О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 36

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Первым из лингвистов, обратившим внимание на существование оппозиции "мир" - "миры" в русском со­знании был Ю. С. Степанов [2]. Среди зарубежных исследователей, занимавшихся этой проблемой, нельзя не упомянуть таких теоретиков как Нэнси Трэйл, Томас Павел, Умберто Эко и др.

О существовании возможных миров в художественных текстах упоминает ученый-лингвист А. Д. Шмелев. Существование ряда возможных миров постулируется в художественных произведениях, где художественная фантазия представляется как достоверный факт, и из этого множества можно выделить подмножество миров, которые отличались бы от мира действительности в минимальной степени. С одной стороны читатель знает, что мир, в который вводит его автор, не имеет ничего общего с действительностью, с другой стороны, относится к читаемому не как к сплошному вымыслу или небылице, а как к своего рода действительности.

По мнению А. П. Бабушкина, "Возможные миры - это набор альтернатив, из которых Создатель делает свой выбор. Иные миры возможны, по крайней мере, в том смысле, что они логически состоятельны" [1, c. 5]. Пере­шагнув границы работ логико-философского направления, данная теория начинает плодотворно применяться в языкознании и литературоведении [1, c. 8].

В типологии возможных миров исследователь А. П. Бабушкин различает следующие их виды: ближайший мир, мир чужих ролей, параллельный мир, мир упущенных возможностей, ирреальный (алогичный) мир, антимир и др. По мнению А. П. Бабушкина, ближайший мир примыкает к реальному миру, но не совпадает с ним вслед­ствие выражаемой гипотетичности его реализации. Ирреальный - это "иной" мир, мир, построенный на фантазии. Фантазировать - естественная потребность, которая проявляется у человека в самом раннем возрасте и сопровож­дает его всю жизнь. Фантазия противопоставляется первичному (реальному) миру, ибо ее образы не могут быть обнаружены в действительности: они являются принадлежностью воображения. Воображение - это способность придавать идеальным образованиям ту внутреннюю связь, которая присуща реальности [1, c. 42]. Факты и фанта­зии присутствуют не только в произведениях особого литературного направления, но и в обычной человеческой речи, когда носители языка преднамеренно обращаются в мыслительную ипостась мира, который живет и дей­ствует по законам собственной логики [1, c. 43]. Ирреальный мир А. П. Бабушкин подразделяет на нереальный, но земной и алогичный мир, который наиболее отдален от реальности и является продуктом индивидуально-творчес-

© Вдовенко Т. А., 2012кой фантазии [1, c. 46]. "Антимир" - условное название мира, выделяемое А. П. Бабушкиным [1, c. 75]. Сущность его состоит в том, что вызываемые в сознании воображаемые картины, в которых "свой" мир (реальная действи­тельность) противопоставляется другому миру, и этот другой мир отвергает действительный мир.

Писатели-фантасты способны расширить наше представление о мироздании. Так, Г. Уэллс написал множе­ство рассказов, основанных на использовании тех или иных научных данных. Однако, его произведения менее всего преследуют познавательную цель и чтение их нельзя рассматривать как приобщение к науке. Творения Ж. Верна, в которых читатель также может почерпнуть научные сведения, служат лишь развитию фабулы, а не пре­следуют высоких целей просвещения.

Наше пространство устроено не так просто, как полагали на протяжении многих веков. Оно искривлено в не­доступном нашему непосредственному восприятию направлении и, что еще более странно, расширяется. Пред­ставление об искривленном пространстве и расширяющейся Вселенной, по замыслу голландского ученого Дио­ниса Бюргера, можно получить из его романа "Сферландия".

Трехмерность нашего пространства есть просто геометрическая условность, единицей измерения которой является прямой угол. При этом, бесспорным является только один факт: мы не можем представить себе более трех перпендикуляров в силу какого-то таинственного свойства Вселенной, или в силу ограниченности своего умственного аппарата. Исходя из этого, мы определяем мерность пространства количеством возможных в нем линий, лежащих под прямым углом одна к другой. Одномерное пространство предполагает, что на линии другой линии не может быть. В двумерном пространстве на поверхности возможны только два перпендикуляра.

Множество убедительных математических подробностей двумерного бытия, описанное в причудливой, гро­тескной литературной форме сделали необычайно популярными произведения Э. Эбботта и Д. Бюргера. Эти про­изведения учат математике так, как постигают мир дети, - играя. Авторы произведений в увлекательной форме с неизменным юмором вводят читателя в русло важных геометрических идей, таких как связность, кривизна, демонстрируя абстрактные объекты в различных "житейских" ситуациях.

В романе Э. Эбботта "Флатландия", написанном в 1880 г., в роли рассказчика выступает Квадрат, мир ко­торого представляет собой двухмерное пространство (все события происходят на плоскости, где есть длина и ширина, но отсутствует высота). В этом литературном произведении речь идет о четырех разных видах про­странства: Лайнландия - пространство одного измерения (это прямая - Lineland. Линейная страна); Флатландия - двухмерное пространство (плоскость, где есть длина и ширина); Трехмерие - сфера (длина, ширина и высота); и страна Четырех измерений. Кроме этих миров в романе упоминается страна с числом измерений, равным нулю (Pointland. Точечная страна. Мир без измерений, житель которого мнит себя единственным существующим, все­могущим богом) и Циркульландия.

В привычном нашему восприятию пространстве - три перпендикуляра. Это трехмерное пространство. Трех­мерное пространство изображено в произведении Д. Бюргера "Сферландия", написанном в 1957 г., и рассма­тривается от лица Шестиугольника. Мир Шестиугольника из романа "Сферландия" устроен гораздо сложнее евклидовой плоскости его деда: этот мир искривлен. Шестиугольник обитает на поверхности огромной сферы, которая к тому же расширяется.

Материальным миром мы называем комбинацию неизвестных причин определенных рядов ощущений, зрительных, слуховых, осязательных, обонятельных, вкусовых, ощущений веса, массы и т. п. Свойством мате­риального мира, или свойством нашего восприятия материального мира является трехмерное пространство. Наше пространство является частью высшего пространства, то есть предполагается, что мы знаем, ощущаем и измеряем только часть пространства, ту часть, которая измерима в длину, ширину и высоту.

Идея четвертого измерения возникла из предположения, что кроме трех известных нашей геометрии измере­ний существует еще четвертое, нам почему-то недоступное и неизвестное. Кроме трех нам известных возможен таинственный четвертый перпендикуляр. Практически это предположение основывается на том соображении, что в мире существует очень много вещей, несомненно реально существующих, но совершенно неизмеримых в длину, ширину и высоту.

В романах Э. Эбботта и Д. Бюргера в своеобразной форме излагается понятие четвертого измерения. Квадрат, обитатель Флатландии, рассказывает о тех трудностях, с которыми столкнулся мнимый автор при попытке пред­ставить себе третье измерение. По аналогии читатель приходит к пониманию того, что такое четвертое измере­ние - измерение в направлении, перпендикулярном нашему трехмерному пространству.

Существует точка зрения, что наши знаменитые пять органов чувств - это, в сущности, щупальца, которыми мы ощупываем мир вокруг себя. Мы живем на ощупь. Мы никогда ничего не видим. Всегда и все только ощупываем. При помощи зрительных труб и телескопов, телеграфов и телефонов мы немного удлиняем, так сказать, наши щупальца, но не начинаем видеть. Мы не видим и поэтому никогда не можем убедиться в суще­ствовании того, чего не можем ощупать. И считаем реально существующим только тот круг, который в данный момент охватывают наши щупальца. За этим кругом - тьма и небытие.

Наша мысль не связана условиями чувственного восприятия. Она может подняться над плоскостью, по ко­торой мы движемся; может увидать далеко за пределами круга, освещенного нашим обычным сознанием; мо­жет увидать, что существует не только та линия, по которой мы движемся, а все линии, перпендикулярные ей, которые мы пересекаем, которые мы когда-либо пересекали и которые будем пересекать. Поднявшись над плоскостью, наша мысль может увидать плоскость, убедиться, что это действительно плоскость, а не одна линия. Тогда наша мысль может увидать прошедшее, настоящее и будущее лежащими на одной плоскости.

Четвертое измерение связано со "временем" и с "движением". Но мы не поймем четвертого измерения до тех пор, пока не поймем пятого измерения. Пятое измерение - это перпендикуляр к плоскости времени, та высота, на которую должно подняться наше сознание, чтобы одновременно увидать прошедшее, настоящее и будущее.Если мы на секунду отрешимся от идеи трехмерности пространства и возьмем его только как нечто, нахо­дящееся в известном отношении ко времени, то мы увидим, что пространство можно рассматривать как линию, уходящую в бесконечность по направлению, перпендикулярному к линии времени. Время по своим свойствам тождественно с пространством, как тождественны две линии, лежащие на плоскости. То есть это значит, что как в пространстве не могут внезапно вырастать, а должны существовать заранее вещи, которые мы вдруг видим, так и во времени "события" существуют, прежде чем к ним прикоснулось наше сознание, и они остаются суще­ствовать после того, как мы от них отошли. Следовательно, протяженность во времени есть протяженность по неизвестному пространству, а не только расстояние, отделяющее одно от другого события.

Таким образом, пространство можно рассматривать как второе измерение времени, а время - как второе из­мерение пространства. Но так как мы только условно взяли пространство как линию и так как мы знаем, что пространство имеет три измерения, то, следовательно, время является четвертым измерением пространства.

Рассмотренные нами произведения Э. Эбботта "Флатландия" и Д. Бюргера "Сферландия", являют­ся уникальным явлением в литературе, т. к. авторы рассмотренных произведений предлагают читателям альтернативные реальности (мир 2-ой плотности - ниже нашего и 4-ой плотности - выше по развитию и устройству реальность), создают бесконечное множество новых миров, законы которых можно постичь, хотя нога человека никогда не оставит на них следа. Написанные в разное время, различными авторами и разных языках, романы объединены не только преемственностью тематики, но и "родственными узами" героев, от лица которых ведется повествование.

Література:

1. Бабушкин А. П. "Возможные миры" в семантическом пространстве языка / А. П. Бабушкин. - Воронеж : Во­ронежский гос. ун-т, 2001. - 86 с.

2. Степанов Ю. С. Пространство и миры - новый, "воображаемый", "ментальный", и прочие // Философия языка : в границах и вне границ. Международная серия монографий. - Харьков : Око, 1994. - Т. 2. - С. 3-18.

Философский энциклопедический словарь / Редкол. : С. С. Аверинцев. Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичев и др. - 2-е изд. - М. : Советская энциклопедия. 1989. - 815 с.УДК82. 0:7. 036. 1

Венгринович Н. Р.,

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, м. Івано-Франківськ

МІЖНАЦІОНАЛЬНИЙ ІНВАРІАНТ ХУДОЖНЬОЇ СИСТЕМИ НАТУРАЛІЗМУ

В ГЕНЕТИКО-ТИПОЛОГІЧНИХ ВИМІРАХ

У статті робиться спроба визначити генетико-типологічні координати феномена натуралізму як самостій­ного літературного напряму в контексті світового літературного процесу. З'ясовуються особливості світогляд­но-філософського підґрунтя та поетикальної моделі натуралізму.

Ключові слова: літературний процес, літературний напрям, позитивізм, натуралізм, інваріант.

В статье предпринимается попытка определить генетико-типологические координаты феномена на­турализма как самостоятельного литературного течения в контексте мирового литературного процесса. Выясняются особенности мировоззренческо-философских основ и поэтикальной модели натурализма.

Ключевые слова: литературный процесс, литературное течение, позитивизм, натурализм, инвариант.

In the article an attempt has been made to define the genetic-typological coordinates of the phenomenon of naturalism as an independent literary trend in the context of the world literary process. The peculiarities of the world-view and philosophic foundations as well as the poetical pattern of naturalism have been cleared up.

Key words: literary process, literary trend, positivism, naturalism, invariant.

Повноцінний порівняльний аналіз генетико-типологічних особливостей різних національних та індивідуальних варіантів натуралізму неможливий без їхнього зіставлення з моделлю світового інваріанта напряму, яка, з одно­го боку, виконувала би роль своєрідного "спільного знаменника", єдиної світоглядно-філософської та художньої системи координат, у якій слід розглядати зазначений літературний феномен, а з іншого - пропонувала би певний комплекс основоположних принципів і засад, "конституюючих домінант" (за Д. Наливайком), наявність чи від­сутність яких дозволила б ідентифікувати те чи інше явище літературного процесу на причетність до натуралізму.

Більшість літературознавців одностайна в тому, що світоглядний базис натуралізму закладають положення фшософаюи доктрини позитивізму, яка сформувалася в європейській інтелектуальній атмосфері останньої тре­тини ХІХ століття внаслідок появи відповідних об'єктивних передумов. До останніх належать передусім при­скорений розвиток науково-технічного прогресу, досягнення та відкриття в галузі природничих наук і соціології. Властиво, "ерою прогресу", на переконання дослідників, можна вважати ціле ХІХ століття, оскільки "ідея про­гресу стає точкою згоди в філософії, охоплює літературу, мистецтво та науку. Вважається, що наука й технологія спроможні гарантувати постійне вдосконалення" [16, с. 342]. Особливе значення в цьому аспекті мала концепція еволюційного розвитку в біології. Адже "після виходу в світ праць Чарльза Дарвіна ідея еволюціонізму міцно вкорінюється у філософії й науці, стимулюючи появу нових дослідницьких програм" [16, с. 346-347].

Оскільки основним рушієм прогресу у всі часи була наука, то й зрозуміло, що саме їй належить першість у позитивістській системі цінностей. Польська дослідниця Данута Уліцька про "філософію знання, яка домінувала у другій половині ХІХ сторіччя" пише: "Зважаючи на безпосередні джерела, які містилися в концепціях Огюста Конта, Герберта Спенсера та Джона Стюарта Мілля, її прийнято називати позитивізмом, хоча як методологія по­зитивізм виходить далеко за межі ХІХ віку, сягаючи, з одного боку, Декарта, а з іншого - сучасних різновидів раціоналізму та емпіризму ХХ сторіччя. У цьому ширшому, методологічному сенсі, він означає сукупність правил, які стосуються науки - правил, які рестриктивно визначають предмет, способи його пізнання і принципи впоряд­кування результатів дослідження в усіх родах пізнання, яке претендує називатись науковим" [5, с. 38]. Справді, по­зитивізм - це не просто система знань, не метафізична доктрина, це раціональна та прагматична у своїй основі ме­тодологія мислення, заснована на вірі у безмежні можливості емпіричного досвіду та науково-дослідного знання.

Позитивіст Іполіт Тен обґрунтовує концепцію всезагального детермінізму, згідно з якою будь-який історич­ний феномен зумовлюється дією трьох основних чинників: раси, середовища та моменту. Під расою розуміють генетично закріплені схильності, пов'язані з особливостями темпераменту і будови тіла, які людина отримує та передає у спадок; середовище - це природнє, соціальне та культурне оточення, у якому формується той чи інший характер; дія двох попередніх чинників корегується дією третього - особливостями конкретної історичної доби, так званою "набутою швидкістю" під якою розуміється певний історичний момент [12, с. 19-20].

Екстраполюючи філософські ідеї позитивістів на літературний ґрунт, головний теоретик і практик натураліз­му - Еміль Золя - створює оригінальну концепцію "експериментального роману", викладену в однойменній літе­ратурознавчій праці. Передусім зазначимо, що всю концепцію побудовано на принципах світоглядного монізму. Цілком у дусі позитивізму чільний представник напряму закликає відмовитися від пошуків відповіді на вічне і головне питання філософії - про первинність/вторинність ідеї та матерії. Сучасний письменник не повинен ставати на бік одного з таборів - "спіритуалізму" чи "матеріалізму", оскільки йому "ніколи не пізнати ні духу, ні матерії", а суперечка між цими таборами приведе до взаємного науково обґрунтованого заперечення, що до­водить безплідність філософствувань такого штибу [2, с. 273-274]. В "Експериментальному романі" автор соліда­ризується з феноменалістською тезою Клода Бернара про те, що "експериментальна наука не повинна займатися питанням - чому, вона лише пояснює, яким чином, і тільки" [2, с. 241], а тому письменник, як і науковець, "по­винен бути фотографом явищ; його спостереження повинні точно "відтворювати" натуру"; "він прислуховується до природи і пише під її диктант" [2, с. 243]

Чи не найвиразнішою ознакою маніфесту натуралізму є його сцієнтичний характер, що проявляється вже у самій назві, запозиченій, як зазначає сам автор, зі "Вступу до вивчення експериментальної медицини" Клода Бер-

© Венгринович Н. Р., 2012нара. Перенесення експериментального методу з медицини в літературу видається Емілеві Золя настільки при­роднім і логічним, що він чесно попереджає читача про намір замінювати слово "лікар" у праці Клода Бернара словом "романіст" у власному творі. Еміль Золя переконаний: "Повернення до природи, розвиток натуралізму, що захоплює наш вік, поступово спрямовує всі види розумової діяльності людини на один і той самий науковий

шлях" [2, с. 239].

Джерелом постійних претензій до натуралістичної доктрини з боку літературної критики була її (доктрини) зорієнтованість на Теновий принцип всезагального детермінізму. Важливість причинно-наслідкових зв'язків у відображенні реальної дійсності чи характерів персонажів усвідомлювали й представники інших літературних напрямів, наприклад, критичні реалісти, однак лише в натуралістів абсолютизація детермінізму призводила до повного заперечення випадкового й індетерміністичного у поясненні причин того чи того явища чи характеру. Це породжувало тенденцію до так званого натуралістичного фаталізму, викликало відчуття приреченості й без­силля, усвідомлення нездатності протистояти волею окремого індивіда всемогутній силі об'єктивних законів і закономірностей, зовнішніх обставин, яким підпорядкована моністична єдність матеріального й ідеального у природі. Не випадково науковці відзначають, що "уявлення про зумовленість долі людини її фізіологічною при­родою та середовищем, про запрограмовану несвободу її волі вдалося подолати лише деяким письменникам на­туралістам" [6, с. 238].

Серед виведених І. Теном детермінант Е. Золя (як, зрештою, і його послідовників) найбільше цікавлять "раса" та "середовище". Враховуючи та покликаючись у дослідженні "раси" на теорію Ч. Дарвіна, Е. Золя теоретично обґрунтовує важливість у цьому контексті проблеми спадковості, яка, як з'ясується, стане однією з провідних у творчості письменників-натуралістів. "Не наважуючись формулювати закони, я все ж вважаю, що спадковість чинить великий вплив на інтелект і пристрасті людини", - зазначає він [2, с. 253]. Так само недвозначно Е. Золя декларує, що письменник повинен скрупульозно вивчати середовище, в якому відбувається формування характе­рів героїв, адже "при вивченні будь-якої сім'ї, тобто групи живих істот, соціальне середовище також має важливе

значення" [2, с. 253].

В "Експериментальному романі" Е. Золя намагається також обґрунтувати причину частого звернення нату­ралістів до драстичних описів, неестетичних, сповнених брутальності та грубого фізіологізму картин і загалом до поетики потворного. І знову літературознавець Золя шукає аргументів у медика Бернара: "Ми ніколи не при­йдемо до справді плідних і ясних узагальнень життєвих явищ, поки самі не проведемо експериментів і не по­працюємо в лікарні, у прозекторській і в лабораторії, порпаючись у тканинах, що розкладаються, чи у тремтячих тканинах живих організмів" [2, с. 259].

Слід зазначити, що натуралістична концепція Е. Золя не виникла на порожньому місці. Посутньо, в ній уза­гальнено тенденції та здобутки попереднього розвитку французької літератури, зокрема такі, як описова манера Віктора Гюго, відмова від абсолютизації позитивних і негативних героїв у Фредеріка Стендаля (Анрі Бейля), дослідження проблеми спадковості в "Людській комедії" Оноре де Бальзака, об'єктивізм Ґюстава Флобера, увага до фізіологізму у братів Ґонкурів, тяжіння до сцієнтизму в Альфонса Доде, еротоманія Гі де Мопассана, а також усі ці риси у більших чи менших пропорціях у художній творчості самого Еміля Золя.

Ще одним (поряд із французьким) національним варіантом натуралізму, близьким до інтернаціонального ін­варіанта цього напряму, є, на наше переконання, російський натуралізм. У цьому немає нічого дивного, якщо врахувати контактно-типологічну спорідненість шляхів, якими розвивалися французька та російська літератури у ХІХ столітті. Принаймні, щодо виникнення натуралістичного напряму в зазначених національних літературних процесах, то воно відбувалося не шляхом "штучного" запозичення певних ідейно-естетичних постулатів із зару­біжних літератур, а внаслідок "природного" розвитку вітчизняної. І у Франції, і в Росії натуралізм виокремився завдяки абсолютизації окремих положень реалістичної доктрини. Дослідники справедливо звертають увагу на те, що "масштабні традиції російського реалізму, як і в літературі Франції, сприяли зародженню натуралістичного мистецтва" і що "не випадково (нехай і за посередництвом І. Тургенєва) деякі концептуальні положення теорії натуралізму, які в 1880 році ввійшли до книги Е. Золя "Експериментальний роман", ще раніше побачили світ на сторінках журналу "Вестник Европы" [1, с. 76].

Французький та російський національні варіанти літературного натуралізму найближчі до канонічного між­національного інваріанта напряму, але дискурс світового натуралізму, парадигма прийомів і засобів художнього зображення, що стала стрижнем його поетикальної системи, формувалися і під впливом творчих здобутків пись-менників-натуралістів із інших країн.

Скажімо, в англійській літературі, на переконання науковців, як і у французькій, "натуралістична течія заро­джується в надрах реалістичного мистецтва", а елементи натуралізму неважко віднайти "вже в описовій манері викладу Діккенса, в його зверненні до теми нагромадження капіталу в одних руках і одночасного зубожіння пролетаріату ("Домбі і син"); у зацікавленні Теккерея фізіологією пристрастей, його відмові від "будь-якого іде­алізування у поглядах на людину і середовище, яке її оточує ("Ярмарок марноти") [1, с. 76]. Дослідниця англій­ського натуралізму Н. Косило вважає, що "твори Ч. Діккенса, Е. Гаскелл, Ш. Бронте поклали початок робітничої тематики в європейській літературі" й стали першим кроком до її (тематики) висвітлення в англійській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття (зокрема у творчості Джорджа Гіссінга, Джорджа Мура, Артура Моррісона) в натуралістичній манері [3].

У німецькій літературі існувало аж дві натуралістичні школи - берлінська та мюнхенська. Особливістю пер­шої з них було звернення на тематичному рівні до проблем життя соціальних низів суспільства; друга цікавилася духовними пошуками художньої еліти, кризовими явищами інтелектуального життя сучасності. Об'єднує їх ви­знання беззаперечного авторитету Еміля Золя, погляд на соціальне існування людини як на пряме продовження біологічного, ставлення до простої людини, як до найбільш наближеної до природи. Дослідники відзначаютьтакож присутність у німецькому натуралізмі різних течій, зокрема фізіологічної, соціально-критичної та симво-ліко-містичної [15, с. 32].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство