М І Гнатюк - Наукові записки в 11 - страница 33

Отже, дослідивши дистрибуцію оператора NOT у реченні, подану у тлумачному словнику та у граматиці Майкла Свона, можна провести по­рівняльний аналіз моделей та їхніх складових у наступній таблиці:

3.

NOT/N'T+ Vaux

Vnegative +SO

4.

Vaux+ PREP +NOT

NOT+ONLY

5.

NOT/N'T+Vaux /Vmod

IF+PRONOUN+ Vaux+NOT+FOR

6.

NOT/N'T+Vaux+Vnotional

NOT+EITHER

7.

NOT+ALL/EVERY

NOT+A/ANY

8.

NOT+Vaux

NOT+A+BIT

9.

NOT/NOT EVEN+A/ONE

NOT+ALL+NOUN+ Vaffirmative

10.

NOT/N'T+NUMERAL/NOUN

NOT+ANY+MORE

11.

NOT+BECAUSE

NOT+ANY+LONGER

12.

NOT+ONLY/JUST/SIMPLY

NOT+VERY

13.

Vnotional+NOT+AND

NOT+EVEN

14.

NOT+AT+ALL

NOT+IN+THE+LEAST

15.

NOT+AT+ALL

NOT+QUITE

16.

 

NOT+SO+MUCH

Дистрибутивні моделі розташовані за частотою використання у ху­дожніх текстах, які складають матеріал нашого дослідження.

Таким чином, проведений аналіз дистрибутивних моделей операто­ра NOT, зареєстрованих у системі мови та верифікованих у художньому тексті дав можливість встановити зазначені моделі ( 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16), характерні для сучасної англійської мови. Да­вайте виділимо їх спільні та відмінні риси:

1.NOT+Vaux/ Vaux+NOT - займає перше місце за частотою вживання в обох тлумачних словниках та у творах, які ми досліджували (1-1). Ця мо­дель вживається, зазвичай, для заперечення дії чи певної якості людини.

2.NOT/NOT EVEN/ NOT+EVEN - зафіксовані в системі англійської мови та є доволі часто вживаними в авторському дискурсі, при цьому за­ймають приблизно однакове місце в обох словниках (9-13). Вживаються для заперечення згаданого факту чи уточнення.

3.NOT+A/ONE/ NOT+A/ANY - частота вживання даної дистрибу­тивної моделі - середня (9-7). Вживається переважно перед іменником для повного заперечення згаданого факту чи вираження дій людини.

Проте, деякі дистрибутивні моделі (2, 4, 5, 6, 7, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16) зареєстровані лише в одному із словників. Однак, їх частота вживан­ня в авторському дискурсі є досить високою.1. Воркачев С. Г. Лингвокультурология, языковая личность, концепт: ста-
новление антропоцентрической парадигмы в языкознании / С. Г. Воркачев //
Філологічні науки. - 2001. - № 1. - С. 64-72.

2.         Карасик В. И. Лингвокультурный концепт как единица исследования /

B. И. Карасик, Г. Г. Слышкин // Методологические проблемы когнитивной лингвистики: научное издание [под ред. И. А. Стернина]. - Воронеж: ВГУ, 2001. - С. 35-80.

 

3. Колесов В. В. Концепт культуры: образ - понятие - символ / В. В. Коле-сов // Вестник СПбГУ Сер. 2. Вып.3 (16). - СПб., 1992. - С. 30-60.

4. Михайленко В. В. Переклад дискурс-оператора / В. В. Михайленко // Вісник Сумського державного університету. - Суми, 2007. - Т. 2. - № 1. -

C. 124-128.

5. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми: Підручник / О. О. Селіванова. - Полтава: Довкілля - К, 2008. - 712 с.

6. Степанов Ю. С. Концепт / Ю. С. Степанов // Степанов Ю. С. Константы: Словарь русской культуры. Опыт исследования. - М.: Школа "Языки русской культуры", 1997. - С. 40-76.

7. Фесенко И. М. Современная картина мира и ее отражение в английском языке / И. М. Фесенко // Вісник Запорізького державного університету. - Запо­ріжжя, 2001. - № 4. - С. 1-8.

Quirk R., Greenbaum S., Leech G., Startvik J. A Comprehensive Grammar of the English Language. - Edinburgh Gate, Harlow: Longman, 2000. - 1779 p.УДК 811.161.2'373:22

Зимовець Г. В.,

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ

 

СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВЛАСНИХ НАЗВ

Статтю присвячено розглядові структури лексичного значення влас­них назв, а саме обґрунтуванню наявності у них сигніфікативного ком­понента. Крім того, висвітлено специфіку мотивації та семіотичні осо­бливості ергонімів.

Ключові слова: значення, референт, сигніфікат, мотивація, ергонім

The article deals with the structure of lexical meaning of proper names, i.e the author arguesfor presence ofa sense component in their meaning. Typical patterns of ergonims lexical meaning are reviewed, as well as their semiotic status.

Key words: meaning, referent, sense, motivation, ergonim.

У загальнотеоретичному плані актуальним залишається питання се­мантичного або асемантичного статусу власних назв. Як відомо, власні назви є особливою лексичною категорією, специфіка якої полягає в нази­ванні індивідуальних, зокрема унікальних об'єктів. Однак наявність у них лексичного значення має дискусійний характер, що зумовлене відсутніс­тю загальноприйнятої концепції мовного знаку. Запропоноване Ф. де Со-ссюром визначення значення як зв'язку між акустичним образом і понят­тям, на перший погляд, дає підстави поставити під сумнів віднесення влас­них назв до повноцінних мовних знаків з огляду на відсутність у них сиг-ніфіката. Як відомо, значення слова містить денотативний (референтний) і сигніфікативний компоненти. Власні назви, безумовно, називають від­повідний референт. Як зазначав А. А. Реформатський: "Власні назви гі-пертрофовано номінативні: вони покликані називати, в цьому їхнє при­значення" [5, с. 66]. Певний одиничний референт отримує індивідуальне мовне вираження, тобто мовний знак відсилає до зовнішнього по відно­шенню до мови об'єкта (aliquid stat pro aliquo), завдяки чому стає можли­вою комунікація. Наявність у власних назв сигніфікативного компонен­та значення натомість ставилася під сумнів багатьма лінгвістами, зокрема А. О. Білецьким, Ю. О. Карпенком, А. А. Реформатським, А. С. Суперан-ською, А. А. Уфімцевою. Щоби відповісти на питання про наявність/від­сутність у структурі значення власної назви поняття, потрібно чіткіше ви­значити, що ми розуміємо під сигніфікатом лінгвістичного знака, тобто поняттям, яке представлене у тій або іншій мовній картині світу.

Ключ до вирішення проблеми семіотичного статусу власних назв, на нашу думку, лежить у відмові від занадто категоричного протиставлення мови та мовлення, синхронії та діахронії. Асемантичний статус власних назв обґрунтовується власне щодо рівня мови, а не мовлення, оскільки в

© Зимовець Г. В., 2010практичному спілкуванні пропріативи безумовно передають значення, ма­ють здатність виражати значну кількість конотацій, свідченням чого є функ­ціонування власних назв у художній літературі, де вони є одним із істотних виражальних засобів. У діахронічному аспекті значення власних назв також мотивується сигніфікатом або денотатом покладених в їх основу апелятивів.

На підставі наявності у носіїв мови певних асоціацій (конотацій), пов'язаних з тими або іншими власними назвами, була сформульована кон­цепція енциклопедичного значення власних назв, тобто репрезентації ними знань, які лежать поза межами мовної системи [3, с. 333]. У зв'язку з цим ми би хотіли висловити декілька коментарів. Енциклопедичне значення передбачає віднесення референта власної назви до певного класу предме­тів, а також включає епістемічний компонент, тобто знання сутності пев­ного об'єкта, його характеристик, способу функціонування. Відповідно до цього підходу поняття власної назви опосередковується самим референтом. Однак подібну ситуацію спостерігаємо також у семантиці загальних назв, оскільки, як відомо, класифікація та характеризування є базовими, первісни­ми ментальними процесами. Сигніфікат аплятивної лексики також є функ­цією досвіду та уявлення про денотат. При цьому звертає на себе увагу той факт, що за апелятивами не завжди стоїть особистий досвід мовця. Напри­клад, коли йдеться про назви екзотичних фруктів або видів спорту, виробни­чих процесів, відсутніх у горизонті життя конкретної особи, значення апеля-тива відзначається умоглядними рисами, втрачаючи будь-яку чуттєву кон­кретику, що також має місце в разі власних назв, які перебувають поза жит­тєвим досвідом мовця. Крім того, екстенсіонал та інтенсіонал назв відомих мовцю денотатів також не відзначається сталістю та постійною визначеніс­тю. Зокрема, розуміння апелятива комп 'ютер передбачає значний обсяг ен­циклопедичних знань з тенденцією до їх постійного розширення.

Як одна з підстав для позбавлення власних назв сигніфікативно-го компонента значення розглядається відсутність у них мотивування в межах мови. На думку А. С. Суперанської, зв'язок власних назв з понят­тями апелятивів, які їх утворили, наближається до нуля, а з поняттям по-значуваних предметів він має місце лише опосередковано через пред­мет [8, с. 136]. Однак існує й протилежний погляд на проблему, відповід­но до якого за ономастичним знаком слід шукати "тіньові трикутники", тобто значення відповідного мотивуючого апелятива [10]. Відбір моти­вуючої ознаки, звичайно, не має прямолінійного характеру. Серед влас­них назв зростає порівняно до загальних назв роль номінатора, що вису­ває потребу враховувати прагматичний фактор, значення якого для влас­них назв є істотним. "Саме існування численних мотиваційних ознак та найнесподіваніших їх комбінацій у сфері сучасного ономастикону слу­гують, на нашу думку, найпереконливішим свідченням на користь ва­гомості індивідуального компонента в природі власної назви. Адже затворцем власної назви залишається індивідуальне право вибору піддава­тися чи не піддаватися впливу певної ідеології, моди, релігії чи конфесії, а також глобалізаційних тенденцій" [1, c. 26]. Крім того, далеко не всі за­гальні назви мають мотив, адже деякі питомі слова їх втратили, а запози­чена лексика, як правило, позбавлена внутрішньої форми.

Таким чином, енциклопедичність та відсутність мотиву самі по собі не пояснюють різниці між власними та загальними назвами. Єдина від­мінність між ними полягає в одиничності та множинності позначуваних референтів. При цьому саме одиничний характер власних назв висува­ється як аргумент на користь твердження про відсутність у останніх сиг-ніфікативного компонента значення [2; 8]. Проте слід відзначити, що ви­никають проблеми чіткого розмежування сингулярності та плюральнос-ті. До перехідної зони належать, зокрема, катайконіми, назви рослин, тварин, номенклатура тощо.

Як відомо, сигніфікативне значення формується в результаті узагаль­нення, що, на перший погляд суперечить індивідуальності власних назв. Повертаючись до положень лінгвосеміотики Ф. де Соссюра, знаходимо в ній пояснення терміна "поняття" через значимість, яка виникає в самій мовній системі. "У всіх цих випадках ми, відповідно, знаходимо замість заздалегідь даних понять значимості, які випливають із самої системи мови" [7, с. 149]. На наш погляд, витлумачення сигніфіката як значимос­ті відкриває можливості для неконфліктної інтерпретації власних назв у лінгосеміотиці як повноцінних мовних знаків, оскільки їхнє значення є функцією існуючих у мові відношень. Значення власних назв виникає в сітці парадигматичних відношень лексичної системи, оскільки воно фор­муються як похідна гіпо-гіперонімічних зв'язків. Крім того, власні на­зви набувають усіх категоріальних властивостей іменника та відповід­них його розрядів (наприклад, істота/неістота).

Як вже зазначалося, у процесі номінації одиничних об'єктів у ряді випад­ків простежується наявність мовного мотиву, що включає пропріальну лек­сику в чисто мовну мережу значень, створюючи мовний портрет того або ін­шого референта. Дійсно, у разі питомих топонімів можна спостерігати моти-вованість через фізичні або часові характеристики референта (річка Бистри­ця, міста Новоград-Волинський, Кам 'янець-Подільський). У цьому разі має місце чіткий зв'язок з апелятивом, який виступає як уточнююча характеро­логічна ознака до гіпероніма. В інших випадках понятійна віднесеність влас­ної назви має подвійний характер: з одного боку, вона дійсно опосередкову­ється самим референтом, включаючись у відповідний гіперонімічний клас (гори, річки, люди тощо). З іншого боку, власна назва відсилає до сітки за­фіксованих у мові значень або культурних смислів. Зокрема, вибір імені ди­тини відображає, у першу чергу, ознаку статі, а також є соціальним і хроно-логічим маркером його носія. Таким чином, власні назви виступають в епіс­темічній та гносеологічній функції, фіксуючи життєвий досвід представників мовної спільноти. Крім того, вони активно входять до парамеологічного фон­ду мови, даючи оцінку тих або інших референтів: язик до Києва доведе, пере­йти Рубікон тощо. Непрямим доказом наявності сигніфікативного значення у власних назв є практика масового перейменування топонімів у Радянсько­му Союзі, що мало на меті змінити сітку закріплених саме у мові смислів та асоціацій, пов'язаних з тими або іншими географічними об'єктами.

Вищезазначені аргументи, на нашу думку, свідчать про наявність у влас­них назв обох компонентів лексичного значення. Специфіка їхнього сигніфі­кативного компонента полягає в тому, що до нього в повному обсязі входить сигніфікат родового поняття, модифікований тими або іншими інтенсіо-нальними та екстенсіональними елементами, які виражаються внутрішньою формою та мотивом номінації. До екстенсіональних компонентів належать, зокрема, географічне розташування, прив'язка до конкретної особи, епохи тощо. Інтенсіонал власних назв включає складні смисли, що сформувалися в певній культурі і відсилають до вторинних моделюючих систем. Загально-мовний сигніфікативний компонент власної назви передбачає її включення до відповідного гіперонімічного класу з усіма його граматичними та семан­тичними характеристиками, зокрема лексичною сполучуваністю.

Отже, будучи за формою мовними знаками, власні назви фактично є прямо дотичними до складної семіотичної системи - культури. Навіть у тих випадках, коли власні назви мають прозору мотивацію характероло­гічного типу (назви підприємств "Сільпо", "Дніпроводгосп", озеро Лісо­ве), вони містять інтенсіональний компонент, оскільки відображають за­фіксовану в мові тенденцію епохи. У радянські часи посилення абреві­ації як стратегії номінації було зумовлене саме характеристиками мови революції, на сучасному етапі змінився вектор моди в напрямі інтенси­фікації процесу іншомовних запозичень. Ще яскравіше зв'язок сигніфі-кативного значення власних назв із вторинними моделюючими система­ми спостерігається у символічних пропріативах, тобто у випадках, коли референт позбавлений характеристик, які притаманні первинному моти­ватору. Так, надання референтам назв на кшталт колгосп ім. ХХ з'їзду партії, місто Ленінабад включало їх до відповідної системи цінностей, оскільки мотиватори взагалі не були дотичними до відповідного рефе­рента. Власні назви, утворюючись від апелятивів, переймають ті конота­ції, які є актуальними в культурі на момент найменування.

Унаслідок перенесення власної назви до нової культури (запозичення) може відбуватися її деетимологізація. Однак при цьому стирається власне внутрішня форма, тобто зв'язок із мотиватором, інші компоненти сигніфі-кативного значення зберігаються - узагальнення уявлення про відповід­ний референт, його місце та роль. Тобто до сигніфікативного компонента значення власної назви входить значення загальної назви, яке супроводжу­ється додатковими уявленнями про одиничний референт, що має на меті виокремити його з-посеред цілої низки інших однотипних референтів.

Нові власні назви є безумовно мотивованими з позиції номінатора. З по­зиції адресата ситуація натомість є дещо відмінною, тому виникає потреба врахування прагматичного аспекту - дихотомії між мовцем та адресатом, що знімається на рівні мови. Фактично така прагматична зумовленість влас­них назв перешкоджає їхній інтерпретації з позиції системи мови, що, мож­ливо, і було однією з причин, чому ця категорія вважалася позбавленою сиг-ніфікативного компонента. Кількість смислів, які стоять за певною власною назвою, значно варіює в мовній спільноті. Навіть типові соціологічні марке­ри не можуть чітко окреслити смисли, які стоять за власними назвами, тому визначення ядра їхнього значення істотно ускладнюється.

Особливо чітко проступає сигніфікативний компонент значення влас­них назв у ергонімів, до яких традиційно відносять назви підприємств, компаній тощо [4, с. 151]. Номінатор при цьому ставить перед собою ціль здійснення впливу, у в т.ч. й мовного, на потенційних адресатів своєї про­дукції, істотним компонентом чого є створення нових смислів. Специфіка ергонімів як особливого різновиду мовних знаків полягає в тому, що вони мають не стихійний, а плановий характер (так звана штучна номінація).

Як зазначалося, істотним компонентом сигніфіката власної назви є її ін­дивідуалізація за допомогою вказівки на істотні риси референта. За нашими даними, основними мотиваторами у разі описових характеризуючих ергоні-мів України виступають такі: предмет діяльності ("Вина України ", "Керамі­ка", "Абразив", "Контракти-аудит"); сфера діяльності ("Авіа", "Агро"); адресат діяльності ("Ласуня", "Романтик", "Стрілець-2000"); адресант ("Дантист на Подолі", "Наш доктор "); місце здійснення діяльності ("Дру­карський двір", "Квіткова садиба"); організаційна форма діяльності ("Ук-рзернохолдинг", "Ксероцентр"). На нашу думку, у цьому випадку відно­шення між означуваним (підприємством) та означником (апелятивом) вста­новлюється шляхом метонімії, оскільки загальні назви, використані у функ­ції мотиваторів, входять до фрейму (сценарію) господарської діяльності від­повідного суб'єкта. Подібні номінації є прозорими з точки зору адресата, що виключає можливість їхньої двозначної інтерпретації. Проте їхня здатність створювати нові символічні смисли наближається до нуля, що зменшує сту­пінь персуазивного впливу на потенційного адресата. Серед метонімічних назв значний потенціал впливу спостерігаємо в імен, створених шляхом си­некдохи від апелятивів, які входять до різних тематичних полів, пов'язаних із діяльністю суб'єкта ("Автограф ", "Сирена", "Отава").

Відношення між ергонімом та вихідним апелятивом може відзнача­тися також складнішим характером, зокрема включати процеси метафо­ризації або символізації. Під метафорою ми розуміємо такі випадки пе­ренесення значення, коли наявне порівняння суб'єкта діяльності з іншимреферентом ("П'ятий океан", "Сахара-плюс", "Криниця"). У разі сим­волу ергонім відсилає швидше до конотацій апелятива, культурно обу­мовлених смислів, етнічних концептів тощо. Фактично в цьому разі зна­чення базуються вже на вторинній моделюючій системі. Тобто в разі ер-гонімів маємо відповідно третинну моделюючу систему. Типовими те­матичними групами апелятивів, від яких утворюються символічні влас­ні назви, є такі: назви рослин ("Едельвейс Плюс", "Крокуси", "Арні­ка"), назви тварин ("Білий ведмідь", "Чорний беркут", "Оса"), назви каменів ("Агат", "Кристал Лайн", "Сапфір Траст"), космічні терміни ("Орбіта-сервіс", "Сатурн-Україна", "Астероїд" ), назви літер грець­кого алфавіту ("Омега-авто", "Альфа-метал", "Дельта-А"), терміни мистецтва ("Акорд", "Камертон", "Вернісаж"), морські терміни ("Га­леон", "Компас", "Лагуна" ), військові терміни ("Легіон", "Салют", "Центуріон"), хімічні терміни ("Октан", "Радон") тощо. Крім апеляти-вів, символічні ергоніми утворюються шляхом трансонімізації від пре-цедентних назв ("Земля і воля", "Золоте руно", "П'ятий елемент" ), міфонімів ("Кронос-лтд", "Меркурій-центр", "Одісея-тур"), топоні­мів ("Атлантік", "Корінф"). Безумовно, що використання ергонімів з умовно-символічною мотивацією має як свої плюси, так і мінуси. їхнім сильним боком є значний потенціал впливу на адресата завдяки викорис­танню значної кількості асоціацій. Проте, з іншого боку, переважання конотацій в мотивуванні ергоніма ставить обмеження для глобального поширення назви з огляду на міжкультурні відмінності в спрямованос­ті та обсязі конотацій, наявності / відсутності тих або інших концептів у різних культурах, що мінімізує персуазивний вплив подібних ергонімів.

Частою стратегією утворення ергонімів виступає використання чисто конотативних значень, зокрема аксіологічної лексики. У цьому випадку як означник виступає зафіксована в мові система оцінок і позитивних ко-нотацій, тобто мотиватором є не денотативний компонент значення апе-лятива, а його конотації: "Надійний компаньйон", "Нова ера", "Профе­сійні системи", "Смачний хліб".

Таким чином, створення нового смислу в різних ергонімах варіює від про­стого метонімічного переносу до складних семантичних зв'язків, опосередко­ваних не лише системою мови, але і всією культурою, яка стоїть за нею.

Певну проблему в аспекті витлумачення мотивованості становлять ер-гоніми - нові слова, які, на перший погляд, перебувають поза межами мов­ної системи, на кшталт "Новекс ", "Ерготек ", "Юрек ". Такі випадки, зо­крема, розглядаються як ергоніми, що містять так звані фіналі та ініціа­лі [6]. Ці власні назви побудовані за аналогією до відповідних абревіатур­них ергонімів ("Южтранссервис", "Чорномортехфлот" ), утворених від атрибутивних словосполучень. їхнє семіотичне витлумачення, на наш по­гляд, також можна провести, спираючись на сформульоване Ф. Соссюромпоняття значимості. Такі новотвори легко піддаються об'єднанню в один клас на підставі наявності в їхньому складі елементів, що повторюються. Тому саме типові фіналі й ініціалі (ергономічні компоненти) сигналізують про те, що певна лексема входить до ергономікону. Присутність подібних компонентів допомагає ідентифікувати лексему як комерційну назву, по­легшуючи розуміння змісту повідомлення адресантом. У цьому випадку означником ергоніма виступає морфологічна система мови.

Крім вищезазначених семіотичних особливостей ергонімів, слід вка­зати також на їхній подвійний статут у плані входження до різних семіо­тичних систем. З одного боку, вони є мовними знаками в розумінні лінг-восеміотики, вступаючи в сітку взаємовідношень у межах мовної струк­тури, а з іншого боку, ергоніми заміщаються в деяких випадках графіч­ним невербальним знаком - логотипом. Таким чином, ергоніми як зна­ки засновуються на різних семіотичних системах, що, очевидно, потріб­но витлумачувати їхньою ілокутивною спрямованістю на створення у адресата (комунікантів) стійкого образа колективного суб'єкта з метою досягнення поставлених економічних цілей, що зумовлює необхідність породження максимально можливої кількості асоціативних зв'язків та нав'язування адресату позитивної оцінки відповідного референта.

Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16