М І Гнатюк - Наукові записки в 16 - страница 18

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46 

Утім внутрішній монолог не цілком відповідає механізмові автоко-мунікації, що його запропонував Лотман, з огляду хоча б на те, що є частиною літературного тексту, й, отже, паралельно моделює внутріш­ню комунікацію, як мінімум, між читачем та автором. Такий погляд на письмовий текст загалом і літературний зокрема уже закріпився в лінг­вістиці й літературознавстві. Особливість такої комунікації - передусім у її тривалості й опосередкованості. На відміну від зовнішньої комуніка­ції, що стадіально членована і триває в конкретному часопросторі, такий культурний полілог - тривалий і складний процес: "кожний текст вічно пишеться тут і зараз" [3, с. 387]. І. Колєґаєва порівнює його тривання до ланцюга, в якому кожне прочитання є ще однією новою ланкою [10, с. 21]. Ще однією особливістю літератури як комунікації є опосередкова-ність тривання. "Події життя тексту, тобто його істинна сутність завжди розвивається на межі двох свідомостей", - зазначає М. Бахтін [5, с. 285]. Тут ідеться не лише про свідомість адресанта (свідомість якого відчуже­на від носія повідомлення - тексту - в момент комунікації) та адресата. Створюючи власний науковий чи художній текст, автор комунікує із за­гальним культурним дискурсом, у межах якого створює свій власний: "Стенограма гуманітарного мислення - це завжди стенограма діалогу особливого штибу... Це зустріч двох текстів - готового і тексту, що лишестворюється й реагує, відповідно, зустріч двох суб'єктів, двох авторів" [5, с. 285]. Ю. Лотман також розглядає художній текст як діалог, зверта­ючи увагу не на інтертекстуальність такої комунікації, а на її своєрідну полікомунікативність. "Мистецтво, - стверджує він, - виникає не в ряду текстів системи "Я - Він" чи системи "Я - Я". Воно використовує наяв­ність обох комунікативних систем для осциляції в поле структурної на­пруги між ними" [15, с. 40]. Відтак внутрішній монолог варто розглядати як складну модель комунікації, в якій перехрещуються кілька суб'єктних планів. По-перше, внутрішній монолог є актом автокомунікації персона­жа. Водночас внутрішній монолог як елемент літературного тексту три­ває в межах надкомунікації "текст - автор" і "текст - читач", де література постає як складний комунікативний акт: "Комунікація в літературі - це не простий поклик письменника до значень, які могли б стати часткою a priori людського духу. - говорить М. Мерло-Понті. - У письменника думка не керує зовнішньою мовою: письменник сам подібний до нової ідіоми, яка будується." [9, с. 22]. Останній фактор, відповідно, впливає на семантико-синтаксичні особливості внутрішнього монологу: останній не є "чистою" автокомунікацією і має бути зрозумілим не лише персо­нажеві, але й читачеві. "Умовою розуміння висловлювання є опанування його коду. Реципієнт повинен знати мову, якою послуговується відправ­ник, - відзначає польська дослідниця Зоф'я Мітосек. - Додатковим чин­ником є конситуація (виділ - З. Л.), яка об'єднує фактично два суб'єкти комунікації. У випадку художнього висловлювання ота конситуація є віддаленою або й анульованою, і тому про учасників літературної кому­нікації можна говорити на підставі інформації, яку імплікує текст" [16, с. 211]. Стосовно внутрішнього монологу, то це зазвичай виявляється у його логізації, правильності побудови синтаксичних конструкцій, що по­значилось певною мірою й на визначенні внутрішнього монологу. Адже, окреслюючи цей спосіб викладу як безпосередню репрезентацію близь­кої до несвідомого думки персонажа в момент її народження, науковці по-максималістському відмовляли йому в будь-якій логічності. І тут не можна не погодитись із В. Фащенком в тому, що наше мислення не за­вжди є неупорядкованим, нелогічним [22], а, точніше, побудованим за власною суб'єктивною логікою, як наприклад, у монологах потоку сві­домості, але може розвиватись логічно і спокійно. Зокрема, у запропо­нованому уривку з роману "Пані Боварі" Флобера внутрішній монолог, виконаний у форматі невласне-прямого мовлення, є, по суті, логічним і синтаксично правильним міркуванням:

Ця думка, що вона народить саме хлопчика ніби, давала їй надію на винагороду за всі її минулі невдачі. Мужчина принаймні сам собі пан; він може вільно віддаватися своїм пристрастям, блукати по різних країнах, долати всі перешкоди, зазнавати найнеприступніших утіх. Ажінка завжди зв'язана. Інертна і разом з тим податлива, вона змушена рахуватися і з своєю тілесною слабістю, і з приписами суспільних зако­нів. Воля її, ніби стримувана тасьмою вуалька на її капелюшку, тріпоче від найменшого вітерця. Жінку завжди вабить якесь бажання і завжди стримує якась умовність [23, с. 101-102].

Важливою в даному контексті постає проблема реципієнта й адресата внутрішнього монологу. Переважно реципієнтом внутрішнього моно­логу в межах мовленнєвої ситуації в тексті виступає власне автор ви­словлювання. Ця теза набуває особливої ваги, зважаючи на особливос­ті внутрішнього монологу як комунікативної моделі та його можливої вокалізованості. Тож важливим фактором у визначенні внутрішнього мовлення є ситуація, в якій триває мовлення. Вокалізований внутрішній монолог трактуємо як мовлення, виголошене на самоті чи в атмосфері психологічної ізольованості мовця від присутніх. Зазвичай таке мовлен­ня триває, коли персонаж перебуває сам-один у текстуальному просторі. Тоді така розмова із собою набуває тієї ж щирості та відвертості, що й у внутрішньому монолозі:

...сидячи на землі, Емма повторювала, копирсаючись у траві кінчи­ком парасольки:

-   Господи! Навіщо я вийшла заміж? [23, с. 60]

Ця розпачлива репліка, кинута вголос, відкриває розлогий невласне-прямий монолог, повний риторичних запитань. Основним фактором та­кої відвертості є те, що Емма перебуває наодинці із собою.

Те, що зазвичай у ситуації внутрішнього монологу, адресат, адресант і реципієнт є однією особою, водночас не означає, що розмовляючи із собою персонаж обов'язково повинен бути на самоті. Прикладами таких вокалізованих внутрішніх монологів може бути бурмотіння під ніс, звер­нення до себе з необачності чи через особливу напругу:

Стоячи на рундучку своєї кухні, вона [пані Лефрансуа - З. Л] бурмо­тіла собі під ніс:

-   І вигадають же таке чорті-що! Напнути оту халабуду. Дума­ють, може, що префектові добре буде обідати під наметом? Аякже, це вам не базарний циркач. І таке неподобство вони ще називають - тур­буватися про благо краю! Нащо ж хоч було виписувати того кухарчука з Нефшателя? Для кого? Для свинопасів, для харпаків!. .

Мимо проходив аптекар... [23, с. 144]

Процитований монолог триває у велелюдному місці, тож реципієнтом мимоволі може стати будь-хто, зокрема згаданий у конситуації аптекар. Однак важливим у таких ситуаціях є те, що з мовленням персонаж усві­домлено звертається до себе самого. Попри формальну спрямованість цього мовлення на доволі імперсонального адресата (очевидно, органі­заторів свята), фактичний адресат тут сама пані Лефрансуа, яка, хоча йобурливо буркоче вголос, утім, очевидно, хотіла б приховати свої думки від візаві.

Цей приклад внутрішньо-зовнішнього монологу цікавий і тим, що актуалізує проблему синтезу елементів автокомунікативного й псевдо-комунікативного дискурсів. Флорій Бацевич виділяє псевдокомуніка-тивний дискурс у межах зовнішнього й окреслює його як "спілкування" з тваринами, рослинами, артефактами тощо" [6, с. 106]. Втім таке роз­межування за критерієм зовнішнього вияву внутрішнього й зовнішнього мовлення одразу дає тріщину: автор одночасно й суперечить собі, на­водячи за приклад внутрішнього дискурсу -"спілкування зі своїм вну­трішнім "Я" або "alter Ego" [6, с. 106] - інтимні щоденники. Відтак, на наш погляд, риси псевдокомунікації як видимого риторичного спілку­вання цілком притаманні і внутрішньому мовленню, тим паче, що літе­ратурна практика дає чимало матеріалу для ілюстрації. Тож у даному контексті, гадаємо, варто виділяти реального й видимого реципієнта та адресата внутрішнього монологу. Ідеться передусім про випадки, коли внутрішній монолог триває як односторонній діалог із твариною, росли­ною тощо, коли персонаж звертається до сил природи, Бога тощо. Таке мовлення отримує видимого адресата, а в разі медійованості - й види­мого реципієнта, не втрачаючи при цьому автокомунікативного компо­нента. Діалогічність такого мовлення, що зазвичай чітко виявляється у структурі монологу, значною мірою формальна, адже мовець свідомий того, що його мовлення одностороннє і не очікує мовлення у відповідь, звертається радше до себе.

Водночас не кожний односторонній діалог такого типу можна визна­чати як внутрішній діалогізований монолог. Риторичний і односторонній характер такого діалогу має давнє коріння і пов'язаний із пантеїстичним світобаченням людини. Діалогізованість внутрішнього мовлення цілком органічна, адже зумовлена діалогічною природою мислення людини, її світосприйняття, а відтак і мовлення. На це звертає увагу, зокрема, Ф. Шлегель, наголошуючи на діалогізмі як домінантній рисі людського мислення: "Розмова із собою, або внутрішня розмова, творить таку при­родну форму людського мислення, що навіть святі пустельники мину­лих віків, котрі пів життя присвятили спогляданню божественних речей і тайн у єгипетській пустелі чи в усамітненій альпійській келії, часто не могли виразити результат своїх споглядань по-іншому, в якійсь ін­шій одежині, іншій формі зображення, окрім як у формі розмови душі з Богом" [24, с. 360]. Діалог із природою (навколишнім світом, Богом) є не просто повсякчасною реалією життя, адресати мовлення виступа­ють рівноправними й активними партнерами в цій псевдокомунікації. У фольклорних пісенних текстах знаходимо чимало відповідних прикладів діалогів, в яких тісно переплітаються особливості світосприйняття і мис­тецька метафоричність і символічність. Найчастіше вони побудовані за принципом паралелізму: наратор звертається з питанням до персонажа-рослини чи тварини (поля, верби, тополі, калини, сокола, коня тощо), згодом до персонажа-людини (дівчини, парубка тощо) і отримує відпо­відь від того й іншого.

-    Ой ти, сира ліщинонько, Чом не гориш, йно ся куриш. Ти, молода дівчинонько,

Чом не співаш, йно ся журиш?

-    Ой якби я суха була, Горіла би-м, не курилась, Якби-м мала вітця, матір,

Співала би-м, не журилась. [17, с. 134-135]

Водночас не менш активно в літературі експлуатують і прийом од­ностороннього діалогу (замовляння, пісні тощо). З'ясовуючи, чи можна трактувати конкретний односторонній діалог як внутрішній монолог, читач-треба зважати на жанрові й стильові особливості самого твору, а також адресованість і функціональне навантаження монологу в тексті, тобто з якою метою автор вводить в текст саме такий монолог. Напри­клад, монолог Ярославни із "Слова о полку Ігоревім" є прикладом саме одностороннього діалогу, адже репрезентує власне архаїчне пантеїстич­не світосприйняття людини того часу й особливе ставлення до Слова. Так само одностороннім діалогом буде звертання пані Боварі до свого цуцика: "Ну, поцілуй свою хазяйку. У тебе ж немає горя..." [23, с. 61] - попри риторичність мовлення (персонаж усвідомлює, що не отримає відповідь), в цій ситуації немає й натяку на автоадресованість мовлення. Подібний за структурою монолог Гафійки з повісті М. Коцюбинського "Fata morgana" натомість ілюструє якраз діалогізований внутрішній мо­нолог.

-           Агуш, агуша, йдіть собі порпатися попід тином. - проганяла їх [курей] Гафійка. - ти, півня, по-дурному тріпаєш крилами, храбру­єш. Коли б ти був такий сміливий, як Марко, ти не дав би своїх дітей подавати на печеню. А може, ні? Ну, та ти півень, а Марко орел. Ти по­слухав би, що він каже... Він каже... Та що ти тямиш? Ти нічого не роз­береш. Бо коли б ти був розумніший, то побачив би, що й люди такі, як кури... Ну, чого кудкудачеш, біленька? Чого смієшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собі, що ти кохаєш кого сама схочеш, а я мушу віддатися за Прокопа, бо мати його за мене сватають? Дурна, дурна... та нехай мене печуть, нехай ріжуть... нехай краще закопають мене в землю! Чуєш ти, зозулястенька? Ну, пішла геть, коли головою крутиш, невірна! Не бійсь, Марко нікому мене не дасть... бо він орел... а над ним знаєте, кури, вороння того, вороння... мало не заклюють... Коли люди найого, і староста, і навіть тато нападаються... а він добра хоче людям. Не тато, а Марко... ...Ну, а тепер усі геть те, агуша, бо мені треба

читати. Присунуся ближче до сонечка, хай і воно загляда в книжку, хай і воно читає... Ну, разом!. . [Підкресл. наше - З. Л] [11, с. 57]

Гафійка свідома того, що кури її не розуміють і ніяк не відреагують на те, що вона говорить, тим не менше вона розмовляє з ними. Чому - від­повідь проста: кури - це видимий адресат і водночас видимий реципієнт. Тут маємо приклад мовлення заради самого мовлення. Героїня озвучує те, про що весь час думає, про що непокоїться, що вона мусить сказати собі вголос, аби трохи заспокоїтись: захопливі похвали Маркові, кумедне філософування про долю та героїзм курей ілюструють природну потребу закоханої дівчини говорити весь час і байдуже з ким про свого коханого; подальші роздуми виявляють її занепокоєння долею Марка, сподівання на щасливе майбутнє з коханим. Тож мета такого мовлення, його загаль­ний контекст визначатимуть і можливу інтерпретацію висловлювання.

З огляду на безперечну автокомунікативність внутрішнього моноло­гу, необхідно детальніше проаналізувати його діалогізм та засобів ви­яву цієї діалогічності. На цю особливість внутрішнього монологу вчені звертали увагу вже неодноразово. Найбільш ґрунтовним дослідженням із цієї проблеми є праця М. Бахтіна "Проблема поетики Достоєвського". Розвиваючи думку про діалогізм кожного висловлювання, Бахтін вво­дить поняття діалогічних відношень у монолозі - "зіткнення двох голо­сів, мікродіалог". "Діалогічні відношення, - зазначив він, - можливі в стосунку до власного висловлювання в цілому, до окремих його частин і до окремого слова в ньому, якщо ми якось відокремлюємо себе від них, .обмежуючи чи роздвоюючи своє авторство" [4, с. 214].

Більшість літературознавців обмежилася фіксацією такої ознаки на рівні формулювання "внутрішній монолог - розмова із собою". Іншим, досить радикальним, на нашу думку, поглядом на діалогізм внутріш­нього монологу є виділення його в окреме явище внутрішнього діалогу. Зокрема, Б. Кузнєцов, трактує внутрішній монолог як окремий різновид внутрішнього мовлення і розрізняє в його межах автодіалог (репрезен­тація роздвоєності персонажа) та діалогізований монолог (побудований на так званому уявному діалозі) [21, с. 64]. На нашу думку, у введенні терміна "внутрішній діалог" для вивчення засобів реалізації діалогізму внутрішнього мовлення в літературних способах викладу немає потре­би, оскільки така діалогічність притаманна будь-якому внутрішньому монологові, хоча й не завжди виявляється в його структурі. Тут варто також наголосити, що сутність діалогу не можна ототожнювати з пред­ставленням двох контр-позицій, з вербалізованим перехрещенням різних поглядів на одне явище, із зіткненням різних світоглядів. Адже кожна наступна репліка діалогу може не тільки суперечити попередній, спрос­товувати її, а й доповнювати. "Ослаблення чи руйнація монологічного контексту відбувається лише тоді, коли сходяться два рівно і прямо спря­мовані на предмет висловлювання - зазначив М. Бахтін. - Два рівно і прямо спрямовані на предмет слова в межах одного контексту не можуть опинитися поряд, не схрестившись діалогічно, незважаючи на те, чи вони потверджують одне одного, чи взаємно доповнюють, чи навпаки, одне одному суперечать, чи перебувають в якихось інших діалогічних взаємовідношеннях (наприклад, у відношеннях питання і відповідь)" [4, с. 219]. Тож, гадаємо, варто розмежувати терміни "діалог" і "монолог" за структурними ознаками й зважити на етимологічні корені цих слів: монолог - мовить один, діалог - мовлення двох, попри психологічно-тематичні особливості висловлювання. А в контексті проблеми діа-логізму внутрішнього монологу необхідно говорити про діалогічність внутрішнього монологу та його діалогізованість. Діалогічність внутріш­нього монологу полягає в особливостях цього способу викладу як моделі автокомунікативного за своєю природою внутрішнього мовлення. Таким чином, у внутрішньому монолозі може реалізовуватись як автокомуніка-ція (розмова із собою), так і своєрідна віртуальна комунікація з іншим. Автокомунікація простежується не лише на граматично-синтаксичному рівні, а й на психологічно-тематичному. На думку М. Бахтіна, бачення персонажа самого себе завжди позначене його візією іншого та поглядом іншого на нього. "Свідомість себе самого, - наголошує вчений, - весь час формується на фоні "свідомості про нього іншого", "я для себе" на фоні "я для іншого"" [4, с. 240]. Водночас таке мовлення може тривати як потенційна (наприклад, підготовка до майбутнього чи продовження по­переднього спілкування з іншим персонажем тощо) чи віртуальна кому­нікація (наприклад, звернення до риторичної чи вигаданої особи тощо).

Діалогізованість є похідним явищем і полягає у вияві діалогічності внутрішнього монологу на рівні структурної організації, граматично-синтаксичних засобів - так би мовити зовнішня діалогічність. Власне, із явищем діалогізованості безпосередньо пов'язана проблема виділення внутрішнього діалогу. Діалогізованість у внутрішньому монолозі може виявлятись по-різному, зокрема у використанні форм 2-ї особи для звер­тання до себе як до іншого:

Коли всі хором підхопили приспів, сумління стало нашіптувати Жу-льєну: "Ось він, той брудний добробут, якого й ти можеш досягти й тішитися ним, але тільки на таких умовах і в такому товаристві. Можливо, ти матимеш посаду з платнею в двадцять тисяч франків, але, об'їдаючись м'ясивом, ти не даватимеш співати біднякові. Ти вла­штовуватимеш обіди на гроші, які вкрадеш з його жалюгідного раціону, і під час твого бенкету він буде ще нещаснішим!. ". [19, с. 143]

Цікавим засобом зовнішньої діалогічності є мовлення про себе як проіншого з використанням форм 3-ї особи. Тут апелюємо передусім до вну­трішнього монологу, побудованого на основі невласне-прямого мовлення.

Адже ж не всі вони такі, як Шарль! Адже міг їй попастися хтось гарний і розумний, благородний і принадний, - мабуть, за таких і пови­ходили її колишні товаришки по монастирському пансіону. Як там вони тепер? Всі, звичайно, в місті, в гомоні вулиць, у шумі театрів, у блиску балів - ось життя, від якого повниться радістю серце і розквітають почуття. А вона? У неї існування холодне, як горище віконцем на північ, і нудьга як мовчазний павук у темноті, обсновує своїм павутинням усі закутки її серця.   [23, с. 60]

Однак найскладнішим за будовою діалогізованим монологом є моно­лог, побудований як власне діалог, тобто поділений на репліки. Попри складність структури, саме в такому монолозі діалогічність є найбільш вираженою й прозорою. Подібний прийом може мати різне навантажен­ня. Персонаж може просто згадувати розмову, що мала місце в тексті раніше, або моделювати потенційну комунікацію з іншим персонажем.

Персонаж цілком може усвідомлювати те, що спілкування між ним та іншим триває лише у його думках. Тоді такий віртуальний діалог слугу­ватиме різним цілям: персонаж може готуватися до важливої розмови, що дійсно має відбутися, чи просто мріяти про майбутнє, може уявляти, як могла по-іншому скластись розмова, що вже відбулась, і як це могло по­значитись на теперішньому. Синтез обох цих планів спостерігаємо в мо­нолозі Анни Кареніної: згадуючи з болем останню сварку із Вронським, Анна уявляє, що ще він міг би їй сказати (моделювання минулого) і що говоритиме, шкодуючи про те, що сталось (моделювання майбутнього):

"Я вас не тримаю, - міг сказати він. - Ви можете йти куди бажає­те. Ви не хотіли розлучатися з вашим чоловіком, імовірно, аби поверну­тися до нього. Поверніться. Якщо вам потрібні гроші, я дам вам. Скіль­ки вам потрібно?"

Всі найжорстокіші слова, які могла сказати брутальна людина, він сказав їй у її ж уяві, і вона не прощала їх йому, ніби він і справді сказав їх.

" Хіба не вчора тільки-но він божився в коханні, він, правдива й чесна людина? Хіба не розпачала я даремно вже безліч разів?" - слідом за тим казала вона собі.

[..] Вона лежала в ліжку з відкритими очима,... і жваво уявляла собі, що почуватиме він, коли її вже не стане й вона буде для нього лиш спо­гадом. "Як міг я сказати їй такі жорстокі слова? - говоритиме він. - Як міг я вийти з кімнати, не сказавши нічого? Але тепер її вже немає. Вона назавжди пішла від нас. Вона там..". [20, с. 736-737]

Наведений монолог не лише демонструє надзвичайне загострення психічного стану героїні. Процес моделювання мовлення Вронського стає етапним і, можливо, визначальним в обдумуванні самогубства.Водночас персонаж не завжди усвідомлює фіктивність розмови з ін­шим. У таких випадках діалогізований монолог ілюструє сильне внутріш­нє напруження, розлади психіки, зумовлені певною подією (відбиває, на­приклад, стан афекту) чи душевною хворобою, балансування мислення на межі свідомого та несвідомого, що можна простежити на прикладі авто-діалогу Лазар - Він в оповіданні М. Коцюбинського "Persona grata":

Він. За що ти мене вбив?

Лазар. Хіба я знаю? Звеліли?

Він. Неправда. Хіба можна звеліти комусь забити, коли він сам не схоче. Признавайся: ти вбив за гроші? Лазар. Я ще раніш зарізав п'ять душ. Він. Ти не крути. Нащо зарізав?

Лазар. Вони кричали.   Мені страшно стало.   боявся, прибіжать люди і зловлять. Він. Ну, далі.

Лазар. І сам не знаю, як се зробив. Я не хотів... не мав на думці.

Він. От бачиш. Ти не хотів. Ти з переляку взяв гріх на душу й за се при­йняв кару й покуту. Ти захищався. Ну, а тепер? за що ти губиш людей? Чи за горілку? За гроші? Що вони винні тобі?

Лазар. Не дивися на мене! Забери очі... чуєш, ти! Чуєш!

Він. Ні, буду дивитись на тебе. Приліплю очі на твої груди і буду крутити ними, аж поки не влізуть у серце. Бо ти ще кращий за тих, що тебе спокусили і що звеліли вбивати. Ти темний, ти невидющий, ти, може, з нужди йшов на погане, а вони книги читають, в них достатки...

Лазар. Ти думаєш - легко мені? Втомився я дуже. . душею і тілом. І ссе мене щось коло серця. Не дивися ж на мене. забери очі. чуєш, що кажу: забери очі.   [12, с. 277]

До Лазаря приходить його жертва, що, попри певну конкретність об­разу (Лазар бачить якусь конкретну особу), є радше збірним символіч­ним уособленням усіх, кого стратив нещасний кат. І власне цей внутріш­ній автодіалог у повній мірі показує і Лазаря як жертву - жертву самого себе, власних слабкостей, і суспільної системи. Така бінарність погляду на власний вчинок є дуже цікавим прийомом самоаналізу. В розмові з Ним Лазар фактично займає місце своїх жертв, одночасно виступає для себе і прокурором, і адвокатом, намагаючись виправдатися у власних очах, відчуваючи себе і катом, і жертвою. Прикметним тут є й те, що для персонажа, незалежно від того, чи усвідомлює він фіктивність такої комунікації, чи ні, його "співрозмовник" завжди реальний.

Внутрішній монолог належить до тих наратологічних понять, які за­свідчують, що літературна практика подекуди випереджує літературоз­навчу теорію. Дослідження цього наративного прийому потребувало аль­тернативного міждисциплінарного погляду, яким, гадаємо, міг би статианаліз внутрішнього монологу як моделі комунікації. Звісно, ця розвідка не дає вичерпного розв'язання проблеми, радше орієнтир для подальшо­го руху. Втім причина тут і в неоднозначності й поліфункціональності самого внутрішнього монологу як літературної моделі вербалізованого мислення, та й, зрештою, в експериментаторському духові письменни­ків, які невтомно блукають манівцями людської душі.

Література:

1.Ананьев Б. Г. К теории внутренней речи в психологии // Психология чув­ственного познания / Б. Г. Ананьев - Москва: Изд-во Акад. пед. наук РСФСР, 1960. - С. 348-369.

2.Баєв Б. Ф. Психологія внутрішнього мовлення / Баєв Б. Ф. - К.: Радян­ська школа, 1966. - 192 с.

3.Барт Р. Смерть автора // Избранные работы: Семиотика: Поэтика / [сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова] / Роллан Барт. - Москва: Прогрес, 1989.

 

-   С. 384-391.

4.Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского: [4-е издание] / М. Бахтин. -Москва: Советская Россия, 1979. - 320 с.

5.Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин. - Москва: Искусство, 1979. - 424 с.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16