О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 34

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Відомо, що українське красне письменство на протязі довгого часу орієнтувалось переважно на відтворення народного побуту. Здається, що Грушевський неоднозначно ставився до такої літературної позиції: "В дійсності інтелігенція складається не з самих гіпокритів і егоїстів, і до всіх, у кого є любов до справедливості, почуття обов'язку перед народом, є любов до чоловіка - до всіх тих страшний образ, змальований автором в "Мужиках",

© Ботнаренко Н. М., 2012кличе до помочі, до праці коло свого народу" [6, с. 81]. Для нього саме інтелігенція видавалася тою рушійною силою, яка може вивести мужиків на новий світлий шлях.

М. В. Теплінський ставить слушне питання: "чи можна припустити, що Стефаник не зауважив твір російсько­го письменника? Ми певні того, що чеховських "Мужиків" Стефаник прочитав - але як він до них поставився? На жаль, ми вже ніколи про це не дізнаємося. Та все ж складається враження, що Чехов не викликав у Стефаника особливого інтересу - принаймні такий інтерес ніде не зафіксований. Ім'я Чехова у Стефаника згадується лише єдиний раз - в його листі до О. Гаморак (23 травня 1900 p.): "Нині післав до Тернополя Чехова і Ібсена" [7, с. 214] - от, власне, і все, що ми маємо. Не можемо тут докладно аргументувати свою думку, але факти свідчать, що й Франко пройшов повз Чехова" [19, с. 259].

У зв'язку з цим, виник цілий дискурс про "чеховську школу" в українській літературі. Так, І. О. Денисюк рішуче вказує, що "навіть зарубіжні літературознавці схильні вважати нині, що російська новелістика виходить у цей час на передове місце у світовій літературі, що за останні п'ятдесят років жодна новела не була написана без впливу А. Чехова... " [8, 109]. Слідом за І. О. Денисюком, В. Я. Звиняцковський стверджує про існування численних фактів впливу Чехова на українську літературу. На думку вченого, "плідність дослідження "чехов-ської школи" в українській прозі кінця XIX - початку XX ст. безперечна"[9, с. 65]. На наш погляд, такого роду твердження є занадто сміливими і категоричними. Бажання якомога щільніше поєднати Стефаника з російською літературою, а Чехова - з українською, було у свій час зрозумілим. Неможливо не погодитись зі справедливим зауваженням М. В. Теплінського, що не слід при цьому ламати історичну правду - а це відбувалося досить часто [19, с. 259]. Так, О. Бандура без будь-яких доказів писала у 1956 p., що ще в гімназії В. Стефаник з захопленням читав російських класиків, у тому числі і Чехова [1, с. 37]. Потім М. Левченко, посилаючись вже на О. Бандуру, подав те ж твердження, причому вживав множину: "За свідченням біографів Стефаника... " [12, с. 81]. Ось так і виникають легенди. Треба віддати належне Ф. Погребеннику, котрий констатував, що "документальних свідчень про знайомство Стефаника з творами російських письменників збереглося небагато" [16, с. 47].

У всякому разі, формування в українській літературі нового жанру малої прози, є перш за все проявлення внутрішньої закономірності літературного процесу, а не впливу "чеховської школи". Тому більш переконливими є наступні слова В. І. Денисюка: "всеслов'янського резонансу набуває мала проза Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської як оригінальне явище світового рівня. Контакти української новелістики з малою прозою Антона Чехова, Максима Горького, Володимира Короленка, Івана Буніна та інших були плідни­ми" [8, с. 109-110]. Дослідник робить справедливий висновок: "А. Чехов і українська новелістика - питання надто складне, і ми тут не маємо змоги його висвітлити. Можна говорити про вплив Чехова на Леоніда Пахаревського, Модеста Левицького, Миколу Чернявського (Іван Франко писав, що його оповідання "Кінець гри", "живцем ви­хоплене з сучасного життя російської інтелігенції на провінції, робить велике враження і нагадує своїм безутіш­ним настроєм та скупим на слова, а проте пластичним малюнком потрохи техніку Чехова"), але цей вплив якщо і був, то надто поверховий" [8, с. 159].

Звичайно, українська література в загальних рисах розвивалась за спільними закономірностями з російською. Однак щодо жанрів, то при багатьох подібних внутрішніх моментах їх зростання спостерігаються й відмінності. Як зазначає В. І. Денисюк, "у російській прозі в XIX ст. могутніше розвинувся роман, українська більшою мірою була новелістичною. Російська проза була стимулятором для народження нової української новелістики і пові­стей" [8, с. 202].

Таким чином, зіставлення В. Стефаника і А. Чехова можна вести лише на рівні типології. Значення творчості письменників полягає в тому, що вони своїми творами проклали нові шляхи в літературі, сприяли жанровому оновленню і подальшому розвитку нових мистецьких форм.

Як зазначає Т. Маркова, талановиті письменники завжди демонстрували самобутнє розуміння жанру, виходя­чи за межі усталених параметрів. Жанр всякий раз заново твориться, оновлюється індивідуальністю вираження, неповторною авторською інтонацією [14, с. 280]. За сучасною жанрологією, трансформація жанрових форм в мінливій парадигмі художності відбувається при орієнтації на структурний принцип "провідного жанру", що стає метажанровим принципом [14, с. 280]. Так, домінування роману в епоху реалізму проявилося в "романізації" інших жанрів. М. Бахтін, проаналізувавши особливості романного слова, відкрив необмежені можливості його смислового насичення і жанрового оновлення.

В епоху перехідності кінця XIX - початку ХХ століття в українській та російській літературі, гуманістичні ідеї класичного роману, який стверджував абсолютну цінність особистості, вступають у протиріччя з прискоре­ним процесом знецінення людського індивідуального "я". Традиційна реалістична техніка художнього аналізу відносин середовища і людини в нових соціокультурних умовах піддається руйнуванню. Антропоцентризм ро­ману, що будується навколо однієї або декількох людських доль, у сучасній літературі змінюється аморфністю багатофігурних композицій [14, с. 281].

Таким чином, в творчості нової генерації письменників, зокрема В. Стефаника та А. Чехова, мала форма стає засобом переосмислення форми роману. Розмір тексту в цьому випадку - результат стиснення не в кількісному, а якісному сенсі. За Т. Марковою, в малих жанрах домінує метонімічний принцип світобудови, який передбачає, що конкретний предметно-побутової план, "шматок життя", подається письменником як частина великого світу [14, с. 281]. Структура малого жанру внутрішньо організовує окремо взятий фрагмент, концентруючи його уза­гальнюючий сенс, координує частину і ціле, визначає місце цього фрагменту в нескінченній системі світу, виві­ряє ідею, втілену в "шматку життя", загальним сенсом буття [14, с. 281].

Та слід зазначити, що думка про роман як "вищий" жанр довго володіла і критиками, і письменниками. Звід­си постійні закиди в стислості, які доводилося вислуховувати Чехову та Стефанику. Так, А. І. Сумбатов-Южин писав Чехову 14 вересня 1898 р., що письменник дуже коротко пише, що мала проза проявляє себе лише як"хвостик", "етюд" [5, с. 289]. В цьому ж 1898 р., Осип Маковей дорікав Стефанику, що той дуже скупий на слова, багато до чого читач має доходити сам [17, с. 279].

В літературознавстві відома спроба А. Чехова написати роман, яка не увінчалася успіхом. Письменник з 1887 по 1889 р. працював над романом, який мав отримати назву "Оповідання з життя моїх друзів". За задумом та передбаченою назвою майбутній роман видавався письменникові як ряд побутоописових картин, об'єднаних місцем дії і двома центральними героями. Та Чехову не вдалося довести справу до кінця. Деякі дослідники заува­жували, що автору був не під силу епічний простір роману. Але навряд чи причина в цьому. Перш за все справа полягає в особливостях перехідного процесу кінця XIX - початку ХХ століття.

Як відомо, в українській літературі М. Коцюбинський також хотів випробувати себе в "великому" жанрі. В листі до В. Гнатюка в 1904 р. він зізнався: "Хочеться написати роман"[10, т. 5, с. 308]. Та як в випадку з Чеховим, роман не вийшов. Вочевидь, це відображало певну загальну закономірність, тому що і Чехов, і Коцюбинський знайшли себе в іншій жанровій формі, яка виявилась більш адекватною до їх творчих спрямувань. Чи стали би вони новаторами в жанрі роману, важко сказати, але в розвитку малої прози (як і В. Стефаник) проклали нові шляхи в мистецтві.

Мала проза, майстрами якої стали Чехов та Стефаник, зайняла в кінці XIX - початку XX визначне місце в літе­ратурному процесі. Як пише В. А. Гусєв, мала проза вступала роману в широті художніх спостережень, але давала можливість за рахунок концентрації матеріалу збільшити виразність форми, посилити її емоційний заряд [7, с. 53]. Як відомо, роман називають синтетичним жанром, однак в 80 - 90 рр. XIX ст. взаємодія родів і видів, процес осво­єння різноманітного художнього досвіду літератури активніше протікав не в романі, а в "малому" епосі.

Як стверджує В. І. Денисюк, в малій прозі нового типу психологізму "пильно досліджується найдрібніший, але найхарактерніший відтиск людського життя, причому життя людської душі передусім. Мусив змінитися ха­рактер сюжету. Він стає внутрішнім і відбиває динаміку людських переживань, душевних станів, діалектику почуттів. Новелісти "молодої генерації" почали сміливо "обрубувачі" фабулу. Багатометражність старого опо­відання змінив один сповільнений кадр, але дуже напружений. Постає проблема компенсації, увиразнення од­них компонентів твору за рахунок інших" [8, с. 117]. Так, продовжує дослідник, "Стефаник і його побратими відкидали в новелі довгі передісторії, розтягнені описи замінювали яскравими деталями, вносили істотні зміни у композицію новели" [8, с. 117].

Новаторство В. Стефаника та А. Чехова полягало саме в цій "відмові від будь-яких сюжетних хитрощів" [19, с. 260]. Сюжет будується переважно не стільки на розвитку подій, скільки на зміні почуттів чи переживань героїв. Слушно згадати з цього приводу спостереження І. Франка: давнішня повість була побудована за всіма правилами архітектоніки - "з мотивованою зав'язкою, перипетіями і розв'язкою", а новітня белетристика "робить зовсім інше враження. Зверхніх подій в її зміст входить мало, описів ще менше; факти, що творять їх головну тему, - се звичайно внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи" [20, т. 41, с. 525].

"Якщо ми маємо стати на якусь оригінальну і сильну літературу, - писав Стефаник О. Маковею 11 березня 1898 р., - то треба писати безлично голі образи з життя мужицького" [18, с. 402]. Як бачимо, В. Стефаник напо­лягав, аби життя (особливо мужицьке) зображувалось без прикрас ("голі образи"), без "надто прибраних, есте­тичних заокруглень" [18, с. 402] - і саме це чи не найбільше об'єктивно зближує Стефаника і Чехова.

Виходячи з вищесказаного, зрозуміло, що нова парадигма художності, яка склалась в мистецтві кінця XIX ст., визначила направлення стильових пошуків ряду визначних письменників тієї доби. Розвиток української та ро­сійської літератури привів до складних форм вираження авторської позиції. Звідси відмова В. Стефаника і А. Че­хова від прямої авторської оцінки. За словами В. Ключевського, "в творчості Чехова не помічаєш автора, стаєш віч-на-віч з життям, тобто з самим собою, та думаєш, чим я гірший їх, цих всіх людей?" [11, с. 323]. В свою чергу, про творчість В. Стефаника зазначає А. С. Островська: "В. Стефаник вразив читачів і критику характерною його стилю об'єктивною манерою оповіді. Письменник діяв у цьому напрямі цілком свідомо - писати "безлично голі образи з життя мужицького" [15, с. 18]. "Це означає, що письменник обирає об'єкт максимально виразний, у якому сходяться істотні зв'язки і мотивації у специфічному ракурсі, у найвигіднішому освітленні, з відповідним ефектом світла і тіні. Митець зосереджується на найхарактернішому, відсунувши вбік усе несуттєве" [15, с. 20].

Слід зазначити, що українська та російська новела початку XX ст. "часто втрачає епічний спокій. Оповідь у новелі зазнає прийомів прямої та непрямої мови, сплаву авторського мовлення з мовленням персонажа або сво­єрідного конспекту чужої мови" [8, с. 124]. Художня своєрідність В. Стефаника та А. Чехова характеризується цими особливостями. В літературознавстві зазначено, що часом створюється враження, що свої твори письмен­ники створюють, орієнтуючись на закони драматичного мистецтва. Новели Стефаника часто нагадують маленькі драматичні сценки, де сюжет будується переважно за допомогою діалогу або монологу. Авторські пояснення чи відступи нагадують ремарки в п'єсі: вони переважно вказують на час та місце дії, ті чи інші зміни в поведінці дійових осіб. Так, слушно зазначає М. С. Грицюта зазначає, що мала проза Стефаника - "це своєрідні драматичні етюди, сценки. Талант Стефаника-прозаїка завжди органічно зливався із потенціальним талантом Стефаника драматурга. З цього погляду він близький до А. Чехова" [4, с. 221]. Найбільш показовий приклад - новела Стефа-ника "З міста йдучи", де взагалі не відчутно авторського голосу, відсутні навіть ремарки. У Чехова також існують твори, які нагадують за будовою драматичні сценки, але вони не позбавлені мінімальних авторських пояснень ("Хирургия", "Канитель", "Злоумышленник", "Унтер Пришибеев").

Зрозуміло, що форми відбиття авторської свідомості в поетиці А. Чехова та В. Стефаника були більш по­тайними, не знаходилися "на поверхні". Для розуміння авторського ставлення до тих чи інших дійових осіб треба було пильніше вчитуватися в текст, зауважувати найменші деталі, що використовувалися у творі [19, с. 263]. Читач, який звик до "авторської підказки", який розраховував у самому тексті знайти вказівки автора, не спроможний був звикнути до "сурової" об'єктивності Стефаника і Чехова, котрі не давали прямих оцінок, не вда­валися до моралізаторських сентенцій. Як справедливо зазначає Ю. Вассиян: "Стефаник вражає читача ілюзією об'єктивності свого предмета, за яким формально він, автор, цілком заховався, чим, одначе, незвичайно підніс енергію мистецького впливу" [3, с. 19].

Таким чином, в творчості В. Стефаника та А. Чехова, стислий оповідний простір малої прози, давав змогу, не розгортаючи сюжет в напрямку однозначного "рішення-виходу", відобразити невизначеність стану перехідності, яка склалась в кінці XIX - початку XX ст. в українській та російській літературі. Тісні жанрові рамки малої прози давали простір новим оповідним стратегіям, та в фокусі уваги читача опинилась свідомість героя з притаманними йому аморфністю, неузгодженістю уявлень про світ.

Література:

1.Бандура О. Василь Стефаник. / Олександра Бандура. - Львів : Львівськє книжково-журнальне видавництво, 1956. - 131 с.

2.Василь Стефаник - художник слова / ред. кол. В. В. Ґрещук, В. І. Кононенко, С. І. Хороб. - Івано-Франківськ : Плай, 1996. - 270 с.

3.Вассиян Ю. Твори : В 2 т. / Юліян Вассиян. - Торонто : Евшан-Зілля, 1974. - Т. 2. : Творець із землі зроджений. -1974. - 127 с.

4.Грицюта М. С. Селянство в українській дожовтневій літературі. / Микола Сидорович Грицюта. - К : Наукова думка, 1979. - 314 с.

5.Громов М. П. Книга о Чехове. / Михаил Петрович Громов. - М : Современник, 1989. - 384 с.

6.Грушевський М. С. Твори у 50-ти т. / Редкол : П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. - Львів : Світ, 2002. -Т. 11 : серія літературно-критичні та художні твори (1883 - 1931), - 2008. - 784 с.

7.Гусев В. А. Литература в ситуации переходности. / Виктор Андреевич Гусев. - Днепропетровск : Изд-во ДНУ, 2007. - 276 с.

8.Денисюк І. О. Розвиток української малої прози ХІХ - поч. ХХ ст. / Іван Овксентійович Денисюк. - Київ : "Вища школа", 1981. - 216 с.

9.Звиняцковський В. Про "чеховську школу" в українській літературі 90 - поч. 900-х рр. / В. Звиняцковський // Радянське літературознавство. - 1983. - № 8. - С. 59-65.

 

10.Коцюбинський М. Твори : В 7 т. / Ред. кол. О. Є. Засенко. - К. : Наукова думка, 1973-1975. - Т. 5., 1974. - 432 с.

11.Ключевский В. Неопубликованные произведения / Василий Ключевский; [Сост. : А. А. Зимин, Р. А. Киреева]. -М. : Наука, 1983. - 417 с.

12.Левченко М. Чехов у зв'язках з Україною. / Микола Левченко. - К. : Державне видавництво художньої літе­ратури, 1960. - 136 с.

13.Мережковский Д. С. Эстетика и критика. / Дмитрий Сергеевич Мережковский. - М : Искусство, 1994. - 672 с.

14.Маркова Т. Авторские жанровые номинации в современной русской прозе как показатель кризиса жанрового сознания / Т. Маркова // Вопросы литературы. - 2011. - № 1. - С. 280-290.

15.Островська А. С. Експресіонізм у творчості Василя Стефаника / Алла Степанівна Островська. - Донецьк : ДНУ, 2004. - 208 с.

16.Погребенник Ф. П. Василь Стефаник у слов'янських літературах. / Федір Петрович Погребенник - К. : На­укова думка, 1976. - 295 с.

17.Стефаник Василь. Новеллы / Василь Стефаник; [изд. подгот. Вл. Россельс]. - М : Наука, 1983. - 288 с.

18.Стефаник В. Твори. /