В Б Євтух - Етнічність енциклопедичний довідник - страница 2

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48 

цим терміном у західній етнологічній та етносоціологічній науковій літературі називають домінантну етнічну спільноту у автономній етнічній державі, яка утворилася на основі цієї домінантної спільноти. Прикладами такої можуть бути німці як спільнота у своїй країні, французи у Франції, греки у Греції, італійці в Італії тощо. Важливим моментом у цьому визначенні є те, що, зазвичай, домінантна етнічна спільнота не входила до складу будь-якої держави й ніколи не була меншиною й не піддавалася іноетнічному впливові таким чином, щоби трансформувалися її культура, звичаї, традиції. Українці, хоча сьогодні і є домінантною етнічною спільнотою на території своєї держави, не можуть розглядатися як автономна національність (громадянськість), оскільки вони, принаймні, їх частина, на різних відтинках історії зазнавали «мадяризації», «полонізації», «румунізації», «русифікації».

 

АВТОХТОННЕ НАСЕЛЕННЯ (від грецьк. avtos - сам; той, що виник на місці проживання) термін, що вживається для означення: і) населення, яке (або його предки) з давніх-давен проживало на даній території і відіграло вирішальну роль у етногенезі того чи іншого народу (тих чи інших народів); 2) туземного, аборигенного населення, яке зберігає традиційні системи життєзабезпечення, особливі форми господарської діяльності, культурницькі традиції, звичаї, обряди, сповідує древні релігії. Представниками першої групи є, наприклад, слов'яни автохтонне населення Європи, яке своїм корінням сягає часових глибин, вирізняється самобутньою духовною культурою, народними звичаями, традиціями, власним менталітетом. Слов'яни розселені у великій частині Європи, де вони складають титульну етнічну спільноту, скажімо, Білорусь, Польща, Росія, Словаччина, Чехія. Слов'яни мешкають також у багатьох інших країнах світу, де вони не є автохтонним населенням і складають меншинні групи. Другу групу автохтонного населення представляють корінні жителікраїн Африки, індіанці в Америці тощо, які і сьогодні зберігають значні елементи первісного укладу життєдіяльності, хоча у їх середовище проникають сучасні цивілізаційні норми. В Україні до автохтонного населення можна віднести предків українців, білорусів, росіян, котрі тривалий час проживали на територіях, які утворюють сучасну Україну й склали основу для формування трьох однойменних етнічних спільнот, із котрих українці сформували титульну спільноту, а білоруси та росіяни є нині етнічними меншинами України. Щодо кримських татар, лідери яких прагнуть того, щоб їх визнали корінним народом Криму, то це питання є дискусійним.

 

 

АДАПТАЦІЯ (від латин. adapto - приспособлюю) - процес пристосування до людського довкілля осіб, що добровільно чи під тиском обставин потрапили у нове середовище. За Оксфордським словником науки, адаптація - це будь-які зміни у структурі чи то функціях організму, котрі дозволяють йому краще пристосуватися до довкілля. Термін "адаптація" у науковий обіг ввів німецький вчений-фізіолог Г. Ауберт у другій половині XIX ст., який, за його задумом, мав відтворювати процес підвищення чи зниження чутливості органів зору у відповідь на той чи той подразник. Згодом його почали вживати для фіксації адаптивної діяльності людини у процесі освоєння соціальної дійсності. З цієї точки зору адаптація розглядається як еволюційний процес, який є важливим у виживанні людини у світі, що постійно змінюється, впродовж багатьох поколінь. Сьогодні феномен "адаптація" визначають як: еволюційний процес, у результаті якого людина (людський організм) краще пристосовується до життя у відповідному довкіллі; стан пристосованості до довкілля (адаптивність) -ступінь, до якої організм спроможний жити і відтворювати себе у визначеній мережі традицій й усталених норм; аспект зразків розвитку організму, які відкривають чи примножують його можливості виживати й репродукуватися. Дослідники етнічності розрізняють такі типи адаптації: етнічна адаптація - процес пристосування прибулих носіїв іншої етнічності до нового етнічного довкілля й сприйняття маркерів етнічностіспільноти поселення та інкорпорації їх, зазвичай частково, у свою етнічну самосвідомість та у зразки своєї поведінки. В сучасних умовах цей феномен набирає великого значення й він є невід'ємним атрибутом етнонаціонального розвитку переважної більшості країн сучасного світу, оскільки сьогодні практично не існує етнічно гомогенних країн; більше того, з інтенсифікацією міграційних процесів посилюється гетерогенність держав. До таких держав вже впродовж тривалого часу належать Бельгія, Канада, Росія, Сполучені Штати Америки, Франція тощо. Скажімо, за часів інтенсивного освоєння європейцями американського континенту (XVIII-XIX ст.) останні вимагали, щоб аборигенне населення адаптувалося до культурницьких традицій, звичаїв переселенців з Англії та Франції, часто-густо прагнули під тиском насадити свої цінності, котрі на той час носили чітко виражений етнічний характер (англійський, валлійський, французький). Наприкінці XIX-XX ст. змінюється напрям етнічної адаптації, хоча головний актор залишається той же (європейські колонізатори) -іммігранти, які прибували у цей час до США і Канади, мусили адаптуватися до англосаксонських (США, Канада) та французьких (Квебек у Канаді) етнокультурних цінностей. До речі, у більшості випадків такого роду адаптація відбувалася добровільно, без примусу, оскільки прийняття новоприбулими вже усталених цінностей відкривало їм шлях до соціальної мобільності - зайняття у новому суспільстві більш престижних, ніж на етнічній батьківщині, соціальних та культурних ніш, просування по соціальній драбині й поліпшення свого статусу. Україна є також поліетнічною (гетерогенною) країною -на її території мешкають вихідці з близько 130 етносів; у роки незалежності ця гетерогенність посилалася завдяки процесу репатріації (повернення) примусово виселених за її межі представників різних етносів (наприклад, кримських татар), а також за рахунок іммігрантів із країн Азії та Африки. В Україні феномен етнічної адаптації актуалізується ще й з етнополітичним відродженням, який для певних етнічних спільнот характеризується пошуком своєї етнічності, повернення до неї, втраченої під тиском ідеологічних постулатів, на кшталт нової спільності "єдиного радянського народу", для інших спільнот, котрі, не дивлячись на примусову деетнізацію,зберігали свою етнокультурну ідентичність, а у незалежній Україні отримали можливість її не тільки підтримувати, але й розвивати. За таких умов процес етнічної адаптації ускладнюється, оскільки основна увага концентрується на відроджувальних моментах своєї етнічності, що певним чином послаблює взаємодію з іншими етнічностями, а, відтак, і адаптації до етнічного довкілля. Усе це вкупі може посилювати сепаратистські тенденції, етнічну автаркизацію (усамостійнення), зумовлювати ускладнення у стосунках між представниками різних етнічних спільнот, зокрема із представниками титульного етносу. Останні тенденції (надання переваги етнічній мові перед державною мовою, нехтування традиціями титульного етносу) відчутно виявляються у регіонах, де вихідці із інших спільнот розселені компактно; культурна адаптація

-          процес пристосування до культурницьких цінностей, традицій спільноти, до якої прибувають носії інших цінностей та традицій; частково має місце і зворотний процес, коли існуюча спільнота, вступаючи у взаємодію з новоприбулими, абсорбує певні елементи культури "прийшлого населення". Взагалі, культурна адаптація є процесом діалектично суперечливим, оскільки пристосування відбувається не лише у парадигмах "новоприбулі - приймаюча спільнота" та "приймаюча спільнота - новоприбулі", але й у парадигмі "новоприбулі

довколишнє середовище", у якому формувалися й трансформувалися культурницькі, звичаєві традиції представників спільнот, у котрі інтегруються новоприбулі. Процес взаємодії суспільства і природи є складним, багатоаспектним і багаторівневим. Одні лінії зв'язків мають прямий, безпосередній характер, але значно більша їхня частина має опосередкований характер. У цій взаємодії проміжним, корегуючим механізмом виступає культура. Завдяки культурі спільність зберігає свою цілісність, унікальність, визначеність. Через культуру здійснюється спадковість, отже забезпечується існування людської спільноти у часі. Існування спільноти в одних і тих же природних умовах вело до консервації її досвіду у притаманних їй навичках природокористування та формах поведінки. Вироблялись стійкі звички, формувалися стереотипи, складалися традиції.   Вони  закріплювалися  у  процесі етнізації,відтворювалися у повсякденній діяльності. Оскільки багато традицій сформувалось як стійкі прийоми взаємовідносин людини, людських колективів саме з даним природним середовищем, то і дана територія сприймалась як звична, своя, рідна. Вона була близькою, знайомою, зрозумілою на відміну від інших територій, що були незрозумілими, незнайомими, а подеколи небезпечними й ворожими. Більш того, природа, клімат, ландшафт осмислювалися, опановувалися представни­ками усталеної спільноти і входили до його культури. Оспівані, опоетизовані у фольклорі, в усній народній творчості вони закріплюються у структурі свідомості особистості у процесі етнізації як вищі цінності, стаючи часточкою її особистості. Тому в ієрархії цінностей особистості вони займають високі місця, що стимулює вибудовування спеціальних захисних систем від вторгнення у середовище цих цінностей інших, відмінних від них цінностей, чи то порушення існуючої ієрархії "ворожими" втручаннями. Успішно (безконфліктно) процес культурної адаптації відбувається за умов налагодження міжкультурного діалогу між носіями різних, відмінних одних від других культурницьких цінностей; культурне привласнення - адаптація тими чи тими етнічними спільнотами деяких специфічних елементів культури іншими культурними групами (наприклад, елементи одягу, музики, мови, поведінки) й пристосування їх до потреб своєї спільноти; лінгвокультурна (мовно-етнічна) адаптація -пристосування (адаптація) представників етнічної спільноти, які потрапляють у нове етномовленеве середовище, до умов його функціонування; міжкультурна адаптація - процес пристосування до закономірностей та особливостей міжкультурної взаємодії носіїв різних культурницьких традицій та сучасних практик у межах одного ареалу проживання; соціальна адаптація - складний, детермінований низкою об'єктивних (природнім середовищем, соціально-економічним устроєм, усталеним укладом господарювання) та суб'єктивних (якісними культур­ницькими характеристиками, ментальністю, поведінкою) чинників процес: і) пристосування вихідців із інших етнічних спільнот, зазвичай новоприбулих, до соціальних умов існування у новому середовищі. У цьому контекстісоціальна адаптація передбачає такі важливі компоненти, як соціальне включення, передусім іммігрантів, у суспільство проживання, прийняття ними норм і цінностей цього суспільства (принаймні, не створення конфліктогенних ситуацій); 2) адаптивна діяльність людини стосовно довколишнього середовища, яка зумовлена динамікою соціальної реальності, у котрій перебуває людина. Два важливі моменти тісно пов'язані з процесом соціальної адаптації: і) оскільки сучасні суспільства, зазвичай, є поліетнічними, а, відповідно, й етнічно маркованими, то етнічний фактор відіграє у цьому процесі відчутну роль, особливо у імміграційному контексті, коли значна частина іммігрантів перебуває поза включенням їх в основне соціальне тло країни перебування; 2) з соціальною адаптацією тісно пов'язаний феномен соціальної мобільності, сутність якого полягає у зміні особи чи групи місця, котре вони займають у соціальній структурі суспільства, чи то переміщення із однієї соціальної верстви в іншу (вертикальна соціальна мобільність), або ж у рамках однієї й тієї ж соціальної верстви (горизонтальна соціальна мобільність). Тут також відчувається вплив етнічного чинника: зазвичай, для вихідців із інших країн позитивна соціальна (особливо, вертикальна) мобільність, зазвичай, відбувається повільно й вона не завжди охоплює усіх новоприбулих.

 

АДСТРАТА (від латин. ad - при, біля; stratum - шар, пласт) -різновид білінгвізму, що являє собою сукупність рис мовної системи, як результат впливу однієї мови на іншу в умовах взаємодії носіїв цих мов. Термін "адстрата" використовується і у дослідженнях міжетнічної взаємодії й структуризації етнічних спільнот, передусім, етносів. Адстрата тут є таким явищем, що не веде до етнічної асиміляції, а створює певний прошарок у структурі етнічної спільноти, який з'явився саме як результат взаємодії двох і більше етнофорів й саме елементи місцевої спільноти залишилися для неї базовими у її структуруванні у процесі взаємодії з представниками нової спільноти, яким властиве більш могутнє силове етнічне поле.АЗА Лариса Олександрівна - український філософ, соціолог, етносоціолог (1942 р.); доктор соціологічних наук; закінчила філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка; працювала в Інституті філософії АН УРСР, Інституті соціології НАН України; професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Поле професійної діяльності: соціалізація особистості; соціологічні аспекти етнічних процесів в Україні; українська діаспора.

Вибрані праці: Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті (у співав.) - К., 2003; Диференціюючий прояв етнічості // Українське суспільство 1994-2005. Динаміка соціальних змін. - К., 2005; Лінгвоетнічна неоднорідність у процесі національно-просторової ідентифікації// Українське суспільство 1994-2005. Динаміка соціальних змін. -К., 2005; Етнічність у контексті національно-державної само ідентифікації // Українське суспільство 1992-2006. Соціологічний моніторинг. - К., 2006.

 

 

АККРЕТАЦІЯ КУЛЬТУРНА (від латин. accretio - приріст) -розширення, поглиблення впливу культури певної етнічної спільноти за рахунок поглинення елементів культури інших етнічних спільнот, збагачення новими культурними характеристиками. Такий стан властивий для поліетнічної країни, на території якої активно взаємодіють носії різних етнічностей.

 

 

АКОМОДАЦІЯ ЕТНІЧНА (пристосування етнічне) (від латин. accomodatio пристосовування) - етнічні практики у поліетнічних суспільствах, які передбачають:

1)     взаємну адаптацію між етнічними організаціями (об'єднаннями) та тими, хто править суспільством (зазвичай, представники домінантної у суспільстві етнічної    спільноти),    у   якому   вони знаходяться;

ситуація, за якої домінантна група суспільства дозволяє іммігрантській групі облаштовувати своє поселенське та економічне життя, що забезпечує іммігрантській групі можливість пристосуватися до домінантних зразків поведінки, які вже існують в ареалі поселення іммігрантів. Термін "акомодація" спочатку вживався лише у мовознавстві й означає пристосування приголосних і голосних звуків один до другого, вислідом чого властивості перших поширюються на других. Останні у результаті цього втрачають деякі свої властивості. У практиках співіснування різних етнічнихспільнот у рамках одного етнополітичного організму (держави) спільноти з більш слабким етнічним полем, прилаштовуючись до умов існування у довкіллі, втрачають такі властивості їх етнічності, як елементи мови країни походження (у результаті браку мовного середовища та матеріальних можливостей для його підтримання), відправлення релігійних ритуалів (через брак культових споруд), послаблення мережі інформаційних зв'язків у середині своєї спільноти (внаслідок дисперсного розселення у країні чи регіоні). Випадки свідомої відмови від певних етнічних маркерів (наприклад, зміна транскрипції прізвищ, запис в офіційних документах під новим прізвищем, обрання для себе іншої національності) пов'язані з прагненням тієї чи тієї частини спільноти, передусім, представників молодших поколінь, прискорити свою соціальну мобільність й інтегруватися у основне русло розвитку, яке, зазвичай, формує титульний етнос. Такі практики були властиві для США і Канади, коли іммігранти змінювали свої прізвища, для колишнього СРСР, коли чимало вихідців із тодішніх радянських республік записували себе росіянами, особливо під час переписів населення.

 

АКТИВІЗМ ЕТНІЧНИЙ (від латин. activus - активний, діяльний) - зусилля, спрямовані на забезпечення преферентних позицій для своєї етнічної спільноти у поліетнічному суспільстві. З особливою очевидністю ці зусилля відчутні під час етнополітичного чи то етнокультурного відродження, що зокрема було властиво українському суспільстві після отримання Україною своєї незалежності (1991 р.).

 

АКТИВІСТИ - лідери (легітимні або ж самоназвані) груп меншин, зокрема етнічних та релігійних. Свою діяльність активісти концентрують на просуванні інтересів своєї етнічної спільноти у поліетнічному суспільстві.

 

АКТОР ЕКЗОЕТНІЧНИЙ (від англ. actor - діяч, дійова особа) - особа, яка відіграє специфічну роль у міжетнічній взаємодії. Ця роль реалізується у кількохнапрямках: сприяння етнічній акомодації, етнічній акультурації, подеколи асиміляції; посилення засад політики залежності однієї етнічної спільноти від іншої; формування опозиції й розгортання опозиційних дій щодо допуску у своє етнічне середовище носіїв іншої етнічності, зазвичай мігрантів; поширення етнорасових упереджень.

 

АКТОР ЕТНІЧНИЙ - особа, яка: 1) сприяє етнічній мобілізації; 2) стимулює комуналізм (згуртування на базі спільності етнічного походження); з) сприяє усвідомленню представниками своєї спільноти необхідності розвитку етнонаціоналізму.

 

АКУЛЬТУРАТОР ЕТНІЧНИЙ - актор з-поза певної етнічної спільноти, який стимулює політику акультурації, залежності культури однієї спільноти від культури іншої.

 

АКУЛЬТУРАЦІЙНИЙ СТРЕС (від латин. acculturare: adдо, cultura - освіта, розвиток) - такого типу стрес, під час якого стресогенні фактори з'являються у процесі акультурації й супроводжується погіршенням стану душевного здоров'я (тривожність, депресія), відчуттям маргінальності й відчудження тощо. Акультураційний стрес може бути вислідом неуспішної адаптації індивіда (етнофора) у новому етнокультурному довкіллі, відторгнення його приймаючим суспільством. Досить часто він виявляється у процесі міжетнічної, міжкультурної взаємодії, коли соціальна, етнокультурна, етнопсихологічна дистанція між контактуючими індивідами - носіями різних традицій є надто відчутною.

 

АКУЛЬТУРАЦІЯ (від латин. acculturare: adдо, cultura -освіта, розвиток) - процес взаємовпливу культур, а також результат цього впливу, що характеризується сприйняттям однією з культур (частіше тією, що менш розвинена, хоча теоретично можливим є і протилежний вплив, однак такі випадки фіксуються надзвичайно рідко, якщо ми, описуючи феномен взаємодії культур, користуємося терміном акультурація) елементів іншої, а також виникненням нових культурних явищ; процес, уході якого індивід чи то група через контакт культур пізнає культурні характеристики інших індивідів чи то груп; акультурація - односторонній процес абсорбції (поглинення) однією культурою (більш розвиненою) інших (менш розвинених). Феномен акультурації почали вивчати у другій половині XIX ст. такі американські дослідники-етнографи, як Х. Хоумз, В. Дж. Макджі, котрі акультурацію трактували, як уподібнення з іншою культурою та процес передачі елементів однієї культури іншій. У пізніших дослідженнях акультурації виділялися донорська та реципієнтна групи міжкультурної взаємодії (Р. Лінтон, Б. Малиновський, М. Мід, Л. Спайєр, Р. Турнвальд, М. Херсковіц), підкреслювалося, що реципієнтна культура відбирає елементи культури У "культурному фокусі", адаптуючи, відкидаючи або синкретизуючи їх, що домінуюча спільнота примусовим шляхом спричиняє "прямі культурні зміни" підлеглої спільноти, тоді як сама вільно обирає напрям культурного розвитку. Сучасні інтерпретації акультурації, особливо на пострадянському просторі, значною мірою базуються на концепції Дж. Беррі про два чинники, які однаково діють у виборі так званих стратегій міжкультурної взаємодії. Ними є: і) збереження культури (якою мірою визнається необхідність підтримки культурної ідентичності) і участь у контактах (якою мірою меншості включаються в інонаціональну культуру чи залишаються серед "своїх"). Залежно від варіантів відповідей на ці два основні питання Дж. Беррі визначив чотири стратегії акультурації: асиміляція (відмова від своєї культури й перехід у іншу культуру), сегрегація (збереження своєї етнокультурної ідентичності й утримання від контактів з культурою домінуючої спільноти чи то обмеження таких контактів), маргіналізація (за відсутності прагнення чи можливості зберігати свою етнокультурну самобутність й при слабко вираженому бажанні інтенсивно контактувати з іноетнічним довкіллям) та інтеграція (збереження етнокультурної ідентичності у процесі міжетнічної взаємодії у широкому суспільному контексті). До речі, згідно з цією концепцією, лідери етнічних спільнот мають право обирати будь-яку із стратегій; це залежить від того, які цілі вони ставлять для своєї спільноти, вступаючи у міжкультурну взаємодію; акультурація туземного походження      процес   передачі культурницькихтрадицій аборигенного населення Усередині своїх поколінь, що таким чином забезпечує їх тяглість, та поширює їх серед "прийшлого" населення (іммігрантів); інтерактивна акультурація суміш теоретичних підходів, які прагнуть розтлумачити перебіг процесу акультурації у рамках державної політики та динамічної "гри" суспільства, яке приймає іммігрантів, з їх акультураційними орієнтаціями; декультурація -процес втрати (добровільної чи вимушеної) рис культури своєї етнічної спільноти; контракультрація процес свідомого запозичення елементів культури іншої етнічної спільноти й протиставлення їх культурі своєї спільноти.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48 


Похожие статьи

В Б Євтух - Сучасна етаонащональна динаміка українського суспільства тенденції закономірності особливості

В Б Євтух - Взаємодія україни з європейськими та трансатлантичними структурами у контекстіідентичностей

В Б Євтух - Сучасна етаонащональна динаміка українського суспільства тенденції закономірності особливості

В Б Євтух - Етнічність енциклопедичний довідник

В Б Євтух - Матеріали наукової етносоціологічної школи професора володимира євтуха