О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 32

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

-   сформувалось внаслідок надання організованих військових послуг Речі Посполитій і відзначилося служінням її потребам, за що слушним чином мало б бути нобілітоване, адже такий самий шлях пройшло і старе лицарство

-   польська шляхта, що народилася внаслідок практики надання військових послуг, створивши собі пізніше полі­тичну позицію та ставши пануючим прошарком суспільства [7, т. І, с. 65-66]. Саме такий приклад мало козацтво, торуючи собі стежку до високої суспільної позиції. Власне намагання "шляхетно народжених козаків" отримати визнання свого походження та своєї позиції в суспільстві зіткнулося з таким супротивом польської шляхетської верхівки. За словами наратора, саме нереалізовані амбіції таких козаків, як Богдан чи Тимофій Хмельницький, яким не дозволили увійти до когорти шляхетних, стали рушієм у вчинках українців, скерованих на відстоювання своїх прав. До вибуху конфлікту, як пам'ятаємо з історії, долучився ще один особистий чинник - любов до жінки, "роль якої, - як ствердив наратор, - в історії Польщі подібна до ролі, яку відіграла дружина Менелая в історії війни, оспіваної Гомером. (... ) Літописці не записали її імені та прізвища, і тому дозволимо собі надати їй ім'я коханки Паріса. Зватимемо її Геленою. Легенда говорить, що вона полька" [7, т. І, с. 74-75]. Забігаючи наперед, варто відзначити, що етнічна належність Гелени, зазначена Єжом, детермінує її долю, адже саме слова жінки "Чим же вони [ляхи. - М. Б.]так провинилися? (...) Я ж ляшка" [7, т. ІІІ, с. 473], скеровані до Тимофія, розвіяли чари кохання та призвели до смерті на підставі підозри у зраді. Щоб не бути звинуваченим у необ'єктивності, автор лише одним реченням вказує на історичний чинник - утиск [7, т. І, с. 63], що став причиною зрушення українського народу та підняв його незалежницькі прагнення на вищий рівень - загальнонародний.

Визнаючи право українських козаків до підвищення суспільного статусу, наратор водночас намагається "очис­тити" образ поляка, з'ясувати причини його негативного ставлення до прагнень Хмельницького: шляхетська вер­хівка не могла погодитись на зміни у суспільстві, адже навіть гадки не мала, про що йдеться. Так поставлене пи­тання у XVII столітті не сприймалося сторонами, як сучасниками наратора і ним самим з історичної перспективи: "У той момент воно [питання. - М. Б.] вважалося нічим іншим, лише простим, звичайним повстанням, бунтом се­лянським проти тогочасного, дуже зручного й дорогого ладу для шляхти. Це було безумство - проте це безумство пояснюють і повністю обґрунтовують тогочасні поняття. Цьому безумству сприяли також обставини. Суть речей цілком маскували напади татар. (...) У цих нападах потонула національна ідея, що домінувала у розвитку Польщі. Шляхта не бачила її та бачити не могла за туманом татарських загонів, за димом пожеж і за горами трупів, та від­чувала покликання, більше того - обов'язок, щоб рятувати порядок, який опинився під загрозою та який вона вва­жала цілком відповідним державним інтересам" [7, т. І, с. 68]. Хоч письменник викривав вади і недалекоглядність польських правителів і вищих класів, все ж на суть українських визвольних змагань дивився з полоноцентричної позиції: "Проти старого лицарства стало лицарство нове. Козацькі війни відзначаються тим, що з них не проглядає жодна думка, жодна ідея, позначена чимось іншим, ніж змаганням за першість... " [7, т. І, с. 68-69].

"Старе лицарство" - це образи "своїх" магнатів і шляхти: коронного гетьмана Станіслава Конецпольського та його сина-наступника, Януша Радзивілла, князя Яреми Вишневецького, Данила Чаплинського - чигиринського під­старости, батька Гелени - шляхтича Міхала Х. Етнічний автообраз позначений певними загальними рисами: лях -це лицар, сміливий воїн, справедливий і суворий, військовий і життєвий стратег (вигідні шлюби вони укладають не гірше, ніж б'ються в боях), спритний, хисткий, добрий господар. Він вільний визнавати або заперечувати козацькі привілеї ("князь Ярема Вишневецький, русин з плоті і крові, майже удільний пан на Задніпрянщині", часто нападав на козацтво, не визнаючи їхні претензії на шляхетство [7, т. І, с. 335]; натомість гетьман Станіслав Конецпольський "щодо селянства поділяв шляхетські погляди, однак від селянства відрізняв козацтво, яке знав зблизька і лицарську цінність якого умів відповідно оцінити [7, т. І, с. 335]). Найвищі моральні якості в романі має лях-речник україн­сько-польського єднання, відтворений у постаті київського воєводи Адама Кисіля, який "персоніфікував собою історичну Русь" [7, т. І, 335], був "єдиною людиною згоди і примирення" [7, т. І, с. 55], адже намагався знайти комп­ромісні рішення у незгодах між шляхтою та козаками, вів перемовини, гідно витримуючи при цьому приниження та примхи свавільного козацтва. Недарма, власне, він стає сумлінням Хмельницького, саме йому український гетьман дарує перстень, який має стати символом каяття, злагоди, готовності забути приватні кривди заради добра вітчизни. Смерть Кисіля та прив'язана до неї смерть Гелени, яка мала можливість, на думку одного з головних героїв - Сави Бандури, "лева заспокоїти" [7, т. І, с. 438], звела нанівець будь-які перспективи українсько-польського порозуміння.

Водночас автообраз ляха містить і негативні характеристики. Лише приватні інтереси, загроза знищення влас­них маєтків змусять шляхтича стати на захист рідної землі: до відбиття атаки ворогів стали "пани, що на Русі мали великі землі й самі були русинами з походження". Цікаво, що наратор цілком виправдовує таке обмежене розуміння громадянського обов'язку: "Це було природно. Пани ставали на захист своїх володінь, яким безпосе­редньо загрожував напад татар. Пани з віддалених від театру військових дій воєводств самі не приїхали та своїх загонів не прислали. Це нікого не дивувало: ніхто до відсутніх не мав претензій" [7, т. ІІ, с. 3-4]. Образ ляха у романі доповнює ще одна риса: це великий пан на своїй землі, місцевий князьок чи корольок (як їх називає Єж), всевладний і вередливий, особливо, якщо походить з магнатського роду: "(...) магнати оточували владу зблизька, мали право голосу і багато могли, додавали блиску монаршій величі... Без них нічого не відбувалося і не могловідбуватися. Їхні інтереси, погляди, навіть примхи і фантазії відігравали значну роль у приватних і публічних справах, внутрішніх і зовнішніх" [7, т. ІІ, с. 4-5]. Таким корольком був Януш Радзивілл - магнат, пан на Литві і Жмуді, нащадок відомого роду, табір якого зовні виглядав як "зловживання у зловживанні", де "бронза, позолота та барви занадто вдаряли по очах" [7, т. ІІ, с. 10], що разом зі своїм величним почтом взяв участь у битві проти татар лише тому, що проїжджав повз загрожені терени на шляху до Волощини, де мав одружитися із донькою во­лоського правителя. Досить примітивний вигляд має етнопортрет Чаплинського - бувалого у різних краях у почті молодого Конецпольського шляхтича, що "умів догоджати молодому господарю" [7, т. І, с. 347], підлабузника, пихатої, недалекої людини, з обмеженим світоглядом, ласого до грошей боягуза.

Цікаво представлені в романі Єжа гетерообрази. Етнічний портрет українця диференційований: його фор­мують уявлення про риси трьох верств тогочасного суспільства Правобережної України - козацької старшини і наближених козаків (Богдана і Тимофія Хмельницьких, Кривоноса, полковника Барабашенка та інших), їхньої служби та злидарів, голяків - степовиків і степовичок.

Етнообраз українського козацтва створюється в уяві читача на основі описаного наратором певного способу жит­тя, звичаїв, манери поведінки. Козацтво, "шляхетно народжене", живе в лицарській атмосфері - час старших коза­ків зайнятий розмовами про військові походи, нарадами, бесідами про громадські справи, в які вплітаються справи особисті, молодших - вдосконаленням військової майстерності, змаганнями, бенкетуванням, полюванням [7, т. І, с. 284-285]. Козацьку молодь привчають до світських манер, намагаючись надати їй "світського блиску", задля цього, наприклад, для Тимофія Хмельницького наймають учителя - справжнього елеганта-шляхтича Яна Краска. Пере­важно це свавільна, зухвала молодь, упевнена у своїх силах і важливому місці в суспільстві: наприклад, Тиміш нео­дноразово зачіпав і бив до смерті євреїв без жодного покарання, не рахувався з жодними перешкодами, які ставали на його шляху. Набуття "світського блиску" йшло у випадку Тимоша дуже важко через загальну метушливу атмосферу в Суботові та загальну пихатість, яка виростала з віри у батьківське багатство та позицію [7, т. І, с. 286-287].

Окремі індивідуальні риси до загального етнопортрету козака додає Богдан Хмельницький. Його образ значно вирізняється на загальному тлі козацької старшини вірою у свою силу, впевненістю у правоті, неповсякденною дале­коглядністю і спритністю. Козак, окрім основного свого покликання - лицарського, ще й добрий господар і батько. Він політик і суспільний діяч, який, однак, не забуває про приватні інтереси. Це освічена людина, яка намагається влитися в кожне товариство, пристосуватися до потреб, способу мислення. Пана Міхала - батька Гелени - зацікавила "постать людини, яка з козаками була козаком, із шляхтичами - шляхтичем та, як це виразно було видно, мала всюди пошану. (... ) Раз мав вигляд шляхтича, іншим разом - козака. Говорив польською, руською та латиною. (... ) у товари­стві татарів розмову вів татарською" [7, т. І, с. 202, 203]. Чаплинський говорить про нього як людину амбітну, завзяту, хитру, що "в очі тобі приязно усміхається, одну руку до колін витягує, а в іншій за спиною ніж тримає... подібний до собаки, що тихцем кусає... (... ) Це один з тих, що, коли потрібно, роблять вигляд покірної овечки, чи підлого вовка, чи пишного лева... Нічому... нічому, що він говорить, не можна вірити, хоч би під ноги слався, хоч би на Євангелії присягав... (...) Це людина підступна, якої треба, як вогню, боятися... " [7, т. І, с. 485-486, 487]. В очах Адама Кисіля постать Хмельницького отримала історичне значення (хоч була "руйнівником" - "дуже ловким і дуже таланливим") - стала Божим батогом, зісланим "для доброго відбатоження свавільників" [7, т. І, с. 71]. У романі помітне прагнення самого наратора та змальованих героїв зрозуміти цю постать, проникнути в її суть та мотивацію дій, "звільнитися від амбівалентності". На думку процитованого Германа Рітца, саме таки риси притаманні фігурі "іншого", адже "інше, яке ми щоразу наново стараємось назвати, є тільки маскою того, що не можна описати" [4, с. 148].

Фігурою "іншого" можна вважати цього та інших "добре народжених козаків", адже вони неоднозначно сприймалися "чужими", тобто шляхтою, інтегральною частиною якої прагнули стати, та "своїми", до яких вже не бажали бути подібними. Влучно і дошкульно описав це явище Єж: "Під суботівським дахом проходили достойні мужі та звичайні смертні, не завжди чисті душею і тілом, - кармазини і простолюд, однак найчастіше з'являлися так звані "добре народжені" козаки, які всупереч і наперекір крайовим законам ставили себе нарівні з родовитою шляхтою та серед загалу лицарів отримували прізвиська "ляхів", "дуків", "срібляників", що гарно вбираються, сильно надимаються та виводять свій рід у прямій лінії з-під сорочого хвоста" [7, т. І, с. 364].

Образ простого козака, змальований письменником, має сугестивні риси: це простакуватий, незграбний у рухах і мові, неоковирний чолов'яга, що лається, веде простий, природній спосіб життя. Наприклад, Кривоноса лютує факт, що він змушений умитися через те, що разом із Тимофієм Хмельницьким має долучитися до шлюб­ного почту Януша Радзивілла: "Умивайся! Чи козак це качка, щоб у воді мав плюскатися!.. Спить на росі, то його небесна роса ополіскує; дасть Господь Бог дощ, то дощ його вмиє... " [7, т. ІІ, 178-179].

Останньою рисою у диференційованому етнопортреті українця є убогість злидарів, найбіднішої верстви насе­лення, представлених в образі степовичок і степовиків. Із контекстуальної інформації, поданої наратором, читач дізнається, що це люди без дому і без родини, постійні блукачі навколо Запорозької Січі, яка виконувала роль центру тяжіння, місць битв і сутичок, де можна було поживитися, а також окремих степових хуторів, де за їжу та нічліг вони могли найнятися на роботу. Переважно це були жінки, скривджені долею та скалічені людьми, що втратили або вбили своїх дітей, не маючи можливості їх прогодувати, вели розпусний спосіб життя та дбали лише про розваги. Степовики дуже часто займалися розбоєм та крадіжкою. Єдиним способом вберегтися від цього "дикого народу" була співпраця з ними: наймання на роботу влітку і восени та надавання притулку взимку. Степовички - це також носії життєвої мудрості та інформації на широких теренах українського степу.

В описі степових людей відчувається дистанція між наратором і героями оповіді, помітне несприйняття, на­віть відраза до них. Інакшість степовиків і степовичок формує відчуття станової "чужості", та все ж автор прагне впровадити постаті цих героїв до роману, здійснюючи спробу "пізнання світу Чужого в його ідентичності" [3, с. 94]. Більше того, він робить те саме у випадку ще одного гетерообразу - татарина, який назагал у літературі ХІХ століття отримав домінантну характеристику "чужого" [1, с. 105-108]. Як зазначав Дмитро Наливайко, "(...) світЧужого, зокрема етнокультурний, або редукується, або відтворюється з тією чи іншою мірою приблизності" [3, с. 94]. У Єжа навпаки - світ "чужого" показаний в усій повноті його організації та прописаний з гідними подиву подробицями. Оцінку цьому світові та його мешканцям дають інші герої твору, й необхідно відзначити, що вона рідко буває позитивною. Варто згадати бодай одну з небагатьох, коли Хмельницький хвалить перед Тугай-беєм структуру влади в татарській державі: "Ви маєте над собою одного хана і на цьому кінець... Хан - голова... У нас голів не злічити, а кожна стирчить так, що людина півжиття віддала б, щоб її нагнути... Не відрубати, а лише на­гнути... " [7, т. ІІ, с. 87]. Кочове плем'я - "татарлюги" [7, т. ІІ, с. 341], що вибиралося в степи і на чужі території та нищило все на своєму шляху, з одного боку, недалеке, жорстоке, засліплене у помсті, а з іншого - таке, що має свої певні моральні принципи. Богдан Хмельницький хоч і допоміг ляхам виграти битву під Охматовом, навівши на татар біду, переважив шалі терезів на свій бік гідним похвали вчинком - порятунком Тугай-бея з полону по­ляків. Цей "леткий народ" має чітко визначені "приземлені" традиції та звичаї: сидить півколом на постелених на землі баранячих шкурах, приймає гостей, розпиваючи з ними кумис, пригощає татарськими стравами [7, т. ІІ, с. 350-351], веде розмову, прицмокуючи, адже цмокання "відіграє важливу роль у мовленні східних народів" [7, т. ІІ, 353-354]. Наратор підкреслює, що татарин - людина глибоко релігійна, й величезне значення в її житті відіграє мо­литва: "Мусульманська молитва відрізняється від християнської тим, що не містить ні прохання, ні подяки, лише обожнювання. Це розмова з Богом, підкорення Творцю, що повністю залежить від почуття моральної потреби... " [7, т. ІІ, с. 357]. Перелік рис етнообразу татарина можна продовжувати, варто констатувати, що заглиблення нара-тора в ідентичність "чужого" робить його "іншим", адже в процесі пізнання чужість втрачає свою силу [1, с. 114].

Досить слабко змальованим "іншим" є в романі волох. Власне кажучи, цей етнопортрет можна відтворити тільки на основі постатей волоського правителя та членів його сім'ї. Складається враження, що невиразний образ волоського господаря має слугувати тлом для показу величі, багатства і щедрості Януша Радзивілла, який при­буває, щоб взяти шлюб із його дочкою. Двір Василя Лупу просякнутий традицією візантійської дипломатії [7, т. ІІ, с. 228], кожен господар дбає про нагромадження різноманітного добра, через те важливого значення набирає сцена вручення Радзвіллом подарунків для майбутніх родичів [7, т. ІІ, с. 229-230]. Прагнення відобразити місцеві реалії та створити ілюзію історичної правди здійснюється переважно за допомогою впровадження відповідної лексики: господар Василь Лупу - це домн, його дружина - домна, дочки - домниці, головнокомандувач - логатет тощо. Між рядками прочитується амбівалентна позиція наратора у відображенні цього етнічного гетерообразу.

Більше емоцій - однозначно негативних - викликає в наратора циганський табір. Постать цигана і циганки має демонічні риси, підсилені відразливою зовнішністю та вбранням, в якому поєднується нехлюйство, обідраність із блис­кучими прикрасами з дорогоцінних металів і каміння. Наратор стверджує, що цигани належать до "первісних народів і нижчих суспільних верств" [Єж, т. ІІ, с. 323], а Кривонос висловлює загальне агресивне ставлення до цього народу, називаючи його "циганським падлом" [7, т. ІІ, с. 316]. Гадаємо, не лише спосіб життя та вигляд представників ромського народу створює певний суспільний стереотип і гетерообраз "чужого", до цього долучається практика ворожіння, хіро­мантії, передбачування майбутнього, що викликає метафізичний страх пересічної людини перед обличчям Провидіння.

Пов'язана з категоріями "свого", "чужого", "іншого" етнічність знаходить у літературі вияв у створенні ет-нообразів та стає критерієм ідентифікації або відокремлення. Історичний роман Т. Т. Єжа "З бурхливої хвилі" репрезентує широке коло етнічних образів, за посередництвом яких письменник викладає власне бачення ролі різних народів у долі вітчизни, засвідчивши тим самим рівень розвитку польської суспільної думки щодо контр-оверсійних моментів українсько-польської історії та розуміння значення історичної прози. Роман Єжа є прагнен­ням усвідомити парадокси українсько-польської історії, відкрити таємниці напружених взаємин, проілюструвати і прокоментувати важливі й повчальні для читача його епохи сторінки історії.

Література:

1.Брацка М. Етнічна парадигма поезії "української школи" польського романтизму / Марія Брацка. - Київ : Уні­верситет "Україна", 2009. - 218 с.

2.Брацка М. Етнообраз "свого" і "чужого" у прозі Теодора Томаша Єжа / Марія Брацка // Наукові записки На­ціонального університету "Острозька академія". Серія "філологічна". - Вип. 20. - Острог : Видавництво Національ­ного університету "Острозька академія", 2011. - С. 330-337.

3.Наливайко Д. Літературна імагологія: предмет і стратегії // Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика / Дмитро Наливайко. - Київ : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. - С. 91-103.

4.Рітц Г. Мазепа як романтична фігура Іншого / Герман Рітц // Романтизм : між Україною та Польщею. Серія "Київські полоністичні студії" / За ред. Р. Радишевського. - Том V - Київ, 2003. - С. 148-162.

5.Ромащенко Л. І. Теодор Томаш Єж і його роман "З бурхливої хвилі" : повернення із забуття / Людмила Іванівна Ромащенко // "Київські полоністичні студії" / За ред. Р. Радишевського. - Т. XVI. - Київ : МП "Леся", 2010. - С. 211-224.

6.Cysewski K. Informacja kontekstujaca w powiesci historycznej. Na przykladzie tworczosci Teodora Tomasza Jeza / Kazimierz Cysewski // W kregu zagadnien polskiej powiesci historycznej XIX wieku / Pod red. L. Ludorowskiego. - Lublin, 1984. - S. 78-89.

7.Jez T. T. Z burzliwej chwili. Powiesc historyczna. W 3 t. / Teodor Tomasz Jez. - Warszawa: Nakladem Redakcji Przegladu Tygodniowego. - T. І. - 1880. - 498 s. - T. ІІ. - 1881. - 446 s. - T.     - 1882. - 482 s.

8.Kozak S. Ukraina w tworczosci Teodora Tomasza Jeza // Kozak S. Polacy i Ukraincy. W kregu mysli i kultury pogranicza. Epoka romantyzmu / Stefan Kozak. - Warszawa : Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 2005. - S. 185-203.

9.Ossowska D. "Gdy normy wszystkie z zawias wyskocza" : literatura - emigracja - narod w projekcie dla Polski Teodora Tomasza Jeza (Zygmunta Milkowskiego) / Danuta Ossowska. - Olsztyn : Wydawnictwo Uniwersytetu Warminsko-Mazurskiego w Olsztynie, 2008. - 334 s.

10. Ratajczak W. Teodor Tomasz Jez (Zygmunt Milkowski) i wiek XIX / Wieslaw Ratajczak. - Poznan : Wydawnictwo
"Poznanskie Studia Polonistyczne",
2006. - 362 s.УДК 821. 112. 2(436):821. 161. 2. 091

Бродська О. О.,

Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка

АРТУР ШНІЦЛЕР ТА ВАСИЛЬ СТЕФАНИК: ВЗАЄМОДІЯ ХУДОЖНІХ СИСТЕМ

У статті висвітлені витоки поетики та ідейно-естетичні джерела творчості Артура Шніцлера (1862-1931) та Василя Стефаника (1871-1936). Розкриті основні художні принципи, які визначають жанрово-стильові осо­бливості творів, мовностилістичні художні прийоми, тематично-смислові домінанти прози названих авторів.

Ключові слова: новела, імпресіонізм, стиль, художній світ, концептуальність, герой, образотворення.

В статье прослежены истоки поэтики и идейно эстетичные источники творчества Артура Шницлера (1862-1931) и Василия Стефаника (1871-1936). Раскрыты основные художественные принципы, которые опред­еляют жанрово-стилевые особенности произведений, лингвостилистические художественные приемы, темати­чески смысловые доминанты прозы названных авторов.

Ключевые слова: новелла, импрессионизм, стиль, художественный мир, концептуальность, герой, творение образов.

The article deals with poetic and ideological-aesthetic sources of Arthur Shnitsler's (1862-1931) and Vasyl' Stefanyk's (1871-1936) works. Basic artistic principles that determine the genre-stylish features of the authors' works, linguistic and stylistic artistic receptions, thematically-semantic dominants of prose are exposed here.

Key words: short story, impressionism, style, artistic world, conceptualness, hero, description.

Порівняльне літературознавство покликане обґрунтувати сукупність засад, тенденцій та закономірностей на­ціонально-своєрідних явищ, які охоплюють загальні, універсальні характеристики художнього процесу. У цьому контексті йдеться, за слушною оцінкою визначної української дослідниці структурно-типологічних зіставлень Л. Грицик, про "концептуальні проекції" дискурсивного середовища культури як за минулих епох, так і сьогодення [2]. Цей процес супроводжується конкретно-історичними обставинами, що впливають на становлення компа­ративних зв'язків і формування їхнього відповідного статусу. В його основі полягає "синкретизована сутність компаративістики" [4]. Зіставлювані компоненти розкривають визначальні ознаки презентації міжкультурних сенсів та жанрових різновидів. Це ілюструють твори, зокрема, Артура Шніцлера та Василя Стефаника, які пред­ставляють неоднорідні масиви австрійського та українського письменства.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство