердження права всіх його членів на збереження та популяризацію своєї культурної спадщини; адекватної оцінки внеску етнічних спільнот у розвиток українського суспільства; підтримання атмосфери взаєморозуміння і взаємодії між усіма складовими етнонаціональної структури українського суспільства; розв'язання етнополітичних суперечностей і конфліктів політичними засобами; стимулювання визнання і поваги членів українського суспільства до культур, релігій, традицій і звичаїв усіх національностей, які проживають в Україні; забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України; гарантування вільного розвитку, використання російської мови, інших мов національних меншин України; сприяння українській діаспорі у збереженні та розвиткові української етнічної культури, мови, традицій та звичаїв на основі міжнародного права та національного законодавства країн її проживання; визнання прав осіб, депортованих за національною ознакою, на добровільне повернення в Україну, сприяння їх інтеграції в українське суспільство. До основних ланок механізму реалізації державної етнополітики України належать: а) чинне законодавство, зокремаКонституція України, Декларація прав національностей України, закони України "Про мови в Україні", "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації", Основи законодавства України про культуру тощо, а також довгострокові державні програми, спрямовані на прогнозування і регулювання етнонаціональних процесів в Україні, та спеціальні програми, що стосуються конкретних напрямів реалізації державної етнополітики України (наприклад, Комплекснізаходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови, Державна програма відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на той чи той період, Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин в Україні, Програма першочергових заходів щодо розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, що повернулися і проживають в Автономній Республіці Крим); б) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади та інші органи виконавчої влади; в) громадські організації національних меншин, дорадчі та консультативні органи представників громадських організацій національних меншин; г) співробітництво з іноземними державами та з відповідними міжнародними організаціями з метою використання їхнього потенціалу, зокрема фінансового, для реалізації цілей державної етнополітики України; 3) реалізація державної етнополітики. За відносно короткий термін розвитку України як незалежної держави було налагоджено досить ефективні механізми вияву та узгодження інтересів різних етнічних спільнот, а також вироблення з врахуванням цих інтересів законопроектів та управлінських рішень у сфері державної етнополітики. Значною мірою саме завдяки зваженій державній етнополітиці України впродовж усього періоду її незалежності вдалося уникнути драматичних міжнаціональних конфліктів, що розгорілися в цей час у багатьох пострадянських та інших країнах. Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується деякими позитивними зрушеннями у забезпеченні етнокультурних потреб як української етнонації, так й інших етнічних спільнот держави, чому сприяє і державна етнополітика: функціонування організацій з переважаючим членством представників однієї етнічності (таких нині понад 1200); діяльність художньо-мистецьких колективів, які виступають акумуляторами етнічної культури, традицій та звичаїв своїх етносів (їх сьогодні нараховуються близько 2000); функціонування державних шкіл з повним або частковим навчанням етнічними мовами, недільних шкіл (з російською мовою навчання - 1253, з румунською - 92, з угорською - 70, кримськотатарською - 15, молдовською -7,  з  польською  -  5  (2008  р.);  наявність середніхспеціальних та вищих навчальних закладів, які готують фахівців мовами етнічних спільнот (таких в Україні - 48); видання преси етнічними мовами або ж українською чи російською мовами для національних меншин; радіо-та телемовлення для національних меншин; видання літератури, зокрема підручників, мовами національних меншин.

 

ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ (від англ. management - управління, керівництво, адміністрація) -це система заходів, завдяки яким органи державного управління здійснюють регулювання процесами у сфері етнонаціонального розвитку та міжетнічними відносинами у поліетнічних країнах, яка передбачає формування умов, що забезпечують інтегративний, безконфліктний тип цього розвитку, зокрема вибудовування системи правового захисту представників усіх компонентів етнонаціональної структури того чи іншого суспільства, вироблення механізмів упередження, подолання напружених ситуацій у міжетнічних відносинах тощо. Поява цього терміну пов'язана з посиленням ролі етнічного фактора у суспільному розвиткові сучасного світу й необхідністю регулювання етнонаціональних процесів у поліетнічних країнах. Одними з перших дослідників, які звернули увагу на доречність певного управління складними етнічними феноменами, були канадські вчені А. Флерас та Ж. Елліот (1970-ті рр.): у своїх працях вони використали терміни "етнічний менеджмент", "менеджмент різноманітності". Згодом згадані терміни постійно використовуються вченими й практиками, скажімо, у книзі за редакцією М. Дрогобицької "Менеджмент етнічної напруженості на пострадянському просторі" (США). Після розпаду великих етнополітичних утворень (наприклад, Радянський Союз, Федеративна Республіка Югославія): передусім у зв'язку з цими країнами, у науковий обіг й управлінську практику входить термін "етнополітичний менеджмент". Зміст, сфера застосування й очікувані результати дають підстави термін "етнополітичний менеджмент" визначити як систему заходів, завдяки яким органи державного управління здійснюють регулювання  процесами у сфері етнонаціональногорозвитку та міжетнічними відносинами у
поліетнічних країнах.
Ефективним продуктом
етнополітичного менеджменту є, наприклад, існування
Самоврядних національних меншин в Угорщині,
Італійської самоврядної общини у Словенії. У системі
етнополітичного менеджменту виділяються такі рівні:
і) стратегічний, на якому приймаються політичні
рішення щодо стратегії розвитку країни на перспективу,
власне йдеться про формування держаної етнополітики.
Цей рівень представлений такими інститутами влади, як
Президент та Парламент;
2) тактичний, де
розробляються конкретні методи, заходи та засоби
впровадження прийнятих рішень. Цим опікуються
відповідні підрозділи у структурі виконавчої влади (в
Україні, наприклад, Кабінету Міністрів);
3) оперативний,
на якому реалізується державна етнополітика,
відслідковуються результати впровадження минулих
рішень та готуються пропозиції для прийняття нових на
тактичному й стратегічному рівнях. Це завдання
покладається на регіональні підрозділи органів
державного управління та органи місцевого
самоврядування. До усталених трьох рівнів я додаю ще і
четвертий -
консультативний, який представлений
науково-консультативними органами при структурах
перших трьох рівнів та громадськими організаціями
етнічних спільнот. Сьогодні у європейському
поліетнічному просторі як в окремих країнах (скажімо,
Бельгія, Великобританія, Німеччина, країни колишньої
Югославії), так і у міждержавних об'єднаннях
(наприклад, Європейський Союз) цей рівень відіграє
вагому роль, а також до консультацій окремо активно
залучаються фахівці у галузі дослідження етнічних,
расових, національних проблем. В Україні така практика
тільки-тільки                          започатковується;
головними

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48 


Похожие статьи

В Б Євтух - Сучасна етаонащональна динаміка українського суспільства тенденції закономірності особливості

В Б Євтух - Взаємодія україни з європейськими та трансатлантичними структурами у контекстіідентичностей

В Б Євтух - Сучасна етаонащональна динаміка українського суспільства тенденції закономірності особливості

В Б Євтух - Етнічність енциклопедичний довідник

В Б Євтух - Матеріали наукової етносоціологічної школи професора володимира євтуха