М І Гнатюк - Наукові записки в 15 - страница 13

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45 

"Театр-самогубство" - такий термін нерідко вживають стосовно дра­матургії Кольтеса. Дійсно, театр цікавив автора власне як жанр, що від­© Драненко Г. Ф., 2010ходить у вічність. Кольтес вважав, що сучасний йому театр є антитезою життя, оскільки є відірваним від соціальних реалій та проблем. Зміню­ючи стиль драматургічного письма, драматург прагнув передовсім його відродити. Нове Кольтес шукає в класичній літературі, наприклад, у Шекспіра, з яким поділяє пристрасть до барокового театру, адже жанр барокової драми передбачає змалювання персонажів, що постійно пере­суваються в замкненому просторі-лабіринті, а також утверджує пануван­ня на лаштунках жорстокого та кривавого світу. Міфосемантика лабі­ринту в літературному творі традиційно асоціюється з такими значення­ми, як: 1/ мандри; 2/ неможливість відшукати втрачений шлях; 3/ блукан­ня героя в замкненому просторі; 4/ циклічність (вічне повернення до по­чатку, повторення одного й того самого). Всі ці семантеми наявні в п'єсі "Роберто Зукко". Подивимось, яким чином вони взаємодіють із драма­тургічною формою твору.

1/ Мандри. Композиція п'єси "Роберто Зукко" вторує хаотичному шляхові його героя - серійного вбивці, який зрештою сам промовляє: "Нічого не склалося само собою; все вийшло насліпо, без ладу" [3, с. 53]. Перетворення S—Z (Сукко/Зукко) уособлює постійний рух персонажа "вбік", адже Зукко - це людина-зиґзаґ, що знаходиться між реальністю та міфом. Крім того, життя персонажа замальовується драматургом як ламана лінія. Зиґзаґоподібним є також розміщення сцен п'єси, що надає їй лабіринтичної структури. Така форма, запозичена з барокового теа­тру, відкидає традиційну лінійність оповіді, адже відбиває суперечливі та блукаючі шляхи життя персонажів, а сцени складаються в одне ціле за допомогою не зв'язок, а радше розривів і несподіваних зустрічей. По­множення паралельних сюжетних ліній (глухих кутів) також нагадує ла­біринт.

2/ Неможливість відшукати втрачений шлях (глухі кути). Міфологема лабіринту проявляється не лише у структурі п'єси, яка складається з чис­ленних глухих кутів, але й у системі персонажів, які потрапляють в ці глу­хі кути й більше ніколи з них не повертаються. Самотність персонажів та їх ізольованість один від одного яскраво демонструються на прикладі ді­йової особи Сестри. Автор утілює в її образі неможливість зустріти свою другу половинку та приреченість проживати свою історію на самоті, са­мостійно (Сцена "Офелія"). Відтак кожному персонажеві п'єси відповідає свій сюжет. Звідси повна відсутність композиційної стрункості твору, "Ро-берто Зукко" - це п'єса, побудована на розгалуженні та блуканні. Сюжет­на лінія рухається в одному напрямку лише в перших двох сценах, а в тре­тій різко його змінює (через уведення персонажа Дівчиська). Відтоді вона ділиться на два паралельні розгалуження: головна сюжетна лінія (А) - це історія Роберто Зукко, а додаткова (В) - Дівчиська. Структуру п'єси мож­на продемонструвати за допомогою наступної схеми:

А В

1

2 3 4 5 6 7 8 9

10 11і 12

14 15

Як бачимо, композиція "Роберто Зукко" - це зиґзаґ між двома сюжет­ними лініями. Вони з'єднуються в одне ціле за принципом кіномонтажу, при цьому обидві лінії є дзеркальним відбиттям одна одної, а дія немов рикошетом блукає між ними. Така структура твору демонструє також те, що життєві шляхи Дівчиська та Зукко розділені. Сюжетні лінії інших персонажів збігаються з "темним світом тунелів, невідомих напрямків"'' [3, с. 23], вони рвуться на шматки через гнів та злість персонажів. Ці епізоди-фрагменти, подібні на глухі кути, не додаються до головної сю­жетної лінії (історії Зукко), а навпаки віднімаються від неї, або радше ді­лять її на частки. Таким чином, другорядні сюжетні лінії ніби "вибива­ються з колії" [3, с. 25], а дія п'єси ґрунтується на серії сценічних глу­хих кутів, де ізоляція другорядних персонажів настільки акцентована, що на лаштунках вони часто-густо знаходяться на самоті. У п'єсі Коль-теса кожному персонажеві відповідає відокремлена від інших сюжетна лінія; так само як ці лінії не мають між собою зв'язку, так і персонажі са­мотні. Зазначимо, що проблема неможливості спілкування в сучасному світі є одним із лейтмотивів усієї творчості Кольтеса.

3/ Лабіринт як замкнений простір. Сцена зізнання Дівчиська в ко­ханні Зукко, яка є одночасно сценою його зради, побудована автором на двох парадоксах. По-перше, сходини персонажів "нерівні", адже вони представлені як рух в один бік - Дівчисько йде на зустріч до Зукко, яко­му вона не потрібна. По-друге, ці сходини обертаються на розходини, оскільки після арешту Зукко та Дівчисько вже більше ніколи не поба­чаться. Поєднавши в одному епізоді освідчення в коханні та зраду, Коль-тесові якнайкраще вдалося змалювати прагнення та воднораз неможли­вість зустрічі двох самотностей.

4/ Циклічність. Епізод останньої зустрічі Зукко з Дівчиськом де­монструє кругову структуру п'єси: персонажі ніби ходять по колу наче ув'язнені, що знаходяться в тюремній камері або на прогулянці. Сцена побудована на серії відлунь з попередніх сцен (розмова поліціантів зі сцени 14 / розмова охоронців зі сцени 1 / розмова охоронців зі сцени 15).

Тему вічного вороття автор пов'язує з проблемою мови. На переконання Кольтеса, людина народжується та помирає в рідній мові, тобто смерть завжди повертає людину до слова, з яким вона народилася (наприкінці п'єси Зукко цитує Данте рідною італійською). Крім того, п'єса почина­ється та завершується перебуванням Зукко на гребені даху. Повернув­шись туди в кінці п'єси, він "здійснює своє становлення-світло або ме­тафізичну втечу. Між тим, герой змінює свою природу, чи радше зміню­ється матерія, з якої він складається: він стає нематеріальним, безсмерт­ним, атомним світлом" [2, с. 39].

Міфологема лабіринту пов'язана також із обрядом ініціації героя, який мусить подолати в лабіринті різні перешкоди й зустрітися зі Смер­тю (чудовиськом, Мінотавром). Зукко - це Мінотавр навпаки, він не гу­бить тих, хто заблукав до лабіринту, а рятує їх (в епізоді зі Старшим Паном у метро). Дівчисько в свою чергу надає нового обличчя Аріадні: замість того, щоб рятуватися від чудовиська (Зукко), вона прагне будь-якою ціною зустрітися з ним. Разом із тим, Аріадна-Дівчисько не є про­відницею, вона сама постійно губиться. Дівчисько - не лише погублена, але й загублена Аріадна. Деконструкція, як джерело цієї трансформації, якнайкраще демонструє штучність реалістичного модусу, яка є основою театру Бернара-Марі Кольтеса, драматурга, який не довіряє суспільству, боїться та уникає його. Наслідуючи театральну традицію, започатковану В. Шекспіром та продовжену Ж. Жене, французький автор змальовує у своїх п'єсах світ, яким керує насильство. "На перехресті цього лабірин­ту переходів та сходів" [3, с. 23] герої Кольтеса не живуть, а виживають. В атмосфері мороку кінця світу персонажі, які є "пересічними чудовись­ками", блукають, не знаходячи аніякої опори в просторі. Насилля в п'єсі "Роберто Зукко" є не лише викликом суспільству, але й романтичним ак­том заради життя. Наявна у творі Кольтеса міфологема лібринту є одним із засобів не лише деконструкції традиційної драматургічної форми, але й деконструкції її функціонування.

Література:

1.Brunei P. Mythopoetique des genres / Pierre Brunei. - Paris : PUF, 2003. -304 p.

2.Ciret Y. Un romancier des origines / Yves Ciret // Magazine litteraire. - 2001. - № 395. - P. 38-41.

3.Кольтес Б. -М. Роберто Зукко / Бернар-Марі Кольтес; [пер. з фр. А. Пе-репадя]. - Київ: Юніверс, 2003. - 64 с.

УДК 81'42:811. 111

Ерліхман А. М.,

Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника м. Івано-Франківськ ТИПОЛОГІЯ ІМПЛІЦИТНОСТІ

Стаття присвячена проблемі імпліцитності, як необхідного ком­поненту змісту твору, який утворює другий план розповіді і розширює зміст повідомлення. Досліджуються типи імпліцитності, зокрема аналі­зуються різні підходи до типології даного явища та класифікації.

Ключові слова: імпліцитність, типологія імпліцитності, синтагма­тична імпліцитність, парадигматична імпліцитність, контекст.

The article is dedicated to the problem of implicitness as to the necessary component of the content of a literary work, which creates the second side of the text and broadens the content of the message. Types of implicitness are studied, different approaches to the typology and classifications of a given phenomenon are analyzed in particular.

Key words: implicitness, typology of implicitness, syntagmatic implicitness, paradigmatic implicitness, context.

Впродовж останніх десятиліть у розвитку лінгвістичної науки спосте­рігається зростання інтересу до змістової сторони мовних явищ. Відбува­ється перехід від вивчення структурної організації мови, до прагматич­них якостей тексту та їх впливу на реципієнта. Механізми сприйняття і розуміння тексту залишаються недостатньо вивченими, тому проблеми, пов'язані з ними, зберігають свою актуальність для сучасної лінгвістики. Мовознавчі дослідження спрямовані на вивчення функціональних харак­теристик тексту, його мовних та позамовних ознак. Пристальна увага при­діляється тексту, як знаковій системі, яка має певну структуру та вико­нує поряд з іншими комунікативну функцію. Текст тлумачиться як склад­ний комунікативний акт, який твориться відповідно до наміру автора до­нести до читача певну інформацію у двох паралельно існуючих планах розповіді: експліцитному та імпліцитному (прихованому). У зв'язку з цим проблема імпліцитності, передачі імпліцитної інформації у вербальній ко­мунікації викликає пильну увагу науковців. На сьогоднішній день немає остаточного визначення поняття імпліцитності, його розмежування з ін­шими видами передачі прихованої інформації, механізмів сприйняття та типологізації, чим і обумовлюється актуальність даної статті.

Поділ та виділення видів імпліцитності, на даному етапі, є ще не до кінця систематизований. Складність проблеми зумовлена відсутністю єдиного тлумачення та погляду на досліджуване лінгвістичне явище. У сучасній лінгвістиці імпліцитність розглядається на різних мовних рів­нях (синтаксичному, прагматичному, семантичному, когнітивному та ін-

 

© Ерліхман А. М., 2010ших) та як категорія відмінних мовних явищ: мови, мовлення та тексту. У лінгвістиці існує три характерні тенденції поділу імпліцитності:

1) відштовхується від структурної побудови тексту, тобто моделі по­будови тексту як повідомлення, у якому імпліцитна інформація або де­кодується з певних синтаксичних конструкцій, або ж опущена, але стає зрозумілою з експліцитно-вираженого пласту повідомлення. Тут імплі-цитність тексту розглядається як інформація позбавлена вербального ви­раження, але "... повинна бути присутньою у свідомості мовців, забезпе­чуючи адекватне розуміння" [2, с. 48];

2) спирається на концептуально-контекстуальні умови реалізації імп-ліцитної інформації, тобто функціональні параметри її вживання.

3) бере до уваги межі імпліцитності відповідно до їх реалізації у меж­ах твору (макро, або мікроконтексту).

До першого напрямку відноситься класифікація Д. Р. Фатхулової [11], яка виділяє граматичну імпліцитність, семантичну та поєднання першого та другого видів. На її думку граматична імпліцитність співпа­дає з еліпсисом та виникає тоді, коли пропущені один, або більше чле­нів речення. Семантичну ж імпліцитність лінгвіст поділяє на тезаурусну й транзитну, яка базаються на пропущенні певної частини повідомлення, яка випливає з "тезаурусу особистості" - ". у вербальній формі зафіксо­ваний у пам'яті носія мови попередній досвід, який ефективно викорис­товується у процесах створення/сприйняття тексту" [11, с. 151].

Близькою за змістом класифікацією є поділ імпліцитності Ф. Б. Сіт-діковою, яка виділяє такі види імпліцитності, як контекстуальну та системно-мовну. Основою такої типології є контекст, який або впливає на декодування інформації, або не береться до уваги взагалі, а виводить­ся з певних синтаксичних структур (переважно з еліпсису). До першого виду лінгвіст відносить структурно неповні речення (еліптичні та усіче­ні конструкції), зміст яких відновлюється, як правило, без зусиль - ви­пливає з контексту. Другий тип імпліцитності не залежить від контексту, тобто реципієнт може вивести прихований зміст з повідомлення не спи­раючись на ситуативні характеристики [10, с. 63]. Сюди належать фразе­ологічний та системний еліпсис. Іншими словами другий тип імпліцит-ності відповідає граматичному попередньої класифікації.

Сприймання та творення імпліцитного змісту безпосередньо пов 'язаний з мовленнєвою ситуацією, контекстом, який не тільки впливає на проце­си усвідомлення імплікації, але й умови її творення. Лише контекст здат­ний пожвавити і зробити відчутними для свідомості такі мовні і немовні системні зв'язки одиниць повідомлення, які поза контекстом залишаються в латентному стані. Саме тому друга тенденція типології імпліцитності за основу бере контекст, який або потрібен, або є нерелевантним для сприй­мання імпліцитного змісту. Продуктивним є запропоноване О. В. Бондар­ко ділення на системно-мовну та ситуативну імпліцитність. Системно-мовна "обумовлена особливостями системної організації значень в даній мові" [1, с. 24]. О. В. Бондарко системно-мовну імпліцитність пов'язує із ступенем актуалізації семантики (а саме семантичних понятійних катего­рій, які є змістовими інваріантами високого рівня узагальнення - аспекту-альності, темпоральності, модальності, персональності, локативності, по-сесивность та інше): "мається на увазі перш за все імплікація обумовле­на семантичною немаркированістю одного з членів привативной опози­ції у структурі граматичної категорії" [1, с. 34]. Іншими словами, вчений пов'язує системно-мовну імпліцитність з категоріями семантики, з інва­ріантність/варіативністю елементів семантичного змісту, міжкатегоріаль-ними зв'язками. Ситуативна ж імпліцитність передбачає зв'язок з контек­стом та прагматичними особливостями повідомлення. Вона базується не тільки на мовних формах, але й на інших невербальних характеристиках (контекстуальна, інформативна інформація, фонові знання).

Класифікації таких лінгвістів як Б. Д. Хоумера, Дж. Т. Ремзі та К. Кожевнікової корелюють з попереднім поділом. Б. Д. Хоумер та Дж. Т. Ремзі виділяють три типи імпліцитності: 1) структурну; 2) функціональ­ну; 3) процедурну. Структурна обумовлена семантикою мови, функціо­нальна - контекстом та синонімією, процедурна визначається концепта­ми та вродженими знаннями, які впливають на сприймання імпліцитного змісту [12]. Аналогічною є концепція К. Кожевникової [5], в якій поділ імпліцитності пов'язаний з різними типами зв'язків: логічними та кон­текстуальними. Підсумовуючи, можна сказати, що структурна та логіч­на види імпліцитності співпадають з системно-мовною, а контекстуаль­на та функціональна з ситуативною.

Головними чинниками реалізації імплікації виступає лінгвістичний контекст, як сукупність спеціально організованих умов, як вербальний стимул, який підштовхує адресата збагнути імпліцитний намір автора. Не менш важливою є структурна організація тексту, зміна якої призводить до неоднозначного його тлумачення. Третя тенденція поділу імпліцитнос-ті бере до уваги не тільки зовнішні та внутрішні ознаки досліджуваного явища, але й межі його реалізації. Г. Кость виділяє три види імплікації, які відтворюють ".головну думку, ідейну спрямованість та емоційну то­нальність" [7, с. 143] тексту: 1) загальнотекстову; 2) часткову; 3) локальну, або контекстуальну імпліцитність. Лінгвіст стверджує, що загальнотексто-ва імпліцитність виражає головну тему твору і її можна зрозуміти тільки прочитавши увесь твір. Часткова імпліцитність пов'язана з певною поді­єю, або персонажем і виникає тоді коли мова йде про них, або про події з ними пов'язані, у той час коли імпліцитність ". може поширюватись і на інших персонажів чи події, які слугують тлом для розгортання магістраль­ної лінії сюжету" [7, с. 144]. Г. Кость здійснює класифікацію відповідно доланок сюжету художнього твору, асоціюючи кожен тип з межами частин тексту. Дана концепція викликає деяке заперечення. Виділення загальтек-стової імпліцитності здається не зовсім доречним, адже головна ідея твору не є об'єктом імпліцитності, а входить до проблематики підтексту.

Безумовний інтерес в плані висвітлення поділу імпліцитності ви­кликає концепція В. А. Кухаренко, яка виділяє два види імплікації у взаємозв'язку з межами тексту, але бере до уваги не формальний об'єм повідомлення, а "прагматичні кордони", які розширюються за рахунок імпліцитного змісту. Перший - це порушення хронологічної послідов­ності подій у зв'язку з тим, що окремі мовні одиниці усуваються з пові­домлення, але можуть бути когнітивно відтворені за рахунок ланок, які залишені на місці розриву змістового ланцюга. Така імплікація визна­чається як імплікація передування. Другий тип - одночасна імплікація - передбачає хронологічне співставлення двох сторін повідомлення. Він пов'язаний не з просторовими чи часовими фактами розповіді, а з емо­ційною стороною повідомлення [8, с. 73].

Як показує аналіз вище наведених класифікацій, диференціація імп-ліцитності ґрунтується на контекстуальних та мовно-структурних харак­теристиках, які реалізуються у межах твору. Необхідно зазначити, що ця типологія видається не зовсім точною та доповненою. Доцільніше б було поділити типи імпліцитності на синтагматичні та парадигматичні. Текст - структура, елементи якої ".наділені різною текстотвірною си­лою на рівні синтагматики, прагматики та міжрівневих зв'язків як між власне мовними одиницями всередині тексту, так і немовними, екстра­лінгвістичними факторами, або "паралінгвістичними маркерами", за тер­мінологією Г. В. Колшанского [6, с. 3].

Синтагматика реалізується у лінійних зв'язках мовних одиниць у мовленнєвому потоці. Мовні одиниці доповлюють один одного та зна­ходяться у такому зв'язку, коли кожен наступний член речення залежить від попереднього. До такого типу імпліцитності відноситься:

1) вербальна імпліцитність - імпліцитність, яка твориться за допо­могою мовних одиниць, які порушують семіотичну систему мови. Така імпліцитність ґрунтується на суто мовних засобах, одиниць, які завдяки своїй побудові змінюють, або руйнують синтагматичну цілісність пові­домлення, тим самим створюючи прихований зміст.

2) суміжна імпліцитність, яка обумовлена фізичним (мовним) контек­стом речення, або тексту. Мовні одиниці пов'язані не тільки послідов­ністю, але й також "оточенням" - семантичною та синтаксичною залеж­ністю значення одного мовного знаку від попереднього та наступного.

На противагу синтагматиці у мовознавстві протиставляється парадиг­матика - асоціативність між одиницями мови. Парадигматична імпліцит-ність характеризується взаємовідношеннями між вербальним планом по­відомлення та ментальними процесами його сприйняття адресатом. Тут вже не йдеться мова про лінгвістичні властивості мовного знаку, а про позамовні, невербальні його ознаки. До такої імпліцитності належить:

-   ситуативна;

-   прагматична;

-   ментальна.

Ситуативна імпліцитність відображає не фізичний, а зовнішній кон­текст творення/сприймання інформації. Зовнішній контекст не відобра­жає граматичної побудови, пропущення чи зміни певних елементів пові­домлення, а відтворює умови, які впливають на його інтерпретацію. Си­туативна імпліцитність обумовлюється невербальними чинниками, які впливають на кодування та декодування прихованого змісту, накладаю­чи певний "відтінок" на значення повідомлення.

Наступний вид імпліцитності - прагматичний, показує мету адресанта, який кодує латентний, прихований зміст тексту та його вплив на одержу­вача повідомлення. Прагматичний аспект не був врахований у попередніх класифікаціях, тому вони викликають протиріччя, адже кожен мовний акт характеризується функціональними ознаками, які відображають не тіль­ки умови актуалізації імплікації, але й її інтенції, задум автора, або мовця. "Мовну форму художнього тексту потрібно розглядати як логічно створе­ну від авторської інтенції, як первинний, відправний пункт дослідження закодованого адресантом, прихованого задуму твору" [3, с. 94].

Процес декодування інваріативного змісту, його інтерпретація адре­сатом, який залежить від досвіду, ціннісних орієнтирів, емоційно-оцінного та асоціативного потенціалу, є складним та невичерпним. Саме цей процес становить ментальну імпліцитність, у якій знаходять відобра­ження механізми індивідуального розшифрування імпліцитного змісту мовного знака за допомогою фонових знань та особистісного потенціа­лу. Під впливом мовних засобів формуються певні ментальні структури, які і представляють результат розуміння. Вони відображають ту інфор­мацію, те знання, яке міститься у сприйманому тексті [9, с. 64].

Підтипи парадигматичної імпліцитності не можуть існувати ізольова­но один від одного, вони взаємозалежні та в комплексі формують осно­вні етапи сприймання та усвідомлення латентної інформації, у той час коли підтипи синтагматичної імпліцитності можуть існувати паралель­но та бути абсолютно невзаємопов'язані та ізольовані один від одного.

Неможливо абсолютно відокремити синтагматичну та парадигма­тичну імпліцитність. Вони нерозривно пов'язані між собою будують два плани сприймання та творення тексту. Синтагматична імпліцитність обґрунтовує, в більшій мірі, процес творення, кодування імпліцитного змісту, вибір мовних, граматичних (морфологічних, синтаксичних, сти­лістичних та інше) засобів, які стають актуалізаторами імпліцитностітільки враховуючи парадигматичні параметри: ситуацію, задум автора та особистісні характеристики адресата. Звідси випливає, що парадигма­тична та синтагматична імпліцитність знаходяться у безперервному та взаємозалежному зв'язку, який можна показати за допомогою загальної схеми, яка ще вимагає деталізації:

 

 

синтагматична ^ парадигматична

імпліцитність імпліцитність

вербальна     суміжна ситуативна

прагматична ментальна

Отже, феномен імпліцитності вже давно привертає увагу дослідників різних напрямків, однак його трактування, яке синтезує різносторонні аспекти цієї проблеми у всій його повноті, ще тільки формується. Ана­ліз спеціальної літератури свідчить про те, що дана проблема ще зна­ходиться у стані розробки, а неоднозначні, інколи навіть, протирічні судження підтверджують, що це питання чекає свого вирішення, вима­гає накоплення матеріалу та формулювання мовної теорії. Різнобічність імпліцитної інформації, різні вихідні позиції лінгвістів у процесі її ви­вчення, відсутність достатнього вивчення структури та змісту різних її типів ускладнює вирішення такої проблеми, як типологія імпліцитності. Механізм реалізації прихованого змісту складний та неоднозначний. Він представляє перехід від горизонтальної осі тексту (мовної тканини) до вертикальної осі його сприймання, обумовленої зовнішніми чинника­ми, наміром та задумом автор та здатністю нашої свідомості співвідно­сити викладене вербально з накопленим досвідом, фоновими знаннями та емоційними переживаннями. Запропонована класифікація імпліцит-ності демонструє специфіку імпліцитності, як результат співвіднесення контекстно-ситуативних параметрів та "особистісного коду", які розкри­вають невичерпні потенції мови, його діалектичну сутність.

1.Бондарко А. В. Эксплицитность / имплицитность в общей системе кате­горизации семантики / А. В. Бондарко // Семантико-дискурсивные исследова­ния языка: эксплицитность / имплицитность выражения смыслов. - 2006. - С.

23 - 34.

2.Гарипов Р. К. Особенности категоризации именных единиц в пределах сверхфразовых единств / Р. К. Гапиров. - Уфа: БашГПИ, 1998. - 132 с.

3. Голякова Л. А. Проблема подтекста в свете современной научной
парадигмы / Л. А. Голякова // Вестник ТГПУ - Томск, 2006. - № 5. - С. 93 - 98.

4.Ермакова Е. В. Многоаспектность проблеми имплицитности: имплицит­ность в языке и речи / Е. В. Ермакова // Известия Саратовского университе­та. - 2009. - №1. - C. 58 - 61.

5.Кожевникова К. Об аспектах связности в тексте как целом / К. Кожевни­кова // Синтаксис текста. - М.: Наука, 1979. - С. 66 - 72.

6.Колшанський Г. В. Паралингвистические средства в языковой коммуни­кации / Г. В. Колшанський // Вопросы языкознания. - 1973. -№1. - С. 16 - 25.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16