І Ф Костюк - Професійні хвороби - страница 48

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57 

Кандидозна пароніхія і оніхія виникає виключно на кистях і починається із зміни нігтьового валіка. З'являється набряклість, гіперемія і інфільтрація нігтьового валіка, з під якого можна видавити краплину гнію. Після стихання запальних явищ по краю нігтьового валіка виникає лущення, він зостається потовщеним. Нігтьова пластинка має буровато-коричневе забарвлення і поперечне зчерчення.

Внаслідок дії антибіотиків і антибіотиковмісних препаратів можлива зміна властивостей мікробних штамів не тільки тих, що мешкають в організмі, а й тих, що формуються у зовнішньому середовищі, і поява так званих полірезистентних мікробних культур. Останні відзначаються високою стійкістю у конкурентній міжвидовій боротьбі; викликана ними патологія назвичайно важко піддається лікуванню.

Таким чином, виробництво антибіотиків характеризується розвитком бронхіальної астми, дерматитів і екземи, що є проявом алергізуючих властивостей останніх, а також певну роль відіграє дисбактеріоз, який сприяє зміні імунобіологічної реактивності організма (пригніченню фагоцитарної активності лейкоцитів периферичної крові, зниженню титрів лизоциму тощо).

Діагностика професійних захворювань у робітників, які працюють в контакті із антибіотиками базується на співставленні даних санітарно-гігієнічної характеристики умов праці, професійного маршруту, алергологічного анамнезу, клінічних симптомів, а також результатів специфічних і неспецифічних лабораторних методів дослідження. Останні мають мету виявити ознаки алергенної дії, а також знаходження грибів в різних біосубстратах. Найбільше діагностичне значення при сенсибілізації до антибіотиків, має ретельно зібраний алергологічний анамнез, який підтверджений лабораторними методами специфічної діагностики. Лабораторна діагностика кандидоза, окрім мікроскопічного дослідження біосубстратів, а також посіва на елективні збагачувальні середовища із підрахуванням колоній, що виросли, включає також серологічну діагностику за допомогою реакції аглютинації і реакції зв'язування компліменту.

Підтвердженням професійного характеру токсико-алергічного міокардиту є погіршення клінічних і електрокардіографічних даних після постановки шкірних проб на чутливість до антибіотиків, а також зменшення або зникнення патології міокарду після припинення виробничого контакту із антибіотиками.

Лікування. Позитивний результат лікування можливий за умови повногоприпинення подальшого контакту із антибіотиками та іншими алергізуючими факторами, проведення загальноукріплюючої і десенсибілізуючої терапії (вітаміни, протигистамінні препарати). Для нормалізації кишечної мікрофлори призначають біологічні препарати (колібактерін, біфідумбактерін, біфікол).

Для лікування кандидоза застосовують протигрибкові препарати (ністатин, леворін, мікосептін тощо), вітаміни групи В, аскорбінову кислоту. В разі приєднання стафілококової інфекції показано призначення антибактеріальних засобів (стафілококового бактеріофага, препаратів нітрофуранового ряду). З метою нормалізації облігатної флори кишечника після курсу протигрибкової терапії доцільно призначати біфікол, лактобактерін на протязі 3-4 тижнів.

Лікування алергічних проявів патології від впливу антибіотиків проводиться у відповідності до загальних принципів терапії алергічних захворювань (антигістамінні і антисеротонинові препарати, гістаглобулін, кортикостероїди).

Профілактика професійних захворювань у робітників виробництва антибіотиків заключається у ретельному дотриманні технологічного процесу, герметичності устаткування, будівництві очисних споруд, які б улавлювали газ та пил виробничого середовища. Ефективним профілактичним заходом є застосування засобів індивідуального захисту робітників (протипилових респіраторів, захисних окулярів, рукавиць). Проведення профілактичних попередніх і періодичних медичних оглядів робітників повинно бути спрямовано на виявлення обтяжливого алергологічного анамнезу, а також діагностику бронхіальної астми, астматичного бронхіту, які є протипоказанням під час прийому на роботу в контакті із антибіотиками.

ГЛАВА 14

НЕВІДКЛАДНА ДОПОМОГА ПРИ ЗАГРОЗЛИВИХ СТАНАХ ВНАСЛІДОК ДІЇ ПРОФЕСІЙНИХ ФАКТОРІВ

 

 

ГОСТРІ ОТРУЄННЯ

Гостре отруєння патологічний процес, що виникає внаслідок попадання із зовнішнього середовища в організм різних речовин в кільностях, що викликають порушення гомеостазу. Тяжкість отруєння залежить від дози, концентрації, швидкості введення і шляхів надходження цих речовин.

У промисловості гострі отруєння можуть зустрічатись в осіб, що зайняті на виробництві, або у тих, хто безпосередньо контактує з органічними барвниками, пестиидами, органічними сполуками хлору, з аміаком, препаратами міді та ін.

У клінічному перебігу гострого отруєння виділяють чотири періоди:

1   — прихований (з моменту надходження отрути до появи перших ознак отруєння);

2   — наростання резорбтивної дії (від перших ознак до типової клінічної картини);

3   період максимальної дії отрути, найбільш загрозливим станом якого є розвиток колаптоїдного стану;

4   відбудовний.

Основні принципи лікування при гострих отруєннях:

-   виведення отрути з організму;

-   нейтралізація отрути (антидотна специфічна терапія);

-   симптоматична терапія (кореікці:я порушених функцій).

Виведення отрути з організму. У разі надходження отрути всередину лікувальні заходи спрямовані на виведення тієї її частини, що не всмокталась, і прискорення виведення тієї, яка всмокталась. Перше досягається за допомогою промивання шлунка (штучно викликане блювання, застосування проноснихзасобів, очищувальної клізми).

Промивання шлунка є основним методом виведення невсмоктаного токсичного агента. Цей метод найбільш ефективний протягом перших 6 годин. Техніка промивання шлунка полягає в тому, що одноразово вводять 400—500 мл рідини в шлунок за допомогою зонда, а потім її аспірують. Всього для промивання використовують 4—5 л рідини.

Очищення шлунка проводять також шляхом штучно викликаного блювання.

Проносні засоби призначають усім хворим. Найчастіше використовують магнію або натрію сульфат в дозі 0,5 г/кг, розчинених у 200—300 мл води. Як проносне можна використовувати олію в дозі 0,5 г/кг.

Для прискорення виведення токсичних речовин, які вже всмокталися, застосовують різні методи детоксикації: форсований діурез, обмінне переливання крові, гемосорбцію, гемодіаліз, перитонеальний діаліз, штучну вентиляцію легенів.

Форсований діурез є ефективним методом детоксикації, який застосовується при отруєннях речовинами, що виводяться із організму нирками. Для його проведення найчастіше використовують осмотичні діуретики (10% розчин маніту, 10% і 20% розчин глюкози) і салуретики (фуросемід 40—200 мг). Добрий ефект досягається при поєднанні цих препаратів. Уведення діуретиків поєднують з постійним поповненням втрат рідини. Необхідний також постійний контроль за електролітним складом плазми крові, обсягом циркулюючої крові. Не рекомендується робити форсований діурез у разі недостатності функції нирок, серця, судин.

Обмінне переливання крові. Цей метод застосовують при отруєннях, що супроводжуються токсичним ураженням крові (утворення метгемоглобіну, гемоліз, руйнування холінестерази). Метод ефективний у перші 3—5 год з моменту отруєння, суть його зводиться до заміни великого об'єму крові хворого донорською кров'ю.

Гемосорбція  являє  собою  перфузію  крові хворого  через  колонку зйонообмінними смолами, що абсорбують токсичні речовини. Цей метод застосовують при високій концентрації отруючої речовини в крові, глибокій комі, неможливості проведення гемодіалізу.

Гемодіаліз з використанням апарату «штучна нирка» застосовують при отруєннях, що викликані отрутами, здатними виводитись із організму при діалізі, а також у тих випадках, коли отруєння ускладнюється гострою недостатністю нирок. Принцип гемодіалізу оснований на вибірковому проникненні азотистих речовин, отрут, електролітів через напівпроникливу мембрану із крові в діалізуючу рідину внаслідок різниці їх концентрацій. Гемодіаліз не робиться в разі наявності геморагічних явищ.

Перитонеальний діаліз застосовують для видалення отрут, які знаходяться тривалий час у судинному руслі і міжтканинній рідині. Для проведення перитонеального діалізу необхідно попереднє дренування брюшної порожнини, виготовлення спеціальної діалізуючої рідини, яка б не давала змоги організму втрачати Na+, К+, Р5+, НСО-3. Перитонеальний діаліз не робиться при наявності гнійного процесу в брюшній порожнині.

Штучна вентиляція легенів застосовується у разі різкого пригнічення дихання та отруєння отрутами, які виділяються легенями. Роблять її за допомогою апаратів після попередньої інтубації трахеї, а ефективність контролюють за газовим складом крові.

Нейтралізація отрути (антидотна тералія) може проводитись за допомогою фізичних, хімічних і фізіологічних антидотів.

Фізичні антидоти абсорбують токсичну речовину на своїй поверхні. До цієї групи відносяться активоване вугілля, біла глина, крохмаль, крейда. В останні роки застосовуються ентеросорбенти. Активоване вугілля (в дозі 1 г/кг) може застосовуватись при будь-яких отруєннях, однак воно неефективне в разі отруєнь кислотами, лугами, спиртами. Білу крейду, крохмаль застосовують у комбінації з проносними засобами.

Фізіологічні антидоти діють за принципом функціонального антагонізму.

Вони вступають у взаємодію з тими біологічними структурами, на які спрямована дія отруйної речовини.

Вплив хімічних антидотів грунтується на специфічній хімічній взаємодії з отрутою, в результаті чого остання інактивується. При цьому антидот (унітіол, тетацин-кальцій) шляхом зв'язування, осадження, витиснення конкурентних або інших реакцій перетворює отруту в нешкідливу речовину, яка виділяється з організму з сечею, калом. Про основні засоби антидотної терапії дивись у додатку 4.

Симптоматична терапія проводиться відповідно до клінічних проявів отруєння. При корчах застосовують тіопентал-натрію, фенобарбітал (2—5 мг/кг), сібазон (10—20 мг), натрію оксібутірат (50—100 мг/кг). У разі пригнічення серцевої діяльності, зниження артеріального тиску застосовують адреноміметики: ізадрин (0,3— 0,5 мл 0,05% розчину), ефедрин (0,5—1,0 мл 5% розчину), мезатон (0,3 —1,0 мл 1% розчину). Для нормалізації показників гемодинаміки застосовують глюкокортикоїди (гідрокортизон 50—100 мг, преднізолон 15—30 мг).

При отруєннях, що супроводжуються блюванням, проносом, а також у разі отруєнь солями тяжких металів особливого значення набуває корекція водно-електролітного обміну і кислотно-основного стану. При зниженні об'єму циркулюючої крові внутрівенно вводять цільну кров, плазму.

Важливе значення має лікування і профілактика ускладнень, що розвиваються при гострих отруєннях. Частіше спостерігаються набряк мозку, гостра недостатність печінки та нирок, гіпертермічний синдром.

При гіпертермічному синдромі відмічаються виражені порушення водно-електролітного обміну, які потребують адекватної інфузійної терапії (5% розчин глюкози). Для нормалізації центральних механізмів терморегуляції призначають ненаркотичні анальгетики (1 мл 50% розчину анальгіну, 1 мл 4% розчину амідопірину тричі на добу); нейролептики (дроперідол 0,15—0,3 мг/кг на добу) в поєднанні з антигістамінними засобами (димедрол, супрастин);внутрівенне краплинне введення глюкозо-новокаїнової суміші (500 мл 5% розчину глюкози, 50 мл 1% розчину новокаїну).

Для профілактики після гіпоксичної еінцефалопатії проводять: оксигенотерапію, вводять еуфілін — 10 мл 2,4% розчину, компламін — 2 мл 15% розчину, реополіглюкін — 400 мл, трентал — 5 мл 2% розчину. Добрий ефект дає призначення ноотропілу — 8—12 г/доб 20% розчину внутрівенно, препаратів, які володіють антигіпоксичною дією — натрію оксибутірат 50—100 мг/кг, сібазон — 10—20 мг.

 

 

НАБРЯК ЛЕГЕНІВ

Набряк легенів найчастіше зустрічається внаслідок вдихання токсичних газів (хлор, сірчистий газ, аміак, фозген, формальдегід, окис вуглецю). При гострому набряку легенів виникає масивне пропотівання багатої білком рідини в інтерстиціальну тканину і альвеоли. До цього можуть призводити: підвищений (більше 30 мм рт. ст., або 4 кПа) гідродинамічний тиск у легеневих капілярах; понижений (менше 15 мм рт. ст., або 2 кПа) онкотичний тиск; збільшена проникливість альвеолярної мембрани; підвищене розрідження в альвеолах (більше 20 мм рт. ст., або 2,7 кПа).

У результаті посиленої транссудації рідина спочатку пропотіває в перивасікулярний простір (інтерстиціальний набряк), а потім в альвеоли (альвеолярний набряк). Наступає обструкція дихальних шляхів піною (із кожіних 200—300 мл рідини утворюється 2—3 л піни), яка змиває сурфактант. Руйнування останнього і посилене піноутворення призводять до ателектазування альвеол з погіршенням дифузії газів і розвитком гіпоксії, гіпокапнії, метаболічного ацитозу.

Загальний стан хворого тяжкий. Спостерігається збудження, а в тяжких випадках — коматозний стан. Частіше всього хворі знаходяться у вимушеному положенні, скаржаться на недостачу повітря, відчуття страху. Виражені задишка інспіраторного характеру, ціаноз. Може спостерігатись задушливий,сухий кашель. Збільшується кількість мокроти, що відділяється, вона має пінистий характер. Аускультативна картина залежить від багатьох факторів. Спочатку при інтерстиціальному набряку дихання жорстке, хрипи сухі (здавлення бронхіол набряковою рідиною). При альвеолярному набряку в прикорневій зоні вислуховуються вологі або свистячі крепітувальні хрипи, які розповсюджуються до верхівки і затруднюють аускультацію серця. Якщо набряк прогресує, прослуховується більша кількість різнокаліберних хрипів, дихання клекотливе, його можна прослуховувати на відстані. Виділяється піниста мокрота.

Перкуторно при набряку легенів визначається звук з «коробочним» відтінкам. На рентгенограмі — явища застою в легенях, зміна конфігурації серця.

Лікування. При наданні невідкладної допомоги лікувальні заходи слід спрямовувати на забезпечення прохідності дихальних шляхів і боротьбу з гіпоксією; на зниження об'єму і тиску крові в легеневих капілярах; на посилення скоротності лівого шлуночка; на профілактику та лікування ускладнень.

Хворий повинен знаходитись у положенні сидячи зі спущеними ногами. Це сприяє детонуванню крові в нижніх відділах і зниженню тиску в судинах малого кола кровообігу. Якщо лікарські засоби і необхідне устаткування відсутні, застосовують венозні джгути на нижні кінцівки, які накладають на

10—15 хв.

При великій кількості піни проводять негайне її відсмоктування за допомогою катетерів і відсмоктувачів. Для боротьби з гіпоксією здійснюють оксигенотерапію 100% киснем з піногасителем. Як піногаситель застосовують частіше всього розчин етилового опирту, котрий знижує поверхневий натяг бульбашок піни і перетворює їх у рідину, перешкоджаючи наростанню набряку. Кисень зі швидкістю 8—12 л/хв .пропускають через банку Боброва.

Якщо ці заходи не ефективні, показані інтубація трахеї і переведенняхворого на штучну вентиляцію з підвищеним опором на видиху (близько 5—15 см вод. ст., або 0,5—1,5 кПа).

Для забезпечення ефективного медикаментозного лікування, а також для контролю центрального венозного тиску рекомендується ввести катетер в одну із великих вен. При гіпердинамічному варіанті набряку легень з високим артеріальним тиском найбільш ефективними засобами є гангліоблокатори (арфонад — 1 000 мг препарату в 200 мл 5% розчину глюкози, внутрівенно краплинно, під контролем артеріального тиску). Для боротьби з можливою артеріальною гіпотензією застосовують розчин ефедрину гідрохлориду (1 мл 5% розчину в 10 мл ізотонічного розчину натрію хлориду).

В останні роки застосовують препарати, що розширюють як артерії, так і вени (натрію нітропрусид — 15— 400 мкг/хв, краплинно, празозін — 1,5—15 мг внутрішньо).

При гіподинамічному варіанті набряку легень з низьким артеріальним тиском і високим центральним венозним тиском ефективні венозні засоби, що розширюють судини, особливо нітрогліцерин.

Одним із важливих невідкладних засобів при набряку легень є введення діуретичних засобів: фуросеміду (40—120 мг). Еуфілін показаний у разі наявності брадикардії і бронхоспастичного синдрому.

Для зменшення психомоторного збудження і задишки призначають наркотичні анальгетики (морфіну гідрохлорид, промедол, фентаніл).

Заходи для зменшення проникливості альвеолярної мембрани включають застосування глюкокортикоїдів, препаратів, що покращують стан судинної стінки (1 —2 мл 5% розчину аскорбінової кислоти).

Для боротьби з гіпоксичним метаболічним ацидозом при набряку легенів застосовують трисамін (200—250 мл 3,66% розчину). У разі токсичного набряку призначають натрію гідрокарбонат (1 —2 ммоль/кг) або його комбінацію з трисаміном у співвідношенні 2:1.

ГОСТРА НЕДОСТАТНІСТЬ ДИХАННЯ

Гостра недостатність дихання — стан, при якому або не забезпечується підтримання нормального газового складу крові, або останнє досягається завдяки напруженню роботи апарату зовнішнього дихання, що призводить до зниження функціональних можливостей організму.

Виділяють бронхолегеневу недостатність дихання, яка спричинена ураженням паренхіми легенів або порушенням прохідності дихальних шляхів. При цьому виділяють: а) обструктивну форму — внаслідок закупорки дихальних шляхів (аспірація мокроти, крові, блювотних мас), бронхіту, бронхіолоспазму; б) рестриктивну, зумовлену обмеженням дихальної поверхні легенів (пневмоторакс і пухлини легенів); в) дифузійну — внаслідок порушення дифузії газів через альвеолокапілярну мембрану (набряк легенів, пневмосклерез). Крім цього, у клініці професійних захворювань може зустрічатися центрогенна недостатність дихання через порушення функції дихального центру в результаті екзогенної інтоксикації фосфорорганічними сполуками. Відмітною особливістю її є раннє порушення свідомості.

Клініка. Гостра недостатність дихання, що супроводжується порушенням газового складу крові, розцінюється як декомпенсована, при відсутності змін газового складу як компенсована. Є три ступені декомпенсованої гострої недостатності дихання: І ступінь помірна задишка, збільшення хвилинного об'єму дихання, тахікардія, артеріальний тиск не змінений; II ступіньзадишка (частота дихання 35—35 в 1 хв), хвилиніний об'єм дихання збільшений на 150—250%, тахікардія (110—130 в 1 хв), артеріальна гіпоксемія, яка клінічно проявляється ціанозом, ознаками легкої загальмованості або ейфорії, підвищенням м'язового тонусу; III ступінь — задишка і ознаки гіпоксії різко виражені, порушення легеневої вентиляції та газообміну наростає і має загрозливий характер. Клінічно це проявляється різким ціанозом, розширенням зіниць, вираженою загальмованістю, можливий розвиток корч.

При прогресуванні гострої недостатності дихання розвивається гіпоксичнакома.

Лікування. Однією, із основних проблем, яку треба вирішувати при наданні першої допомоги, є забезпечення прохідності дихальних шляхів. Для ліквідації обструкції верхніх дихальних шляхів, викликаної западанням спинки язика, необхідно перш за все розігнути голову в атлантозатилочному суглобі і витягнути вперед нижню щелепу. У разі підозри на обструкцію обов'язково проводять ревізію рота і ротової частини глотки, а при виявленні сторонніх тіл усунення їх.

При обструкції нижніх відділів дихальних шляхів проводять лікувальну бронхоскопію або інтубацію трахеї з наступною санацією. Якщо це неможливо виконати, вживають ларинготомію, трахеостомію. У разі великого накопичення мокроти (хронічний бронхіт, бронхіальна астма) інтенсивна терапія передбачає покращання дренування легенів.

При затримці мокроти в дихальних шляхах проводять механічну стимуляцію кашлю. Для цього використовують носовий катетер, його вводять у гортань, що викликає кашель, а підключення відсмоктувача полегшує видалення мокроти. Для її розріджування за допомогою ультразвукових інгаляторів уводять протеолітичні ферменти, препарати, що містять йод, антибіотики.

При вираженому бронхообтураційному синдромі застосовують бронхіальний лаваж за допомогою бронхоскопу. Для ліквідації деяких видів обструкції, покращання вентиляційно-перфузійного співвідношення, збільшення дренування мокроти використовують спонтанну вентиляцію легенів.

3 метою ліквідації або зменшення гіпоксії здійснюують оксигенотерапію. Більш ефективним є застосування гелієво-кисневих сумішей (40—50% кисню і 50—60% гелію). Така інгаляція протягом 1,5—2 год покращує вентиляцію легенів і вентиляційно-перфузійні співвідношення.

Для усунення альвеолярної гіповентиляції в тяжких випадках гострої недостатності дихання проводять штучну вентиляцію легенів.

СПОНТАННИЙ ПНЕВМОТОРАКС

Спонтанний пневмоторакс — надходження повітря в плевральну порожнину в результаті раптового ушкодження плеври.

Пневмоторакс у профпатологічних хворих відноситься до так званого симптоматичного, він зустрічається найчастіше у хворих силікозом III стадії, за наявності у них бульозної емфіземи.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57 


Похожие статьи

І Ф Костюк - Професійні хвороби