М І Гнатюк - Наукові записки в 16 - страница 17

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46 

4.Komarnytska T. M: "Ein Jeder horte den anderen in seiner Sprache reden" In: Mehr Sprachen - mehrsprachig - mit Deutsch. Konzepte und Thesen. - 12. Internationalle Tagung der Deutschlehrerinen und Deutschlehrer 30 Juli bis 4. August 2001 Luzern (Schweiz), S. 23-24.

5.Комарницька Т. М. Комунікативні принципи міжкультурної фахової ко­мунікації. В: Проблеми та перспективи лінгвістичних досліджень в умовах глобалізаційних процесів. - Матеріали міжнародної науково-практичної кон­ференції. - Тернопіль: Економічна думка, 2007. - ч. ІІ. - С. 168-169.

6.Комарницька Т. М. Діалог культур та проблеми ідентичності. в контек­сті Галичини. В: Мова і культура. - Наук. вид. Серія "Філологія" (здано до друку, вийде у 2009 р.)

7.Komarnytska T. M: Der Erwerb von mterkultureller Kompetenz im Rahmen des deutschsprachigen Kulturraumes am Beispiel von Sprache- und Heimatdiskurs. In: Begegnungssprache Deutsch. Motivation, Herausforderung,Perspektiven. In: 13. Internationale Tagung der Deutschlehrerinnen und Deutschlehrer. Graz (Osterreich, 1. - 6. August 2005. Thesenband, S. 86.

 

8.  Kullturthema Kommunikation. Herausgegeben von Alois Wierlacher. -Residence-Verlag, 2000.

9.Lessing, G. E.: Natan der Weise. - Volksverlag Weimar 1963.

10.Lessing, G. E.: Die Urform der Ringparabel von Giovanni Boccaccio (1313­1375). In: Lessing-Lesebuch. - Volksverlag Weimar, 1963, - S. 228-232.

Лингвоконцептология. Вып. 1 / Науч. ред. И. А. Стернин. / Воронеж: Истоки, 2008, 228 с.УДК 811. 111'342

Красовська І. В.,

Київський національний лінгвістичний університет, м. Київ

РОЛЬ ЕМОЦІЙ В УСНОМУ МОВЛЕННІ (ЛІНГВОКОГНІТИВНИЙ АСПЕКТ)

У статті розглянуто формування основних положень лінгвокогні-тивного напряму про роль емоцій в усному мовленні, виокремлено ключові засади їхньої класифікації.

Ключові слова: лінгвокогнітивний аспект, емоції, усна комунікація

This article analyses the basic ideas of contemporary cognitive and linguistic studies that define the role of emotions in oral communication, states key principles of their classification.

Key words: linguistic and cognitive aspect, emotions, oral communication.

Останнім часом усе більш актуальною в когнітивних дослідженнях стає проблема вивчення емоційного аспекту комунікації та його ролі у форму­ванні концептуальної моделі дійсності у свідомості мовця. При цьому одно­часний розгляд важливих аспектів природи емоцій у філософії, психології, нейролінгвістиці, лінгвістиці переконливо свідчать про складність і багато­гранність феномену емоційності. Розв'язання проблеми ролі емоцій в усній комунікації та декодування їхнього смислу потребує глибокого досліджен­ня їх онтологічних властивостей, а також установлення взаємодії мислення, мотивації, емоції та системи мовних засобів у свідомості людини.

Відомо, що емоції відіграють надзвичайно важливу роль у житті та діяльності людини, будучи особливими класами суб'єктивних психічних станів, які відображають ставлення людини до світу, людей, процесу й результату своєї практичної діяльності у формі відчуттів приємного або неприємного [7, с. 245]. Отже, визначення мовних засобів оформлення емоційного дискурсу може бути віднесене до ряду найбільш значущих, багатоаспектних проблем сучасної науки взагалі та когнітології зокрема.

Згідно з визначенням У. Шиблза [13, с. 28-29], емоція є частиною лінг­вістичного контексту, яка знаходить своє відображення як у рисах пове­дінки, манерах, ставленні до оточуючих, виразі обличчя, так і в мовному виражені, зокрема в інтонації. При цьому досить широкі результати дослі­джень емоційного мовлення у теоретичній та прикладній лінгвістиці під­тверджують, що мовним засобам належить провідна роль у передачі індиві­дами емоційно-модальних значень. Виходячи з цього, емоції, що їх людина виражає та декодує в мовленні відносять до елементів мовної системи, пев­ного рівня комунікації, на якому за допомогою мовних засобів відбувається передача не лише раціональної, а й емоційної інформації [1, с. 12].

Від стародавніх часів емоційність вираження асоціювалася з певним сти-

© Красовська І. В., 2010лем, який вважали соціально прийнятним засобом покрашення думки. Про­те, досліджуючи проблему ролі емоційної сфери в біологічній та соціальній організації людини, Б. Додонов приходить до висновку, що певні емоції є універсальним, загальнолюдським феноменом [4, с. 89-93]. При цьому со-ціокультурні фактори відіграють важливу роль у визначенні виражального компонента емоції, встановлюють певні правила комунікації, що можуть вимагати утримання або маскування одних емоцій і, навпаки, частого вияв­лення інших. Спираючись на викладене, не можна не погодиться з думкою про те, що вплив соціального й культурного середовища на характер екс­пресії емоцій зумовлює формування певних стереотипів їхнього вираження, властиві й зрозумілі тільки членам певної культурної групи [10, с. 110].

Продовжуючи аналіз, звернемо увагу на те, що дослідження концеп­туального вираження емоцій в різних мовах та їхнє відображення у мов­них картинах дозволяють зробити висновки про співвідношення емоцій та когнітивної системи людини в процесі комунікації [3, с. 16-22]. Вихо­дячи з цього, емоції осмислюються як функціонально значущий елемент когнітивної системи людини, що виконує такі функції: 1) адаптивну (допомагають організму своєчасно й вигідно пристосуватися до зовніш­ніх умов); 2) оцінну (виступають засобом установлення значущості тих або інших предметів і явищ для задоволення своїх актуальних потреб); 3) комунікативну (передають інформацію про стан мовця та його став­лення до певних предметів, осіб або подій); 4) прагматичну (виступа­ють фактором організації та регуляції комунікативної діяльності люди­ни) [7, с. 369]. У свою чергу, аналіз взаємодії когнітивної, емотивної та мотиваційно-вольової систем у свідомості людини, дозволяє розглядати емоції як різновид мислення, як відповідь або комплекс відповідних ре­акцій, зумовлених когнітивними процесами [9, с. 65-67].

Отже, чим глибше ми проникаємо в суть проблеми дослідження емо­ційної сфери людини, тим зрозумілішим стає, що розгляд специфіки вияву емоцій має сенс на тлі їхньої ролі в процесі пізнання людиною навколиш­нього середовища. Розуміючи це, К. Шерер підкреслює неможливість іг­норування лінгвістикою когнітивних основ у процесі адекватної характе­ристики емоційного мовлення [11, с. 45-48]. Проте основною проблемою дослідження емоцій в мовленні постає їх багатоаспектність, за умов існу­вання якої вичерпна ідентифікація кожної окремої емоції потребує вико­ристання досить значного комплексу ознак чи критеріїв. Крім того, навіть незначні зміни факторів, що здійснюють вплив на емотивну сферу люди­ни, здатні, на підставі виникнення "емоційних комплексів" [12, с. 147] сут­тєво модифікувати вираження емоцій у діалектично протилежних межах, існуючих у свідомості людини. Закономірно, що вичерпні систематизації чи класифікації емоцій за окресленою в такий спосіб безліччю ознак та чинників, які спричинюють їх появу, стають практично неможливими.І ПОЗИТИВНІ


ПРОВІДНІ


! за наявністю/відсутністю

ПРОСТІ________


Слід зазначити, що класифікаційні схеми емоцій наявні низці психологіч­них, психолінгвістичних, а також лінгво-когнітивних дослідженнях врахову­ють полярність вияву емоцій, вплив емоцій на мотиваційну сферу людини, закономірності перебігу емоційних станів, залежність емоцій від потреб та умов навколишнього середовища. Проте усі існуючі класифікації емоцій не претендують на повне й цілісне висвітлення цієї проблеми. Таке розмаїття підходів до систематизації емоцій пояснюється складністю самого поняття "емоція", що об'єднує різні явища, на зразок емоційних реакцій, емоційних станів та емоційних ситуацій [6, с. 17-19]. Тому, виходячи з обґрунтова­них загальновідомих положень, під емоцією на нашу думку, слід розуміти суб'єктивні реакції людини на вплив внутрішніх і зовнішніх подразників, що виявляються як задоволення або незадоволення, тобто, матимемо на увазі їх узагальнену диференціацію на позитивні та негативні. Викладене показує, що необхідність вивчення та опису кодування й декодування емоцій, якщо не виходить за коло інтересів лінгвістики, то, без сумніву, виходить за межі її теорії. Це, власне, і дозволяє докладніше зупинитися на основних момен­тах, які характеризують вияв емоцій у мовленні та можуть бути зараховані до параметрів їхньої класифікації. Тому для ясності викладу вбачається цілком природним оформити зазначену класифікацію графічно (див. рис. 1). І ЕМОЦІЇ

Прокоментуємо суть понять, які стали підґрунтям для формування наведеної вище класифікації емоцій (див. рис. 1). Як зазначалося вище, емоції за аналогією з відомими типами механізмів психічної діяльності передусім прийнято [8, с. 26-28] диференціювати на позитивні (приємні) та негативні (неприємні). Інформація про позитивні / негативні емоції береться з практики, і факти, що їх зумовлюють, установлюються експе­риментально. Тому не дивно, що беручи до уваги умови реальної кому­нікації, емоції поділяються на провідні та ситуативні [2, с. 3-28]. Першугрупу складають емоційні стани, які породжуються специфічними ме­ханізмами потреб, що передують будь-якій діяльності та зумовлюють її характер, у той час як ситуативні емоції є її наслідком. Розглядаючи про­блему систематизації позитивних емоцій, К. Ізард [5, с. 145-148] акцен­тує увагу на не менш важливій для нашого розгляду обставині, згідно з якою прості емоції можуть комбінуватися між собою. Поглиблюючи цю тезу, К. Шерер [12, с. 146-148] зазначає, що комплексні емоції виникають і є досить частотними в мовленні. При цьому під емоційною конотацією він розуміє додатковий відтінок, що накладається на основну емоцію і виражає емоційний стан мовця, його оцінку ситуації [там само, с. 148].

Щодо наведеної на рис. 1. класифікації емоцій, слід зазначити, що запропонована модель класифікації не претендує на універсальність, оскільки вона покликана виконати роль теоретичних передумов дослі­дження, яке мало за мету виокремити основні лінгвокогнітивні ознаки англійських висловлень на позначення позитивних емоцій з подальшим визначенням особливостей їхнього просодичного оформлення.

Література:

1.Брызгунова Е. А. Эмоционально-стилистические различия русской зву­чащей речи. / Е. А. Брызгунова - М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1984. - 117 с.

2.Вилюнас В. К. Основные проблемы психолингвистической теории эмоций / В. К. Вилюнас // Психология эмоций. Тексты / [под ред. В. К. Вилю­нас, Ю. Б. Гиппенрейтер] - М.: Моск. гос. ун-т, 1984. - С. 3-28.

3.Винарская Е. Н. Выразительные средства текста (на материале русской поэзии): учебн. пособие / Е. Н. Винарская - М.: Высшая школа, 1982. - 135 с.

4.Додонов Б. И. В мире эмоций / Б. И. Додонов- К.: Политиздат Украины, 1987. - 140 с.

5.Изард К. Психология эмоций / Кєррол Изард - СПб.: Питер, 2002. - 464 с.

6.Ильин Е. П. Эмоции и чувства / Е. П. Ильин - СПб.: Питер, 2002. - 752 с.

7.Немов Р. С. Психология / Р. С. Немов - М.: Просвещение, 1995. - 576 с.

8.Платонов К. К. О системе психологии / К. К. Платонов - М.: Наука, 1972. -216 с.

9.Blumstein S. The mapping of sound structure to the lexicon: Evidence from normal subjects and aphasic patients / S. Blumstein // Language and Cognition. -2003. - Vol. 681. - P. 7-15.

 

10.Scherer K. Acoustic concomitants of emotional dimensions: Judging affect from synthesized tone sequence / K. Scherer // Non-verbal Communication / [ed. by C. Weitz]. - New York: Oxford University Press. - 1974. - P. 105-111.

11.Scherer K. Vocal affect expression as symptom symbol and appeal / K. Scherer // Nonverbal Communication / [ed. by H. Papousek, U. Jurgens]. - New York: Cambridge University Press. - 1992. - P. 43-60.

12.Scherer K. Analyzing emotion blends / K. Scherer // Proceedings of the Xth Conference of the International Society for Research on Emotions, Wurzbiirg, 4-8 August 1998. - Wurzbiirg: ISRE, 1998. - P. 142-148.

Shibles W. Emotion. The Method of Philosophical Therapy / W. Shibles -White Water, Wisconsin: Language, 1974. - 492 p.УДК 82'0:82 - 3. 09:159. 9

Лещишин З.,

Львівський національний університет імені Івана Франка

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ ЯК МОДЕЛЬ КОМУНІКАЦІЇ

У дослідженні запропоновано новий міждисциплінарний погляд на внутрішній монолог - спроба аналізу наратологічного поняття в дис­курсивному полі комунікативної лінгвістики. З'ясовано комунікативний потенціал і особливості цієї літературної моделі репрезентації вербалі-зованого мислення.

Ключові слова: внутрішній монолог, комунікативна модель, авто-комунікація, псевдокомунікація, автоадресованість, адресат, адресант, реципієнт, діалогізм.

The paper suggests innovative crossdisciplinary view of the internal monologue attempting to examine the concept derived from narratology in the discoursive field of linguistics and communication. The author concludes on communicational potential and special features of this literary model of representation of verbalized thinking.

Key words: internal monologue, communicational model, autocommunication, pseudo-communication, self-addressing, addressee, addresser, recipient, dialogism.

Традиційне трактування внутрішнього монологу в теорії літератури не передбачало аналізу його як комунікативного дискурсу. На тривалий час у наратології закріпилося визначення, яке приблизно сто років тому дав французький літературознавець Едуард Дюжарден: внутрішній мо­нолог - це "мовлення без слухача (sans auditeurj і невимовлене вголос, у якому той чи інший персонаж виражає свою інтимну, близьку до несві­домого думку, до її логічної організації, так би мовити, в стадії її виник­нення, передане з допомогою прямих речень, максимально синтаксично скорочених (de phrases directes reduites au minimum) таким чином, щоби створити враження правдивості" ("Внутрішній монолог", 1931) [26]. Саме така дефініція хоч і внесла плутанину в термінологічний апарат наратології (зокрема, в розмежуванні потоку свідомості й внутрішнього монологу), втім задекларувала кілька диференційних ознак останнього -мовлення не локалізоване й без адресата. Протягом ХХ ст. письменники продовжують змінювати форми внутрішнього монологу, ускладнюючи і його структуру, і функціональність, однак це не вплинуло суттєво на його визначення, за тим винятком, що надалі внутрішній монолог тлума­чать як "звернене до самого себе висловлювання героя, .. .монолог "про себе", в якому імітується мисленнєва діяльність людини в її безпосеред­ньому протіканні" [14, с. 68], "мовчазна розмова самого з собою" [13, с. 38], тобто як мовлення, в якому адресат збігається з адресантом. Утім за­галом літературознавці уникали цієї проблеми, акцентуючи увагу на не-

© Лещишин З., 2010медійованості як диференційній ознаці цього наратологічного прийому й співвіднесенні внутрішнього та усного чи письмового мовлення. Тож досі це не стало поштовхом дослідити особливості цього наратологіч-ного поняття з позицій теорії комунікації, на що й пропонуємо звернути пильнішу увагу, а власне з'ясувати особливості внутрішнього моноло­гу як моделі комунікації й можливість кореляції термінів "монолог" / "діалог" у даному контексті, простежити форми вияву діалогічності вну­трішнього монологу.

Первинно такий стан дослідження проблеми комунікативного по­тенціалу внутрішнього монологу в літературознавстві навіть дивує, адже в комунікативній лінгвістиці вже теоретично розроблено поняття "внутрішній дискурс" (Ф. Бацевич). Зверталися до питання "комуніка­тивних" особливостей внутрішнього мовлення, літературною моделлю якого, по суті, і є внутрішній монолог, й у психології. Погляди на такий статус внутрішнього мовлення - неоднозначні. Чимало психологів одні­єю з конститутивних ознак внутрішнього мовлення визначають те, що на відміну від зовнішнього, воно не виконує комунікативної функції. "[.] Воно [внутрішнє мовлення - З. Л] виконує психологічно внутрішні функ­ції, безпосередньо не служить цілям спілкування," - зазначив Б. Баєв [2, с. 8], підсумовуючи доробок, присвячений цій проблемі. Безпосередньо не служить, оскільки є своєрідним етапом підготовки до зовнішнього мовлення, і таким чином є моделлю потенційної комунікації. Такі ви­сновки науковці роблять, виходячи з розуміння комунікації як обміну інформацією з іншим, відтак уживання терміна "монолог" на означення внутрішнього мовлення у психологічному дискурсі є звичайним явищем і не викликає жодних питань. Французький науковець А. Біне в "Етюдах про експериментальний розум" ("L'etude experementale de l'intelligence", 1903) зазначив, що "в тій частині, в якій думка позбавлена образів, вона, по суті полягає у внутрішньому мовленні, вона є монологом" [25]. Однак метафора розмови, тобто діалогу з собою, постійно супроводжує понят­тя "внутрішнє мовлення". Перше таке формулювання знаходимо ще у Платона: "Мені уявляється, що душа, розмірковуючи, нічого іншого не робить, як розмовляє, запитуючи себе саму, відповідаючи, стверджуючи чи не погоджуючись" [18, с. 289]. На діалогічність і комунікативність як сутнісні ознаки людського мовлення звертали увагу чимало філософів. Варто звернути увагу, зокрема, на міркування Ф. Шлегеля, який наголо­шує на внутрішній двоякості природи самої людини: "[...] ця внутрішня форма розмови [.] цілком відповідає живому мисленню та його викла­ду, великою мірою органічна для нього [...], відтак і зв'язне безперервне мовлення однієї людини може бути подібним до розмови чи набирати форми і характеру розмови" [24, с. 361]. Перебуваючи на самоті, люди­на поводиться так, ніби спілкується, існує в одному просторі з кимосьіншим. Детально те, як така автоспрямованість внутрішнього мовлення відбивається на його структурі, досліджували вже психологи.

Особливої уваги в цьому контексті заслуговує праця Л. Виготського "Мислення і мовлення", в якій він один із перших задекларував та об­ґрунтував положення про згорнутість та предикативність внутрішнього мовлення, які згодом розвивали чимало дослідників. Власне предика­тивність, за Л. Виготським, є другою диференційною (перша - невока-лізованість) ознакою внутрішнього мовлення відносно зовнішнього. На думку вченого, внутрішнє мовлення має цілком особливий синтаксис: скорочене, незв'язне, уривчасте, воно може бути незрозумілим іншому, бо розраховане на розуміння і сприймання лише того, хто говорить. Ці особливості пов'язані з предикативністю внутрішнього мовлення, ме­ханізм якої науковець уявляє так: "Думка накладає печать логічного наголосу на одне із слів фрази, виділяючи таким чином психологічний присудок." [8, с. 279]. Згодом до проблеми згорнутості, скороченості внутрішнього мовлення звертались й інші науковці, доводячи особли­вості внутрішнього мовлення на семантичному й синтаксичному рів­нях. Більшість підтримували тези Виготського повністю чи частково (Б. Ананьєв, наприклад, загалом підтримував теорію про предикативність, однак заперечував уривчастість внутрішнього мовлення [1, с. 349-350], про яку згадує Виготський). П. Блонський дотримувався іншого погляду, вбачаючи у такій згорнутості недорозвинутість. Тим не менше чимало вчених підтримували тезу Виготського: "Внутрішнє мовлення - це мов­лення для себе. Зовнішнє мовлення - це мовлення для інших. .Звідси й структура цього мовлення з усіма відмінностями від структури зовніш­нього мовлення" [8, с. 279]. Відтак таке мовлення, як і будь-яке інше, зорієнтоване на якогось адресата і є діалогічним за своєю суттю, що ло­гічно відсилає до положень теорії діалогізму М. Бахтіна та теорії авто-комунікації Ю. Лотмана.

За теорією діалогізму М. Бахтіна, кожне висловлювання наповнене "діалогічними обертонами", і сутність будь-якого мовлення передбачає обов'язкову адресованість комусь. "Висловлювання з самого початку бу­дується з урахуванням можливих реакцій відповідей, заради яких воно, по суті, і створюється, - стверджує вчений у праці "Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування". - Роль іншого, для якого будуєть­ся висловлювання. особливо важлива" [5, с. 252]. Саме орієнтація на адресата висловлювання значною мірою визначає його стиль, експресив­ність, логіку побудови, стратегію й тактику тощо. Однак іноді адресант та адресат висловлювання можуть "персонально збігатися": бути однією й тією самою особою, тобто Я тотожне Ти (в концепції М. Бубера - осно­вне слово Я-Ти, що створює світ стосунків). Ти - не матеріальне, але повсякчас супроводжує й визначає внутрішнє життя Я. "Ми не чуємоТи, - зазначає М. Бубер, - і все-таки відчуваємо, що нас окликнули, ми відповідаємо створюючи, думаючи, діючи; всією своєю істотою ми гово­римо основне слово, не вміючи мовити Ти вустами" [7]. Тож внутрішній монолог, як, зрештою, і будь-яке мовлення, реалізуючи процес вербалі-зованого мислення чи моделюючи його в тексті, будуватиметься за зако­нами комунікативної моделі - в даному випадку моделі "Я - Я" (Ю. Лот-ман). Особливості такої моделі комунікації Ю. Лотман пов'язує з низкою трансформацій, які переживає висловлювання/повідомлення. Організа­цію висловлювань такого типу він характеризує так: ".. .вводиться певне повідомлення природною мовою, потім вводиться певний додатковий код, що є суто формальною організацією, певним чином побудованою у синтагматичному відношенні й одночасно чи частково звільненою від семантичних значень, або ж такою, що прагне такого звільнення" [15, с. 34]. Внаслідок напруження між "первинним повідомленням" та "вторин­ним кодом" виникає так звана вторинна семантика, що накладається на загальномовну. Та на цьому, за словами дослідника, смислова трансфор­мація тексту не завершується. Внаслідок ослаблення первинних семан­тичних зв'язків і зростання синтагматичних текст може трансформува­тись у "складне асемантичне повідомлення". Таким чином, підсумовує науковець: "... текст у каналі "Я - Я" має тенденцію обростати індивіду­альними значеннями і отримує функцію організатора неупорядкованих асоціацій, що назбируються у свідомості особистості" [15, с. 35].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16